ВІРУВАННЯ ДАВНІХ ГРЕКІВ ЗА ДОБИ ВЕЛИКОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ

Історія грецьких міст-держав Північногс Причорномор’я складає окремий сюжет у давньому минулому України. Еллінські ко­лоністи та їхні безпосередні нащадки в Ольвії, Херсонесі, Панті- капеї тощо органічно належали до Античної цивілізації, яка фор­мується протягом першої чверті І тис.

Разом із тим мешканці грецьких міст Північного Причорно­мор’я підтримували тісні контакти з тубільним населенням, в окремих випадках досить інтенсивно змішуючись з ним, тією чи іншою мірою впливаючи на його культуру, зокрема — на релі­гійно-міфологічну свідомість. Отже, без розгляду релігійно- міфологічних вірувань мешканців античних північнопричорно- морських міст-держав та їхніх впливів на свідомість автохтон­них груп населення картина дохристиянських вірувань давньо­го населення України буде надто неповною.

Тепер у найзагальніших рисах пригадаємо релігійно-міфо­логічний світ давніх греків тих часів, коли здійснювалася Вели­ка колонізація. Він мав досить суперечливий вигляд. З одного боку, в масовій свідомості панувала так звана Олімпійська ре­лігія, досить штучно, за поемами Гомера та Гесіода, «Гоме­рівськими гімнами» та подібними до них творами (які, зрозу­міло, використовували сучасний їм релігійно-міфологічний ма­теріал), сформована впродовж VIII—VII ст. до н. е. Вона ви­знавала царем богів Зевса та вшановувала перш за все 12 богів, які начебто перебували з ним у найближчих родинних стосун­ках і мешкали на горі Олімп.

Але паралельно з Олімпійською релігією в цей час поширю­валося дещо відмінне від неї діонісійство із пов’язаним з ним утаємниченим містичним орфічним ученням, інші містичні куль­ти, спрямовані на розв’язання проблеми життя та смерті (як в Елевсинських містеріях). Особливе поширення діонісизму в Греції простежується саме в VI ст.

З іншого боку, свідомість провідних інтелектуалів того часу (як в Іонії, так і в інших заселених греками областях, зокрема вмістах-колоніях Сицилії та Південної Італії) протягом VI ст. дон. е. виразно секуляризовувалася, що безпосередньо відби­лося в появі перших натурфілософських систем (вперше саме вМілеті — Фалеса, Анаксімандра та Анаксімена, також теоре­тичних побудов інших іонійців за походженням — Геракліта Ефеського, Ксенофана Колофонського, Піфагора з о. Самос та ін.). Тому цілком припустимо, що принаймні дехто з ко­лоністів, які прямували з Іонії до берегів Понту в другій поло­вині VI — на початку V ст. до н. е., були знайомі з ідеями цих мислителів, а відтак певною мірою скептично ставилися до на­родних релігійно-міфологічних уявлень.

Давньогрецька релігійно-міфологічна свідомість у загаль­них рисах сформувалася впродовж першої чверті І тис. до н. е. на ґрунті уявлень попередньої доби, увібравши в себе багато чого від світогляду творців Егейської (Крито-Мікенської) ци­вілізації доби бронзи. До неї увійшли первісні анімістичні уяв­лення, які найвиразніше відбилися в образах подібних до сло­в’янських мавок чи русалок, німф, наяд, дріад — душ джерел і струмків, дерев, гаїв, гір тощо.

Від давньоземлеробської неоенеолітичної доби, особливо на Криті, збереглися образи Великої Богині-Матері, Бога-Неба у вигляді бика, Дракона-Змія (якого тепер неодмінно перемагає бог Верхнього світу типу Аполлона або герой на зразок Пер­сея, Ясона чи Белерофонта). Також простежуються потужні нашарування релігійно-міфологічних уявлень східного похо­дження (хурритсько-хеттські стосовно зміни епох через запек­лу боротьбу поколінь богів, єгипетські щодо загробного суду та можливості вічного потойбічного блаженства на Єлисей­ських Полях тощо).

Але основою Олімпійської релігії давніх греків архаїчної та класичної доби виступає система уявлень про богів ахейських греків Мікенської доби — XVII—XII ст.

