ПІВНІЧНЕ ПРИЧОРНОМОР’Я В ДАВНЬОГРЕЦЬКИХ МІФАХ

Під час колонізації Північного Причор­номор’я давні греки вже мали певні міфологічні уявлення щодо своєї нової батьківщини. Датувати виникнення тих чи інших міфів, тим більше їх варіантів, надзвичайно важко, а подекуди просто не­можливо.

Найдавнішим міфом щодо Північного Причорномор’я мож­на вважати оповідь про блукання нещасної Іо, колишньої ко­ханки Зевса, яка була перетворена на корову і нещадно пере­слідувалася насланим Герою оводом. За міфологічним сюже­том, вона, тікаючи з Греції, дісталася до Єгипту, де закінчили­ся її страждання. На шляху своїх блукань Іо подолала Боспор, назва якого має значення «Коров’ячий брід».

У ранній формі міфу шлях Іо проходив через Фрігію, Місію, Мідію та Кілікію, отже до Азії вона мала потрапити через Бос­пор Фракійський (сучасний Босфор). Але пізніше, коли греки

вийшли на береги Керченської протоки, тим Боспором, через який перебралася Іо, стали вважати саме Боспор Кіммерійсь- кий. Шлях Іо через Скіфію та землі кіммерійців згадує Есхіл і автор «Міфологічної бібліотеки» Аполлодор, який спирався на значно давніші праці логографа, мілетянина Гелланіка.

Завдяки відомості трагедій Есхіла, його версія щодо блукань Іо землями кіммерійців, тобто Північним Причорномор’ям, поширилися в усьому еллінському світі. Особливої популяр­ності, що цілком зрозуміло, цей сюжет набув у містах Боспо- ру, про що свідчать археологічні дані. Так, у Пантікапеї та Фео­досії знайдені акротерії, що прикрашали дахи невеликих буді­вель, із зображенням голови Іо.

Геракл був нащадком Іо у тринадцятому поколінні. З обра­зом цього героя пов’язано багато міфологічних сюжетів, що стосуються Північного Причорномор’я, яке у свідомості еллінів архаїчного періоду асоціювалося з межею заселеного людьми світу. Греки вважали, що Геракл неодноразово відвідував північні береги Понту. Йому, зокрема, треба було на краю світу гнати биків Геріона, переслідувати Керинейську лань, мати справи з амазонками, здобувати яблука Гесперід тощо.

Уперше Причорномор’я у зв’язку з образом Геракла зга­дується згідно з його третім подвигом — полюванням на Стим- фалійських птахів, що мали мідні дзьоби й лапи, а також брон­зове пір’я. Геракл частково перебив їх із лука, а решта птахів назавжди відлетіла до берегів Понту Евксинського.

Переслідуючи Керинейську лань, яка мала золоті роги та мідні копита, Геракл уперше з’явився в Північному Причорно­мор’ї. Ця лань, що спустошувала поля в Аркадії, належала бо­гині Артеміді. Геракл настиг її, поранивши стрілою, лише (за однією з версій міфу) на землях гіпербореїв, тобто десь пів­нічніше Понту. Це був його четвертий подвиг.

Удруге в Причорномор’ї Геракл з’явився з метою здобути пояс цариці амазонок Іпполіти. Це був його дев’ятий подвиг. У найдавніші часи греки пов’язували міфічних амазонок з пів­нічними областями Малої Азії, але з VIII ст. до н. е., коли відповідні землі вже були їм добре відомі, а, в свою чергу, вони дізналися, що на північ від Понту у кочовиків (кіммерійців, скіфів, савроматів) жінки вільно володіють конем і луком зі стрілами, землі амазонок почали ототожнювати здебільшого з Приазов’ям.

За пізнішою, переданою Геродотом, версією, Геракл пе­реміг амазонок і як полонянок відправив їх на трьох кораб­лях до Еллади. У морі амазонки перебили своїх охоронців. Але вони не вміли керувати кораблями, і вітрами їх прибило до північних берегів Понту, де згодом амазонки зійшлися зі скіфськими юнаками. Від цього зв’язку і пішов народ савро- 160

матів-сарматів, де, як відомо, жінки вирізнялися свободою і войовничістю.

За однією з версій про десятий подвиг Геракла, який поля­гав у тому, що він здобув і пригнав до Пелопоннесу биків Ге- ріона, його шлях з крайнього заходу до батьківщини також пролягав через Скіфію.

Наступного разу, на далекій півночі (тобто північніше Пон­ту Евксинського) Гераклу довелося побувати у зв’язку з по­шуками яблук Гесперід, здобуття яких було його дванадцятим подвигом. За однією з міфологічних версій, він, розшукуючи яблука Гесперід, прийшов на Кавказ, де звільнив прикутого до гори Зевсом Прометея. Потім Геракл дійшов до міфічних (найпівнічніших у світі) Ріпейських гір (прообразами яких можуть вважатися і Карпати, й Урал) у країні гіпербореїв, де Атлант підтримував небосхил. Атлант і дістав для нього зо­лоті яблука вічної молодості — яблука Гесперід, тоді як сам Геракл був змушений деякий час підтримувати небосхил за­мість нього.

