ЛЮДИНОТВОРЧА СУТНІСТЬ КУЛЬТУРИ

У філософському контексті культура постає не як часткова сфера суспільно­го життя, а як суспільство в цілому, з точки зору розвитку людини як суб’єкта діяльності, розкриття властивостей і обдарувань людини.

Найбільш глибоко людинотворча, гуманістична сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій. Дослідники зазначають поліфункціональність культури як соціального феномена. Основні функції культури - пізнавальна, кому­нікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна (Каган М.С. Челове­ческая деятельность. - M., 1974. - С.188-220; Соколов Э.В.Культура и личность. - M., 1969. - С.97-98). Всі вони органічно взаємопов’язані. Культура - цілісне утво­рення. Цілісність виявляється як в єдності елементів, що складають її структуру, так і функціонально. Функціональна єдність культури зумовлена її людинотворчою сут­ністю. Це дає підстави для визначення інтегративної, генералізуючої функції куль­тури. На наш погляд, в такій якості постає її людинотворча функція.

До розуміння людинотворчоїсутності культури філософи підійшли не одразу.

Подібні ж погляди мали Вергілій, філософи Відродження, Т.Гоббс, И.Гердер, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, французькі матеріалісти ХѴПІст. Людинотворчу сутність культури підкреслювали І.Кант та Г.Гегель. B ix працях ідея взаємоєднання лю­дини та культури дістала, мабуть, найбільш фундаментальне обгрунтування. Цю ж традицію продовжував і К.Маркс, «Філософсько-економічні рукописи 1844 року» якого є яскравим свідченням глибокого розуміння внутрішньої гуманіс­тичної сутності культури, її спрямованості на особистість, єдності культури і особистості, праці та виховання, культуротворення та культуроспоживання.

Обминаючи давню філософську традицію, наша наукова громада практично не аналізувала людинотворчу сутність культури. Лише в останні 10-15 років це питання набуло статусу відносно самостійного предмета філософського дослід­ження. Сьогодні зазначена проблема є провідною у вітчизняній і світовій куль­турологи.

Розуміння культури як засобу самореалізації та самотворення особистості в різноманітних сферах суспільного життя дає можливість диференційовано пі­дійти до історичних форм культури, охарактеризувати їх як певні типи, визна­чити місце та роль у загальнолюдській історії. За умов існування суспільних ан­тагонізмів єдність людини та культури є умовною. Тут все обертається на свою протилежність, міняється місцями: історія, що мала б бути історією існування людей, перетворюється на самостійну надлюдську субстанцію, засоби стають цілями (бо ціль виправдовує засоби), а цілі постають у ролі простих засобів; людина втрачає людське єство, а мірою її багатства (замість дійсних якостей) стає обсяг її приватної власності. Замість того, щоб одержати насолоду від спіл­кування з культурою, створеною власними руками та розумом, людина виму- іпена витримувати її тиск. І це тому, що культура стає чужою, іншою, відчуже­ною. В такій системі загальна ситуація позначається категорією «відчуження». Людинотворча сутність культури набуває відчужених форм. Культура втрачає гуманістичний характер і фактично перетворюється на антикультуру, бо замість того, щоб піклуватися про людей, вона підноситься над ними як чужа їм сила.