3.3. РЕЛІГІЯ СКІФІВ

Скіфи - народ, який у давнину мешкав у Великому Євразій­ському Степу, тобто на теренах від України до Монголії. У VII сто­літті до РХ відбулась велика міграція скіфів з азіатської частини степу до терен сучасної України.

• ПОХОДЖЕННЯ СКІФІВ

Важливим джерелом для вивчення культури скіфів є свідчен­ня грецьких мандрівників. Зокрема Геродот присвятив Скіфії розділ своєї «Історії». Особливістю грецьких істориків було те, що вони всі імена перекладали грецькою. Якщо греки описува­ли божества інших народів - чи то єгипетських, чи перських, чи скіфських, чи інших - вони називали ці божества іменами грецьких богів, які за своїми рисами були найближчими до опи­суваних божеств. Саме тому скіфські божества відомі під двома іменами: грецькими, відповідно до того, як їх називав Геродот, і власне скіфськими, які вдалось реконструювати дослідникам.

> В першій легенді розповідається, що першою людиною був Таргитай, син бога Папая і Апі, дочки ріки Борисфена-Дніпра. У Таргитая народилося троє синів - Ліпоксай, Арпоксай і Колок- сай. Коли вони отримали після свого батька царювання, з не­ба впали священні золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша. Коли до цих предметів підійшов Ліпоксай (старший брат), вони запалали вогнем, і він не зміг їх узяти; коли до них підійшов Ар- поксай (середущий брат), вони також запалали вогнем, і він теж не зміг їх узяти. Врешті до золотих предметів підійшов Колак- сай (молодший брат), і вогонь згас. Колаксай забрав їх до сво­го дому, а його брати побачили в цьому диві знак утвердження верховної влади Колаксая та покорилися йому.

> Друга легенда має, швидше за все, грецьке походження. Грецькі міфи розповідають про героя Геракла Ηρακλής), якого римляни називали Геркулесом (Hercules). Він був сином Зевса і смертної жінки Алкмени. Геракл відомий своєю силою і два­надцятьма видатними подвигами. Десятий подвиг Геракла був пов’язаний із коровами Геріона. Геріон (Γηρυόνης) - велетень у грецькій міфології, який утримував великі стада худоби і году­вав їх людським м’ясом. Подвиг Геракла полягав у тому, що він викрав корови Геріона і тим обезсилив його. З цими коровами Геракл пройшов величезну частину землі. У крайній західній точці, якої досягнув Геракл, були споруджені Гераклові стов- пи^[3]. Повертаючись назад, Геракл на місці, де згодом виник Рим, вступив у бій з велетнем Каком (Cacus) та убив його, звільнив­ши місцевих мешканців. Відтоді в цій місцевості існував культ Геракла, який перейшов і до римлян. Опісля Геракл відправився до Гілеї^[4].

> Третя легенда видавалась Геродоту найбільш вірогідною. Вона розповідає, що племена масагетів^[5] витіснили скіфів на за­хід. Скіфи мусіли перейти на землі, які належали кіммерійцям. Перед небезпекою війни зі скіфами, кіммерійці зібрались на велику раду для планування подальших дій. Кіммерійські царі прагнули воювати за свою землю, а народ не бачив сенсу у вій­ні зі сильнішим противником, і вважав за краще покинути рід­ні землі та переселитися на захід. Через ці розходження серед кіммерійців почалась внутрішня війна, в якій загинула велика частина народу. Ті, що вижили перекочували на захід, а скіфи зайняли кіммерійську землю. Існують деякі факти, які підси­люють вірогідність цієї легенди. Зокрема, перед скіфською мі­грацією Китай проводив масштабні військові каральні операції проти північних кочових народів, внаслідок яких ці народи були вимушені мігрувати подалі від китайського кордону. Переселен­ня одного народу за принципом доміно завжди спричинює мі­грацію й інших народів: масагети витіснили скіфів, скіфи - кім­мерійців і т.д.

