ДУХОВНЕ ЖИТТЯ МЕЗОЛІТИЧНИХ МИСЛИВЦІВ ТА ЗБИРАЧІВ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Останні тисячоліття плейстоцену були позначені поступовим потеплінням, яке посилюється в X—IX тис. до н. е. Вна­слідок цього льодовик відступив у гори Скандинавії. Басейн су­часного Балтійського моря разом із Ладозьким і Онезьким озе­рами являють собою величезне прісноводне море-озеро, яке утворилося внаслідок танення льодовика.

Останню крапку в зміні природно-кліматичних умов Цент­рально-Східної Європи на межі плейстоцену та голоцену по­ставив прорив холодних талих вод Балтії в Атлантичний оке­ан, що сталося під кінець IX тис. до н. е. Впродовж року рівень Балтії падає на ЗО м, і вона набуває обрисів сучасної берегової лінії. До Балтії починають надходити теплі й солоні атлантичні води. Це забезпечує істотне пом’якшення клімату на землях навколо неї, чому сприяло й подальше потепління. Хвойно-бе­резові ліси в центральній та середній смузі Східної Європи частково замінюються широколисто-сосновими та власне ши­роколистими — дубо-буко-грабовими. Збільшується кількість кабанів та благородних оленів, косуль, ланей, кіз тощо.

З відходом нащадків палеолітичних прильодовикових мис­ливців до Приполяр’я слідом за стадами північних оленів, ново­утворену лісову зону Центрально-Східної Європи поступово освоюють мезолітичні лісові мисливці, які як основне знаряддя полювання використовували лук та стріли. їхній господарсько- культурний тип склався ще раніше в Приатлантично-Південній Європі, на терені сучасних Іспанії та Франції, Італії й Балкан. Вони несли з собою технологічні традиції Середземноморської зони. Відтак, спадкоємного етнокультурного зв’язку між палео­літичними прильодовиковими мисливцями на стадних ссавців та мезолітичними лісовими мисливцями практично не було.

Мезолітичні лісові мисливці несли власні традиції та духов­ний світ. Мешкали вони невеличкими общинами, які складали­ся з трьох-чотирьох сімей кровних (за чоловічою лінією) ро­дичів. Як зазначає Л. Залізняк, на той час щільність людності лісової зони не перевищувала трьох-п’яти осіб на 100 км². Тоб­то община чисельністю близько 30-ти осіб повинна була мати промислову територію не менш як 600—1000 км², що приблиз­но дорівнює території сучасного Києва. Етнографічні дані свідчать, що промислові угіддя общини лісових мисливців ста­новили приблизно 40 км у діаметрі. Група пов’язаних шлюбни­ми, культурно-культовими та іншими стосунками таких общин утворювала певну етнічну спільноту і займала простір майже 160 км у діаметрі. Основою життя було полювання на лісових тварин (оленів, кабанів, косуль тощо), коли об’єднувалися зу­силля двох-трьох чоловік. Порівняно з палеолітичним періодом сім’я зміцнилася, й труд індивідуалізувався. За сезонами року чергували різні форми полювання з ловом риби. Жінки зосе­реджувалися в основному на збиральництві. Люди вели рухли­вий спосіб життя, оптимально використовуючи життєві ресур­си підконтрольної общині території.

Етномовна ідентичність таких общин залишається невідо­мою. Можливо, окремі їхні групи, особливо ті, що поширюва­лися з Балкано-Дунайського регіону, були до певної міри спо- 34

ріднені з тодішнім населенням Малої Азії (пригадаймо, що Босфору з Мармуровим морем та Дарданеллами тоді ще не було). Стосовно цього є лише деякі припущення, що практич­но не прояснює картину етномовної належності мезолітичних мисливців Центрально-Східної Європи в цілому.

Наші знання про релігійно-міфологічний світ лісових мезо­літичних мисливців і збирачів Центрально-Східної Європи вкрай обмежені через брак археологічних джерел. На відміну від верхнього палеоліту, мезоліт Європи (за винятком Іберій­ського півострова та найпівнічніших областей, зокрема — Ка­релії) не дає виразних зразків образотворчого мистецтва. Знай­дені ж наскельні малюнки відтворюють здебільшого сцени по­лювання людей з луками на тварин, головно оленів (Іспанія) чи лосів (Карелія).

Як зазначають фахівці з історії первісного мистецтва, у па­леолітичному фігуративному мистецтві домінує образ тварини, стосовно якої сприймає себе і людина (її образ - на другому плані). У мезолітичній картині світу відбувається зміщення ак­центів: центром формально продовжує бути тварина, а навко­ло неї розгортається дія, яку творить людина, і власне сама дія стає тією основою, яка вибудовує композицію і розгортає сю­жетну розповідь. Такі мистецько-композиційні зміни відбива­ють принципові зрушення світосприйняття, але ще не дають підстав конкретизувати це апріорне твердження.

