ПІВНІЧНОПРИЧОРНОМОРСЬКІ готи Й ПРОБЛЕМА РЕКОНСТРУКЦІЇ ЇХНІХ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ РЕЛІГІЙНО- МІФОЛОГІЧНИХ УЯВЛЕНЬ

Питання про історію північнопричорно- морських готів у минулі десятиліття було вкрай політизованим. Таким воно певною мірою залишається й нині. Проте сам факт просування готів і найближчих до них (також східногерманських або змі­шаних германсько-балтських) груп гепідів та герулів Волинню і Поділлям десь на зламі II—III ст., утворення у IV ст.

Очевидно, істотної трансформації за умов найтіснішої взає­модії зі слов’янами, сарматами, гетами, еллінізованими меш­канцями сільськогосподарських околиць давньогрецьких міст та самими греками мали зазнати і їхні релігійно-міфологічні уявлення. На жаль, цей аспект практично не висвітлений у на­уковій літературі, й тому в питанні про духовний світ північно- причорноморських германців пізньоримської доби важко піти далі окремих припущень.

Передусім залишається нез’ясованим питання про віруван- 214

ня готів під час їхнього перебування в Прибалтиці. За готською традицією, предки готів мешкали колись саме у Скандинавії, згодом перебралися на острів Готланд, а пізніше перепливли Балтійське море й утвердилися в пониззі Вісли, де на правах старших партнерів увійшли в союзницькі відносини зі східно- германськими об’єднаннями Південної Прибалтики — гепіда- ми та герулами. Очевидно, вони залучили до своєї ранньополі- тичної системи також частину тамтешніх слов’ян-венедів та балтів, які, судячи з усього, не відігравали активної ролі у військово-політичному та культовому житті готського об’єд­нання.

Ці міркування дають підстави припустити, що в загальних рисах релігійно-міфологічні уявлення готів, гепідів та герулів відповідали давньогерманському світоглядові. Останній рекон­струюється переважно за пізнішими, особливо нормансько- скандинавськими джерелами Середньовіччя, але деякою інфор­мацією з цього питання володіють і античні автори, зокрема Та­цит (друга половина І ст.), якому готи вже були відомі у Пів­денній Прибалтиці.

За Тацитом, германці вшановували Меркурія, Марса, Герку­леса та Ізіду. Зрозуміло, що за цими іменами мають стояти якісь власне германські боги. Дослідники вважають, що за Мер­курієм, імовірно, приховується Вотан (скандинавський Одін), далі, відповідно, Тіу (скандинавський Тюр), Донар (Тор) і Фрейя (Фрія, скандинавський Фрігг). «Меркурію» германці приносили людські жертви, що відповідає скандинавському культові Одіна. Вчені припускають також певну відповідність кельтських та германських богів. Так, Донар (Тор) зіставляєть­ся з кельтським громовиком Таранісом, давньогрецьким Зевсом і навіть з індо-арійським Індрою. Ще більше він асоціюється з балто-слов’янським Перкунасом-Перуном.

За реконструкціями Ж. Дюмезіля, Тіу (Тюр) спочатку здій­снював духовно-магічну та юридичну владу, а Донар (Тор) відповідав за військові функції. Але потім Водан (Одін), який спочатку був хтонічним демоном і покровителем військових ініціацій, став вищим божеством і функціонально витіснив Тіу (Тюра).

Крім того, Тацит повідомляє про вшанування давніми гер­манцями Нертус, яка була богинею рослинності та родючості, можливо, — родючої і квітучої землі загалом. їй відповідає Ньйорд — скандинавський бог родючості та морської стихії. Ймовірно, у давнину германці вшановували пару Ньйорд — Нертус, дітьми яких мали б бути Фрейр і Фрейя, також пов’я­зані з ідеєю родючості. Так, культ Фрейра у ранньосередньо­вічному святилищі в Упсалі (Швеція), за свідченням Адама Бре­менського (XI ст.), мав фалічний характер. Є свідчення також 215 про культи Тора, Одіна та деяких інших богів у язичницькій Скандинавії.

Великий матеріал стосовно скандинавської міфології на фінальній стадії її розвитку дають поетична «Старша...» та прозаїчна «Молодша Едда», складені в Ісландії у XIII ст., десь через чверть тисячоліття після перемоги там християнства (у 1000 р.). Але це вже — міфоепічна література християнської доби, а не автентичні релігійно-міфологічні тексти (хоча в ній широко представлені й тексти, що датуються IX ст.). До того ж оформлення еддичних текстів на тисячоліття пізніше появи готів у Північному Причорномор’ї і ще більше — час їх пере­селення зі Скандинавії та Готланда до Південно-Східної При­балтики. Отже, на жаль, використовувати для реконструкції язичницьких готських вірувань еддичні тексти було б некорек­тно, хоча, безперечно, якісь найархаїчніші мотиви, що містять­ся в них, мали певні паралелі і в готській свідомості.