тотожними функціями. Якісь божества були тоді чи пізніше запозичені в східних народів. Це стосується, зокрема, Афро- діти, яка, за міфами, народилася на Кіпрі і за якою виразно про­глядається фінікійська Астарта. Східного (можливо, хетсько­го) походження був і Аполлон, незабаром ототожнений з влас­не грецьким сонячним богом Геліосом.

Уже в Мікенський період в ахейських греків утворюється ієрархічно побудований пантеон на чолі із Зевсом. З тих часів відомі імена цього «царя богів», а також його дружини Гери, брата, володаря морів Посейдона та інших персонажів класич­ної грецької релігії. Але крах Мікенської цивілізації, що не примусив себе чекати після зруйнування греками Трої, знищен­ня провідних соціально-культурних центрів (на зразок Мікен, Тіринфа, Пілоса тощо), масові міграції, реорганізація всієї си­стеми соціально-економічних і політичних відносин при пере­ході від зруйнованих палацових до нових, полісних відносин, спричинив і суттєву трансформацію давньогрецького світо­гляду.

З одного боку, в поемах Гомера і Гесіода бачимо система­тизацію уявлень про загальногрецьких богів, їх походження, функції та взаємовідношення. З іншого ж — десь у той самий час формуються і окремі, часто конкуруючі між собою, куль­ти богів (зокрема Аполлона і Діоніса, Деметри з Корою-Пер- сефоною тощо).

Олімпійська, гомерівська або гомерівсько-гесіодівська ре­лігія визначається наявністю відносно обмеженої кількості богів, що перебувають між собою, головно ж із їхнім царем Зевсом, у найближчих родинних стосунках.

Зевс, син Кроноса і Реї, як і його брати й сестри (Аїд, По­сейдон, Гестія, Деметра, Гера), належить до третього поколін­ня богів. Він виступає як верховний бог, батько богів (молод­шого покоління) та людей, глава олімпійської родини богів, Після перемоги над батьком та вивільнення братів і сестер Зевс взяв собі владу над небом, передавши Посейдонові панування над морем, а Аїдові — над царством мертвих. Він перемагає по­всталих проти нього та інших олімпійців хтонічних, породже­них Землею-Геєю страхіть — Тіфона, титанів тощо та утвер­джує гармонію у Всесвіті. Відповідно до цього в царині люд­ського буття Зевс — покровитель упорядкованого державно- міського життя полісів, він стежить за дотриманням справед­ливості, виконанням кожним своїх обов’язків.

Дружиною і водночас рідною сестрою Зевса виступає Гера — 144

окровителька жіночих чеснот та шлюбного життя. Вона жор- гоко переслідує коханок свого чоловіка та їхніх спільних ітей. Гера спричинює загибель Семели, котра народила Зевсові ionica, переслідує Іо, все життя шкодить Гераклу тощо. Дос- ідники схильні розглядати її як богиню догрецького населен­ні Егеїди, отже неіндоєвропейську за походженням. Її само­сійний, навіть агресивний характер виразно натякає на це.

Друга сестра Зевса Гестія — цнотлива, не вступає в шлюб, е богиня незгасимого вогню — начала, що об’єднує Всесвіт, згів та людей. Її образ наділений досить абстрактними риса- и. Гестія символізує стабільність Космосу, підтримуючи її їлою світового вогню. Вона, як зазначалося, є модифікацією 'ародавньої індоєвропейської богині космічного вогню- іітла.

Більш індивідуальним є образ третьої сестри Зевса — Де- ггри, богині родючості і хліборобства, прихильної до людей і їхньої сільськогосподарської праці. А ще вона виступає і : дружина Зевса, народжуючи від нього доньку Кору-Пер- фону.

Деметра походить від Великої Богині-Матері неоенеолі- [чної доби. Про це свідчить не лише виразно хліборобський рактер її культу, а й самостійність, зокрема у відносинах з ічкою, якою Зевс (на нього перейшли функції місцевого до- доєвропейського Бога Неба-Бика) не так вже й опікується, дповідно Бог Нижнього світу, похмурий Аїд, викрадає зру-Персефону. Після цього Деметра впадає у глибокий сум е надає родючості землі. Все занепадає, на землі починаєть- голод, і Зевс наказує Аїду повернути викрадену дівчину до ітері. Врешті-решт Кору зобов’язують дві третини року про- дити з Деметрою, а одну третину з Аїдом, який стає її чо- ІВІКОМ.

