МІФОЛОГІЧНІ УЯВЛЕННЯ ПРИЛЬОДОВИКОВИХ МИСЛИВЦІВ ПІВНІЧНОЇ ЄВРАЗІЇ

Враховуючи наявність у пізньопалеолітич- ному мистецтві прильодовикової зони Євразії зображень різноманітних ссавців (мамонтів, північних оленів, зубрів, коней), а також птахів, змій і риб, котрі, як відомо, асоціативно пов’язуються з трьома сфе­рами буття, можемо припустити, що тут мала місце типова для ранньопервісної свідомості трищаблева модель Всесвіту (з ду­хами-демонами у кожному зі світів).

Не треба забувати, що відповідна людність, переходячи при­близно ЗО тис. років тому в холодну зону полювання в Приат- лантичній Європі (і поширюючись потім на схід, вбираючи ок­ремі групи, що також просувались на північ Дунайсько-Кар­патським регіоном), уже мала за собою багато десятків тися­чоліть соціокультурного розвитку. Основи розглянутої нами ранньопервісної моделі світу мали сформуватися значно рані­ше, коли первинне людство ще мешкало в Африці, поступово обживаючи Середземномор’я й теплі регіони Азії.

Отже, тричленний поділ світу по вертикалі, чотирибічна си­стема орієнтації на площині, найархаїчніші уявлення про коло­подібний космос і хаос, що його оточує, про світове дерево як медіативний центр-вісь Всесвіту, так само, як і згадані категорії міфів у їх найранніших варіантах, а також тотемістична систе- _____________ 27

ма з елементами анімізму, магії та фетишизму, скоріш за все, потрапили на терени Європи вже в якоюсь мірою сформовано­му, архетипізованому вигляді.

Верхній світ, як можемо припускати, уявлявся сакральним простором для великої кількості різноманітних, у цілому більш- менш приязних у своєму ставленні до людей, духів. Серед них, не виключено, вже проглядався образ досить аморфного верхов­ного небесного духа-божества (варіант — двоє: він та його тем­ний брат-двійник, або — він та його сестра-дружина).

Ця вища небесна істота, аналогічна Куршу нівхів, Пону або Чукуну юкагирів, Єсю кетів, Нуму сомадійців чи Нумі-Торуну обських угрів, є головою сонму небесних істот, декотрі з яких безпосередньо репрезентують його на нижчих рівнях системи. Жодних слідів культового пошанування подібної постаті не зафіксовано. У площині психоаналітичного розгляду ця вер­ховна, таємнича, слабо індивідуалізована і досить пасивна по­стать може розглядатися як релігійно-міфологічна проекція- персоніфікація фрейдівського «Над-Я» та юнгівського архети- пу «Старого». В реальному житті їй мав відповідати чаклун-ша- ман, можливо, в зооантропоморфному вигляді — подібно до пізньопалеолітичного чаклуна з оленячими рогами, зображе­ного в одній із печер Південної Франції.

Цілком можливо, що поруч (але дещо нижче) з цією істотою мешкали й інші небесні духи, зокрема ті, що персоніфікували сонце і місяць, а також основні сузір’я. З ними могли бути по­в’язані певні міфологічні сюжети, близькі до відомих із фоль­клору приполярно-сибірських етносів. Так, у чукчів Велика Ведмедиця — це мисливці і лисиця, Кастор і Полукс — два мис­ливці на лося, Оріон — горбатий стрілець з лука Рультегнин, а сузір’я Лева — його дружина Бетканавит. Полярна зірка, що привертає увагу своїм постійним місцеположенням, уявляєть­ся кілком-віссю Всесвіту.

У міфологіях інших етносів, зокрема коряків та ітельменів, велику роль відіграють «хмарні люди», що населяють небо і пов’язані з відповідними атмосферними явищами. У чукчів на небо підіймаються деякі з душ померлих, а в коряків — одна з душ людини, тоді як інші прямують у Нижній світ.

Етнографічно відомі ранньопервісні мисливці та збирачі чітко не розмежовували духів-істот Верхнього та Середнього світів. Припущення такого розрізнення є ще більшим стосов­но свідомості верхньопалеолітичних мешканців прильодовико- вої зони. Між тим, як свідчать дані щодо вірувань автохтонно­го населення Арктики, Сибіру та Далекого Сходу, з Середнім світом здебільшого пов’язані переважно ті з духів, що уособ­люють земні реалії, з одного боку, і основні міфологічно-фоль­клорні постаті (часто-густо з тотемічними рисами) — з іншо­го. Серед перших виділяються так звані «господарі» — духи- покровителі (у певному розумінні — духи-персоніфікації) про­мислових та, меншою мірою, інших тварин (звірів, риб, птахів), а також певних місцевостей тощо. У чукчів і коряків це, пере­дусім, Писвусин — господар диких північних оленів, у ітель- менів — рибоподібний морський бог-дух Митч, який посилає лососевих риб до річок. З цими істотами пов’язані міфи про промислового звіра (рибу), що вмирає й воскресає, а також ритуали, спрямовані на те, аби магічними засобами сприяти відновленню тварин — об’єктів полювання чи промислових риб.