Підсумовуючи вищевикладене, можемо припустити, що в готському середовищі першої чверті І тис. мали, найімовірні­ше, вшановуватися боги, що відповідали германсько-сканди­навським Вотану-Одіну (влада, мудрість, магія, в тому числі й військова, покровитель воїнів, господар потойбічного світу- Вальгалли), Донар-Тору (громовик із військовими та аграрни­ми функціями, головний борець з ворогами людей — велетня­ми, що мешкали в горах на краю світу, та світовим змієм), Тіу- Тюру (старий індоєвропейський небесний бог-маг, покровитель військових зібрань), Ньйорду та Нертус (земна родючість, море та морські промисли, мореплавство) і, можливо, Фрейру і Фрейї (відродження природи, кохання і дітонародження, мир­не життя). Найімовірніше, у готів боги з такими функціями мали імена, тотожні або дуже близькі до вищенаведених.

У середовищі готів, як і інших язичницьких германо-сканди- навських етносів, мали бути поширеними змієборські міфи, де головним героєм був Донар-Тор. Потойбічне життя уявлялося щасливим для відважних воїнів, особливо тих, хто загинув у бою.

Все це дає підстави вбачати певні паралелі між давньогер­манськими та давньоіранськими релігійно-міфологічними уяв­леннями. Значною мірою вони зумовлені паралельністю роз- 216

робки спільної індоєвропейської духовної спадщини, але, ма­буть, не тільки цим. Прибалтійські германці мали безпосередні контакти з сарматами ще до свого розселення в Північному Причорномор’ї, а відтак зазнали їхнього впливу.

В. Сєдов переконливо обґрунтував інфільтрацію окремих груп іраномовного, переважно сарматського населення з Пів­нічного Причорномор’я у басейн Вісли та до Південної Прибал­тики, що відбулася безпосередньо на початку нової ери. Про це свідчить наявність там відповідних, головним чином пре­стижних, військових поховань, а також повідомлення античних авторів про сарматів на південному узбережжі Балтійського моря. У зв’язку з цим М. Ростовцев ще у 20-х роках писав, що неможливо зрозуміти скандинавське мистецтво без поперед­нього вивчення речей, виконаних у скіфському (характерному й для сарматів та інших давніх народів Євразійських степів) зві­риному стилі.

Отже, на початку н. е. сармати могли безпосередньо впли­нути на духовний світ не лише давніх слов’ян (про що йтиметь­ся пізніше), а й прибалтійських германців, зокрема тих із них (готів, герулів, гепідів), які незабаром самі (за маршрутом, про­кладеним раніше сарматами?) вирушать до Причорномор’я.

З іншого боку, опинившись у Причорномор’ї та Приазов’ї, готи та їхні партнери самі, мабуть, увійшли до нової системи відносин з місцевими сармато-аланськими етносами.

Французький дослідник Ж. Дюмезіль виявив паралелі еддич- них сюжетів, пов’язаних із Локі (цим богом-трікстером), і дея­ких нартських мотивів із циклу Сослана і Сірдона. Такі пара­лелі не можна пояснити випадковими збігами, тож учений до­ходить висновку, що за цими відповідностями мають стояти реальні історичні контакти. Вони, найімовірніше, мали місце в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї під час взаємодії тут готів (предки яких вийшли зі Скандинавії) й аланів, чиїми на­щадками є аси-яси-осетини. З цим можна пов’язати й оповідь «Молодшої Едди» про те, що Одін та інші скандинавські боже­ства прийшли на північ з «країни асів».

Упродовж другої половини III ст. готи, разом із сармато- аланами та іншими народами півдня Східної Європи здійсню­вали спустошливі походи проти дунайсько-балканських та ма­лоазійських провінцій Римської імперії. Зазнавши від римлян важких поразок у першій третині IV ст., вони переорієнтову­ють свою військово-політичну активність на підкорення су- 217

сідніх народів. Починаючи з другої половини IV ст., доміную­чу роль на півдні Східної Європи відіграє остготське ранньо- державне об’єднання, очолюване королем Германаріхом.