Аїд, або Гадес, виступає передусім як бог — володар цар- ва померлих та чоловік Кори-Персефони (коли вона перебу- є в його володіннях, на землі панує зима). Він належить до їла олімпійців, але постійно перебуває в підземному царстві, давньогрецькій релігії з гомерівських часів особливо важли- ї ролі він не відігравав. Йому не приносили жертв і він не мав щадків. Дуже часто про нього йдеться як про іпостась Зев-, якого інколи звали Хтонієм — «підземним».

Значно більшу увагу давні греки приділяли другому братові вса — Посейдону, володарю морів. Це божество за своїм іходженням є індоєвропейським і, можливо, спочатку прямо- го відношення до морської стихії не мало, виступаючи уособ­ленням життєдайно-водної, зокрема річкової, стихії. Отже, на глибинному рівні він наближається до образу водного Драко- на-Змія, який через вологу забезпечує родючість землі. Але з розселенням греків на півдні Балкан, на морських узбережжях, Посейдон набув рис саме морського бога, до речі, не завжди прихильного до людей, решти олімпійських богів та навіть Зев­са, гаранта космічної гармонії.

Від шлюбу Зевса і Гери народилося двоє синів — Арес і Ге­фест та дві доньки — Іліфія і Геба.

Арес був богом кривавої бійки, війни, що не упорядкована шляхетними звичаями. Можливо, за походженням він — фра­кійське божество. Зевс, як гарант упорядкованості Космосу, відверто недолюблював Ареса й, за однією з міфологічних версій, взагалі не був його батьком: Гера начебто народила сина сама, без участі чоловіка. Супутницями Ареса були богиня роз­брату Еріда та кровожерна Еніо, а дружиною — Афродіта (яка, за міфами, йому зраджувала не менше, ніж своєму першому чо­ловікові — Гефесту). Від цього шлюбу народилися Ерот і ще кілька інших, другорядних божеств.

Гефест — бог вогню, вогненної стихії та ковальської спра­ви, можливо, малоазійського походження. За найпоширенішою версією, він був сином Зевса і Гери, але відомий і переказ про те, що Гера його народила сама, на знак помсти Зевсу за його численні зради. Батьки не любили Гефеста і навіть двічі скида­ли його на землю. Дружиною Гефеста була Афродіта, яка зра­джувала йому з Аресом і від якої він відмовився. Культ Гефес­та був поширений переважно в ремісничому середовищі.

Зевс, як відомо, мав безліч позашлюбних зв’язків з богинями та смертними жінками. Деметра народила від нього доньку Пер- сефону, Титаніда Мнемосіна — дев’ять дочок (Муз) і т. д. Але чи не найзначнішими богами, що народилися від позашлюбних зв’язків Зевса, були діти Лето (римської Латони), богині доіндо- європейського малоазійсько-балканського походження, - близнюки Артеміда та Аполлон, яких вона, зазнаючи пересліду­вань з боку Гери, народила на о. Делос.

Артеміда — богиня дикої лісової природи, покровителька звірів, а також полювання. У своїй архаїчній нестямності вона наближається до неоенеолітичної Великої Богині-Матері, і хоча в класичні часи її вважали дівою, в іконографії попередніх часів вона зображається багатогрудою, тобто такою, що годує природний світ.

Аполлон, як вважається, бог негрецького, доіндоєвропейсь- кого, найімовірніше малоазійського, походження, поєднував у собі суперечливі якості губителя і лікувальника (зокрема через свого сина Асклепія), пророка та пильнувальника світової гар­монії. Він, як і його сестра, уявляється в образі лучника. За кла­сичних часів з ним був ототожнений сонячний бог Геліос. Про­відним загальногрецьким святилищем Аполлона був храм у Дельфах, де служниця цього бога (піфія) пророкувала від його імені. Особливо шанували Аполлона в аристократичному сере­довищі.

Іонійці мали до Аполлона найбільшу прихильність як до покровителя Мілета, провідного міста Іонії. Тут його значен­ня підвищувалося ще й у зв’язку з тим, що він вважався покро­вителем колоністів, засновників нових полісів. А саме іонійці, зокрема мілетяни, у VIII—VI ст. до н. е. відігравали вирішаль­ну роль у давньогрецькій колонізації Причорномор’я. Отже, не дивно, що культ Аполлона був надзвичайно популярний і серед причорноморських греків.

