РЕГІОНИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ

Регіоналізанія Південно-Східної Азії першого рівня має базуватися на її фрагментуванні на ма­терик та острови. Але, як ми уже зауважили, існу­ють фізико-географічні, історичні та культурні

НАЙБІЛЬШІ МІСТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ

причини для включення Малайзійської (півден­ної) частини півострова Малакка до регіону ост­ровів, як показано на рисунку 11-2. Беручи за ос­нову структури політичну схему, ми виділяємо такі регіони Південно-Східної Азії:

Материковий регіон: В'єтнам. Камбоджа, Лаос, Таїланд, М'янма.

Острівний регіон: Малайзія, Сінгапур, Індо­незія, Східний Тімор. Бруней. Філіппіни.

Зауважимо, що кордони регіону виключають індонезійську' зону Нової Гвінеї (Іріанську Джаю), яка є частиною Тихоокеанського географічного світу.

МАТЕРИКОВИЙ РЕГІОН

Материковий регіон Південно-Східної Азії фор­мують п’ять країн. Чотири з них приморські (дві розширені, одна компактна, одна видовжена),

одна — суходільна. Дві колоніальні держави — Велика Британія і Франція.

Хоча ие один із найменш урбанізованих регіонів у світі, тут є декілька важливих міст. Як показує рисунок 11-2, дві країни (В’єтнам і М'янма) навіть мають більше одного серцевинно­го ареалу кожна. Отож наблизимося до регіону зі сходу.

РИСУНОК 11-8

ВИДОВЖЕНИЙ В’ЄТНАМ

Уявіть таке: коли у 1975 р. завершилася Індоки­тайська війна, В’єтнам мав менше половини сьо­годнішнього населення. У 2002 р. людність країни перевищила 80 млн. 60 % якої молодші 21 року. Тому для великої кількості в’єтнамців жахлива війна 1960—1970-х років є історією, а не пам’яттю. Що хвилює більшість в'єтнамців сьогодні, то це потреба подолати два десятиліття ізоляції, возз’єд­натися зі світом у цілому і приєднатися до еко­номічного буму Тихоокеанської окраїни. У 1995 р. США здійснили спроби нормалізувати відносини з Ханоєм, відкривши там посольство і відновивши взаємозв'язки, колись заборонені внаслідок війни. П’ять років потому відбувся успішний державний візит до В'єтнаму президента Клінтона.

Поїдьте по людній дорозі від Хайфона до сто­лиці Ханоя або попливіть до південного метро- полісу, офіційно відомого як Хошімін, і ви на власні очі побачите культурні наслідки видовже- ності території В’єтнаму (рис. 11-8). Французькі колонізатори делімітували В’єтнам як 2000-кіло- метрову (1200-мильну) смугу землі, що простя­гається від китайського кордону на півночі до дельти Меконгу на півдні. Цей прибережний пояс замешкували переважно в’єтнамці (рис. 11-3). Французи визнавали, що В’єтнам, середня шири­на якого менша 240 км (150 миль), не був гомо­генною колонією, тому вони поділили його на три частини: Тонкій — земля дельти річки Хонгха (Червоної) з центром Ханой на півночі; Кохін- хіна — район дельти Меконгу' з центром Сайгон на півдні; Аннам із центром у старовинному місті Хюе посередині (рис.

В’єтнамці (або аннаміти) розмовляють однією мовою, хоча жителів півночі дуже легко відрізнити від жителів півдня. Як і всюди у своїй ко­лоніальній імперії, французи зробили свою мову мовою міжнаціонального спілкування Індокитаю, але їхнє панування обірвало вторгнення японців у 1940 р. Впродовж японської окупації в’єтнамський націоналізм став істотною силою, і після поразки японців у 1945 р. французи вже не змогли віднови­ти свій контроль над країною. У 1954 р. вони заз­нали остаточної поразки у битві біля Дьєнб’єнфу на північному заході та були вигнані з країни.

Але навіть після цього В’єтнам не став унітар­ною державою. Контроль узяли окремі режими: в Ханої комуністичний, у Сайгоні некомуністичний. Неймовірна протяжність В’єтнаму ускладнювала справи для французів; вона відіграла свою роль і у постколоніальні часи. Зверніть увагу на рисунок 11-8, і ви побачите, що В'єтнам ширший на пів­ночі та півдні, маючи вузький «перешийок» посе­редині. Північ і південь В'єтнаму були цілком різними світами.

Багато американців пам'ятають, як США були втягнуті у неминучий конфлікт між комуністами та некомуністами у В’єтнамі в I960—1970-ті роки. Спочатку американських військових радників пос­лали до Сайгона допомогти нестійкому режимові боротися з комуністичними прихильниками. Коли комуністична хвиля повернулася проти Півдня, США надали збройні сили та техніку, щоб зупи­нити її дальше поширення (див. вставку «Теорія доміно»); у В’єтнамі одночасно перебували понад 500 000 вояків.

Теорія ДОМІНО

Протягом Індокитайської війни (1964—1975 рр.) США стримували поширення комунізму, допомагаючи уря­дові Південного В'єтнаму. Незабаром війна заторк- нула Північний В'єтнам, оскільки бомби США досяга­ли мішеней но північ від кордону між двома частина­ми країни. На пізніших стадіях війни конфлікт охопив Лаос і Камбоджу. Військові літаки США також вико­ристовували бази у Таїланді.

Деякі вчені застерігали, що цей ефект доміно мо­же зачепити не лише Таїланд, а й Малайзію, Індо­незію і Бірму; отже весь світ Південно-Східної Азії мо­же бути дестабілізований. Але, як ми знаємо, цього не сталося. Війна зосередилася на Індокитаї. І здава­лося, що теорія доміно не справдилася.

Але чи так це? На жаль, деякі політико-географи до сьогодні помилково визначають цю ідею у термі­нах комуністичної активності. Однак прихильність до комунізму є лише одним шляхом дестабілізації країни (Перу близько підійшла до такого колапсу). І правий ухил повстання (контрас Нікарагуа), і етнічний конфлікт (Боснія), і релігійні екстремісти (Алжир), і навіть економічні чи екологічні причини можуть зумовити хаос у країні. Правильно визначена теорія доміно стверджує, що дестабілізація з будь-якої при­чини в одній країні може призвести до порушення по­рядку у сусідній країні, спричиняючи ланцюг подій, які у свою чергу здатні вплинути на низку інших «інфіко­ваних» країн.

Недавній приклад ефекту доміно стосується Еква­торіальної Африки, де колапс у Руанді перекотився у тодішній Заїр і зачепив Бурунді, Конґо й Анголу.

16

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Чотиригодинна подорож від узбережжя привело нас до Xo- ноя — столиці В'єтнаму. Після гомону та енергії Сайгона ми почувалися так, ніби час зупинився. У центрі місто надто мо- ЛО свідчень НОВОЇ економічної ери В'єтнаму, ЖОДНИХ ВИСОТ- І них будівель, як у Сайґоні, жодних суттєвих ознак мо­дернізації. Невигідне розташування Ханоя, його слабкі сухо­путні зв'язки поза запліччям і комуністично догма його адміністрації — усе це пояснює, чому Сайгон вийшов дале­ко уперед, тоді як столиця відстає... Щодо горизонтів Сайгона (тепер Хошімін), то вони продовжують змінюватися: І нові комерційні споруди тут і там виростають над його діло­вим районом, типовим для всієї Тихоокеанської окроїни».

Жахливі способи ведення війни та їхні на­слідки спричинили величезне суспільне напружен­ня у США. Колись розмірене громадське життя порушувалося мітингами, демонстраціями проти

призову на військову службу, сидячими страйка­ми, маршами протесту і навіть узяттям заручників. Війна в Індокитаї реально загрожувала стабіль­ності американського суспільства і призвела до відставки у 1968 р. президента Ліндона Джонсона.

У 1975 р. сайгонський уряд упав і США капіту­лювали — якраз трохи більше двох десятиліть після поразки французів біля Дьєнб’єнфу. Коли останній гелікоптер піднявся з даху посольства США у Сайґоні посеред суцільного відчаю та за­недбаності. це ознаменувало собою кінець пе­ребігу подій, шо тісно наблизилися до моделі повстанської держави, з якою ми познайомилися у контексті сучасної Колумбії (розділ 6).

В’єтнам сьогодні

Після закінчення війни CPCP, а не сусідній Ки­тай, став покровителем В'єтнаму. Остаточне об’єднання В’єтнаму у 1976 р. під догматичним комуністичним режимом призвело до відновлення конфлікту, цього разу захоплюючи Китай (голов­ною причиною стало питання північного кордо­ну). Але було ще дещо. Москва використала непо­розуміння між китайцями та в’єтнамцями, тому що сама посварилася з Пекіном, отже життя китайської меншини В'єтнаму стало набагато важ­чим. Багато китайців приєднувалися до в’єтнам­ців, які покидали рідні береги у малих, непристо- сованих до моря човнах. Із 2 млн біженців понад половина загинула. Більшість із тих, хто вижив, прибули до США.

Приймаючи сотні тисяч в’єтнамських біжен­ців, США водначас наклали ембарго на В’єтнам, шо ізолювало комуністичну країну і «душило» її економіку. Коли розпався Радянський Союз, В’єт­нам опинився у безнадійному становищі, хоча по­тенційно країна може вирощувати великі врожаї рису, достатні для прогодування власного населен­ня та експорту на чужоземні ринки.

До того ж В’єтнам мало шо міг зробити, шоб утримати або самостійно вдосконалити те, що за­лишилося від його інфраструктури. Наприкінці 1990-х років тимчасовий односторонній міст і далі сповільнював рух на шляху між Ханоєм та портом Хайфон.

По великих містах Південно-Східної Азії

Хошімін

Таке своє нове ім'я місто отримало у 1975 р., після відходу американських військ, але й до сьогодні воно вживається лише офіційно. Для в'єтнамців місто і далі залишається Сайгоном на річці Сайгон. Таксі «Сайгон», готель «Сайгон», аптека «Сайгон» тощо: важко знайти що-небудь у цьому місті без назви «Сайгон».

Цей феномен дуже важливий. Столичні чиновни­ки, що прийшли сюди з півночі, встановили тут зако­нодавчі зміни, але Південний В'єтнам і надалі зали­шається Південним В'єтнамом, багато жителів якого розцінюють північ як заселену нетямущими догматич­ними комуністами, які стоять на перешкоді їхніх надій і планів. Хошімін принаймні вдвоє більший від Ханоя, але, як і столиця, він десятиліттями зазнавав руйну­вань, мав відсталу інфраструктуру і ненадійні кому­нальні служби. Коли на початку 1990-х років ділові люди не могли знайти тут сучасного житла або пра­цюючих телефонів, австралійська фірма збудувала восьмиповерховий плавучий готель з автономним енергетичним господарством і поставила його на якір у центральній частині порту.

