ЕКОЛОГІЧНІ ТА ГОСПОДАРСЬКО- КУЛЬТУРНІ зони ПІЗНЬОПАЛЕОЛІТИЧНОЇ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Після того, як ми в загальних рисах оз­найомилися зі світом релігійно-міфо­логічних уявлень ранньопервісної люд­ності як такої, можемо перейти до розгляду духовного світу пізньопалеолітичних та мезолітичних суспільств на території сучасної України, ширше — всього регіону Центрально-Східної Європи та сусідніх з ним територій.

Не беручи поки що до уваги мезолітичної пори, тобто кіль­кох тисячоліть в історії Європи після закінчення льодовиково­го періоду, спробуємо уявити ландшафти, спосіб життя та — що є власне нашою темою — духовний світ пізньопалеолітич- ної людності Північної Євразії та Середземноморсько-Пере- дньоазійського макрореґіону. Тут ми побачимо виразний поділ на дві основні природно-кліматичні зони.

Північніше Піренеїв, Центрального масиву Оверні, Альп і Карпат, а також у межах Східної Європи приблизно північніше Дніпровських Порогів, Донецького кряжа, Середнього Повол­жя та далі за Урал неосяжними просторами Північного Казах­стану та Сибіру за доби пізнього палеоліту (на означених те­ренах — близько XXX—X тис. до н. е.) простягалися безкрайні тундростепи з незначними масивами сосново-березових пе­релісків. Улітку, за наявності достатньої сонячної радіації, тут виростали високі трави, якими харчувалися стада мамонтів, а також північних оленів, а у південніших районах — коней. Улітку ці тварини просувалися майже до краю льодовика (який

тоді покривав Скандинавію, басейн Балтійського моря з При­балтикою та північною частиною Росії), а на зиму відходили на південь — до передгір’їв Альп і Карпат, в області Середнього Подніпров’я, Середнього Подоння тощо.

Південніше цієї зони простягалася смуга помірного кліма­ту зі степово-лісостепово-лісовими ландшафтами. У Централь­но-Західній Європі її північною межею слугували названі вище гірські системи, і вона у цілому збігалася з присередземно- морськими областями Північної Африки, Піренейського півос­трова, Південної Франції, Італії та Балкан, які широким мос­том (через сучасні Босфор і Дарданелли та Мармурове море) з’єднувалися з Малою Азією і далі - з Кавказом, Левантом та Передньою Азією. У Східній Європі такої відносно чіткої межі не було, і між двома природно-кліматичними зонами існувала широка перехідна смуга, яка тяглася від Східних Карпат про­сторами сучасної Степової України і Нижнього Подоння до Північного Прикаспію (з його на той час украй нестійкою уз­бережною лінією).

Між тим, Північний Кавказ із Передкавказзям, Крим і пло­ща сучасного Азовського моря (яка була сушею десь до VI тис. до н. е. — поки середземноморські води, що утворили протоки Дарданелл і Босфору, не ринули в до того закрите Чорноморсь­ке водоймище) належали саме до зони помірного клімату. Тут випасалися коні та зубри, які на літо відходили на північ у сте­пи, а взимку переховувалися в лісах, де було вдосталь кабанів, оленів та інших нестадних ссавців.

Цілком зрозуміло, що, відповідно до ландшафтних зон і спе­цифіки господарської орієнтації, протягом пізньопалеолітич- ної доби існували північна, прильодовикова, зона мисливців на великих стадних ссавців та Середземноморсько-Причорно­морська, з Кавказом і Передньою Азією, зона мисливців та зби­рачів з більш індивідуалізованими формами господарського життя. Останні, зокрема, займали Кримсько-Азовсько-Перед- кавказькі області. Влітку за стадами зубрів та коней вони про­сувалися до Надпоріжжя й Донеччини і полювали мисливськи­ми загонами, а на зиму поверталися до тепліших лісових райо­нів Криму й Північного Кавказу.

За своїм походженням, господарськими заняттями, побу­том та світоглядом ці жителі найпівденніших районів Східної Європи були найближчими до своїх сусідів з Кавказу, Малої та Передньої Азії і Балкан, тоді як мешканці тундростепів Східної Європи за цими ознаками були подібні до західно- центральноєвропейських та уральсько-північноказахстансь- ко-сибірських мисливців на стадних ссавців прильодовикової зони Євразії. Відповідно, найдавніші мешканці території су­часної України, як і південної половини європейської части- 25

ни Російської Федерації, входили до двох величезних природ- но-господарсько-культурних світів пізньопалеолітичної доби.

Тому, якщо, реконструюючи духовний світ прильодовико- вих колективних мисливців Північної Євразії, ми, крім загаль­нотеоретичних міркувань, можемо спиратися також на витво­ри мистецтва (печерні розписи, пластика, гравіровані малюнки тощо), які, без сумніву, так чи інакше відображають релігійно- міфологічні уявлення людей певного культурного кола, то сто­совно духовного світу їхніх південних сусідів надалі можемо висловлювати лише абстрактні припущення.

Більше того, реконструюючи світогляд мисливців Північної Євразії, маємо можливість (з відповідними застереженнями і корективами) широко використовувати дані стосовно етногра­фічно добре вивчених вірувань народів Сибіру та, особливо, Арктичної зони. Ця можливість ґрунтується на тому, що, як показали розробки А. Залізняка та інших авторів, сучасні при­полярні етноси Євразії значною мірою є нащадками пізньопа­леолітичної людності тодішньої тундростепової зони.

Під час екологічних змін кінця льодовикового періоду мис­ливці відходили до полярного кола за стадами північних оленів, на яких вони полювали. Це підтверджується навіть лінгвісти­кою: встановлено спорідненість ескалеутських мов із так зва­ними ностратичними, зокрема праалтайською, прауральською та праіндоєвропейською. До того ж, сам спосіб життя і побут приполярних етносів є найближчим до відповідних реалій піз- ньопалеолітичних мисливців прильодовикової зони, хоча, зро­зуміло, не тотожний йому.

Зовсім іншими є вихідні умови реконструкції вірувань піз- ньопалеолітичних мисливців та збирачів Кримсько-Азовсько- Кавказького регіону.

Саме тому при розгляді вірувань пізньопалеолітичних меш­канців території Центрально-Східної Європи, зокрема сучас­ної України, йтиметься переважно про суспільства колектив­них прильодовикових мисливців на стадних ссавців. Високому рівню образотворчого мистецтва тут мав відповідати структу- рований ранньорелігійний світогляд з певним комплексом ри­туалів та міфологічних переказів.