До синів Зевса належить і Гермес, народжений дочкою Ат­ланта Майєю. Це вісник богів, покровитель мандрівників, тор­говців і навіть шахраїв, а також провідників душ померлих до потойбічного світу. Остання його функція набула особливого значення в елліністичні та римські часи.

До кола дітей Зевса належать також такі відомі і шановані давніми греками богині, як Афродіта й Афіна. Стосовно похо­дження Афродіти, чарівної богині краси і кохання, а також ро­дючості, у греків були поширені дві версії. За першою, вона народилася з морської піни, змішаної з кров’ю Урана, якого оскопив його син Кронос, батько Зевса. За другою — вона доч­ка Зевса та океаніди Діони, дочки Урана і Геї. Культ Афроді­ти, безперечно, був східного, найімовірніше фінікійського, по­ходження. Чоловіками Афродіти вважалися, як зазначалося, Гефест та Арес, але це не завадило їй мати і численні поза­шлюбні зв’язки, навіть зі смертними людьми — як-от троянсь­ким царевичем Анхізом, від якого вона народила Енея. Від Аре- са вона мала сина Ерота — також бога кохання (який в архаїчні часи пов’язувався з однією з космогонічних першооснов).

Зовсім інший характер мала Афіна — богиня-діва, богиня мудрості і справедливості, справедливої війни та жіночих хат­ніх занять (ткацтва тощо). У домінуючій міфологічній традиції вона начебто була породжена самим лише Зевсом — з його голови. Отже, Афіна — думка Зевса, втілена у дійсність. До­слідники схиляються вбачати в ній (як і в більшості давньо­грецьких богинь) божество догрецького, доіндоєвропейського походження.

Отже, маємо богів, які були найшанованішими в давніх гре­ків і звалися олімпійськими, або олімпійцями. Це Зевс і Гера верховні володарі Олімпу; Гестія — охоронниця хатнього вс нища; Деметра — покровителька хліборобства; Афіна й Апс лон, славетні своєю мудрістю і конструктивно-художньою; яльністю; Артеміда — мисливиця; Афродіта — богиня коха ня та краси; Арес — бог війни; Гефест — покровитель кова; ства та інших ремесел; Посейдон — бог моря та конярсті Проте до олімпійців подекуди відносили й похмурого Аї/ володаря царства мертвих. Отже, канонічна їхня чисельність 12 — є досить умовною, тим більше що в післягомерівські ча до рангу олімпійців дедалі впевненіше почав підійматися Діоніс.

Діоніс був богом виноградарства, виноробства і вина які кого, богом життєво-вегетативних сил природи, священно екстазу, звільнення людини від умовностей соціального сер довища. Він асоціювався з биком та цапом, мав виразну фалі ну символіку. Вважається, що його культ давні греки перейн ли від фракійсько-фрігійських племен, а самі витоки діоніси му сягають у доіндоєвропейське минуле Балкан і Анатолії. Т пологічно Діоніс найближче стоїть до таких східносередземн морських юнаків-богів природи, що оживає та в’яне, як мал азійський Аттіс та фінікійсько-кіпрський Адоніс. Але разом тим Діоніс мав і іпостась зрілого, поважного бога продукти них сил природи — Загрея, Іакха тощо. В цій архаїчнішій фор він виразніше співвідноситься з подібним фракійсько-фрігі ським божеством.

У численних давньогрецьких міфах щодо народження Ді ніса трапляються різні версії. Він вважався сином Зевса і Д метри або Зевса і Персефони, через що пов’язувався з Еле синськими містеріями. Найпоширеніший переказ, за яким в був зачатий від Зевса дочкою фіванського царя Кадма Сем лою. Але та, підбурена Герою, домоглася, аби Зевс з’явився п ред нею у всій своїй славі та блиску, від чого й згоріла. Та Зе су пощастило врятувати ще не народженого Діоніса, якого в зашив у своє стегно і доносив сам, а потім віддав через Герм са на виховання нісейським німфам. Коли ж Діоніс виріс, в знайшов виноградну лозу і започаткував виготовлення вина, п редавши цей здобуток людям.