Саме порт є великою перевагою Хошіміна: великі океанічні кораблі можуть досягти міста за три години ходу вверх по звивистій річці. Його потенціал розви­вали китайці: у 1960-х роках китайські торгівці конт­ролювали понад половину експорту півдня і майже всі його текстильні фабрики та іноземну волюту. Сайгон зі своїм китайським передмістям Шолон, що означає «Великий ринок», був успішним підпри­ємством китайців, але після війни ханойський режим націоналізував тут усі китайські фірми. Десятки тисяч

китайців — представників середнього класу залишили місто, і його економіка занепала.

Сьогодні Хошімін (населення 8,3 млн) швидко відновлюється. Сучасний горизонт піднімається над колоніальним. Велика спеціальна економічна зона обіймає південь міста. Будуються фабрики. Почи­нається ера Тихоокеанської окраїни. Чи підніметься південь ізнову?

навіть людьми. Мало шо тут змінилося — хіба шо з’явилися сподівання.

Віддалений південний центр В'єтнаму — Хошімін (Сайгон) — упевнено йде попереду сто­лиці. Понад 8 млн жителів населяють цю агломе­рацію. шо містить близько 10 % сукупного насе­лення країни (і набагато більшу частину добре освічених і талановитих людей). Місто змінюється швидкими темпами: висотні будівлі, зведені іно­земними інвесторами, височіють над усе ще ко­лоніальним ландшафтом, відкриваються сучасні готелі, неподалік заснована спеціальна економічна зона. На відміну від Ханоя Хошіміна можна дістатися океанічними суднами, хоча він лежить північніше дельти ріки Меконг, яка є частиною його запліччя. Вулиці міста загачені велосипедами, ручними візками, мопедами, автобусами, таксі й навіть поки скромною кількістю приватних авто­мобілів; всюди продають споживчі товари, і місто пульсує комерційною діяльністю. Як І СТОЛИЦЯ. Хошімін також має серйозні проблеми з інфраст­руктурою, але вона відроджується після десятиліть занедбання. Конче потрібен міст, аби пов’язати правий берег річки Сайгон, де знаходиться центр і більша частина міста, з лівим берегом, шо поки нагадує село.

Відстань та віддаленість є визначальними чин­никами як на півночі, так і на півдні В’єтнаму. Для жителів півночі колишній Сайгон і надалі за­лишається символом поділу. Для жителів півдня бюрократи з півночі, багато з яких колись повтіка­ли із Сайгона, є тягарем, шо заважає модернізації. Таке відчуження посилюється як фактичною, так і функціональною віддаленістю Хошіміна від Ха­ноя. Уявіть собі країну, де сухопутна подорож зі столиці до найбільшого міста забирає аж цілий тиждень!

Із початком століття В’єтнам економічно не просунувся вперед так швидко, як очікувалося, хоч він має сприятливе розміщення у Тихо­океанській окраїні, високоосвічену робочу силу і попередній досвід зростання. Іноземні інвестиції сповільнилися, а плани приватизації державних галузей відкладаються. Подібно до Китаю В’єтнам залишається комуністичною країною, але на відміну від Китаю ним ніколи не керувала така особистість, як Ден Сяопін. Словесна заява Ханоя поєднати комуністичну ідеологію з ринковою еко­номікою ніколи не спричиняла далекосяжні зміни: акцент і далі робиться на комуністичну статику, а не на економічні реформи. У результаті В’єтнам не зазнав ні безладдя Китаю, ні величезних регіо­нальних відмінностей, які там виникали. У сере­дині 1990-х років, коли Південь процвітав, а Пів­ніч стагнувала. здавалося, шо вони знову почали віддалятися. Сьогодні достаток Хошіміна обме­жується догматизмом Ханоя, і разом із ним обме­жується економічний прогрес усього В’єтнаму.

КОМПАКТНА КАМБОДЖА

Колишній французький Індокитай містив іше два суб’єкти — Камбоджу і Лаос. У Камбоджі францу­зи володіти одними з найбільших скарбів індуїзму: містом Ангкор — столицею стародавньої Кхмерсь­кої імперії з комплексом храмів Ангкор-Ват. Кхмерська імперія існувала тут від XI до XV ст., і

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Тут, уздовж невеличкого струмка, що впадає в озеро Тон- лесап, я мов можливість оглянути одне з багатьох кам­боджійських сіл на палях у басейні Меконґу. Вода підіймається і опускається за сезонами; тепер порівняно су­хо, і трохи стоячої води — це все, що залишилося від річки, яка незабаром тут знову з'явиться. У минулому хатинки на палях будувалися лише із традиційних матеріалів, але тепер можно побачити бляшані дахи та плостикове покриття. Умо­ви антисанітарні: навколо купи відходів, які чекають підйому води. Вбиральні, такі як на лівому передньому плані, відво­дять нечистоти прямо у ставок, який кишить москітами і страшенно забруднений. Цікаво, як немовлята доживають тут до свого першого року». один із її королів, Сур’яварман 11, збудував Анг­кор-Ват, що символізував Усесвіт відповідно до приписів індуїстської космології. Коли французи захопили цю територію у 1860-х роках, Ангкор ле­жав у руїнах, повалений задовго до того в’єтнамсь­кою і тайською арміями. Французи створили про­текторат, почали реставрацію храмів, визначили постійні кордони Камбоджі та відновили монархію під своїм наглядом.

Географічно Камбоджа має декілька переваг, головна з яких — її компактна форма. Компактні держави містять максимум території в межах мінімальних кордонів, не мають півостровів, ост­ровів або інших віддалених пролонгацій націо­нальної просторової моделі. Інша перевага Кам­боджі — її етнокультурна гомогенність: 90 % із 12.7 млн її жителів є кхмерами; решта ділиться порівну між в’єтнамцями та китайцями. Як пока­зує рисунок 11-8, найбільша ріка Південно- Східної Азії — Меконг — плине на територію Камбоджі з Лаосу і перетинає її з півночі на південь, створюючи великий вигин перед входом у південну частину В’єтнаму (див. вставку «Велич­ний Меконг»), Пномпень, столиця країни, лежить на цій річці. Стародавня столиця Ангкор розміще­на на північному заході, недалеко від великого озера Тонлесап. Камбоджа має узбережжя на Сіамській затоці, але її серцевинний ареал знахо­диться на суходолі: Меконг набагато важливішій від затоки. Кампонгсом — порт, пов'язаний заліз­ницею із Пномпенем, має обмежені потужності.

Сучасна суспільна географія Камбоджі продов­жує терпіти наслідки Індокитайської війни. Ні компактність країни, ні ізоляція не могли подолати невигід відносного положення поблизу конфлікту, який перекочувався через кордони (рис. 11-8). Внутрішня дисгармонія, підігріта зовнішнім втру­чанням, призвела у 1970 р. до вигнання військови­ми останнього короля; у 1975 р. цей режим був у свою чергу повалений комуністичними революціо­нерами. так званими червоними кхмерами. Ці нові правителі встановили режим терору і деструкції з метою реконструкції Кампучії (як вони називали Камбоджу) в аграрне суспільство. Вони пересели­ли городян на село, де вони не мали де жити й працювати, спорожнили лікарні, вигнавши хворих

1 вмираючих на вулицю, поставили поза законом релігію та сім’ю і такими діями фізично винищили

2 млн камбоджійців (із 8 млн усього населення). Наприкінці 1970-х років В'єтнам, вигравши влас­ну війну, вступив у Камбоджу, щоб вигнати черво­них кхмерів. Ате це призвело до нового терору, і потік біженців заполонив кордон із Таїландом. На деякий час прихильникам червоних кхмерів удало­ся заснувати базу на північному заході Камбоджі, де їхній кровожерний лідер Пол Пот учинив само­губство у 1998 р.

Величний Меконґ

Зі своїх витоків поміж засніженими піками Китаю ріка Меконґ мчить протягом 4200 км (2600 миль) до своєї дельти у найпівденнішому В'єтнамі. Цей «Дунай Південно-Східної Азії» перетинає п'ять країн цього світу або розмежовує їх, підтримуючи рибалок, зем­леробів, які сіють рис, формуючи транспортний шлях серед бездоріжжя і забезпечуючи електроенергією з гребель у верхів'ї. Десятки мільйонів людності зале­жать від вод Меконґу — від селян, які ведуть нату­ральне господарство у Лаосі, до мешканців багато­квартирних будинків у В'єтнамі. Дельта Меконґу на півдні В'єтнаму є однією з найзаселеніших територій цього світу і забезпечує отримання величезних уро­жаїв рису.

Але і тут не без проблем. Китай збудував дві греблі через Ланьцанцзян (як тут називають Меконґ) для постачання провінції Юньнань електроенергією, і країни у низів'ї ріки турбуються, що у період посухи китайці змушені будуть сповільнити її течію, щоб утри­мувати повні водосховища. Камбоджа занепокоєна долею великого природного озера Тонлесап, яке живлять притоки Меконґу. У В'єтнамі селяни хвилю­ються, що солоно морська вода затопить земельні ділянки у разі падіння рівня води у Меконґу. А китайці можуть бути не єдиними, хто будуватиме греблі у майбутньому: Таїланд виявив інтерес до зведення греблі на кордоні з Лаосом, який позначає Меконґ.

У такій ситуації держави у верхів'ї мають перева­гу над тими, які лежать нижче за течією. Створено кілька міжнародних організацій для координації роз­витку в басейні Меконґу, включно з Комісією з ріки Меконґ (KPM), заснованої півстоліття тому. Китай запропонував продавати електроенергію зі своїх станцій Таїланду, Лаосу і М'янмі. Загальні зусилля щодо зменшення лісозаготівель у басейні Меконґу мали певний ефект. Після консультацій з KPM Австралія збудувала міст, що пов'язує Лаос і Таїланд. Існує навіть план перетворення ріки Меконґ на суд­ноплавну від провінції Юньнань до узбережжя: це дасть альтернативний вихід до моря для суходільної частини Китаю.

Однак пропливаючи Меконгом сьогодні, ви, ма­буть, будете вражені повільним розвитком уздовж цієї водної артерії. Дерев'яні човни, села з очеретяними покрівлями, застарілі переправи, клапотні земельні ділянки... Мало що можна помітити із сучасної інфра­структури. І все ж саме Меконґ та його басейн є до­рогою життя для переважно сільських спільнот мате­рикової Південно-Східної Азії.