Очевидно, в якусь залежність від них потрапляють і росо- мони — вже, мабуть, слов’янізовані нащадки середньодніп- ровської гілки сарматів-роксоланів. Безпосередньо перед гунською навалою між частиною росомонської верхівки і Гер­манаріхом виникає чвара, приводом до якої стала жорстока страта готським володарем Сунільди (росомонського похо­дження) за шлюбну зраду. Щоб помститися за смерть сестри, її брати Сар і Аммій, за оповіддю готського історика (алана за походженням) VI ст. Йордана, здійснили напад на старого Гер- манаріха і важко поранили його.

Остготи змушені були підкоритися гунам, але незабаром, отя­мившись від поразки, спадкоємець Германаріха Вінітарій розпо­чав війну проти слов’ян-антів (очевидно — полян). Спочатку він програв битву, але пізніше йому пощастило захопити і стратити антського володаря Божа з його синами та старійшинами. У відповідь на це гуни завдали остготам (вестготи, рятуючись від гунів, утекли на римський бік Дунаю ще в 376 р.) нищівної пораз­ки і повністю їх підкорили. Разом із гунами більшість остготів потрапляє у першій половині V ст. до Центральної Європи.

Проте певна частина готів, яка раніше опанувала разом з ала­нами передгір’я та південне узбережжя Криму, залишилася на своїх місцях. Основна маса їх концентрувалася в Південно-За­хідному Криму — в місцевості Дорі, центром якої було укріплене поселення на плато Мангуп. Незабаром, уже до середини VI ст., вони визнають залежність (на правах федератів) від Візантії.

Ці бурхливі події початку доби Великого переселення на­родів, що мали місце в Північному Причорномор’ї, породили в готському середовищі епічні перекази, які Йордан пізніше ши­роко використовував у своїй праці. Ймовірно, один із найяск­равіших сюжетів — переказ про Германаріха, Сунільду та її братів — мотив жіночої зради, кари і зворотної помсти, який, до того ж, певною мірою пояснював причини поразок, завда­них готам гунами.

Відомо, що германське ім’я Сунільда — не що інше, як Ли- бідь. Росомони ніяк не могли бути германцями, а отже й гер­манське ім’я одна з представниць цього народу навряд чи мог­ла носити. А Либідь нам відома (разом із братами) з легенди про заснування Києва. Ім’я одного з її братів — Сар — має на­дійну осетинську, отже — сармато-аланську етимологію («го­лова»). До того ж Птолемей у своєму переліку дніпровських міст називає, після Азагарії й Амадоки, саме Сар, який перегу­кується з пізнішим — Самбатас (так у X ст. Константин Баг- рянородний називає Київську фортецю).

Далі цей сюжет ми розглянемо докладніше, а поки що зазна­чимо, що відбитий у творі Йордана готський епічний переказ має, очевидно, чіткий зв’язок з епічними сюжетами середньодніп- ровських слов’ян, до складу яких у перших століттях нової ери увійшла значна кількість слов’янізованих сарматів. Цей переказ, як вважає М. Брайчевський, знайшов у переробленому та кон- тамінованому вигляді подальший розвиток у старонімецькому та скандинавському фольклорі. Тут він відтворюється як мотив невдалого одруження Сванхільди-Сунільди (Либеді), її жорсто­кого покарання за наказом короля та помсти її братів (яких зде­більшого згадується не два, а три). З іншого боку, ця тема роз­роблялася і в давньоруському билинному епосі.

Очевидно, було б марною справою з’ясовувати питання про те, якою мірою у цьому сюжеті співвідносяться реальні істо­ричні події та міфоепічні мотиви (Либідь-Сунільда могло бути івласним ім’ям, і редукованим до нього іменем жіночого міфо­логічного персонажа). Проте не викликає сумніву той факт, що зазначені паралелі виразно засвідчують взаємодію духовних культур східних германців, зокрема готів, та слов’ян (антів-по- лян) у другій чверті І тис. на теренах України.

Епічний дух простежується й у переказі про готсько-антсь­кий конфлікт, унаслідок якого загинув Бож. Не виключено, що саме цього Божа (як Буса) згадує автор «Слова о полку Іго­ревім», а також до цього імені має відношення назва Бусової гори на південній околиці Києва.

На жаль, про міфоепічні перекази тих готів, що закріпили­ся в Криму, практично нічого невідомо і марно сподіватися, що ситуація в цьому відношенні коли-небудь зміниться на краще. Очевидно, до прийняття християнства вони продовжували по­клонятися своїм традиційним богам, які мали зазнавати синк- ретизації і контамінуватися з образами подібних до них за свої­ми функціями богів тавроскіфів та алан.