Як божество землеробського кола, пов’язане зі стихійний силами землі, оргіастичними ритуалами тощо, Діоніс виразі протистояв Аполлону — богу міри, упорядкованості, якої найбільше шанували в аристократичному середовищі. Це да; підставу Ф. Ніцше вести мову про «аполлонівське» (світле,га; монійне, урівноважене) та «діонісійське» (темне, стихійне,е статичне) начала еллінського духу. І не випадково, що зростаї ню суспільно-політичної ролі народу (демосу) в давньогрец ких полісах упродовж VII—VI ст. до н. е. відповідало поширен­ня діонісизму. Але паралельно, десь у межах VI ст. до н. е., в Аттиці та інших центрах Греції відбувався і своєрідний апол- лоністсько-діонісійський синтез, наслідком якого стало фор­мування релігійно-містичного вчення - орфізму. Засновником його начебто був легендарний поет-співак Орфей.

Орфізм, порівняно з міфологічними сюжетами, відбитими в гомерівському епосі, чи навіть зі спробою упорядкування дав­ньогрецьких релігійно-міфологічних уявлень у «Теогонії» Ге- сіода, демонструє новий рівень релігійного світобачення. Він містить космогонію, моральне вчення та есхатологію, прагне пояснити сенс людського життя і накреслити шлях до само­вдосконалення й спасіння людини.

Космогонічна частина орфічного вчення пов’язана зі старо­винним міфом про перемогу Зевса над Титанами. За версією орфіків, Зевс взяв шлюб із Персефоною, і вона народила йому Першого Діоніса, або Діоніса-Загрея. Але Титани хитрощами заманили малюка до себе, розірвали і з’їли частини його тіла. Проте Афіні пощастило вихопити серце Діоніса і принести його Зевсу, який знищує Титанів блискавками, а з їхнього попелу (серед якого був і попіл частин роздертого Діоніса-Загрея) створює людей. Тому людям і притаманна легка, духовна, ек­статична діонісійська основа, яка безсмертна і прагне волі, та важка, матеріальна, інертна титанічна основа, яка сковує пер­шу, прив’язує її до землі.

Врятоване Афіною серце Діоніса Зевс проковтнув, а потім зійшовся з Семелою, внаслідок чого, як про те вже йшлося, народився Другий Діоніс, або власне Діоніс, якому присвячені численні давньогрецькі міфи. Він учив людей, як долати в собі титанічну, важку, земну основу і розкривати діонісійську — легку, небесну. Кожна людина містить в душі іскру діонісій- ської субстанції, і її життєве покликання — розкрити в собі це світле начало. А для цього необхідно вести «орфічне життя» та бути посвяченим у відповідні таїнства, знати потайні фор­мули, виконувати певні моральні приписи, дотримуватися від­повідної дієти тощо.

Орфіки вірили в перевтілення душ, у те, що людина, прохо­дячи через різні життя, очищує чи забруднює свою душу, на­ближаючи або, навпаки, віддаляючи її від небесно-діонісійсь- кої, духовної субстанції. Метою життя визнається подолання людиною своєї титанічної основи і повне розкриття діонісійсь- кої, з кінцевим злиттям із Діонісом.

Ця загальна ідея міфологічно конкретизувалася переказа­ми про переродження людей не лише на землі, а й у потойбіч­ному царстві Персефони. У відповідності до своїх вчинків душа померлого зазнає там радощів чи страждань, але через певний час (якщо вона остаточно не позбулася титанізму) повертаєть­ся на землю, де на неї чекають чергові випробування.

Як зазначає А. Русяєва, саме Діоніс, за орфічним ученням, усвідомлювався як творець світу або як іманентна останньому його сутність — світова душа, володар життя і смерті, втілен­ня єдності в множині. Очевидно, на рівні образно-асоціативної свідомості адептів цього вчення суперечності між уявленням про творення та еманацію, єдність та множину ще не усвідом­лювалися.

Орфічні таїнства (на відміну від Елевсинських) не були чітко пов’язані з якимось певним містом. Громади орфіків виникали в різних давньогрецьких полісах, у тому числі й у колоніях- на Сицилії, у Південній Італії, в Причорномор’ї тощо. Орфізм справляв великий вплив не лише на тогочасних поетів (як на Піндара), а й на провідних філософів. Так, орфізм стає осно­вою таємничого, містичного боку вчення Піфагора та всього подальшого піфагореїзму. Під сильним впливом піфагореїзму та орфізму перебував і Платон. Загальновідомо, якою мірою орфічно-діонісійська символіка (виноградна лоза, келих з чер­воним вином тощо) була сприйнята християнством.