Повоєнна трагедія Камбоджі триває й до сьо­годні. Колись самодостатня і спроможна годувати інших, тепер країна змушена імпортувати продо­вольство. Рис та бобові належать до першорядних культур, але неправильне використання сільсько­господарських угідь відкинуло виробництво далеко назад, а політична боротьба на селі зруйнувала систему постачання на довгі роки.

Камбоджійці сподіваються, що туризм, зосе­реджений головно на величних храмах в Диткорі, стане основою їхньої економіки. Політична ста­більність є передумовою розвитку цієї галузі, але вона поки що не повернулася до цього старовин­ного королівства.

СУХОДІЛЬНИЙ ЛАОС

На північ від Камбоджі лежить єдина оточена су­ходолом країна Південно-Східної Азії — Лаос (рис. 11-8). Внутрішній та ізольований, Лаос мало змінився впродовж 60 років французької ко­лоніальної адміністрації (1893—1953 рр.). Разом з іншими французькими територіями він став неза­лежною державою, але незабаром це добре укріп­лене патріархальне королівство впало жертвою бо­ротьби між традиціоналістами та войовничими ко­муністами. і стара система розпалася.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Подорожуючи провінцією Сянкхоонґ у північно-центроль- ному Лаосі, я зупинився, щоб подивитися на людей, які пра­цювали на газовому млині для рису. З ними виникли деякі проблеми спілкування, але від підлітка я довідався, що цей пристрій зроблено з військового устаткування США, включ­но з барабаном (цікаво, що там могло бути раніше) і лійкою, яку змонтовано з бомбової обшивки».

Лаос має щонайменше п'ятьох сусідів, один з яких є східноазійським гігантом, — ие Китай. Ріка Меконг формує дві довгі ділянки його західного кордону, а життєво важливий кордон із В'єтнамом на сході пролягає на гористій території. Маючи 5,5 млн людності (більше половини її є етнічними лаосцями, близькими до тайців Таїланду). Лаос оточений відносно сильними сусідами. У країні немає залізниць, є лише декілька кілометрів доріг із твердим покриттям: у ній майже не розвинута промисловість: вона лише на 17 % урбанізована (столиця В'єнтьян лежить на Меконзі, і від неї прокладено нафтопровід до в’єтнамського узбе­режжя). Сьогодні Лаос є найбіднішим і найнес­покійнішим державним утворенням регіону.

ПОДОВЖЕНИЙ ТАЇЛАНД

Практично в усіх аспектах Таїланд є провідною державою регіону, шо розглядається. Його ВНП на одну особу протягом економічного буму 1990-х років був виший, ніж у В’єтнамі. Камбоджі, Лаосі та М'янмі разом узятих. Єдиний з-поміж своїх сусідів Таїланд виступає повноцінним учасником економічного розвитку Тихоокеанської окраїни. Столиця Таїланду, Бангкок, є одним із двох найбільших міських центрів у регіоні та одним із найвизначніших міст усього світу. Населення краї­ни (63.1 млн осіб у 2002 р.) зростає найнижчими темпами у Південно-Східній Азії, майже еквіва­лентними з повністю урбанізованим Сінгапуром. За останні кілька десятиліть лише політична не­стабільність та невпевненість стояли на перешкоді економічному прогресові. Таїланд є конституцій­ною монархією; його рух до стабільної демократії супроводжується хабарництвом, корупцією і часом жорстким протистоянням.

Таїланд може слугувати хрестоматійним прик­ладом подовженої форми держави. Від порівняно компактної материкової частини, де знаходяться серцевинний ареал, столиця і головні території продуктивних можливостей, 1000-кілометровий (600-мильний) коридор суходолу, в деяких місцях вужчий від 32 км (20 миль), простягається на південь до кордону з Малайзією (рис. 11-9). У найвужчому місці півострова Малакка — пере­шийку’ Kpa — сусідня М'янма зникає, а Таїланд виходить водночас на Андаманське море і на Сіамську затоку. В усій країні жодна місцевість не лежить далі від столиці, ніж південний край цього виступу.

Як видно з рисунка 11-2, Таїланд займає сер­цевину Материкового регіону Південно-Східної Азії. У Таїланді немає такої дельти, як дельта Чер­воної, Меконгу або Іраваді, але його центральна долина зрошується низкою потоків, які спадають з північних та східних височин. Один із цих по­токів — Менам (Чао-Прая) — є Рейном Таїланду. Від Сіамської затоки до Накхонсавана ця ріка є транспортною магістраллю. Баржові трамваї, на­вантажені рисом, прямують до узбережжя, паса­жирські пороми пливуть на північ, вантажні судна перевозять олово і вольфрам (Таїланд є одним із

По великих містах Південно-Східної Азії

Бангкок

Бонґкок (7,8 млн жителів) — друге за величиною місто материкової Південно-Східної Азії — є величезним метрополісом на берегах ріки Менам. Це міська агломерація без чіткого центру, а її околиці можуть бути як бездоганними, так і вкрай убогими. У цьому місті великих відстаней, високих тропічних температур і невпинного вуличного руху зорієнтуватися дуже складно. Мережо водних шляхів (що скорочується останнім часом) пропонує найлегший варіант по­дорожі, і життя концентрується на найважливішому з них — Менамі. Вантажні судна та водні таксі пере­возять десятки тисяч робітників і торгівців через і вздовж цієї метушливої артерії, оточеної дедалі біль­шим числом висотних будівель, першокласних готелів та ультрасучасних багатоквартирних будинків. Багато з них відображають тайське захоплення ку­полами, колонами і вітражами, створюючи унікаль­не поєднання неоглобального модерну та азійської традиції.

Золото — символ буддистського Таїланду — прик­рашає як релігійні, так і нерелігійні архітектурні фор­ми. З висоти ви можете побачити сотні золотих шпилів, пагод і фасадів, що височіють над міським ландшафтом. Великий Палац, де королівські, релігійні та громадські будівлі містяться за білою стіною дов­жиною понад милю, являє собою вкрите сусальним золотом місто всередині більшого міста, прикрашене орнаментованими воротами, чудовиськами, дракона­ми та іншими скульптурами. Навпроти Великого Па­лацу бачимо урядові будівлі, на які часом посягають

бунтівники у неспокійній політичній атмосфері Бангко­ка. Неподалік — китайський район і міріади ринків: комерційне життя Бангкока вирує.

Децентралізований та розпорошений Бангкок має гострі проблеми довкілля — від осідання ґрунтів до повітря — одного з найбільш забруднених у ціло­му світі. Але промисловість, портові потужності й жит­лові квартали продовжують розширюватися і процвітати разом з інвестиціями у Тихоокеанську ок­раїну. Бангкок можно назвати справжнім пульсом Материкового регіону Південно-Східної Азії. найбільших виробників цих металів у світі). Бангкок, шо розкинувся по обидва боки пониззя Менаму. являє собою досить безладну плутанину хмарочосів, пагод, фабрик, гаваней, пристаней, висококласних готелів і скромних будівель. Місто та його околиці — це ціла система к.юнгів — вод­них транспортних каналів. Бангкок відомий як азійська Венеція, хоча багато каналів уже засипа­но, шоб слугувати як шосейні дороги.

Під час буму Тихоокеанської окраїни 1990-х років економіка Таїланду зростала високими тем­пами. До цього приклалися відносне положення, природне середовище і соціальні умови. Розташо­ваний біля Сіамської затоки, серцевинний ареал країни відкривається до Південнокитайського моря, а отже й до Тихого океану. Сама затока тривалий

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Таїланд являє собою один із найвизначніших культурних ландшафтів світу як у міській, так і в сільській місцевості. Граціозні пагоди, ступи та інші буддистькі святині блиском своїх куполів то шпилів прикрашають міста і містечко, які без них були б сірими і безрадісними. Архітектура буддизму поширилася навіть на державні установи: багато світських споруд — від підприємств до хмарочосів — увінчано чимось схожим на національний стиль. Найбільше враження, без сумніву, викликає величний ансамбль за стінами Великого Палацу в Бангкоку, частину якого бачимо на фото. Однак якщо забратися на будь-який висотний будинок у центрі міста, навколишній краєвид відкриє вам сотні таких споруд».

час була багатим рибним полем, а пізніше стала джерелом нафти. Але ключем економічного зрос­тання Таїланду передусім була місцева робоча сила, яка працювала в часто жахливих умовах за Ma_jιy зарплатню, щоб виробляти товари за низьки­ми цінами на чужоземні ринки. Ця робоча сила привабила значні іноземні інвестиції, які у свою чергу стимулювали розвиток сфери послуг.

Незабаром Таїланд став економічним «тигром» Тихоокеанської окраїни, виробляючи товари від пластикових іграшок до «японських» автомобілів. Але тоді як робітники здобувають усе важкою пра­цею. неефективне державне та фінансове уп­равління сіє зерна руїни. У 1997 р. валюта країни бат. вартість якого почала коливатися, підірвала економіку і призвела до банкрутств багатьох банків. Обсяги експорту і продуктивність праці впали, ціна нерухомості різко знизилася, і Таїланд став першою жертвою у низці економічних спадів, яка зачепила практично всю західну Тихоокеансь­ку окраїну'.

Хоча Таїланд та інші економіки Тихоокеансь­кої окраїни зазнали жорстокого стресу, ми по­винні пам'ятати, шо за попередній період буму відбулося значне вдосконалення інфраструктури не лише у серцевинному ареалі, а й у віддалених районах, таких як північний з центром у Чіангмай. Таїланд, подібно до інших економік Тихоокеансь­кої окраїни, поліпшив шосейні дороги, порти, енергетичні системи, аеропорти, житло. Тож у ча­си спаду пі базові активи Таїланду добре прислу­жилися країні.

Природне довкілля і культурні ландшафти Таїланду продовжують приваблювати мільйони відвідувачів. Захоплюючу архітектуру буддизму (стара назва країни Сіам китайською означає «жовто-золотий»), вкриту золотом, що сяє на тропічному сонці, не можна порівняти ні з чим. Чудові пляжі давно зробили Таїланд улюбленим місцем відпочинку туристів — від Німеччини до Японії. Один із найвідоміших курортів світу — Пхукет — розташований на віддаленому південно- західному узбережжі Таїланду поблизу виступу півострова Малакка.

Туризм належить до провідних джерел надход­жень іноземної валюти, але ця галузь має і темну сторону. Не дуже суворе ставлення тайців до сексу перетворило тутешній туризм переважно на секс- індустрію. Коли епідемія СНІДу досягла Таїланду у 1980-х роках, звички не змінилися, і до середини 1990-х років країна переживала один із найбіль­ших світових спалахів цієї хвороби. На переломі століть понад мільйон осіб із 60-мільйонного насе­лення Таїланду було інфіковано.

