ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ УПРОДОВЖ ТИСЯЧОЛІТТЯ МІЖ ПАДІННЯМ ВЕЛИКОЇ СКІФІЇ ТА УТВЕРДЖЕННЯМ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Тепер, уявивши собі в найзагальнішихри­сах духовний розвиток неслов’янських пізньоантично-ранньосередньовічних мешканців степової смуги Східної Європи, передгір’їв та узбе­режжя Північного Причорномор’я, повернемося до еволюції слов’янства кінця І тис.

Бурхливі події доби деструкції військово-політичної систе­ми Великої Скіфії, як про те вже згадувалося, призвели до за­гибелі лісостепових сколотських (праслов’янських) князівств- вождівств, розладу всієї їхньої суспільно-політичної структу­ри та відходу значної частини населення ближче до межі лісо­вої зони, подалі від небезпечного Степу. Так само, як і за часів татаро-монгольських нападів, населення переховувалось у важкодоступних місцях — у лісах та ярах, серед боліт та хащів, особливо ж — на високих останцях над річками, зокрема - уздовж правого берега Дніпра.

Люди селилися невеликими родовими групами (типу півден­нослов’янських задруг) у компактних укріплених селищах (поруч з якими існували й неукріплені). Часом неподалік укріпленого селища на сусідньому пагорбі розміщувався цвинтар з відповід­ним святилищем. Між такими групами підтримувалися постійні зв’язки, а самі вони входили до складу нових (стосовно скіфсько- сколотських часів) племінних об’єднань, які часто зберігали й по­передні назви. Так, у Середньому Подніпров’ї відомий з попе­редніх часів етнонім «пали» («спали»), за яким приховуються праслов’яни-сколоти Лісостепового Дніпровського Правобереж­жя, починає в місцевому середовищі виступати як «поляни». В перші століття н. е. вони дістають від сусідніх сарматів назву «анти», тобто «ті, що живуть по краю». Принаймні висловлена три десятиліття тому думка М. Брайчевського щодо тотожності

полян (самоназва) та антів (сарматська назва) видається цілком обґрунтованою.

ЗIII ст. до н. е. у Середньому Подніпров’ї, а на початку но­вої ери в лісостеповому басейні Південного Бугу, на Десні, Прип’яті та в басейні Верхнього Дніпра відбувається формуван­ня безсумнівно давньослов’янської зарубинецької культури.

За умов певної стабілізації ситуації на теренах Лісостепо­вої Правобережної України упродовж останньої чверті І тис. до н. е. (до сарматського прориву через Дніпро наприкінці І ст. до н. е.) й водночас постійної загрози з боку сарматів-роксо- лан з Лівобережжя, придніпровські слов’яни консолідуються у певні військово-політичні об’єднання і створюють єдину, від Чигирина до Чорнобиля, систему укріплених городищ на дні­провських кручах. Західніше розміщувалися переважно неук- ріплені поселення.

Сарматське (роксоланське) вторгнення супроводжувалося руйнацією частини придніпровських укріплених поселень, по­явою потужних і багатих кочівницьких могильників у Пороссі таПотясминні (при збереженні тут і місцевого землеробсько­го населення) та відтоком певної кількості носіїв зарубинець­кої культури з Лісостепового Правобережжя на Південний Буг, у ліси басейнів Прип’яті, Верхнього Дніпра та Десни. Тут на початку нової ери починають складатися давньослов’янські об’єднання, що також репрезентуються пам’ятками заруби­нецької культури.

Західніше, в басейнах Дністра, Західного Бугу та Вісли, у найтісніших контактах із дако-фракійцями Карпат і східними германцями басейну Одера та Південної Прибалтики, також відбувається консолідація місцевих слов’яномовних етнополі- тичних об’єднань предків слов’ян-венедів та склавенів першої половини — середини І тис. На рубежі ер вони (на згаданих теренах) пов’язуються з дуже близькими до зарубинецьких матеріалами східного варіанту пшеворської культури.