Але повернемось до персонажів давньогрецької міфології. Крім олімпійських богів та Діоніса, який згодом фактично уві­йшов до їхнього числа, вона містила безліч інших сакральних образів: богиню Місяця Селену, богиню вранішньої зорі Еос, близнюків-вершників — Діоскурів, богиню мороку та таємни­чих магічних знань Гекату, лісового Пана, різноманітних са- тирів, німф, океанід тощо.

Сприймали давні греки також іноземних богів ще за класич­них часів. Прикладом цього є поширення культу малоазійської «Матері богів» Кібели, котру елліни ототожнили з матір’ю Зев­са Реєю, культ якої був особливо поширеним на Криті і яка, як і Кібела, була проявом образу неоенеолітичної Великої Богині- Матері доіндоєвропейських землеробів Анатолії та Південно- Східної Європи. За часів еллінізму та Римської імперії східні культи вже масово сприймалися греками та італіками. Серед провідних сакральних постатей такого роду передусім треба назвати єгипетських Ізіду та Осіріса, іранського Мітру, східно- середземноморського Адоніса тощо.

Характерною рисою уявлень давніх греків про богів був їхній принциповий антропоморфізм. Своїх богів вони уявляли як майже в усьому подібних до людей, за винятком хіба того, що боги значно могутніші порівняно з людьми та, на відміну від них, є безсмертними. Зооморфічні рудименти в давньогрецькій релігії менш виразні ніж, скажімо, в давньоєгипетській чи на­віть давньоіндійській, хоча також помітні (орел — птах Зевса, пава — Гери, сова — Афіни, голубка — Афродіти тощо). З іншого боку, порівняно з римською, давньокитайською чи давньоєврейською системою вірувань давньогрецькі уявлення про богів були значно конкретнішими, образнішими. Абстракт­них божественних істот, тим більше таких, яких не можна було уявити образно, у них не було.

Крім богів, давні греки, як відомо, вшановували і героїв, які часто-густо мали напівбожественне походження. Це, зокрема, також пояснюється принциповим антропоморфізмом давньо­грецької релігії. Для неї не існувало принципової, яку б було неможливо подолати, межі між світами богів та людей. Смертні Плуто, Даная, Алкмена, Леда народжують від Зевса Тантала, Персея, Геракла, Єлену, так само як Кірена і Короніда мали від Аполлона Арістея й Асклепія. Навіть богині та титаніди мо­жуть мати дітей від смертних: Афродіта від Анхіза народжує Енея, а Фетіда від Пелея — Ахілла. Діти від таких змішаних шлюбів стають героями: напівбогами-напівлюдьми.

Найпопулярнішим серед героїв Еллади був Геракл, загаль- ногрецький герой, син Зевса та смертної жінки Алкмени, що прославився своїми дванадцятьма подвигами. Найбільшого значення культ Геракла набув у дорійському середовищі: за міфами, саме нащадки цього героя очолили дорійців під час завоювання ними Південної Греції. У іонійців же чи не най­улюбленішим героєм був Ахілл — центральна постать міфо- епічного циклу про Троянську війну. Вшановувалися також місцеві герої — Тесей в Аттиці, Ясон у Фессалії, Персей в Ар- госі, Белерофонт у Корінфі, Едіп у Фівах. Всі вони виступають переможцями страхітливих міфологічних істот (Мінотавра, Дракона, Горгони Медузи, Химери, Сфінкса).

Зазначимо ще деякі характерні риси давньогрецької релі­гійно-міфологічної свідомості, зокрема такі, що виразно її відрізняють від типологічно подібних уявлень інших народів. Передусім варто зазначити відсутність у давніх греків культу предків. Це дивує, якщо ми порівняємо дане явище з пошире­ністю таких вірувань у стадійно і культурно ніяк не нижчих за давніх греків індусів або китайців Давнини чи Середньовіччя, не кажучи вже про традиційні уявлення давніх єгиптян, негрів, в’єтнамців чи японців ранньодержавних часів. Більше того, культ предків був виразно представлений в сучасних давнім грекам римлян, італіків у цілому (особливо доки вони не потра­пили під еллінський вплив).

Пояснення цього факту треба шукати, скоріш за все, в бу­ремних подіях краху Крито-Мікенської цивілізації у XII ст. до н. е., масових міграціях, руйнуванні всієї попередньої системи відносин та формуванні нової їх системи, притаманної вже власне полісному ладу, протягом першої чверті І тис. до н. е. До цього слід додати і відносно незначне поширення вірувань

у персонажах так званої «нижчої міфології» (типу наяд, дрі­ад, океанід тощо). Це можна пояснити тим, що порівняно, ска­жімо, зі слов’янами чи германцями давні греки селились до­сить компактно і власне дикої, не перетвореної людиною при­роди навколо себе вони майже (якщо не брати периферійні те­риторії — Фессалію тощо) не відчували.