Територіальна морфологія Таїланду ство­рює як проблеми, так і можливості. До проблем належать ефективна інтеграція національної тери­торії з допомогою наземних комунікацій, які ма­ють покривати великі відстані; приплив біженців із сусідніх країн; контроль за контрабандою нар­котиків, а також торгівля у внутрішньому «Золото­му трикутнику», де зустрічаються М’янма, Таїланд і Лаос. Зусилля уряду щодо прискорення розвитку сільських районів, зокрема північно-східного, з допомогою мегапроектів, таких як великі греблі, порушили місцеве життя, зруйнували екологію і лише поглибили розрив між містом і селом. З іншого боку, довгий перешийок Kpa створює перспективні економічні можливості: тут найпівденніший Таїланд розміщений близько до Малайзії та Індонезії, шо вселяє думку про найоп- тимальнішу модель розвитку трьох країн на цій території. За умови політичної стабільності май­бутнє Таїланду як регіонального лідера виглядає безпечним.

ПОДОВЖЕНА М'ЯНМА

М’янма (колишня Бірма) має таку саму, як і Таї­ланд, подовжену морфологію, але, крім цього, між ними майже немає нічого подібного. Довгий час перебуваючи під суцільно корумпованим військо­вим режимом, М'янма є однією з найбідніших країн планети, де, здавалось би, час зупинився на століття. Тоді як півострівний виступ Таїланду має повітряне, залізничне та шосейне сполучення, південь М'янми не забезпечений навіть усепогод- ною автотрасою. Якщо океанічні лайнери є звич­ним явищем у прибережному серцевинному ареалі Таїланду, то дельта ріки Іраваді у М’янмі більше нагадує Бангладеш.

Територіальна морфологія М’янми усклад­нюється зміщенням серцевинного ареалу, яке ста­лося у колоніальні часи. Перед тим міським осе­редком держави був Мандалай, який розміщувався в її середині. Згодом британці розвинули сільсько­господарський потенціал дельти Іраваді, і Рангун (тепер Янгон) став столицею колонії. Ріка Іраваді пов'язує старий і новий серцевинні ареали, але справжній центр змістився на південь.

Політична географія М’янми є надзвичайно вдалим прикладом впливу форми території на внутрішню структуру держави. М’янма не лише має подовжену форму, — її обидва серцевинні аре­али ще оточені із заходу, півночі та сходу підковою великих гір, де до британської окупації мешкали 11 меншин країни. Колоніальні кордони інкорпо­рували ці народності у середовище бірманців, які становлять дві третини всього населення (його за­гальна чисельність — 50,9 млн осіб). Коли бри­танці відійшли і Бірма у 1948 р. стала незалежною. меншини лише змінили одного правителя на іншого. У 1976 р. дев’ять тубільних народностей сформували союз, щоб домагатися права самовиз­начення на своїй батьківщині.

Як видно з рисунка 11-3, периферійні народ­ності М’янми займають значну частину держави. Народність шан із північного сходу і крайньої півночі, яка споріднена із сусідніми тайцями, ста­новить 9 % населення, або 4,6 млн осіб. На­родність карен (7 %, 3,6 млн), що живе на «від­ростку» М’янми, проголосила бажання створити автономну територію в межах федеративної держа­ви. Хоча військовий режим подолав ці виступи, відцентрові сили продовжують турбувати цент­ральну владу. Втім остання сама прагне втримати­ся усіма можливими способами — аж до політич­ного протистояння між самими бірманцями.

Усе це дуже прикро, оскільки М’янма має на­багато потужніший потенціал, ніж Бангладеш (її сусід на заході) та деякі інші країни її власного регіону. Вона може прогодувати себе, а також екс­портувати значні кількості рису. Різноманітні грунти та сприятливе довкілля можуть забезпечити врожаї багатьох культур. У горах знайдено олово та інші метали. Сьогодні М’янма вирубує ліси у внутрішній частині загрозливими темпами; тікове дерево посідає перше місце в експорті за вартістю, але ми маємо на увазі легальний експорт. У своєму куті «Золотого трикутника» М’янма також є найбільшим виробником опійного маку, не врахо­вуючи інших заборонених культур, для торгівлі наркотиками. Деякий час режим Янгона намагався контролювати цю торгівлю, але постійні конфлік­ти з меншинами забирали всю його енергію.

Десятиліттями репресивна політика військово­го режиму утримувала М’янму в покорі та сповіль­нювала її розвиток. Інфраструктура країни в украй жахливому стані (в 1993 р. у Янгоні був лише один працюючий телефон, по якому можна було дзво­нити за кордон). Крім того, що понад 80 % дорос­лого населення неписьменне, існує дуже мала кількість робочих місць для освічених людей. Сьо­годні спостерігаються деякі ознаки змін, зокрема звільнення з в’язниці кількох політичних диси­дентів і зародження туризму. Але це ше не скоро переважить наслідки політики, яка утримує знедо­лену М'янму серед найбідніших країн цілого світу.

ОСТРІВНИЙ РЕГІОН

На півостровах і островах південної та східної пе­риферії Південно-Східної Азії розміщені шість із одинадцяти держав цього географічного світу (рис. 11-2). Мало регіонів планети містять такі різно­манітні країни. Малайзія, колишня британська колонія, складається з двох основних територій, розділених сотнями кілометрів Південнокитайсь- кого моря. Найпівденніша держава цього світу — Індонезія — розкинулася на тисячах осгровів від Суматри на заході до Нової Гвінеї на сході. На північ від Індонезійського архіпелагу лежать Філіппіни — колишня колонія США. Це три з найбільш поділених держав світу, і кожна стоїть перед викликами, які випливають із такого політи- ко-просторового поділу. Острівний регіон Південно-

Східної Азії також містить дві малі, але важливі суверенні одиниці: місто-державу і султанат. Містом-державою є Сінгапур, який колись був частиною Малайзії (приклад того, як не вдалося подолати внутрішні відцентрові сили). Султанатом є Бруней — багата на нафту' мусульманська те­риторія на острові Калімантан (Борнео), ніби пе­ренесена з Перської затоки. Ще одна, третя оди­ниця — Східний Тімор — перебуває у процесі отримання статусу незалежної держави. Небагато

знайдеться куточків світу, настільки різних та цікавих у географічному плані.

МАТЕРИКОВО-ОСТРІВНА МАЛАЙЗІЯ

Федерація Малайзія репрезентує один із трьох типів фрагментованих держав, про які йшлося раніше, — материково-острівний тип, у якому час­тина державної території лежить на континенті, а інша — на острові. Малайзія є колоніальним полі­тичним утворенням, що складається з двох цілком різних компонентів в одній державі: південного краю півострова Малакка і північної частини ост­рова Борнео. Вони відповідно відомі як Західна Малайзія та Східна Малайзія (рис. 11-2). Назва Малайзія почала використовуватися від 1963 р., коли перша Федерація Малайя на півострові Ма­лакка розширилася й охопила території Саравак і Сабах на Борнео. Коли вживається назва Малайя, вона стосується півострівної частини Федерації, тоді як Малайзія — всього державного утворення.

Малайці півострова, традиційно сільський народ, витіснили там інші тубільні спільноти і сьогодні становлять понад 58 % сукупного 24.2-мільйонного населення країни. Вони характе­ризуються міцною культурною ідентичністю, ви­раженою у відданості мусульманській вірі, у спіль­ній мові та в однаково негативному ставленні до китайців, індійців, європейців та інших чужинців.

Китайці прибули на півострів Малакка і Пів­нічний Борнео значною кількістю у колоніальний період, і сьогодні вони становлять близько чверті людності Малайзії. Під час Другої світової війни, коли японці правили Малайзією, китайців пе­реслідували; багато було переселено у заліснену внутрішню частину, де вони зустрілися з ко­муністичним рухом опору, який тривалий час де­стабілізував територію. Сьогодні комерційно ак­тивний урбанізований китайський сектор знову є об’єктом дискримінації, але тепер з боку малайців.

Індійці відкрили для себе цю територію задов­го до арабів і тим більше європейців. Сьогодні во­ни також становлять значну меншину (понад 7 % населення) і сконцентровані, як і китайці, на західному боці півострова (рис. 11-3).

Півострівна частина Малайзії — це доміную­чий сектор країни з 11-ма із 13 штатів і майже 80 % її населення. Тут влада жорстко контролює економічну і соціальну політику, сприяючи мо­дернізації країни. Протягом азійського еконо­мічного буму 1990-х років малайзійці звели у своїй столиці Куала-Лумпурі найвищу будівлю світу та аеропорт космічної епохи; високотехнологічна адміністративна столиця постала у Путраджаї,

hv. ₁

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Багатоетнічний космополітичний Келанґ, Малайзія. У центрі міста — безліч ресторанів із китайською, італійською, малайзійською кухнею. У регбі гроють на одному полі, у крикет — на іншому. Коли я був тут у 1995 р., місто процвітало, але вже у 1999-му з'явилися ознаки загального економічного спаду. Побачивши декілька таких місць, як на цій фотографії, я зупинився запитати доглядача, чому будівництво законсервоване. «Ця компанія будувала велику кількість житла, — сказав він. — Людей воно дуже цікавило, і вони розкуповували його так швидко, щойно ми встигали його будувати. Тоді настала криза, і у багатьох закінчилися гроші». Насправді Малайзія пережила труднощі краще, ніж інші країни Південно-Східної Азії, але навіть тут їхній вплив позначився на ландшафті країни».

а поблизу неї виникла Кіберджая (ця назва гово­рить сама за себе). Усе це знаходиться у так звано­му Мультимедійному Суперкоридорі — серцевинно­му ареалі Малайзії (рис. 11-10).

Головним архітектором цієї програми був ав­тократичний лідер — Магатір Могамад, який мав підтримку не лише більшості півострівних ма­лайців, а й багатьох етнічних китайців Малайзії. Та стрімкий рух країни до модернізації наразився на контрудар консервативних мусульман на пів­ночі, де впливовою була ісламська фундамен- талістська партія. До 2001 р. два північні штати — Келантан, де видобували олово, і багатий на енер­гетичні джерела, але соціально бідний Терен- гану — мали ісламську владу: вплив фундамен- талістів поширювався й на сусідні штати (рис. 11-10).

Піднесення півострова Малакка розпочалося ще під час колоніального періоду, коли британці створили значну економіку на основі плантацій каучуку, добування пальмової олії та видобутку корисних копалин (олова, бокситів, міді, заліза). Малаккська протока — стала одним із найінтен- сивніших водних шляхів світу, а Сінгапур на південному її краї — виграшним аванпостом (Сінгапур вийшов із Федерації Малайзія у 1965 р.).

Пінанґ: майбутній Сінґапур?