Цикл дванадцяти подвигів Геракла (серед яких чотири тією чи іншою мірою пов’язуються з Причорномор’ям та областя­ми на північ від нього) був загальногрецьким переказом. Та, оселившися в Північному Причорномор’ї, грецькі колоністи розробили свої міфологічні сюжети щодо перебування тут Ге­ракла. Деякі з них нам відомі завдяки праці Геродота, який у середині V ст. до н. е. побував у містах північного узбережжя Понту, зокрема в Ольвії.

З циклу міфів щодо відвідування Гераклом Північного При­чорномор’я найліпше відомий міф про його зв’язок із місцевою змієногою богинею. За ним, Геракл, женучи биків Геріона, опи­нився в Скіфії, заснув там. Тим часом зникли його коні. У по­шуках їх він обійшов усю ту землю і нарешті потрапив до місце­вості Гілея. І там, як пише Геродот, «... він знайшов істоту по­двійної природи: наполовину вона була дівою, а наполовину змією: до сідниць її тіло було жіночим, а нижче — зміїним. Він, побачивши її, здивувався і спитав, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тоді відповіла йому, що вони в неї, але вона поверне йому їх, коли він із нею з’єднається. І Геракл за таку ціну погодився з’єднатися з нею.

чиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобі скажу, і це ти правильно зробиш: хто з них, ти побачиш, зможе натяг­ти оцей лук ось так і зможе заперезатися оцим поясом, як я тобі показую, того ти залиш у цій країні. А хто не спроможеть­ся зробити так, як я тобі кажу, того ти проженеш геть із цієї країни. А коли ти так зробиш, то й сама будеш задоволена, й виконаєш мої вказівки» [IV, 9].

Змієнога жінка все так і зробила. І з її синів лише молод­ший, Скіф, спромігся виконати те, що заповідав Геракл. Тому його вона залишила у своїй країні, а двох старших — Агафірса й Гелона — прогнала. Тому від Скіфа, сина Геракла, походять ті, що стають царями скіфів.

Коментуючи цей сюжет, М. Скржинська слушно підкреслює, що Геракл у ньому — суто грецький герой, і його священний шлюб з місцевою богинею (добре відомою і за мистецтвом Північного Причорномор’я, як про те йшлося раніше) обґрун­товував право еллінів на володіння землями в Північному При­чорномор’ї. Роль Геракла в цьому міфі відповідає тенденції зводити до нього родовід варварських племен чи принаймні їхніх правителів у різних районах ойкумени і таким чином по­в’язувати власну міфічну історію з варварською. Залучення» скіфської богині як одного з важливих персонажів міфу мало для греків символічний зміст. Її опис — до сідниць жінка, а нижче змія — виразно нагадує образ відомого персонажа влас­не давньогрецької міфології — Єхидни.

Греки, котрі оселилися в Північному Причорномор’ї, назива­ли конкретні місця в Скіфії, які начебто відвідував Геракл.

За грецькою міфологією, Геракл був старшим сучасником! другом Тесея, який разом із ним здійснив похід проти амазо­нок. За хоробрість він після перемоги отримав полонянку- царицю амазонок Антіопу, яка стала його улюбленою дружи­ною. Але, як уже зазначалося, під час Гераклового походу про­ти амазонок вони, за міфами, мешкали ще на півночі Малої Азії. Тому цей сюжет безпосередньо не стосується Північного Причорномор’я.

Наступними після Геракла і Тесея були герої Троянської війни. З деякими з них, зокрема такими відомими, як Ахілл,а 162 також донька Мікенського царя Агамемнона Іфігенія, дав­ньогрецька міфологія незмінно пов’язувала Північне Причор­номор’я.

Іфігенія вважалася нареченою Ахілла. За міфами, коли грецький флот був зупинений зустрічними вітрами на шляху до Трої, Агамемнон повернувся до гавані Авліди. Там пророк Кал- хас відкрив йому, що богиня Артеміда, розлючена на царя за те, що він убив її священну лань, дозволить відпливти флоту лише тоді, коли він принесе в жертву свою доньку Іфігенію. Агамемнон був змушений підкоритися.

Але богиня викрала з вівтаря Іфігенію, замінивши її своєю священною твариною — ланню, і перенесла цареву доньку да­леко на північ, у Тавриду (Крим). Там Іфігенія стала її жрицею серед місцевих варварів — таврів, які вшановували передусім Богиню-Діву, володарку дикої природи, гірських лісів та їхніх тварин.

Цей сюжет у давньогрецькому середовищі був загальнові­домим. Він мав і своє продовження.

Разом зі своїм другом Піладом Орест вирушив у далеку по­дорож. Діставшись Таврії, вони здійснили спробу викрасти цей кумир, але були схоплені таврами і приречені їхнім царем до того, аби бути принесеними в жертву Артеміді. Тим часом Орест та Іфігенія з’ясували, що вони — брат і сестра. Тому Іфігенія організувала втечу — свою, Ореста й Пілада — з Тав­рії, з ідолом Артеміди Таврополи.