Імовірно, що палеолітичні мешканці прильодовикової зони вже мали подібні уявлення, зокрема стосовно мамонтів і пів­нічних оленів, як і, можливо, щодо поширених південніше, але добре їм відомих зубрів і коней.

Найсильніше враження на людей мав справляти мамонт, тим більше що на значних територіях упродовж тисячоліть він був і основною промисловою твариною. Відомо чимало зображень мамонтів: гравіровані малюнки на кістці, мала пластика, роз­писи на стінах печер Приатлантичної Європи та на Уралі. Але реконструювати його міфологічний образ тих часів практично неможливо. За уявленнями етнографічно досліджених народів Сибіру та Півночі, він асоціювався з Нижнім світом (відповід­но: водою, царством мертвих тощо), оскільки саме з землі діста­вали його кістки й ікла.

Цілком зрозуміло, що в палеоліті мамонт мав стосунок саме до Середнього світу.

Одним із найпоширеніших і добре засвідчених майже по всій Євразії та Північній Америці тваринних міфологічних циклів є сюжет про оленя (у пізніших варіантах — «олень — золоті роги»). Скоріш за все, його витоки сягають пізнього палеоліту (коли ще існували велетенські олені, що потім вимерли). В уся- 29

кому разі тоді олень (різні породи: благородний, північний тощо) був у багатьох місцевостях основною промисловою тва­риною, і його зображення тих часів добре відомі — принаймні у прильодовиковій Європі. З огляду на поширеність цієї твари­ни і її велике господарське значення локалізовувати появу відповідного сюжету в тій чи іншій природній зоні немає під­став. До певної міри те ж саме можна сказати про биків (зубрів, турів, бізонів) та коней, хоч ареал останніх окреслюється більш виразно. Навряд чи є підстави заперечувати, що як міфологічні образи олень, бик та кінь (скоріш за все, також і деякі інші тва­рини, зокрема ведмідь та кабан) починають фігурувати з палео­літичних часів. Інша справа, що протягом наступних тисячоліть, із змінами у господарстві, релігійних віруваннях, символіці тощо тлумачення цих образів зазнавало принципових транс­формацій.

На Середньому рівні діють і інші категорії духів та міфоло­гічних образів:

• духи-охоронці, що їх пов’язують з фетишами й амулетами, окремими речами, з якими вони спілкуються. Зна­ряддя для видобування вогню, наприклад, інколи мисляться як втілення душ «дідів», котрі допомагають своїм нащадкам. Ар­хеологічні матеріали, не кажучи вже про логічні міркуван­ня, дають підстави для припущення наявності фетишистських уявлень у пізньопалеолітичної людності по всій Земній кулі;

• духи рослин з наркотичною дією, зокрема (найпоширеніші) духи-мухомори, які вважаються окремим «племенем», котре існує в паралельному вимірі зі світом людей. Мухомори відіграють таку важливу роль завдяки психотропно­му зіллю, що виготовляється з цих грибів і є обов’язковим ат­рибутом у ритуалах, а відтак і в міфологічних уявленнях палео- азійців та багатьох інших етносів Північної Азії та Північної Америки.

• духи зла, ворожі щодо людей, які в цілому асоціюються з Нижнім світом, утім присутні і на Середньому рівні. Тут вони зосереджуються в диких, пустельних місцевос­тях, які з тих чи інших причин викликають жах і співвідносять­ся з заходом, що його найчастіше ототожнюють з країною мертвих (за аналогією з сонцем, яке там сідає). До цієї категорії належать і духи чудовиськ-велетнів, яких здебільшого розмі­щують на півночі і які, за переказами приарктичних народів, надсилають холодні вітри та хуртовини. Ці персонажі потрапи­ли (скоріш за все, з фольклору найдавніших мешканців Сканди­навії — безпосередніх нащадків пізньопалеолітичних прильодо- викових мисливців, можливо, через посередництво саамів-ло- парів та фінів) до германсько-скандинавської (індоєвропейської) міфології. Саме велетні, що мешкають на краю світу в диких гірських ущелинах та проваллях, часто — на узбережжі холод­ного моря-океану, виступають головними суперниками і воро­гами давньогерманських богів-асів. Це дає деякі підстави при­пускати, що образи цих велетнів уже могли складатися в свідо­мості колективних мисливців кінця палеоліту;

• шаманські духи, які живуть переважно у від­далених від людських осель урочищах і можуть набирати ви­гляду звірів чи птахів або навіть міститися в побутових речах. Як власне духи вони приходять на допомогу своїм обранцям — шаманам чи шаманкам. Ми не маємо скільки-небудь певних даних для висновку, коли в народів Північної Євразії починає формуватися шаманізм. Виключати можливість зародження якихось його праформ ще в пізньопалеолітичну добу було б необачно, хоча і категорично стверджувати це ми не можемо.

У переказах палеоазійців, котрі, як виглядає, за господарсь­ко-культурним і навіть (що можемо лише припускати) етно- мовним розвитком близькі до пізньопалеолітичних мисливців прильодовикової зони, а також в ескалеутів та певних північно­американських індіанських спільнот, головні міфологічні події зосереджуються навколо героя, який, за Є.