Варто зазначити, що християнство у готському середовищі почало поширюватися ще в догунські часи. Значною мірою це було пов’язано з великою кількістю полонених, яких готи за­хоплювали в містах Балкан та Малої Азії, де християнство міцно вкорінилося ще з апостольських часів. Серед захоплених готами бранців мала бути значна, а з початку IV ст. подекуди й переважаюча, частка християн, які прагнули переконати в іс­тинності своєї віри варварів. І це, як і навернення до християн­ства римських імператорів, починаючи з Константина Велико­го, дало свої результати. Готи одними з перших, на давньоіндоєвропейські та уральсько-алтайські говірки (від­повідно західніше та східніше Північного Прикаспію). У на­ступні ж тисячоліття відбувається поступова диференціація цієї праспільноти на пратюрків та прамонголів. Алтайці нео­літичного часу пов’язуються з археологічними культурами так званої сітчастої або текстильної кераміки Південного Сибіру, передгір’їв Алтаю і Саян, Забайкалля.

Упродовж неоліту алтайці, ведучи осілий спосіб життя по­близу річок, жили з мисливства та рибальства, які доповнюва­лися збиральництвом. Завдяки контактам з індоєвропейськими скотарськими племенами афанасьєвської культури, які вже у III тис. до н. е. опанували терени євразійських степів до Цент­ральної Монголії, у їхніх західних, прототюркських групах, що мешкали в передгір’ях Алтаю, з’являється свійська худоба і відповідна, значною мірою дохідна від індоєвропейської, лек­сика (так само, як найдавніша індоєвропейська господарсько- культурна лексика значною мірою похідна від прасемітськоїта праанатолійсько-північнокавказької).

У складі стада давніх індоєвропейців Центральної Азії й давніх (як і пізніших) тюрків найважливішими є вівця та кінь, що відповідає специфічним ландшафтно-кліматичним умовам цьо­го регіону. Приблизно на початку ранньозалізного віку опану­вання скотарства, що базувалося на розведенні цих порід, дало змогу найпівденнішим тюркомовним групам, які мешкали на межі лісостепів і передгір’їв зі степами переважно в південних передгір’ях Алтаю, почати перехід до кочового скотарства як профільної форми господарювання (при знайомстві з початко­вими формами землеробства і збереженні високої питомої ваги мисливства та рибальства). Скотарство вже практикувалося цен- тральноазійськими індоєвропейськими (переважно іраномовни- ми та, ймовірно, тохаромовними) племенами. Від останніх була запозичена й металургія, спочатку бронзи, а потім і заліза, от­римані первинні навички землеробства тощо.

Саме тривала взаємодія між іраномовними скотарями і тюр­комовними та монголомовними племенами мала закласти осно­ву такого, виділеного В. Топоровим, феномена, як «мітраїст- ський комплекс» алтайського світогляду. Очевидно, в етноге­незі давніх тюрків, крім прототюркських та іранських компо­нентів, певну роль відіграли і самодійські та кетські етноси Південного Сибіру — давні прихильники шаманізму.

Десь на зламі II—І тис. до н. е. тюрксько-монгольська спіль­нота розділяється на монголомовну (забайкальський варіант 222

культури плитових могил) та тюркомовну (карасукська культур­на спільнота). Найзахідніша група споріднених з карасукською спільнотою, очевидно, також тюркомовних племен, репрезенто­вана пам’ятками дандибайбегазинської культури Прибалхашшя та степових просторів на північ і північний захід від нього. Основною їхньою могутністю був контроль над багатими тамтешніми мідни­ми копалинами. Продукція місцевих металургів поширювалася да­леко на північ і захід, до лісових племен Сибіру та Зауралля.

Поступово, на середину І тис. до н. е., прототюркські пле­мена опановують і Північне Приаралля з чудовими літніми па­совиськами Тургайської улоговини. Змішуючись з місцевими іраномовними сакськими племенами, вони поступово асимілю­ють їх і водночас сприймають широкий спектр елементів їхньої культури. Ці тюркомовні племена, ймовірно — геродотові аг- ріпеї, були, можливо, носіями огузо-праболгарської групи про- тотюркської мови, тоді як на схід від них, ближче до оз. Бал­хаш, мешкали (за цією логікою) іседони — предки (також — імовірні) огузо-кипчацьких племен. їхня матеріальна культура та образотворче мистецтво були близькими до місцевих форм індоєвропейських племен (система озброєння, кінська збруя, скіфсько-сибірський звіриний стиль, наскельні малюнки, зок­рема людей з аурою-німбом навколо обличчя — так звані со- нячноподібні люди, тощо). Так само на цей час і місцеві індо­європейці, й тюрки вже мають змішаний (з рисами європеоїд- ності та монголоїдності у різних пропорціях) антропологічний тип. Тому розрізнити на просторах Східного Казахстану, Джунгарії та Західної Монголії індоєвропейські та тюркомовні етноси І тис. до н. е. практично неможливо.