Міграція скіфів була одним з наймасштабніших переселень народів стародавнього світу. Коли скіфи підійшли до кордонів Ассирії, то ассирійський цар Асаргаддон навіть запропонував скіфському царю одружитися з його дочкою. Чи весілля відбу­лося, - невідомо, проте відомо, що скіфи на довгий час стали со­юзниками ассирійців та допомогли Ассирії здолати повстання в Мідії. Скіфи перейшли Кавказ, Сирію, Палестину і підійшли аж до кордонів Єгипту. Падіння Ассирії під тиском об’єднаних сил Ва­вилону і Мідії змусили скіфів відійти у Північне Причорномор’я. У 512 році до РХ на територію Скіфії ввійшли перські війська під проводом Дарія І, але були повністю розбиті скіфами. Так, Скіфія стала єдиною країною стародавнього світу, з якою Персія поча­ла війну і програла. У IV столітті до РХ скіфи почали проявляти свої претензії на Фракію. Це стало причиною війни між скіфа­ми та македонським царем Філіпом ІІ у 339 році до РХ. Ця війна закінчилась безрезультатно. У 331 році до РХ на скіфів напали війська Філіпового сина Олександра ІІІ Македонського, але бу­ли розбиті скіфами. Хоч скіфи й перемагали у цих війнах, проте війни зі серйозними противниками виснажили їхню військову, політичну і економічну міць. Велика Скіфія почала занепадати.

Ослаблена і роздроблена Велика Скіфія вже не навіювала страх на сусідні народи. У 280-260 роках до РХ на територію Скіфії ввійшли сармати - також іраномовний кочовий народ, а скіфи вже не могли їм протистояти. Так у ІІІ столітті до РХ Ве­лика Скіфія впала. Однак невеликі її частини збереглись. Одна частина скіфів зосередилась у Криму. Скіфське царство Криму проіснувало до ІІІ століття після РХ, коли було знищене готами. Інша частина скіфів оселилась у Західному Причорномор’ї, тоб­то на теренах сучасної Східної Румунії та Північно-Східної Бол­гарії, де утворили Малу Скіфію (Μικρά Σκυθία), і де поступово пе­ретворилась у провінцію Римської імперії, а в період Великого переселення народів, скіфи повністю розчинилася серед нових володарів Європи.

Скіфи не мали писемності, а тому не залишили текстів, які б дозволили ретельно вивчити їхню релігію. Головними джере­лами аналізу скіфської релігії є археологічні розкопки й описи іноземних мандрівників та істориків античності. Особливо важ­ливими тут є тексти Геродота. Батько історії, як і інші греки, при описі релігій різних народів, використовували специфічний метод: імена божеств чужих для греків релігій вони переклада­ли грецькою, вишукуючи відповідників у грецькому пантеоні. Наприклад, скіфське божество Папая Геродот називав Зевсом, а Апі - Геєю, і так далі. Оскільки релігія Стародавньої Греції доб­ре відома сучасній науці, то з аналогій, проведених Геродотом можна зробити висновки про атрибути скіфських богів. Якщо Геродот називав Папая Зевсом, то це означає, що Папай мав схо­жі атрибути до Зевсових.

• СКІФСЬКА РЕЛІГІЯ

Скіфи належали до перського культурного середовища та їх­ня релігія була близькою до перської. За свідченнями Геродота, підтвердженими археологічними даними скіфи сповідували сім божеств. Скіфські божества є аналогами зороастрійського пантеону, до складу якого входять Агура-Мазда і шість Амеша- Спента. У релігії персів Амеша-Спента вважаються не окремими субстанціями, а вираженнями Агура-Мазди. Відповідно, в зороа­стризмі існує тільки один Бог, оточений духами. Сім божеств ре­лігії скіфів, культурно споріднених із персами, також не є окре­мими субстанціями, а вираженнями Абсолюту, аналогічними до зороастрійських Амеша-Спента.

Найвищим скіфським божеством була Табіті, яку Геродот називав Гестією. Гестія у грецькій міфології була божеством вогню. Скіфська Табіті також вважалася божеством вогню. Вона відповідала зороастрійському Абсолюту - Агура-Мазді. В зороастрійському культі вогонь займає центральне місце. Скіфи також мали культ вогню, але оскільки вони були кочо­вим народом, то не практикували будівництво храмів. Отже, скіфський культ вогню зосереджувався в домівках (культ до­машнього вогнища) та у провізоричних жертовниках. Те, що в центрі скіфського культу опинилося жіноче божество, свід­чить про збереження у скіфській релігії древнього культу ма­тері.

Другим, після Табіті, у переліку Геродота присутній Папай, якого батько історії називав Зевсом. Він є вираженням твор­чого начала Абсолюту, тому скіфи називали Папая творцем світу і людей. Він також асоціювався з небом.