У північно-західному куті півострова Малакка нав­проти північного краю індонезійської Суматри, де Малаккська протока відкривається на Індійський оке­ан, лежить острів Пінанґ (рис. 11-10). Процвітаючий аванпост у часи британського колоніального періоду, Пінанґ (столиця — Джорджтаун) часто порівнюють із Сінґапуром.

Сьогодні Сінґапур більше не є частиною Ма­лайзії, але швидко зростає роль Пінанґу. З'єднаний із материком одним із найдовших в Азії мостів (14 км/9 миль), цей острів площею 100 кв. миль має понад мільйонне населення, в якому китайці переважають малайців чисельно. Джорджтаун, старий колоніаль­ний порт, став центром високих технологій для міжна­родної комп'ютерної промисловості. 65-поверховий комплекс, у якому розміщені державні офіси, підприємства, крамниці та ресторани, є однією з виз­начальних віх на ультрамодерному горизонті. З його верху можна побачити сучасні промислові парки з неоновою рекламою таких компаній, як «Інтел», «Соні», «Філіпс», «Моторола» та «Гітачі».

Швидкий розвиток Пінангу — результат прогно­зованої стратегії малайзійського уряду. Пріорітетом є формування висококваліфікованої робочої сили, яка готується у технічних школах і тренінґових центрах, що фінансуються багатонаціональними корпорація­ми. Малайзія робить інвестиції в інфраструктуру — від нового моста до великого аеропорту. Багатокультур- ний міський ландшафт Джорджтауна приваблює ту­ристів, а нові готелі та курорти — розширюють сфе­ру послуг.

Малайзія плекає надію на те, що Пінанґ стане провідним кутом «Трикутника зростання» (концепт, що набирає дедалі більшої популярності у Тихооке­анській окраїні), разом з індонезійською Суматрою на заході та Південним Таїландом на півночі. Тим ча­сом Пінанг крокує економічними слідами Сінгапуру. Але політики Куала-Лумпура твердо сподіваються то­го, що Пінанґ із домінуванням китайської людності не наслідує китайсько-зорієнтованого політичного курсу цього міста-держави.

Західна Малайзія пережила деколонізацію, втрату Сінгапуру та етнічні проблеми, але після 1980 р. її економіка зробила ривок і стала важли­вим чинником у Тихоокеанській окраїні. Іноземні виробники, приваблені кваліфікацією та дешевиз­ною робочої сили Малайзії, побудували тут мільйо­ни підприємств (див. вставку «Пінанг: майбутній Сінгапур?»). Тоді як старий колоніальний експорт усе ще займає міцні позиції, електроніка починає його витісняти. Однією з переваг об’єднання зі Східною Малайзією був видобуток цим сектором цінної деревини й нафти. Куала-Лумпур, забудо­ваний висотними спорудами, почав нагадувати Сінґапур. BHП Малайзії виріс до третього місця у цьому географічному світі після суцільно урбанізо- ваного Сінгапуру і багатого на нафту Брунею.

Територіально Східна Малайзія становить до 60 % країни, але Сабах і Саравак містять лише 20 % населення Малайзії. За рівнем розвитку східних територій Сабах, також більше населений, іде попереду відсталого Сараваку (рис. 11-6, верх­ня ліва карта). Кота-Кінабалу, столиця Сабаху, є найсучаснішим містом на всьому Калімантані — з важливим портом, через який переправляють де­ревину, зі значною інфраструктурою туристської галузі, із сучасним аеропортом, а також запасами природного газу на півночі.

Етнічна складність Сараваку і Сабаху створює проблеми. Китайці є єдиною великою групою у Сараваку, але на кожний штат припадає кілька де­сятків інших меншин. У результаті політика у Східній Малайзії фракційна і часто войовнича, що веде до втручання федеральної влади. При цьому остання часом звинувачується східняками у «ко­лоніальній» експлуатації їхньої території. Найбіль­ший тривалий виклик країни і далі полягає у її культурній гетерогенності, ускладненій територі­альною фрагментацією.

СІНҐАПУР

У 1965 р. у Південно-Східній Азії сталася доленос­на подія: Сінгапур — коштовна перлина в короні британського колоніалізму у цьому географічному світі — відокремився від Федерації Малайзія і став суверенною, хоча й міні-державою (рис. 11-11). Зі своїм чудовим відносним розташуванням, людсь­кими ресурсами і корпоративним управлінням Сінгапур подолав обмеження простору і відсут­ність сировини, щоб стати одним із економічних «тигрів» Тихоокеанської окраїни.

Маючи лише 600 кв. км (240 кв. миль) площі. Сінґапур над усе цінує простір, і це є постійною турботою владних органів. Одна просторова пере­вага Сінгапуру над Гонконгом полягає в тому, що його невелика територія менше подрібнена. З на­селенням 4,1 млн осіб і зростаючою економікою Сінгапур повинен розвивати просторово-збері- гальні високотехнологічні галузі. 1 на цьому нап­рямку він досягнув успіху, а висотні будівлі місь­ких територій відображають процвітання міста- держави. У Сінгапурі ви не знайдете жодних нетрів; занепаді вулички у старому «Чайнатауні» (китайсь­кому районі) спеціально були законсервовані зара­ди екзотики.

РИСУНОК 11-11

Як видно з карти, Сінгапур лежить там, де Ма­лаккська протока, що веде на захід до Індії, вихо­дить до Південнокитайського моря та вод Індо­незії (див. вставку на рис. 11-11). Цей порт розви­вався як частина британської Південно-Східної Азії, а коли у 1963 р. Малайзія здобула неза­лежність, він опинився у її складі. Однак два роки потому Сінгапур відокремився від Малайзії і став справжнім містом-державою у Тихоокеанській окраїні. Це відбулося без жодного політичного потрясіння.

Виграючи від свого відносного розміщення, старий порт Сінгапуру був одним із найінтен- сивніших у цілому світі навіть перед здобуттям 17 незалежності. Він зажив популярності як пакгауз

(навантажувально-розвантажувальний центр) між півостровом Малакка, Південно-Східною Азією, Японією та іншими новими економічними потуга­ми у Тихоокеанській окраїні й поза нею. Сира нафта з Південно-Східної Азії розвантажується і переробляється у Сінгапурі, а тоді переправляється до азійських пунктів призначення. Сирий каучук із віддалених районів Малакки та з індонезійсько­го острова Суматри переправляється до Японії, США, Китаю та інших країн. Деревина з Малайзії, рис, спеції та безліч продовольчих товарів пере­робляються і переправляються через Сінгапур. Щодо автомобілів, техніки та устаткування, то во­ни імпортуються до Південно-Східної Азії також через Сінгапур.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Уперше я потрапив до Сінгапура на літаку і до­сить добре вивчив центральну частину міста, де жив. Але наступного разу я прибув Із Гонконгу на вантажному судні, і це відкрило мені цілком іншу картину. Я ніде не бачив акуратнішого, чистішого і краще організованого сучасного порту. Навіть ок­ремі, здавалося зайві, предмети були акуратно поскладані. Навантаження і розвантаження відбу­валося неспішно і впорядковано. Сінгапур нале­жить до провідних вільних портів світу, де товари надходять, складаються і переправляються далі. Ніде не роблять цього ліпше, і Сінгапур дбайливо береже свою репутацію як надійний та своєчасний виконавець робіт за відсутності будь-якої корупції».

Але це стара схема. Лідери Сінгапуру намага­ються змінити напрямки економічного розвитку міста-держави з орієнтацією на високотехноло- гічні галузі. У Сінгапурі владні органи суворо контролюють бізнес, так само як і інші аспекти життя (деякі газети і журнали були спалені за кри­тику режиму, й існують навіть штрафи за такі речі, як їжа у метро чи незливання води у громадському туалеті). Загальний успіх Сінгапуру після відок­ремлення втихомирив будь-яких критиків: його BHП на одну особу за 1965—2000 рр. зріс більш ніж у 15 разів — до понад ЗО ООО дол. США. тоді як у сусідній Малайзії — лише до 3670 дол. Поміж іншого Сінгапур став (і протягом багатьох років залишався) найбільшим виробником дисководів для малих комп'ютерів у цілому світі.

Коли почали впроваджуватися багатонаціо­нальні корпорації, політична стабільність Сінгапу­ру на неспокійній Тихоокеанській окраїні стала ще однією перевагою. Утім виникла проблема: на відміну від Тайваню, де інтелектуальний потенціал величезний, технічні можливості Сінгапуру обме­жені. IHe у 1995 р. лише 8 % населення мало уні­верситетську освіту. Незважаючи на зростання зарплатні, високотехнологічні галузі стали орієн­туватися на перебазування до Малайзії чи Таїланду. Це сповільнило бум у Сінгапурі та спонукало уряд шукати шляхів для стимулювання відродження.

Задля цього Сінгапур рухається у кількох нап­рямках. По-перше, він має зосередитися на трьох сферах зростання: інформаційній технології, авто­матизації та біотехнології. По-друге, Сінгапурові близька ідея «Трикутника зростання», що охоплює його сусідів — Малайзію та Індонезію; ці країни поставатимуть сировину і дешеву робочу силу, а Сінгапур — капітал і технічні ноу-гау. По-третє, Сінгапур відкрив двері капіталістам китайського походження, які покинули Гонконг, коли Китай перебрав над ним контроль. Людність Сінгапуру складається на 76 % із китайців, на 15 % із ма­лайців і на 7 % із південноазійнів. У владних структурах більшість китайців, тому політика країни має відповідне спрямування. До речі, на поєднання в Сінгапурі авторитаризму з еко­номічним успіхом часто посилаються у самому Китаї, намагаючись довести, що комунізм і ринко­ва економіка можуть співіснувати.

Сінгапур продовжує свій поступ. Уже зведено другий міст через протоку Джохор до Малайзії. Програма рекламації землі додала понад 4 % тери­торії до багатолюдного острова; нещодавня схема з'єднала головний острів з архіпелагом Джуронг на південному заході (рис. 11-11). Усі сім островів Джуронгу в свою чергу пов’язані між собою дамба­ми. а вода викачана, щоби вивільнити місце для величезного нафтохімічного комплексу. Ключем прогресу Сінгапуру є, зокрема, відносна відсут­ність у ньому корупції, що приваблює багато ком­паній облаштовуватися тут, аби вести бізнес із ко­румпованими країнами в інших місцях цього гео­графічного світу. Однак Сінгапур є найменшим із «тигрів» Тихоокеанської окраїни, і він повсюдно зустрічається зі зростаючою конкуренцією. Від­носне положення, що тривалий час забезпечувало його збагачення, може обернутися просто га­рантією виживання.