Подібним чином (але за меншої участі індоєвропейців) про­тягом ранньозалізного віку розвивалися і кочівницькі тюрк­сько-монгольські племена Східної Монголії та Забайкалля-Да- урії, які приблизно з третьої чверті І тис. до н. е. починають поступово розселятися у степах Центральної та Західної Мон­голії. Тут, після занепаду індоєвропейських у своїй основі но- мадів «ді», на історичній арені з’являються хунну (сюнну, по­передники гунів). їхня держава, з центрами в Монголії та За­байкаллі, переживає піднесення у III—І ст. до н. е., але неза­баром зазнає поразок від китайців та їхніх союзників.

Унаслідок цих поразок у середині І ст. хунну розпалися на південне та північне об’єднання. Перше з них втратило свою незалежність і ввійшло до складу китайської імперії Хань. Північні ж хунну, перемістившись до Західної Монголії та Східного Туркестану, протягом сторіччя ще чинили опір китай­цям, однак у середині II ст. були вщент розбиті сянбійцями і змушені були відійти далеко на захід — до областей Східного Казахстану та Киргизії.

Питання про мовну належність хунну в межах Монголії і досі залишається дискусійним. Більшість дослідників схиляєть­ся до думки про їхню монголомовність, але їхня тюркомовність також цілком імовірна. Принаймні тюркомовність гунів (точ­ніше більшості центральноазійських етносів, відомих під цією узагальненою назвою пізньоантичним авторам) на час їхньої появи у степах Східної Європи наприкінці IV ст. під сумнів ніким не ставиться. Тут упродовж III ст. відбувається форму­вання нового тюркомовного гунського етносу. Незабаром під його контролем опинилися численні протобулгарські племена Казахстанських степів. Це сприяло зміцненню гунів, одна з двох провідних гілок яких близько 350 р. завдала нищівної по­разки аланам, а через чверть століття поширила свою владу на степи Північного Причорномор’я. Друга з цих гілок здійсню­вала завойовницькі походи в напрямі Індії та Ірану.

Про релігійний світ гунів та інших тюркомовних племен, втягнутих у потужний гунський рух на захід, майже нічого не відомо. Але, виходячи із загальних міркувань, маємо припус­кати, що вони вшановували вогонь та вогненно-космічну сти­хію як таку. Таке ставлення до вогню притаманне з найдавні­ших часів до доби перших Чингізидів усім тюрксько-монголь­ським племенам, а також іраномовним народам. Так само, як священну стихію, тюрксько-монгольські племена з найдавні­ших часів ушановували й воду.

Надзвичайно глибокі, архаїчні корені має образ давньо- тюркської богині Умай. А. Сагалаєв наводить численні паралелі останньої з Катлаш, богинею-матір’ю західносибірських угрів. Надзвичайна архаїчність обох постатей дає підстави припуска­ти їхнє походження ще принаймні з фінальнопалеолітично-ме- золітичних часів, тобто з доби, що передувала розмежуванню прауральської та праалтайської спільнот. Така сакральна по­стать мала уявлятися прародителькою-покровителькою родо­вої групи, підсобницею при родах, хранителькою вогнища (по­в’язаною з вогненною стихією, а через неї, можливо, і з сон­цем чи ясним небом), помічницею в буденних турботах тощо.

У більш розвинутому тюркомовному середовищі, починаю­чи з часів переходу до скотарського побуту, Умай, точніше її прообраз, набуває виразних поліфункціональних рис. Не піз­ніше середини І тис. вона виступає переважно в образі Матері- Землі. Мабуть, уже за гунських часів був відомий і її сакраль­ний чоловік, бог неба і патрон влади каганів Тенгрі. Принаймні важко собі уявити, щоб гуни, чиї безпосередні предки — сюн- ну — створили у монгольських степах потужну державу ще у III ст. до н. е., не мали у своєму пантеоні подібної постаті.