У межах нових (порівняно зі скіфсько-сколотським часом) давньослов’янських об’єднань утворювалася спільна духовна культура, характер якої археологічно можна уявити передусім за матеріалами поховальних комплексів. Відроджуються старі, 239 передскіфської доби, звичаї трупоспалення, при зникненні сте­пового, скіфсько-сарматського ритуалу трупопокладення.

Звичай трупоспалення, як уже згадувалося вище, здавна був притаманним населенню Лісостепової та Лісової України, як і суміжних лісових та лісо-лісостепових просторів Білорусі, Прибалтики та Центральної Європи. Його застосовували пред­ставники посттрипільської софіївської, середньодніпровської, східнотшинецької та білогрудівської культур, що були спад­коємно між собою пов’язаними і послідовно змінювали одна одну в Середньому Подніпров’ї упродовж III—II тис. до н. е.

У чорноліській культурі, що виникає на початку І тис. до н. е. на ґрунті білогрудівської, також переважало трупоспалення. Водночас у південних районах поширення чорноліської культу­ри, під впливом кочовиків, праслов’янська верхівка почала прак­тикувати й підкурганні трупопокладення. Останнє (з виразним збереженням давнього місцевого обряду у вигляді підпалення дерев’яних гробниць) поширюється за скіфської доби. Однак праслов’янські поховальні звичаї міцно утримуються, особливо північніше р. Рось. Так, на Київщині у IV—III ст. до н. е. обряд трупоспалення знову домінує, що характерно в цілому для за- рубинецької, як і спорідненої з нею пшеворської, культур. Тому поширення тут сарматських груп добре простежується завдяки появі досить багатих підкурганних могильників з тру- попокладеннями у басейнах Тясмина та Росі.

Усі сарматські поховання Середнього Подніпров’я датують­ся не раніше І ст. Вони виникають після того, як основні заруби- нецькі городища-фортеці були спустошені. При цьому поруч з підкурганними похованнями тут з’являються і ґрунтові могиль­ники, залишені (за рисами обряду) також сарматами, але бідни­ми, такими, що в оточенні місцевих полян переходили до осіло­го, хліборобського способу життя й поступово слов’янізували­ся.

Відповідно, в Лісостепу вся матеріальна культура, зберігаю­чи виразні риси спадкоємності з традиціями місцевого слов’ян­ства, зазнає виразної трансформації. Цьому сприяло насампе­ред розширення торговельних зв’язків з північнопричорномор- ськими містами (залежними від Риму) та дунайсько-карпатськи­ми володіннями імперії, кордони якої сягали Нижнього Дністра.

У цей час на терени Лісостепової України починає масово надходити антична срібна монета, якою (що переконливо об­ґрунтував М. Брайчевський) античні торговці розраховували­ся за збіжжя місцевого виробництва. Проте більшість цих монет відома нам за скарбами, які були зариті в землю десь на зламі II—III ст. унаслідок якоїсь зовнішньої загрози. Ос­танню маємо пов’язувати з рухом готів через Волинь та По­ділля до Північно-Західного Причорномор’я та Подніпров’я. Пам’ятки з елементами вельбарської (готської) культури з’яв­ляються тут саме у III ст.

Безперечно, готський рух землями, здавна густо заселени­ми слов’янами та сарматами, що осідали на межі Лісостепу й поступово слов’янізувалися, не міг відбуватися мирно. Все вка­зує на те, що готи та їхні союзники завдали сармато-слов’ян- ській «Роксоланії» важких поразок, після чого вона як цілісне ранньополітичне об’єднання вже не змогла відродитися. Слов’яни Середнього Подніпров’я з цього часу виступають під своєю традиційною самоназвою — поляни (етнонім, який у різних транскрипціях відомий як полі, спали, спори, можливо і борани) та анти (вперше це слово знайдено саме у III ст. в на­писі на одному з боспорських склепів).