АРХІПЕЛАГ ІНДОНЕЗІЯ

Сам термін «архіпелаг» означає фрагментацію, і 18 Індонезія є найбільшою державою-архіпелагом у світі. Вона розкинута на понад 17 000 островів, і 219 NLiH мешканців Індонезії живуть відокремлено і скупчено, розділені водою і зосереджені на вели­ких і малих островах.

Карта Індонезії заслуговує на увагу (рис. 11-12). П'ять великих островів домінують на архіпелазі територіально; причому один із них — Нова Гвінея — не є частиною індонезійської культурної сфери, хоча його західна половина перебуває під індонезійським контролем. Інші чотири головні острови разом відомі як Великі Зондські острови: Ява — найменша, але набагато більше заселена і важлива: Суматра — на заході, прямо навпростець від Малайзії; Калімантан — колишній колоніаль­ний Борнео; і у формі підвіски розтягнутий Сула- весі (Целебес). На схід від Яви розкинулися Малі Зондські острови. Ще один важливий ланцюг островів в межах Індонезії — це Молуккські остро­ви між Сулавесі та Новою Гвінеєю. Головною внутрішньою водоймою Індонезії є Яванське море.

Як показує карта. Індонезія не контролює весь архіпелаг. Крім території Східної Малайзії на Калімантані є також Бруней (див. вставку «Бага­тий. але розірваний Бруней»), А у східній частині острова Тімор тривала боротьба проти правління Індонезії привела у 1999 р. до референдуму щодо незалежності. Переважаюча більшість східнотімор- ців проголосували за суверенітет, і сьогодні Східний Тімор прямує до державності під нагля­дом ООН.

Індонезія є голландським колоніальним утво­ренням, і голландці вибрали Яву своєю колоніаль­ною базою, зробивши місто Батавія (тепер Джа­карта) столицею. Сьогодні Ява залишається серце­виною Індонезії. Маючи 130 млн жителів, Ява є одним із найзаселеніших місць у світі та найпро­дуктивніших щодо CLTbCbKoro господарства. Острів також є найурбанізованішою частиною країни (у якій понад 60 % людності далі живе з землі), і бум Тихоокеанської окраїни 1990-х років мав тут

Багатий, але розірваний Бруней

Бруней є аномалією у Південно-Східній Азії: це наф- тоекспортуючий ісламський султанат, що лежить да­леко від Перської затоки. Затиснутий но північному узбережжі Борнео, як сендвіч, між малайзійськими Сараваком і Сабахом (див. рис. 11-6, верхня ліва карта), Брунейський султанат є залишком набагато більшого ісламського королівство під протекторатом Великої Британії, яке колись контролювало весь Бор­нео і навколишні території. Бруней отримав повну незалежність у 1984 р. Ця держава крихітна: лише 5700 кв. км (2225 кв. миль) території та 345 000 люд­ності, але виявлення нофти у 1929 р. і природного га­зу у 1965 р. відкрило нову еру для цієї віддаленої місцини.

Сьогодні Бруней є одним із найбільших вироб­ників нафти у Британській Співдружності, а нещо­давні знахідки свідчать, що виробництво зростатиме. Завдяки імміграції швидко зростає і населення (64 % жителів Брунею є малайцями, 20 % — китайцями). Султанат має один із найвищих рівнів життя у Півден­но-Східній Азії (ВНП на одну особу тут перевищує 25 000 дол. США). Більшість людей живуть неподалік нафтових родовищ у західній частині країни і у східній столиці Бандар-Сері-Беґаван. Свідчення сучасного розвитку можна побачити у багатоквартирних будин­ках, торговельних центрах і готелях — це глибокий контраст до багатьох інших міст на острові. Але є і внутрішні контрасти: периферія Брунею залишається зоною натурального господарства, практично не за­чепленою модернізацією прибережжя.

Територія Брунею не лише невелика — вона розірвана надвоє. Кусень малайзійської землі відок­ремлює більший захід від сходу, і лише водний зв'язок існує між двома частинами. Є пропозиція, щоби Бру­ней викупив цей коридор, але поки жодних дій зроб­лено не було.

По великих містах Південно-Східної Азії

Джакарта

Столицю Індонезії Джакарту часом називають Каль­куттою Південно-Східної Азії. Встаньте на підвищенні шосейної дороги, що пов'язує порт із центром міста, і ви побачите села, схожі на купи сміття, залишені якимись велетенськими прибиральниками. Ця мета­фора здається цілком доречною. Тутешню бідність ви не знайдете у жодному куточку цього географічного світу.

Але є й інші сторони Джакарти. Економічний прогрес Індонезії тут позначився наочно, і свідчення його можна бачити повсюдно. Телевізійні онтени і су­путникові тарілки підіймаються як гриби після дощу на іржавих рифлено-сталевих дахах. Автомобілі (майже всі останніх моделей), мопеди і велосипеди заповню­ють вулиці вдень і вночі. Скрупульозно вичищена час­тина столичного центру містить низку висотних го­телів, офісів та житлових будинків. Величезні рекламні щити пропонують усе можливе й неможливе.

Населення Джакарти є немовби зрізом усієї Індо­незії, і срібні куполи ісламу височать над міським ландшафтом поряд із християнськими церквами та індуїстськими храмами. Місто завжди вирізнялося космополітичністю — і будучи купкою селищ у гирлі ріки Чілівунґ під ісламським правлінням, і будучи пор­тугальською твердинею, і будучи столицею голландсь­кої Ост-Індії під назвою Батавія. Вигідно розмістив­шись но північно-західному узбережжі Яви — найза- селенішого острова Індонезії, Джакарта просто ви­бухнула економічним зростанням. Попливіть до порту, і побачите сотні кораблів під різними прапорами — від російських до аргентинських, які очікують шварту­вання. Зайдіть у передмістя: там і без того величезні халупкові містечка розростаються під напливом но­

воприбулих. Людська агломерація настільки велика, що ніхто не знає, скільки мільйонів людей зосереди­лося на цьому місці (офіційна цифра — 12,2 млн), і більшість із них живе без відповідних (або жодних) зручностей.

Постійний смог металічно-сірого повітря, важкого від забруднення, нависає над містом. Суспільна ціна економічного прогресу висока, але джакартійці згідні її платити.

РИСУНОК 11-12

сильний вплив. Місто Джакарта на північно- західному узбережжі стало осередком більшої ко­нурбації, тепер відомої як Джаботабек. Протягом 1990-х років населення цього мегалополісу зросло від 15 до 20 млн, і передбачається, шо воно досяг­не ЗО млн у 2010 р. Джаботабек уже є домівкою для понад 10 % усього населення Індонезії та 25 % її міського населення. Тисячі підприємств, влас­ники яких скористалися з низької зарплатні робітників, було побудовано на цій території, пе­реобтяжуючи інфраструктуру та порт Джакарти. Щодня сотні кораблів стоять на причалі, очікуючи своєї черги, щоб розвантажити сировину і забрати на борт кінцеву продукцію.

Швидкому економічному зростанню Індонезії перешкоджали невдачі її уряду. Сухарто — прези­дент, який правив країною впродовж 25 років і який збагатив себе, свою родину і друзів, був пере­обраний у 1997 р. на ше один п’ятирічний термін. Його авторитарне правління, фінансоване певни­ми колами, для збереження стабільності, шо спри­яла економічному бумові, не толерувало жодної вільної опозиції або відкритої виборчої кампанії. Але коли економіку Індонезії зачепив спад, пов’я­зане з ним політичне безладдя змусило Сухарто відступитися. У період безчинств, які супроводжу­вали цей спад, жителі Яви, як вони це робили рані­ше, звернулися до китайців у своєму середовищі.

Ява в Індонезії завжди там, де влада. Як куль­турна група, яванці становлять десь 60 % населен­ня країни. На Суматрі, набагато більшій, ніж Ява, мешкає лише одна третина загальної людності (45 млн). Сулавесі має 17 млн, а Калімантан — лише 14 млн. Щодо Іріан-Джаї на крайньому сході, то її населення трохи більше 2 млн.

АРХІПЕЛАГ ІНДОНЕЗІЯ 649

Різноманітність у єдності

Виживання Індонезії як єдиної держави є такою ж болючою проблемою, як і в Індії чи Нігерії. Індо­незійське суспільство складається із понад 300 ок­ремих етнічних груп, які розмовляють понад 250 мовами і сповідують практично кожну’ релігію, яка існує на Землі (хоча домінує іслам); отож реальні та потенційні відцентрові сили тут дуже впливові. Широкі водні простори і високі гори стимулюють культурні особливості та відмінності. Національ­ний девіз Індонезії — «Різноманітність у єдності».

Все, чого Індонезія досягла, залишило не­забутній слід на її культурній мозаїці. Існують

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Дістатися Амбона було нелегкою справою, і моя подорож но кораблі урізноманітнилася підводним землетру­сом, що збурив поверхню води і побив усе, що б'ється, но борту. Наступного ранку нош перший погляд на місто Амбон — провінційну столицю Молукки — виявив центр із великою мечеттю сучасної архітектури: її білий купол видно справа від головної вулиці, що веде у порт. Мій колега з місцевого університету повідомив мене, що, як і но багатьох островах Молукки, приблизно половина жителів є християнами, а не мусульманами. «При цьому відносини між мусульманами та християнами погіршуються», — сказав він. Це є наслідком прибуття яванців — пропаґаторів ісламського фундаментолізму, які загострили релігійне напруження. «Ви чули про Талібан? — запитав колего. — Тут у нос є подібні так звані релігійні студенти, які здобули освіту в ісламських школах, де навчають екстремізму».

...Ми поїхали з міста на захід і минули старий голландський форт Роттердам. «Я покажу вам щось», — сказав мій супутник, коли ми повернули на брудну дорогу. В її кінці посеред поля стояла одинока біла споруда з парою довгих сходів. З'ясувалося, що це університет ісламу. «Чи можна назвати таку споруду університетом, де єдине, що вони вчать, це іслам?» — запитав він і відповів: «Усе, чого вони тут навчають, — це ісламський фундамен- талізм і нетолерантність». Його слова були пророчими. Кілька тижнів потому розгорівся релігійний конфлікт. Ме­четь у містечку була спалено разом із християнськими церквами, о наш університет лежов у руїнах».