Стадійний рівень розвитку гунів передбачав і наявність ін­ших богів, значна кількість яких мала бути пов’язаною з пев- 224

ними священними тваринами, передусім конем. Проте на буден­ному рівні ці кочовики мали поклонятися своїм родовим пра­щурам та численним духам певних місцевостей, річок і водой­мищ, урочищ тощо, від яких безпосередньо залежали їхній ско­тарський добробут і безпека.

У той час, коли в Центрально-Східній Європі держава гунів, досягти свого апогею, після смерті Аттіли у 453 р. почала стрімко занепадати, у передгір’ях Алтаю набирав сили тюркський (тюр- кютський) клан Ашіна (ім’я якого передалося підвладному йому племені). Його представники виводили себе від вовків, тобто — від тотема вовка, що, як добре відомо, має численні паралелі в міфах багатьох народів Європи, північної частини Азії та Північної Аме­рики. Клану Ашіна протягом середини — другої половини VI ст. вдалося створити величезний Тюркський каганат, що простягав­ся від Азовського до Жовтого моря, сягав Кавказу, Гіндукушу і Куньлуню на півдні та лісів Сибіру на півночі.

Уже в 545 р. провідник дому Ашіна Тюрк-ель установив дип­ломатичні відносини із однією з північнокитайських держав і невдовзі розпочав боротьбу проти своїх давніх ворогів жужанів, послаблених внутрішніми чварами. Тюркський вождь Бумин здо­був над ними вирішальну перемогу і в 551 р. прийняв титул кага­на. Його наступники — Кара-каган (552—553 рр.) та Муган-ка- ган (553—572 рр.) — завершили розгром жужанів, частина яких утекла на Далекий Схід, до Північного Китаю та Кореї, а части­на — до Європи. Останні стали відомими тут під назвою аварів у візантійських та обрів у слов’янських джерелах. У 558 р. вони завдали поразки середньодніпровсько-нижньодунайським поля- нам-антам і, рухаючись далі на захід, десятиліттям пізніше ство­рили свій каганат у Середньому Подунав’ї.

Між тим, тюркському дому Ашіна упродовж кількох деся­тиліть удалося досягти чималих воєнно-політичних успіхів і в третій чверті VI ст. поширити свою владу майже на всю зону Євразійського Степу. За часів Мунган-кагана та його спадкоєм­ця Таспар-кагана (572—581 рр.) Тюркський каганат досяг апо­гею своєї могутності. Так, у 576 р. йому підкорялися монголо- мовні кидані степової Маньчжурії, тюркомовні киргизи на Вер­хньому Єнісеї (Тува та Хакасько-Мінусінська улоговина), хоза­ри та булгари Східноєвропейсько-Передкавказьких степів, іра- номовні согдійці та хорезмійці, також усі інші, здебільшого тюркомовні, а на сході й монголомовні кочові етноси Великого Степу на просторах від Північного Причорномор’я до Маньч­журії та від Саян до Куньлуню, Паміру і Гіндукушу.

Внаслідок цих перемог Тюркський каганат дому Ашіна в другій половині VI ст. став однією з наймогутніших держав то­гочасного світу, таких, як Візантія, Сасанідський Іран та Китай (останній у 581 р. відновив свою державну єдність на чолі з ди­настією Суй). Але незабаром у Тюркському каганаті розпочали­ся чвари і він розпався на Західнотюркський та Східноїюркський каганати, які врешті-решт також зазнали краху.

Перші відомості про язичницький тюркський світогляд при­падають саме на часи Тюркського каганату. За ними просте­жується досить значна спорідненість вірувань індоєвропей­ських і тюркських (ширше — тюрксько-монгольських) кочів­ницьких центральноазійських племен Давнини та раннього Се­редньовіччя. Певною мірою це пояснюється схожістю їхнього способу життя, рівня розвитку та свідомості, а також — без­перечним впливом релігійно-міфологічних уявлень індоєвро­пейських скотарів на тюркські етноси упродовж доби енеолі­ту — ранньозалізного віку, під час переходу тюркомовних пле­мен до рухомого скотарства.

Простежуються також виразні паралелі з традиційним ки­тайським світоглядом та шаманською традицією народів Сибі­ру, зокрема тюркських і монгольських, а також тунгусо-мань- чжурських, самодійських та угрських.

Для давньотюркського часу, за С. Кляшторним, реконстру­юється пантеон, відбитий у пам’ятках рунічної писемності: Тенгрі та Умай, Ерклиг, Йер Суб, декілька персонажів нижчого рівня. Проте цілком зрозуміло, що багато міфологічних персонажів у ці тексти не потрапили, про що опосередковано можемо дістати уявлення, виходячи з їх розмаїття, відомого з пізніших джерел.