Третім скіфським божеством була Апі, яку Геродот називав Ге- єю. Ім'я «Апі» означає воду або ріку. Воднораз, Гея - хтонічне божество. Скіфи її вираженням вважали вологу землю, тобто землю, насичену водою. Папай і Апі презентувалися як по­дружня пара. В цьому виразилось відвічне загальнолюдське переконання, що для народження нового життя необхідне запліднення впорядкованим небом хаотичної вологої землі. Все, що існує, є плодом зв'язку Папая-неба і Апі-землі. Табі- ті, Папай і Апі мали у скіфській релігії найбільш розвинений культ і вважалися основними об'єктами поклоніння. Наступні чотири божества перебували на нижчому рівні єрархії.

Четвертим скіфським божеством була Аргімпаса, яку Геродот називав Афродітою. Агрімпаса - божество плідності; вона від­повідала за народження людей і тварин. Агрімпаса стоїть по­ряд із божествами плідності культур Близького Сходу: Інан- ною, Іштар, Астартою та іншими.

П'ятим скіфським божеством був Арес. Його скіфське ім'я неві­доме, тому збереглось тільки грецьке ім'я, яким його іменував Геродот. Арес - божество війни, охоронець воїнів і державної безпеки.

Шостим скіфським божеством був Таргітай, якого Геродот на­зивав Гераклом. Таргітай був першою людиною. Зачислення його до кола божеств свідчить про віру скіфів у божественне походження людини. Виникнення людини є не одним із рядо­вих природних процесів, а особливим вираженням Бога.

Сьомим божеством був Гойтосир, якого Геродот називав Апол­лоном, - божество світла.

Окрім семи головних і загальних для всіх скіфів божеств, іс­нували й культи місцевих покровителів. Так, покровителем цар­ських скіфів, тобто одного зі скіфських племен, був Тагімасад, якого Геродот ототожнював із Посейдоном. Археологічні знахід­ки та письмові джерела сусідніх народів вказують на існування й інших місцевих божеств, яких сьогодні важко описати і вивчити.

• КУЛЬТ

Культ у релігії скіфів був близьким до культів інших релігій. Як кочовий народ, скіфи не споруджували храмів. Натомість, на місцях жертвоприношень конструювали одноразові жертовни- ки. Скіфи приносили жертву божествам. Найбільш поширеною жертвою були тварини, особливо коні, які становили найбіль­ше багатство скіфів. Однак існували й неймовірно жорстокі людські жертви. Літургійний рік скіфів визначався природни­ми циклами, пов’язаними із сільським господарством, особли­во скотарством. Особливе значення в релігійній культурі скіфів мали похоронні обряди. Скіфи сприймали смерть як порушення природного стану речей, як трагедію і момент панування хао­су. Якщо помирав цар, то його забальзамоване тіло обвозили по всій країні, щоби весь народ міг з ним попрощатися. Вважали, що після смерті людина продовжує земне життя в інших вимі­рах. Тому під час похорону до гробу клали звичні їй речі. Над могилою скіфів насипали кургани. Розмір курганів залежав від статусу померлого. Висота деяких курганів сягає двадцяти мет­рів. Поряд із курганами царів хоронили людей із його оточення, яким насипали нижчі кургани. Оскільки померлі після смерті продовжують звичне їм життя, вони ставали духами-опікунами місцевостей, племен і родин. Залежно від того, над ким помер­лий мав владу за життя, того опікуном він і ставав після смерті. Цар сприймався опікуном всього народу.

Отже, скіфи - це народ, який за своєю культурою був спорідне­ним із персами, та заселяв у давнину Великий Степ. Релігія скіфів була близькою до зороастризму. Головний пантеон складали сім божеств. На чолі пантеону стояла Табіті - божество вогню, в якій скіфи й втілювали своє уявлення про Абсолют. Шість інших бо­жеств були вираженнями Табіті, як і перські Амеша-Спента були вираженнями Агура-Мазди. До них належали Папай (Зевс) - тво­рець світу і людей, Апі (Гея) - божество вологої землі, Аргімпаса (Афродіта) - божество плідності, Арес - божество війни, Таргітай (Геракл) - перша людина, Гойтосир (Аполлон) - божество світла.