десятки окремих культур аборигенів: практично кожна прибережна спільнота має свої корені й традиції. Але більшість — це рисосіючі індо­незійці. і не тільки численні яванці, які є мусуль­манами більше за назвою, а й сунданці (14 % насе­лення Індонезії), мадурці (8 %) та ін. Мабуть, найкраше уявлення про культурну мозаїку може скласти низка островів, які простягаються у схід­ному напрямі від Яви до Тімору (рис. 11-12). Pn- сосіячі Ba√3i схиляються до модифікованої версії індуїзму, надаючи острову неповторної культурної атмосфери; населення Ломбоку переважно му­сульманське з певним відтінком балійського індуїзму; Сумбава є мусульманською спільнотою, Флорес — здебільшого римо-католипькою. У Західному Тіморі домінують протестантські групи; на сході, де правили португальці, переважають ри- мо-католики. Втім Індонезія номінально є найбільшою мусульманською країною у світі: зага­лом 88 % людності належить до ісламу, а у містах срібні куполи мечетей повсюдно здіймаються над довколишнім ландшафтом. Але іслам не є (можли­во, ше не є) такою проблемою, як у Малайзії, де він у цілому жорсткіший і де меншини бояться ісламізації у міру посилення малайської влади.

Економічні та політичні події кінця 1990-х років спричинили поширення ісламського фунда- менталізму в Індонезії. Невдоволення політичною системою, високими цінами і зростаючим без­робіттям у часи економічного спаду створило для цього готове підгрунтя. Ісламський фундамен- талізм мав мінну базу на Північній Суматрі, зокре­ма у спеціальному автономному районі Аче, де антиджакартський рух супроводжувався збройним повстанням і де закон шаріату було проголошено у 2000 р. зі згоди Джакарти. Тепер інші частини Індонезії готові пережити подібне. Якщо помірний місцевий іслам уступить місце його жорсткішому варіанту, ця частина Тихоокеанської окраїни ма­тиме інше майбутнє.

Трансміграція

Як зазначалося раніше, людність Індонезії, що дорівнює 219 млн осіб, ставить її на четверте місце серед найбільш заселених країн у світі; при ньому острів Ява містить приблизно 60 % цієї кількості. Більше того, щорічні темпи приросту населення Індонезії становлять 1,6 %, а час його подвоєн­ня — 44 роки. Щоб якось поліпшити становите і одночасно зміцнити вплив серцевини на пери­ферію, владні органи Індонезії давно проводять 19 політику, відому як трансміграція. спонукуючи яванців (а також мадурців зі стародавнього острова Мадура) перебиратися на малозаселені острови. Декілька мільйонів яванців переселилися на Mo- луккські острови. Сулавесі та Суматру; багато ма­дурців були переселені на Калімантан.

З погляду Джакарти політика трансміграції слугуватиме протидією відцентровим силам, що випливають із географії Індонезії, сприятиме по­ширенню офіційної мови (модифікованої ма­лайської) і освоєнню земель, які в іншому випадку були б не використані. Так і сталося, але з'явили­ся і негативні ефекти. На Калімантані мусуль­манські мадурці зіткнулися з озброєними тубіль­цями, які не бажали віддавати свою землі, і тисячі людей загинули у регіональній громадянській вій­ні. За інших обставин яванців часто звинувачують у використанні методів адміністрування та бізнесу, які суперечать місцевим традиціям. В Іріан-Джаї, де Індонезія фактично є колонізатором, аборигени атакували індонезійських новоприбульців. Отож лише майбутнє покаже, чи матиме трансмігра- ціина політика Джакарти справжній успіх.

Великі острови

Індонезія є важливою державою з вирішальним географічним розміщенням. На додаток до Яви кожен з її чотирьох головних територіальних ком­понентів теж особливий у географічному плані.

Суматра — найзахідніший головний острів Індонезії, розташований через вузьку Малаккську протоку від Західної Малайзії. Тропічні ліси все ще покривають значну його частину, достатню для надання притулку популяціям орангутангів, але лісозаготівлі і темпи приросту населення невмоли­мо беруть своє. Маючи подібне до Малакки еква­торіальне довкілля. Суматра у колоніальні часи стала базою для плантацій каучуку та виробництва пальмової олії. Її підвищений рельєф і родючі вул­канічні ґрунти сприяють культивуванню багатьох культур — від овочів на височинах, чаю і кави на схилах до коренеплодів у низинах. Суматра та її сусідні малі острови містять великі родовища вугілля, нафти та природного газу, олова, бокситів і навіть золота і срібла. Як свідчить карта, внут­рішні наземні комунікації острова досить слабкі, хоча північно-південна магістраль була завершена у 1980-х роках. Найбільша густота населення спос­терігається у районі північного міста Медан; ще одне зосередження є у середній зоні острова; а третє, збільшене великим контингентом переселе­них яванців, розмішене у Палембангу і Бандар- Лампунгу на півдні. Північна частина острова завжди була найбільше подрібнена. Тоді як на­родність батак (див. рис. 11-3) пристосувалася до колонізації та вестернізанії і перетворила Мелан на одне зі зростаючих міст індонезійської частини Тихоокеанської окраїни, народність аче воювала з голландцями протягом 30-літньої війни, яка завер­шилася лише у XX ст. У 1990-х роках, коли Індо­незія, Малайзія і Таїланд обговорювали участь Су­матри у «Трикутнику зростання», аче підняли ще одне повстання — цього разу проти Джакарти. Щойно погодившись дозволити референдум із питання незалежності у Східному Тіморі, тепе­рішня демократична влада на чолі з президентом Абдурахманом Вагідом готова була дозволити ви­бори у районі Аче, але цю ідею швидко відмінили. Коли проблема аче затихла, палата представників центральної провінції Суматри Piay затвердила «Декларацію незалежності». А палата Східного Ка­лімантану запропонувала, шоб провінцію перей­менували на «Федерацію Східного Калімантану». Отож відцентрові сили діють по всій Індонезії.

Острів KajiiMaHmaH є величезним куснем крис­талічної поверхні Землі; його гірський хребет має ерозійне, а не вулканічне походження. Ком­пактний і масивний (площа — 750 000 кв. км / 290 000 кв. миль), він має значну густозаліснену внутрішню частину, яка є останнім притулком десь 35 000 орангутангів. Незважаючи на втручан­ня лісорубів, тут виживають також слони, носоро­ги й тигри, інші численні представники фауни — комахи, рептилії, ссавці, птахи — населяють багаті гірські та низовинні ліси. Така велика плейстоце- нова спадщина острова збереглася виключно зав­дяки його відносно малій людській популяції. Індонезійська частина Калімантану становить 28 % державної території, але з 14 млн людності вона містить лише 6 % населення Індонезії. Рисунок 11-12 показує, шо головні осередки людської ак­тивності лежать на заході, південному сході та сході. Усі міста будь-якого розміру розташовані на узбережжі або поблизу нього; головно річки формують шляхи у глиб країни. Національні парки і заповідники незайманої природи покривають невелику частину просторої території. Не лише флора і фауна, а й людська популяція має тут стародавні корені. Тубільні народності ведуть своє злиденне животіння у глибинці; інші стали осілими землеробами. Як результат трансмігра- пійної політики Індонезії понад півмільйона яванців і мадурців прибули до Калімантану. Вони закладають ферми і споруджують зрошувальні

652 РОЗДІЛ 11 І ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ канали, докорінно змінюючи сільські території. З чотирьох провінцій Калімантану лише найпівден- ніша експортує важливі сировинні матеріали, включно з нафтою, вугіллям, залізною рудою, зо­лотом і діамантами; але на тлі всієї держави індо­незійський Калімантан залишається слаборозви­нутим.

Острів Сулавесі виглядає як низка гірських па­сом, шо підіймаються з моря. Його північний край є 800-кілометровим (500-мильним) ланцюгом дрі­маючих і активних вулканів, відомим як півострів Мінагаза, і його підводне продовження у напрямі Філіппін позначене стрічкою вулканічних вершин, шо виступають над поверхнею води. Рельєф Сула­весі дуже пересічений. Етнічна мозаїка також складна, охоплюючи сім головних груп, які насе­ляють відносно відособлені частини острова, а та­кож зростаюче число переселених яванців. Двома найрозвинутішими частинами Сулавесі є півден­но-західний півострів із центром у Макасарі і східна частина півострова Мінагаза, де головним міським осередком є Манадо. Натуральне сільське господарство провадить більшість 17-мільйонного населення, але лісозаготівля і деревообробка, ви­добуток корисних копалин і риболовство збагачу­ють ринкову економіку. Культурні ландшафти різноманітні; у Мінагазі залишилося багато хрис­тиянських церков, які нагадують про колоніаль­ний період, коли стосунки цієї провінції з гол­ландцями були сприятливими. У період визволен­ня жителі Мінагази взяли бік голландців і назива­ли свій півострів «дванадцятою провінцією» Голландії. Це була нездійсненна мрія, яка згодом погіршила відносини між Джакартою і Манадо. Але коли президента Сухарто у 1998 р. змінив йо­го наступник Габібі — виходець із Мінагази, мину­ле було забуте.

Іріан-Джая, як і Східний Тімор. відійшла до Індонезії, коли завершилася голландська ко­лоніальна ера, але, на відміну від Східного Тімору OOH визнала цей факт лише у 1969 р. Індо­незійська назва Нової Гвінеї — Іріан, тому ця провінція була названа Іріан-Джаєю, або Західним Іріаном. Східна половина Нової Гвінеї, що лежить по інший бік кордону класично нанесеного типу (рис. 11-12), є незалежною державою Папуа — Но­ва Гвінея. У 2000 р. президент Індонезії заявив, шо він погодиться на місцеві вимоги перейменувати Іріан-Джаю на Західне Папуа, але індонезійський парламент відмовився затвердити це. На початку 2001 р. питання залишилося нерозв’язаним.

Як індонезійська провінція, Іріан-Джая обій­має 22 % території країни, але лише І % її насе­лення. в тому числі понад 200 000 етнічних індо­незійців, переважно з Яви, багато яких зосередже­но у столиці провінції з непапуаською назвою Джаяпура. З густими лісами та гірськими піками. вкритими льодом. Західний Іріан лежить в іншому географічному світі — Тихоокеанському, далеко від столичної Джакарти. Провінція має, на загаль­ну думку, найбагатші у світі золоті копальні та другу за розмірами відкриту мідну копальню; її ліси є не лише прихистком для тубільців: вони підтримують розвинену лісопереробну промис­ловість.

Місцевий опір правлінню Індонезії у Західно­му Іріані тривав десятиліттями і триває до сьо­годні. Організація під назвою «Рух вільних папу­асів» (РВП) час від часу нагадує урядові Джакарти про себе. Скажімо, у 1999 р., коли відбувалися за­ворушення в інших провінціях. РВП улаштував збори у Джаяпурі, щоб проголосити свій курс, а у 2000 р. навіть скликав конгрес, який вимагав неза­лежності. Того ж року індонезійські війська роз­правилися з демонстрантами у Мерауке на півден­ному узбережжі провінції. Усе це посилює папу­аську опозицію до правління Джакарти, і може прийти такий час. коли Індонезія пожалкує про своє захоплення Західного Іріану як потенційного джерела відцентрових сил.