Поруч з культурним героєм (який у контексті юнгівської концепції колективного несвідомого є проекцією чоловічого архетипа «Самості» та жіночого — «Анімуса») у ранньопер- вісній культурі прильодовикової Євразії маємо припускати і фігуру героїні. Жіночі персонажі (що можуть, відповідно, ус­відомлюватися як проекції архетипів жіночої «Самості» та чо­ловічого «Аніми») етнографічно добре засвідчуються у ран- ньопервісних мисливців. Це, зокрема, «господарки» промисло­вих тварин, у тундрі — головно північних оленів. Цілком мож­ливо, що пізньопалеолітичні мисливці знали не лише чоловічі, а й жіночі персоніфікації останніх.

Вражаюча акцентація уваги верхньопалеолітичних прильодс викових мисливців саме на жіночому образі (печерний живопи Приатлантичної Європи, численні статуетки, що поширені ві Атлантики до Байкалу) переконує в його особливо істотном значенні в духовному житті тих людей. Щодо семантики ци зображень висловлювалися найрізноманітніші припущення. Таї Г. Обермайєр вважав їх символами родючості, К. Апсолон пс в’язував з відверто еротичним мистецтвом, С. Замятін вбачав них виконавиць магічних обрядів, П. Єфименко — прародитс льок, С. Токарєв — жіночих духів домашнього вогнища (за якиі\ як то засвідчує етнографія, стежать саме жінки), А. Столяр - узагальнений міфологічний образ жінки як такої. В юнгівські системі він має відповідати архетипу «Великої Матері».

Ці тлумачення скоріше взаємодоповнюють, ніж виключаю! одне одного. У свідомості ранньопервісних людей за різних об ставин вони могли асоціюватися і з тим, і з іншим, а згустки тг ких асоціацій і складали семантику відповідного образу. Мабуті з роками, а тим більше переходячи до наступного покоління, і витвори набували дедалі виразнішого сакрального значення, ста ючи фетишами певних родин і кровно-споріднених груп. Цьом мав сприяти і їхній полісемантизм, що викликав широкий спект магічних, міфологічних, еротичних та інших асоціацій.

Нижній світ підземних глибин та водної безодні з найдавн ших часів більше лякав, аніж приваблював людей. Він уподіб нюється до архетипу «Тінь», за К. Юнгом, і асоціативно пов’г зується з великими водами, повінню тощо. В цьому світі головни чином розміщували ворожих до людей духів та тіні небіжчиків, яі викликали осторогу щодо свого ставлення до живих.

Скільки-небудь розробленої міфології Нижнього світу н рівні етнографічно досліджених ранньопервісних суспільств н спостерігається. Найімовірніше наприкінці льодовикового пс ріоду вона була ще маловиразною. Однак наявність у найпізн: шому палеолітичному мистецтві Північної Євразії таких во,д нохтонічних образів, як змія, риба і черепаха, дає підстави прг пускати і появу пов’язаних із Нижнім світом міфологічних пс реказів. Як паралель — зображення птахів тієї ж доби, кот| асоціювалися з Верхнім світом. Ще більшої конкретизації дух Верхнього та Нижнього світів набувають з появою шаманське міфології наприкінці ранньопервісної доби.

Не пізніше кінця пізнього палеоліту, як показала В. Непрін; у Східній Європі виникає рибальство як промисел полюванн на великих риб на мілинах з допомогою гарпуна та остроги. Ал до межі мезоліту—неоліту (до появи сітки та човна) в Єврої та Північній Азії воно істотної ролі не відіграє. З цього ж час маємо припускати й появу образів духів-господарів риб, про щ йтиметься нижче.

Крім ритуалів і культових дій, зображень і міфологічних переказів, духовний світ ранньопервісної людини розкривався також у ритмічно-танцювальних рухах та в пісенно-поетичних формах, які супроводжувалися акомпанементом здебільшого ударних інструментів.

Комплекс таких інструментів з Мезинської стоянки на Десні досліджений С. Бібіковим. Він же вважав за можливе тлумачи­ти окремі пізньопалеолітичні жіночі статуетки як такі, що зоб­ражали людину в танку, й наводив переконливі паралелі з етно­графічно відомих танців народів Півночі. Сказати щось чітко визначене про пісні тих часів, зрозуміло, неможливо. Але з ет­нографії відомо, що ранньопервісні мисливці вже були знайомі з піснями різної тематичної спрямованості: любовними, обрядо­вими, войовничими тощо. У більшості випадків, як підкреслює Є. Мелетинський, це не стихійне самовисловлення, а цілеспрямо­вана діяльність, що ґрунтується на вірі в магічну силу слова.

Отже, виходячи з певних загальнотеоретичних уявлень що­до ранньопервісних вірувань та використовуючи археологічні матеріали (головно — зі сфери образотворчого мистецтва) й етнографічні паралелі, можемо гіпотетично і в найзагальніших рисах уявити духовний світ пізньопалеолітичних мисливців прильодовикової зони Європи, зокрема — північної частини су­часної України.