Рух готів призвів до розтину слов’янського масиву навпіл. Західна його частина — у своїй масі нащадки носіїв пшевор- ської культури — надалі компактно займає Північне Прикар­паття й поширюється десь у V — на початку VI ст. у напрямі Середнього Подунав’я та Центрально-Західних Балкан.

Оскільки дулібам належали широкі терени по обидва (тепер український і польський) боки Західного Бугу, а хорватам — Північне Прикарпаття з Верхнім Подністров’ям, території, зай­няті склавенами, охоплювали також області Західної України. Проте де саме проходила межа між склавенами і антами (й уза­галі, чи була ця межа скільки-небудь суттєвою, чи, навпаки, не­має сенсу підганяти історичну реальність під повідомлення Прокопія Кесарійського та Йордана, які, відповідно, писали у Константинополі й Равенні й мали найприблизніші уявлення про те, що робиться північніше Дунаю), нам не відомо.

Можна було б, слідом за деякими поважними археолога­ми (В. Бараном, В. Сєдовим, О. Приходнюком та ін.) ототож­нити ареали празько-корчацької (від Праги до Житомира) і пеньківської (від Нижнього Дунаю до Харківщини) археоло­гічних культур раннього Середньовіччя зі склавенами та ан­тами. Проте різниця між відповідними комплексами в широкій перехідній смузі надто умовна, аби їх чітко розрізняти на широких теренах Середньодніпровського Правобережжя та Поділля. Скоріше ці відмінності збігаються з природно-гос­подарськими та іншими відмінностями, пов’язаними з більшим чи меншим збереженням традицій місцевого населення пізньо- античної доби.

Безперечно, межа, бодай і надзвичайно широка, чітко не визначена між склавенським ареалом Центральної Європи (з Галичиною і Західною Волинню — хорватські та дулібські зем­лі) й антським — Лісостепової України і Молдови, — мала існу­вати. Інша справа, до якого з них відносити деревлян Житомир­щини (які археологічно ближчі до склавенів) чи слов’ян Серед­нього Придністров’я та Буковини (де посуд обох типів або представлений у близьких пропорціях, або чітко не поділяєть­ся на дві відповідні групи).

До того ж маємо усвідомлювати, що для ранньосередньо­вічних авторів, які (слідом за Прокопієм Кесарійським) під­креслюють тотожність мови, способу життя та звичаїв антів і склавенів, слов’яни поділялися зовсім не за тими чи іншими ва­ріаціями посуду, що, зрештою, мало чим відрізнявся, а за на­лежністю до військово-політичних союзів. До якого з таких союзів — склавенського чи антського — мали належати сло­в’яни VI ст. Східної Волині та Західного Поділля, вирішити практично неможливо. До того ж вони взагалі могли не входи­ти в жоден із них або, відповідно до своїх інтересів, входили то в один, то в інший. Але факт, що до склавенського об’єднання мали входити слов’яни Західної Волині, Галичини та Закарпат­тя, а до антського — Середнього Подніпров’я, Східного Поділля та Бессарабії, заперечень серед учених майже не викликає.

Тим часом десь тут, зокрема (за даними гідронімії) у По- россі, продовжував існувати слов’яно-сарматський, очевидно вже слов’яномовний, етнос, назва якого містить корінь «рос» і походить від етноніма «роксолани». Як уже зазначалося, у IV ст. він фігурує у формі «росомони » («люди-роси »), а в VI ст., за сирійським автором Псевдо-Захарія, він знаний у світі як «народ рос», що мешкає на північ від Меотіди (Азовського моря). Протягом IV—VI ст. у творах тогочасних і пізніших ав­торів широко відомими у світі стають слов’яни-анти, які пере­конливо ідентифікуються М. Брайчевським з літописними по­лянами відповідних часів.