Антропоморфізованою персоніфікацією неба був володар світу і покровитель ханської влади Тенгрі, від думки та волі якого залежала доля окремих людей (особливо найближчих до нього — ханів), народів і держав. Він постає і як гарант вірності клятві та правосуддя, в чому наближається до індо-іранського Мітри, з яким його зближує і світозарно-небесна природа. Водночас його образ (як і ім’я) значною мірою відповідає та­кож китайському богові-небу, покровителю імператорської влади, — Тянь, який є значно абстрактнішим утіленням ідеє- образу неба-долі-влади-справедливості.

Тенгрі у тюркських, особливо у західнотюркських народів (зокрема у савірів, найближчих до хозар та булгар), виступаєу значно персоніфікованішому вигляді — саме як верховний не­бесний бог, цар богів та всесвіту, Тенгрі-хан. Цілком можли­во, що більша персоніфікованість образу неба в тюрків у ціло­му та західних тюрків зокрема (порівняно з китайцями) пояс­нюється не в останню чергу впливом індоєвропейської релігій­ної свідомості з її високим рівнем антропоморфізації богів.

Тюркський Тенгрі-хан виступає саме як верховний, майже все­могутній бог (порівнянний у цьому відношенні з ірансько-зоро- астрійським Ахурамаздою), але його образ можна було легко ви­тлумачувати й абстрактно-символічно, на китайський кшталт. і Персоніфікацією землі виступає дружина Тенгрі — Умай: ■богиня родючості й утілення жіночої сутності (також порів­нянна з іранською Анахітою). Обидві вони вважалися патрона­ми воїнів. Каган на землі відповідав Тенгрі, а його дружина-ца- риця — Умай.

Як бог Середнього світу в давньотюркському пантеоні вис­тупав не зовсім зрозумілий персонаж «ідук Йер-Суб» — до­слівно: «священна земля-вода». Можливо, він був богом-по- кровителем усього, що відбувалося на поверхні землі, зокрема відав зародками душ дітей, худоби та диких тварин. У міфоло­гіях пізніших тюркських народів під категорію Йер-Суб підпа­дали численні духи-покровителі священних місцевостей, уро­чищ тощо, які своєю чергою виступали патронами духів, душ, різних живих істот, котрі там мешкали.

Божественній парі Тенгрі — Умай (або, точніше, трійці Тен­грі — Умай — Йер-Суб), що забезпечувала життя і справед­ливість, протистояв володар підземного світу, який розлучав людей, — Еркліг, поруч із яким згадувався також Бюрт, — бог швидкої смерті. Чіткою відповідністю тюркського Еркліга є монгольський Ерлік. Обидва боги мають виразні риси, що функціонально зближують їх з індо-арійським Ямою та ірано- арійським Йімою, також богами потойбічного світу.

Сприятливими до людей вважалися також два боги-вершни- ки — опікуни шляхів, чиї образи, ймовірно, походять від дав- ньоіндоєвропейських божественних близнюків-вершників типу грецьких Діоскурів та ведійських Ашвінів. Вшановувалися Сон­це і Місяць, а також «рухомі зірки» — планети, з якими тюр­ки, як і інші народи, пов’язували відповідних астральних духів.

Проте, як відомо, офіційний державний пантеон, зокрема давньотюркський, далеко не повною мірою відображає дійсно актуальні для більшості тогочасних людей вірування та міфо- логеми, реалії культової практики. Вони існують до певної міри як дві паралельні структури.

Для пересічної людини-язичника були актуальними далеко не всі постаті пантеону, а лише ті, яких він мав підстави вважа­ти «близькими», безпосередньо пов’язаними з ним і не байду­жими до його турбот. Для тюрків-скотарів серед великих богів такою була насамперед Умай, тоді як культ Тенгрі мав пере­важно офіційну, державну природу. До того ж усі гілки тюрк­ської спільноти вшановували духів предків та духів окремих місцевостей як безпосередньо причетних до людських турбот.

Давні тюрки та монголи глибоко вшановували численних духів-володарів різних місцевостей (визнаючи в такому статусі богів інших народів — як володарів відповідних територій), урочищ та священних дерев, що там росли. Поширеність шама- нізму зближує тюркські та монгольські народи з етносами Си-

біру та Далекого Сходу (зокрема спорідненими з ними тунгу· со-маньчжурськими). В них шаман також виступає посередни­ком між світами людей і духів, здійснюючи небезпечні мандрі­вки уздовж стовбура світового дерева до царств духів Верх­нього та Нижнього світів.