Необхідно зазначити також відсутність у давніх греків скільки-небудь сталих, чітких уявлень щодо потойбічного існу­вання душі. Крім уже згаданих орфічних, досить умоглядних побудов (але таких, що, скоріш за все, виходять з глибин доін- доєвропейських уявлень носіїв неоенеолітичних давньоземле- робських культур щодо перевтілення душ), із цього приводу ми знаємо принаймні ще дві версії.

Одна, умовно кажучи, «гомерівська», відбита в «Одіссеї». За нею, душу людини, навіть такого славетного героя, як Ахілл, після смерті чекає жалюгідне блукання у вигляді тіні. Тінь Ахіл- ла, зокрема, скаржиться Одіссею, що краще бути наймитом се­ред живих, аніж царем у царстві тіней померлих. Ці уявлення мають, очевидно, і власне індоєвропейське підґрунтя, але най­ближче стоять до вірувань шумерів та давніх семітів про «по­хмурий Шеол», де також блукають душі-тіні померлих.

Більш оптимістична інша версія: душу людини після її смерті чекає суд, на якому головує цар Мінос, легендарний правитель давнього (ще бронзової доби) Криту. Душа має виправдатися за скоєні за життя вчинки, і якщо це їй пощастить, то вона по­трапить на «поля блаженних» — Єлисейські Поля чи якісь щас­ливі острови далеко на Заході. Неважко помітити паралель між цими уявленнями та віруваннями давніх єгиптян щодо суду Осіріса та перебування душ добрих людей після цього на щас­ливих полях Іалу. Цілком імовірно, що ця концепція потрапи­ла до еллінів (зокрема на Крит, найближчий з їхніх островів до Єгипту) саме від єгиптян, можливо, ще в догомерівські часи.

Слід також враховувати поширеність серед еллінів невідо­мих нам уявлень про долю душі в потойбічному світі, пов’яза­них із культовою практикою Елевсинських містерій (Елевсин містився в Аттиці і був підпорядкований Афінам). Розголошу­вати зміст цих таїнств та пов’язаних з ними вірувань про потой­бічне життя було категорично заборонено. Тому ця традиція залишається майже невідомою.

При цьому треба ще раз нагадати про поширеність вірив перевтілення душ (метампсихоз) у давніх греків. Важко сказа­ти, наскільки вона була притаманна широким верствам населен­ня, але її присутність у свідомості прихильників орфізму, які багатьох видатних філософів — Піфагора, Платона та інших, сумнівів не викликає.

Варто пам’ятати, що давньогрецька релігія, на відміну від, 152

скажімо, християнства або ісламу, не була догматичною. Від адепта вимагалося виконання обрядів та ритуалів, визнаних полісною громадою, але в таких питаннях, як властивості богів чи потойбічна доля душі, еллін був цілком вільним дотримува­тися тої чи іншої версії, навіть намагатися виробити власну (хоча останнє інколи і засуджувалося, як то знаємо за біо­графіями Анаксагора, Протагора і Сократа).

Слід також не забувати, що майже з самого зародку дав­ньогрецької філософії в її межах була поставлена релігійна проблематика. Вже у VI ст. до н. е. Ксенофан Колофонський нищівно критикував народні (власне, гомерівсько-гесіодівські) уявлення про богів, доводячи що боги, сам Бог як такий, не мо­жуть мати антропоморфних рис. Паралельно Геракліт твердив про вогненну сакральну першосутність буття, Емпедокл прого­лошував подвійну природу останньої, яка складається з боже­ственних Epoca й Танатоса, а Піфагор, як про те вже йшлося, будував релігійний світогляд на основі орфізму з урахуванням езотеричних єгипетських концепцій.

Ще далі на цьому шляху просунулися Сократ, Платон і Аріс- тотель, у вченнях яких фактично була сформована концепція Бога як промислителя, упорядника і першорушія світу. Така розробка теологічних питань давньогрецькими філософами відбувалася майже паралельно з остаточним утвердженням монотеїстичних засад іудаїзму.