СХІДНИЙ ТІМОР

Найсхідніший із Малих Зондських островів — це Тімор, східна частина якого була португальською колонією. Пограбований Індонезією у 1975 р. і анексований нею у 1976 р., острів став ареною жорстокої боротьби за незалежність. Коли у 1999 р. людності Східного Тімору дозволили висловити свою думку про незалежність, ця невеличка тери­торія з усього 800 000 жителів зробила перші кро­ки до державності.

Збройні сили Індонезії відреагували з особли­вою брутальністю, додаючи сотні до тих десятків тисяч, які вже загинули у боротьбі проти Джакар­ти. Слабка інфраструктура острова була зруйнова­на, а людність переселена. Іноземне втручання під проводом Австралії (колись вона єдина підтримала Індонезію у її зазіханнях на Східний Тімор) забез­печило певний порядок. Від того часу під нагля­дом OOH триває реорганізація Східного Тімору, що зробить його готовим до незалежності де-юре.

В Індонезії багато людей убачають в «утраті» Східного Тімору перший крок до дезінтеграції держави, за яким слід очікувати відокремлення Аче, Молуккських островів і Західного Іріану. Але насправді Східний Тімор являє собою особли­вий випадок, і якщо деволюція має поділити Індонезію, він не може бути прототипом. На відміну від згаданих провінцій контроль Індо­незії над Східним Тімором порушував норми й правила ООН, і це було не лише внутрішнім питанням.

Як показує карта (рис. 11-12, внутрішня), не­залежність Східного Тімору породжує певні подіти ко-географічні ускладнення. Політичне ут­ворення складається з головної території, де зна­ходиться столиця Ділі, і невеликого ексклаву під назвою Окусі на північному узбережжі індо­незійського Західного Тімору. Хоча шосейне спо­лучення ексклаву через Кефа.менану з головною територією існує, відносини між Східним Тімором та Індонезією унеможливлюють його, тому дві частини нової держави, мабуть, доведеться поєднувати водним шляхом. Проблема відокрем­лення Східного Тімору (й Окусі) від Індонезії по­лягає, зокрема, в тому, що трактування кордонів «суша—море» та інші частини морського законо­давства докорінно змінилися. У Тіморському морі, де були знайдені енергетичні ресурси, Індонезія та Австралія більше не є єдиними сусідами: тепер з Австралією там межує Східний Тімор. Реконфігу- рація морських кордонів виявляє, що він може претендувати на велику частину (до 85 %) нафто­вих та газових родовищ, що залягають між ним і Австралією у так званій Тіморській западині.

Тим часом у 2001 р. Східний Тімор вирішував питання своєї офіційної мови, форми правління та інших базових структур нової держави. З огляду на умови свого виникнення деякий час він перебува­тиме серед найбідніших країн цього географічного світу.

ФРАҐМЕНТОВАНІ ФІЛІППІНИ

На північ від Індонезії та на схід від В’єтнаму і Тайваню через Південнокитайське море лежить Філіппінський архіпелаг із понад 7000 островів (площа лише 460 із них більша від однієї квадрат­ної милі), заселений 83,9 млн людності. Ці остро­ви назагал можна поділити на три групи: 1) Лусон на півночі, найбільший з усіх (разом із Міндоро); 2) Вісаянське скупчення у центрі; 3) Мінданао — другий за величиною острів, що на півдні (рис. 11­13). На південний захід від Мінданао лежить неве­ликий архіпелаг Сулу, найближчий до Каліманта­ну, де мусульманські повстанці утримують тери­торію в напруженні.

Кілька узагальнень, які ми зробили для Південно-Східної Азії, можна застосувати й до Філіппін. Розміщення країни відносно головних змін у цій частині світу дуже вплинуло на її історію. Острови, населені народностями малайсь­кого походження з індонезійськими рисами, спо­чатку були подібні до решти Південно-Східної Азії у ранньому періоді впливу індуїстської культури. Згодом настало китайське вторгнення — найбільш відчутніше на острові Лусон. Прихід ісламу був де­що зумовлений положенням Філіппін на схід від материка і на північ від індонезійських островів; але кілька південних мусульманських плацдармів було окуповано іспанцями протягом XVI ст. Сьо­годні населення Філіппін, які межують з найбіль­шою мусульманською державою світу — Індо­незією, на 83 % римо-католики. на 9 % протестан­ти і лише на 5 % мусульмани.

У «плавильному тиглі» Філіппін, де переміша­лися монголоїдо-малайські, арабські, китайські, іспанські та американські елементи, виникла ок­рема філіппінська культура. На тлі всієї Південно- Східної Азії вона багато в чому унікальна. Наприк­лад, хоча «чиста» китайська меншина налічує усьо­го 2 % населення, набагато більша частка місцевої людності Філіппін відчуває її вирішальний вплив. Це сталося внаслідок змішаних шлюбів, які ство­рили певний китайсько-метиський елемент, що становить понад 10 % усього населення. Далі слід зазначити, шо етнічна мозаїка супроводжується величезною лінгвістичною різноманітністю. Май­же 90 малайськими мовами, більше чи менше, розмовляють 84 млн мешканців Філіппін; лише 1 % користуються іспанською. У 1946 р., в часи здобут­тя незалежності, найбільша з малайських мов — тагалог, або піліпіно — стала офіційною мовою країни. Англійська вивчається як допоміжна мова і залишається головною мовою міжнаціонального спілкування; сьогодні дедалі частіше можна почу­ти англо-тагалогський гібрид («тагліш») в усіх верст­вах суспільства. Широке використання англійської на Філіппінах, безумовно, є наслідком півстоліт­нього американського правління починаючи з 1898 р.. коли Іспанія уступила острови США на умовах угоди, що випливала з іспансько-амери­канської війни. Безсумнівною заслугою адміні­страції США на Філіппінах стало те. шо це була єдина залежна територія у Південно-Східній Азії, яка виступала проти японців під час Другої світо­вої війни. Зрозуміло, правління США мало свої добрі та погані риси, але саме американці ініціювали реформи, які вже давно були потрібні, і саме вони ше у 1941 р. обговорювали майбутню незалежність ФЬііппін.

Населення Філіппін сконцентроване там, де розташовані родючі сільськогосподарські угіддя, — у низинах трьох територій (рис. 1-9): 1) північно- західної та південно-центральної частин Лусону;

РИСУНОК 11-13

2) південно-східного продовження Лусону; 3) ост­ровів моря Вісаян між Лусоном і Мінданао. На Лусоні лежить столиця країни Маніла (11.7 млн. майже сьома частина всього населення держа­ви) — обширний метрополіє із виходом до Південнокитайського моря. Алювіальні й вул­канічні грунти разом із достатньою вологою у цьо­му тропічному середовищі забезпечують самодос­татність країни у вирощуванні рису та інших про­дуктів першої необхідності та роблять Філіппіни чистим експортером сільськогосподарської про­дукції. незважаючи на високі темпи приросту на­селення (2,2 %).

Філіппіни поки відіграють незначну роль у розвитку Тихоокеанської окраїни. Неефективне державне управління і політична нестабільність характерні для країни, але протягом 1990-х років становище покрашалося. Незважаючи на низку надзвичайних подій — ліквідацію військових баз США, руйнівне виверження вулкану поблизу сто­лиці, жорстокість мусульманських бунтівників і суперечки щодо островів Спратлі у Південноки- тайському морі, Філіппіни досяглії значного еко­номічного прогресу. Постійно розширюється електронна й текстильна промисловість (переваж­но у столичному запліччі), залучається дедалі біль­ше іноземних інвестицій. На острові Себу спос­терігається особливо швидке зростання на основі його центрального розташування, ефективних морського та повітряного портів, кваліфікованої

По великих містах Південно-Східної Азії

Маніла

Маніла, столиця Філіппін, була заснована іспанськи­ми завойовниками Лусону понад чотири століття то­му. Вибір колоністів був удалим. Маніла розкинулася у гирлі річки Пасіґ, де та впадає в одну з нойгарніших природних гаваней Азії. На півночі, сході та півдні го­ри оточують місто, яке лежить лише за 975 км (600 миль) через Південнокитайське море від Гонконгу.

Маніла, назва якої означає болотну квітку, майже навпіл поділяється річкою Пасіґ, через яку перекинуто багато мостів. Старе місто — Інтрамурос — лежить на узбережжі. Незважаючи на важке бомбардування під час Другої світової війни, збереглася певна частина колоніальної спадщини — церкви та монастирі. Церква Св. Августина XVI ст. є візитною карткою міста.

Діловий центр Маніли лежить на північному боці річки. Хоча місто має чітко визначений комерційний осередок із висококласними крамницями і сучасними будівлями, воно все ж не відображає ту енергію та активність, які характерні для міст Тихоокеанської ок­раїни. Маніла не може похвалитися і визначними архітектурними досягненнями, але широкі проспекти, обрамлені пальмами, банановими деревами та акаціями, надають їй привабливий вигляд.

У 1948 р. заново збудоване місто Кесон-Сіті на північний схід від Маніли було юридично об'явлене столицею Філіппін. У державних офісах з'явилося но­ве сучасне обладнання, але багато функцій націо­нальних владних структур так і не змінилося. Тим ча­

сом зростання Маніли перевершило Кесон-Сіті, і ос­таннє стало частиною метрополісу Великої Маніли (11,7 млн осіб). Отож Маніла і сьогодні залишається столицею країни де-факто.

робочої сили і кадрів менеджерів із досвідом у сфері послуг. Зона вільної торгівлі на острові при­ваблює іноземні компанії зі США та Японії, і те­пер його продукція — від іграшок до напів­провідників — надходить на світові ринки. Разом із тим в економіці Філіппін продовжує домінувати сільське господарство; залишається високим рівень безробіття. Конче необхідні подальша зе­мельна реформа і суспільна реструктуризація (зни­ження контролю над державними справами з боку порівняно невеликої групи сімей). Однак поступ країни стає дедалі помітнішим. Прибутки тут нижчі від середніх, але за умови тривалої стабіль­ності та зниження темпів приросту населення Філіппіни піднімуться на наступний шабель і врешті посядуть своє місце серед полюсів зростан­ня Тихоокеанської окраїни.

За останні роки проблема населення поділила це переважно римо-католицьке суспільство на дві частини; владні структури, що заохочують плану­вання сім'ї, і духівництво, яке чинить цьому опір. Але попри всі дебати країна має безсумнівні акти­ви; у цьому' світі переважно недемократичних ре­жимів вона вийшла зі свого періоду автократично­го правління якщо поки не міцною, то принаймні оновленою демократією.