Характерною рисою вірувань та обрядового життя язич ницьких тюркських, як і монгольських, народів був культ при­родних стихій, землі, води й, особливо, вогню, що знаходить прямі паралелі у традиціях індо-ірано-аріїв, насамперед, дав­ньоіранських етносів, як кочівницьких, так і осілих, земле­робських (зокрема согдійців, хорезмійців, бактрійців), пройня­тих зороастрійським світоглядом. Поширеними були ритуали очищення вогнем. Як і в іранців, ці стихії майже не були антро- поморфізованими, але їм приносили жертви.

Дещо пізніше, під впливом китайської натурфілософії,} тюрків з’являється ідея про п’ять основних стихій (вогонь,зем­лю, воду, дерево й метал), пов’язаних також з традиційною да­лекосхідною (в основі також давньокитайською) системою літочислення. Вона спиралася на дванадцятирічний цикл, в яко­му кожний рік мав назву окремої тварини. Поєднання дванад-1 цяти річних знаків та п’яти стихій давало 60-річний цикл, де кожний рік мав подвійну назву за знаком року та однією з п'я­ти стихій: кабана та вогню або коня й води (сьогодні ця систе­ма визначення років відома в усьому світі).

Простежується й відлуння тотемічних уявлень, зокрема в ге­неалогічних міфах, які пов’язують походження тюркських пле­мен, особливо каганського роду Ашіна, з вовками. Це також має паралелі в давньоіндоєвропейських уявленнях (зокрема італій­ських, германських, балтських, слов’янських, іранських тощо). Аналогічні сюжети є також у міфах народів Сибіру та Північної Америки. Отже, маємо справу скоріше не з запозиченням,аз конвергентністю розвитку архаїчної свідомості. Серед зооант- ропоморфних міфічних родоначальників тюркських плементра- пляються також бик і олень, що так само є типовим для багатьох етносів північної частини Євразії та Північної Америки.

У тюркських народів велике значення мав культ предків та померлих родичів, що є також характерним майже для всіх ет­носів відповідної стадії розвитку, проте довше й виразніше цей культ зберігався саме в народів Східної Азії та Далекого Схо­ду. Була поширена віра в те, що душі померлих впливають на долю живих. Передусім це стосувалося представників каган­ського дому Ашіна, далі — родів вождів та ін.

Ховали померлих здебільшого в ямах (часто використову­ючи кам’яні брили) з підбоями чи в катакомбах під курганами, на яких нерідко (в залежності від племінної традиції) ставили кам’яні стели (зокрема торки, половці) чи високохудожні __ 228

им’яні статуї (так звані «кам’яні баби»). Витоки цих традицій вЄвразійських степах, насамперед у Північному Причорно­мор’ї, простежуються до доби енеоліту. У степах Центральної Азії цей звичай поширюється протягом II тис. до н. е. (оленячі камені Алтаю та Західної Монголії).

Отже, маємо констатувати, що попри значні шари ще по суті первісно-язичницької свідомості, релігійно-міфологічні уявлення ранньосередньовічних тюрків (принаймні часів існування Тюрк­ського каганату) засвідчують досить високий як для ранньодер- жавного об’єднання рівень світогляду з виразною абстрактно-мо­нотеїстичною тенденцією (культ Тенгрі) та елементами натур- філософсько-астрологічно-космоциклічної картини буття.

Саме за доби Тюркського каганату світогляд основної час­тини тюркомовних етносів набуває більш-менш завершеної, структурованої форми. Така світоглядна система, як матриця, зберігалася майже в усіх тюркських (між ними — булгари, пе­ченіги, торки, половці) та, значною мірою, монгольських на­родів до прийняття ними релігій вищого типу, але й після цьо­го (особливо у кочівницькому середовищі казахів, киргизів, монголів тощо) мала неабияке значення.

Про високий рівень соціокультурного розвитку давніх тюр­ків третьої чверті І тис. свідчить і їхня власна, досить розвину­та, так звана рунічна (її знаки дещо нагадують давньогерман­ські руни, але походять від согдійської абетки з доданням по­значень специфічно тюркських приголосних) писемність. Її відомі зразки, виявлені на величезних просторах від Верхньої Лени до Нижнього Дунаю (найзначніші написи знайдено в ба­сейнах Орхона та Верхнього Єнісею) датуються VII—XI ст., але сама вона виникла не пізніше VI ст.