Де містилося святилище таврської Богині-Діви, яку греки ототожнювали з Артемідою і якій приносили криваві жертви, невідомо. Його шукали на мисі Фіолент під Севастополем, за­хідніше Балаклави, біля мисів Аю-Даг (між Артеком і селищем Партеніт) та Айя (найпівденніша точка Криму). Але будь-яких результатів це не дало: де стояв храм і чи існував він взагалі, й досі залишається невідомим.

З іншими місцевостями Північного Причорномор’я давні греки пов’язували сюжети з земного та посмертного життя Ахілла. Насамперед це стосується о. Левка (Зміїний, поблизу гирла Дунаю) та Ахіллового Дрому (Тендрівської коси, півден­ніше Бузько-Дніпровського лиману).

Локалізація деяких міфів про Ахілла в Північному Причор­номор’ї належить до часу найперших відвідин греками цієї об- 163 ласті. Доки північні береги Понту не були обстежені, превалю­вала думка, що Чорне море є власне частиною Океану, який оточує Землю. Отже, Північне Причорномор’я сприймалося як найвіддаленіша північна країна, де розміщували міфічних гіпер- бореїв і навіть, за Гомером, вхід до Пекла.

За віруваннями греків гомерівських часів, душі героїв, що загинули в Троянській війні, були перенесені на острів (чи острови) Блаженних, який лежав десь далеко в Океані. Туди, зокрема за твором поета середини VII ст. до н. е. Арктіна Мілетського «Ефіопіда», Фетіда принесла тіло свого сина Ахілла. Коли мілетські мореходи приблизно в той самий час відкрили поблизу дельти Дунаю невеличкий пустельний ост­рівець, вони, як пише М. Скржинська, вирішили, що знайшли острів Блаженних. Про те, що вже у VI ст. до н. е. ототож­нення острова Левка з островом Блаженних було в давніх греків загальнопоширеним, виразно свідчать твори Піндара.У другій Олімпійській оді поет згадує, що Фетіда перенесла сво­го сина на острів Блаженних, а в четвертій Немейській оді він називає Ахілла володарем світлосяйного острова Понту Ев- ксинського.

Вважалося, що Ахілл царює на острові Блаженних разом зі своєю дружиною. У найдавніших міфах відповідного циклу, які були поширені ще до відкриття острова Левка, острів Блажен­них розміщувався десь на далекому заході, й ця традиція про­ходить через всю античну добу. Тоді загробною дружиною Ахіллеса часто вважалася Єлена. Та коли о. Левка був відкри­тий і набув згаданої вище ідентифікації, мілетянам і причорно­морським грекам більш імовірною видалася і давня версія, за якою Ахілл пов’язувався з Іфігенією, життя котрої також асо­ціювалося з Північним Причорномор’ям. Із текстів давньо­грецьких авторів (зокрема Нікандра та Лікофрона) відомі сю­жети, за якими саме Ахілл шукав тут Іфігенію, а після його за­гибелі вони як подружжя перебувають на о. Левка.

З якимось із локальних північнопричорноморських, голов­но ольвійських, міфів пов’язується сюжет щодо перебування Ахілла на Тендрівській косі, де в класичні часи містилося його святилище і відбувалися присвячені цьому героєві спортивні змагання. Скоріш за все, він розповідав про переслідування Ах- іллом Іфігенії, котру примусили тікати від нього разом зі свої­ми викрадачами.

Ахілл, культ якого був особливо популярним саме в іонійців, вважався володарем-покровителем Північно-Західного При­чорномор’я. Острів Левка лежав на шляху кораблів, що пряму­вали з півдня до поселень колоністів у пониззях Дністра (Тіра- са), Південного Бугу (Гіпаніса) та Дніпра (Борисфена), зокре­ма до Ольвії, яка і здійснювала контроль над цим островом. На 164

ньому був зведений монументальний храм Ахілла, де зберіга­лися дари морехідців цьому героєві. Знайдені численні давньо­грецькі матеріали VI ст. до н. е. — IV ст. н. е., фрагменти плит з присвятою Ахіллу.

Отже, Північне Причорномор’я органічно входить до міфо­логічного світу давніх греків. Найбільшою мірою з ним пов’я­зувалися образи Геракла, Іфігенії з Орестом і Піладом та Ахіл­ла. Проте в різних регіонах Північного Причорномор’я, як і повсюди в античному світі, релігійно-міфологічні уявлення й культове життя різнилися своєю специфікою, а до того ж змі­нювалися впродовж століть. Тому розглянемо вірування давніх греків цього регіону за областями, виділяючи еллінів Північно- Західного Причорномор’я (Ольвія, Ніконій, Тіра та ін.), Хер­сонеса з його володіннями в Західному Криму та Північно- Східного Причорномор’я, головно міст Боспору (Пантікапей, Ніконій тощо) та Феодосії.