У VI ст. поляни-анти вже займали величезні терени пере­важно лісостепової зони від Нижнього Подунав’я та Східних Карпат до Лівобережжя Дніпра включно. Зрозуміло, що до складу такого об’єднання мало входити кілька ранньополітич- них об’єднань. Очевидно, одним із них (поряд із тиверцями, уличами, бужанами тощо, а також полянами у вузькому, влас­ному значенні цього слова, яких десь у другій третині VI ст. очолював літописний Кий) і були росомони - роси (руси).

Після аварської навали, внаслідок якої наприкінці 50-х - на початку 60-х років VI ст. порубіжні зі Степом та Східнопри- карпатські землі антів зазнали тяжких спустошень, на перший план у Середньому Подніпров’ї, очевидно, висунулося об’єд­нання росів (русів). їхня історія упродовж VII—Vili ст. майже не висвітлена у писемних джерелах, хоча в них є поодинокі згад­ки стосовно воєнної активності росів у цей період, зокрема ра­зом з аварами та іншими слов’янами під Константинополем (626), сутичках на Кавказі (643), на Нижньому Дунаї (773).

Проте історично та археологічно межі «Руської землі», початкового осередку Русі, у вузькому значенні цього слова, завдяки працям М. Грушевського, О. Насонова, Б. Рибакова та М. Брайчевського досить чітко визначаються в межах май­бутніх Київського, Чернігово-Сіверського та Переяславського князівств. Очевидно, в цей період, зокрема до початку хозар­ського панування на Лівобережжі, десь із середини VIII ст., роси (руси) як слов’янське об’єднання очолюють конгломерат колишніх східних членів антсько-полянської конфедерації, зокрема однієї з груп полян, яка мала своїм центром Київ, тоб­то київських полян, та сіверян, які самі мали поділятися на кілька об’єднань нижчого рівня і, можливо, взагалі ніколи не утворю­вали окремого ранньополітичного соціального організму.

Події, пов’язані з хозарською навалою і спустошенням сло­в’янських центрів лісостепової зони на більшій частині Лівобе­режжя та на півдні Правобережжя, майже не зачепили район Києва (де, на відміну від згаданих територій, скарби у той час не закопувалися). Проте київський князь (можливо, з династії Києвичів) змушений був визнати над собою верховенство хо­зарського кагана і сплачувати йому данину.

Водночас Київ залучається до трансєвразійської торгівлі, й одне з відгалужень Великого шовкового шляху саме через ньо­го з’єднує квітучі центри Середньої Азії (Самарканд, Бухару, Хорезм) та хозарський Ітіль із Західною Європою. Ця караван­на траса в Києві перетинала і давній водний шлях, який завдя­ки Дніпру та його західним притокам, пов’язував Прибалтику з Причорномор’ям. Тобто складалися умови для перетворення Києва у ключовий торговельний пункт усієї Східної Європи, яким він, власне, й стає протягом IX ст.

Спустошення значної частини східних і південних областей Середнього Подніпров’я, встановлення над сіверянами влади алансько-булгарсько-хозарського ранньополітичного об’єд­нання з центрами на Харківщині та Донеччині мало сприяти певному відтокові населення, особливо його соціально-актив­ної, волелюбнішої частини — представників дружинного про­шарку, під патронат київських князів. Це, зокрема, мало сто­суватися власне росів (русів) Лівобережжя, Потясминня та По- росся, які вже тривалий час підтримували найтісніші союз­ницькі зв’язки з київськими полянами. Останні на той час уже й самі могли вважати себе росами (русами) — як члени ранньо- політичного об’єднання «Руська земля».

Подробиці цих подій нам, звичайно, не відомі. Проте в ціло­му процес зводився до остаточного об’єднання навколо Києва, а можливо, всього трикутника: Київ — Чернігів — Переяслав (із Зарубом напроти Переяслава, Роднею (Арсою) при впадінні Росі у Дніпро та «островом русів» — сучасним межиріччям Дніпра і Тясмина, яке в ті часи справді було островом) — київ­ської групи полян та власне росів/русів, можливо, найзахід- ніших груп сіверян.