Виходячи з загальних міркувань, можна припускати послаб­лення чи взагалі відмирання тотемічних уявлень, втім стверджу­вати щось конкретне важко. Подальшого розвитку мали набути анімістичні, магічні та фетишистські уявлення. Цілком імовірно, що саме в цей час відбувається поширення і поглиблення шама- ністського світогляду, який міг скластися значно раніше. Інди­відуалізація свідомості уможливлювалася розвитком віри у інди­відуальних духів-покровителів на зразок індіанського нагуаліз- му. За етнографічними даними, це пов’язано з використанням різноманітних психотропних засобів. Майже з впевненістю мож­на вести мову про поширення складних обрядів ініціації з три­валими термінами випробування та посвячення юнаків перед виз­нанням їх повнолітніми і повноцінними членами колективу. З цими обрядами, як показав В. Пропп, пов’язуються історичні корені чарівної казки, в якій герой-юнак потрапляє в лісових хащах до хатинки баби-яги, безпосередньо стикається зі світом мертвих, але завдяки отриманим раніше знанням, порадам та магічним за своєю силою речам долає всі труднощі і повертаєть­ся додому як переможець. Скоріш за все, світ відповідних реалій припадає саме на мезолітично-неолітичні часи.

Імовірно, що ще південноєвропейсько-середземноморські палеолітичні предки мезолітичних мисливців лісової зони Центрально-Східної Європи виробили всі ті базові структури первісної свідомості, про які йшлося вище: розмежування та заселення відповідними істотами й духами Верхнього, Серед­нього та Нижнього світів, орієнтація на чотири сторони світу, образ світового дерева як осі-медіатора, очевидно, пов’язано­го з уявленнями про шаманські подорожі між світами, тощо.

З послабленням зв’язків у межах тотемних груп за рахунок посилення парної сім’ї, старі тотемічні образи або дедалі біль­ше відступали на другий план, або насичувалися новим змістом, зорієнтованим на міфи про культурного героя. Цей міфологі­чний персонаж здобуває чи винаходить для людей господарсь­ко-побутові реалії та предмети (вогонь, знаряддя праці тощо), вчить їх працювати, встановлює шлюбні правила та норми сус­пільного співжиття, ритуали і свята. Зв’язком із тотемічним першопредком пояснюються імена на честь звірів та атрибути культурних героїв у багатьох етносів. Культурний герой вже міг усвідомлюватися як такий, що бере участь у світоупоряд- куванні й перемагає стихійні, ворожі людям, хтонічні сили.

Поруч з культурним героєм повинна фігурувати його дру­жина (часто — сестра-дружина), а також близнюк-антипод (двійник-трікстер). Поширеними мали бути міфи про близнюків та (якщо йшлося про брата і сестру) мотив інцесту. Окремими формами астральних міфів мали стати перекази про Сонце і Місяць, які нерідко також уявлялися як близнюки, зокрема як сестра і брат (на відповідній стадії Сонце здебільшого усвідом­люється як особа жіночого роду).

Виходячи з загальних міркувань, маємо також припустити, що вже з мезолітичних часів давнє населення України персоні­фікувало річки, струмки й озера, ліси, окремі урочища тощо. З цього починалася віра в берегинь, русалок, мавок, лісовиків та подібних до них істот. Безумовно, було б помилкою екстрапо­лювати етнографічно засвідчені уявлення українського чи будь- якого іншого народу щодо образів нижчої демонології у мезолі­тичну добу. Але припускати, що саме там лежать їхні витоки, цілком логічно. Все життя тих людей проходило на березі водой­мища, в лісі чи поблизу нього; удень і вночі люди відчували зміни в природі, якийсь гомін, натрапляли на незрозумілі явища тощо.

Новим, характерним для мезоліту України явищем духовно­го життя стає поява в Надпоріжжі перших (найдавніших в Єв­ропі) могильників. Вони засвідчують початок переходу до осі­лих форм життя (на основі рибальства, що, як і полювання, набувало дедалі більшого значення) і розвиток уявлень про зв’язок між душами членів роду. Цей зв’язок уявляється як взаємодія між живими, що ритуально підтримують померлих, та небіжчиками, які потайки піклуються про своїх нащадків. Душі померлих десь з часу переходу до осілості усвідомлюють­ся і як володарі родової промислової території, але по-справ­жньому такі уявлення утверджуються вже за неолітичних часів.

Отже, наші уявлення про духовне життя мезолітичних лісо­вих мисливців Центрально-Східної Європи за браком відповід­них археологічних матеріалів мають суто гіпотетичний харак­тер. Так само це стосується і мезолітичних мешканців півден­них областей Східної Європи — її степової смуги, передгір’їв Криму та Кавказу, а також досить значних територій, які нині поховані під водами Азовського та, частково, Чорного морів. У господарсько-культурному та етномовному відношеннях ці суспільства мали відрізнятися від груп лісових мешканців. І якщо про мову мисливців тодішньої лісової України, як і Поль­щі чи Білорусі, не можна сказати майже нічого певного, то у другому випадку існують підстави для більш-менш імовірних висновків. Тож наведемо загальну схему етномовного розвит­ку найдавніших мешканців Передньоазійсько-Кавказького ре­гіону з найближчими до нього просторами півдня Східної Європи.