Створення такого, досить потужного і розвинутого у соці­ально-економічному та політичному відношенні об’єднання в Середньому Подніпров’ї з центром у Києві, залучення його правлячої верхівки до системи міжнародної торгівлі спонука­ло київських володарів, їхніх бояр і дружинників почати підко­рення менш розвинутих слов’янських племінних княжінь лісо­вої смуги: деревлян Житомирщини, дреговичів та кривичів бі­лоруських лісів тощо. Намагання накласти на них данину ви­кликане тим, що на зовнішній ринок Київська Русь тих часів могла поставляти лише товари лісової зони — хутра, мед, віск тощо. Саме такою даниною обкладалися підкорені князівства.

Як наслідок усіх цих процесів упродовж останньої третини VIII — першої третини IX ст. у Середньому Подніпров’ї скла­лася типова ранньодержавна структура зі столицею в Києві, яка поширила свою владу і на сусідні племінні князівства лісових слов’ян (князі яких стали васалами великого князя Київсько­го). Цей складний соціальний організм уже з повним правом можемо йменувати Київською Руссю.

На зламі VIII—IX ст. маємо перші більш-менш розгорнуті відомості про військові походи руських дружин на візантійські володіння у Криму та на міста північного узбережжя Малої Азії. Очевидно, в цей час (за умов жорстокої релігійно-полі­тичної боротьби в Хозарії, що розгорнулася там під час прав­ління кагана Обадії, який вводив у країні іудаїзм як державну релігію — ?) київські володарі звільняються від хозарського па­нування. Це призвело до загострення стосунків Русі з Візан­тією та Хозарією, якій зі сходу постійно загрожували угри та печеніги. Очевидно, саме цими обставинами було зумовлене зближення Візантії і Хозарії у 30-х роках IX ст. За допомогою грецьких інженерів на Дону було збудовано місто-фортецю Саркел (літописна Біла Вежа). Проте вже у 838/839 р. посоль­ство «кагана росів» (титул, який мав засвідчувати рівність із хозарським каганом) здійснило успішний візит до Константи­нополя.

Отже, у другій чверті IX ст. Київська Русь здобула міжна­родне визнання (в тому числі двох християнських імперій: Східної — Візантійської, та Західної — Франкської, до якої, після перебування у Цареграді, й відбули разом із грецькими послами посли «кагана русів») як володаря держави того ж рангу, що й Хозарія. Саме в цей час у Києві починається прав­ління літописного Діра (Дари, тобто Дарія, за мусульмансь­кими джерелами). Він, певно, був старшим братом Аскольда (за іншою літописною традицією — Осколта — пор. : сколо­ти, р. Оскол, скеля тощо). Якийсь час (50-ті роки IX ст.) бра­ти, можливо, правили спільно, але вже з початку 60-х років Аскольд володарював самостійно.

Саме з його ініціативи, на думку М. Брайчевського, у Києві було здійснено першу спробу введення християнства як дер­жавної релігії. Вона виявилася невдалою, а сам Аскольд заги­нув у 882 р. внаслідок державного перевороту, очоленого пів­нічним конунгом Олегом. Але християнська громада у Києві збереглася і мала значний вплив за часів правління Ігоря, пізніше — Ольги, яка сама охрестилася. Таким чином, остаточ­не утвердження християнства в Київській Русі наприкінці X ст., за часів правління Володимира Святославича, мало більш ніж столітню передісторію. Час від хрещення Аскольда на початку 860-х років та хрещення Володимира наприкінці 980-х років є перехідним між язичницькою і християнською добою в історії східного слов’янства, об’єднаного наприкінці І тис. у межах Давньоруської держави. Але, як відомо, елементи язичницьких вірувань та обрядів міцно зберігалися і суперечливо поєднува­лися у свідомості українців, так само як і росіян та білорусів, до останніх часів. Певною мірою релігійно-міфологічні уявлен­ня слов’ян переддержавного та ранньодержавного періодів їхньої історії висвітлюються у відповідних етнографічно-фоль­клористичних розвідках учених XIX—XX ст.