§ 5. Форма держави

Категорія «форма держави» є однією із найважливіших у державознавстві. Вона спрямована констатувати сукупність певних загальних ознак і взаємозв’язків, що характеризують державу як суспільний феномен.

Форма держави — це її устрій, який проявляється в характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держави в процесі здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів організації устрою і здійснення державної влади, які виражають її сутність.

Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі елементи. Такими елементами форми держави є:

- форма правління;

- форма державного устрою;

- державно-правовий режим.

Форма правління відображає способи утворення та організації державної влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв 'язок органів держави та її окремих частин між собою.

Державно-правовий режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, що характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп і окремих громадян у її здійсненні. Тобто, форма правління, державний устрій і державно-правовий режим не окремі явища, а елементи органічного цілого — форми держави.

Серед трьох елементів форми сучасної держави домінуючим є державно- правовий режим. Він відіграє вирішальну роль, у порівнянні з двома іншими, та певною мірою може розглядатися як їх політична передумова.

Водночас і форма правління теж має значний вплив на два інші елементи форми держави. Форма правління, скажімо монархія, може протидіяти демократичним тенденціям суспільства.

Основними формами правління, якщо розглядати їх в історичному аспекті, є монархія і республіка.

Юридичними ознаками монархії є:

- довічне користування владою;

- спадковість верховної влади, яка регулюється законом чи звичаєм;

- представлення держави в міжнародних відносинах не за дорученням (мандатом), а за власним правом;

- відсутність юридичної відповідальності монарха як глави держави.

Монарх — це одноособовий глава держави, який, як правило, отримує владу у спадок.

Історії відомі абсолютна (необмежена) та обмежена монархії.

Головною ознакою абсолютної монархії є відсутність державних органів, що обмежують повноваження монарха. Для абсолютної монархії характерна наявність постійної армії на чолі з монархом, державної казни з системою постійних податків, наявність інституту дворянства, правління чиновників і поліцейських (ОАЕ, Бруней, Катар, Саудівська Аравія, Оман, Ватикан)

У часи становлення буржуазного суспільства виникає конституційна монархія, за якої влада монарха обмежується представницьким органом, що знаходить своє закріплення в конституції, яка затверджується парламентом, а монарх не може її змінити. Конституційна монархія може бути дуалістичною і парламентарною.

Дуалістична монархія являє собою форму правління, яка виникла в перехідний період розвитку суспільства, коли клас феодалів не міг одноособово панувати, а буржуазія неспроможна взяти всю повноту влади у свої руки. Результатом цього був політичний компроміс між феодалами і буржуазією. У дуалістичній монархії діє двопалатний парламент. Нижня палата формується виборним шляхом і представляє інтереси буржуазії. Верхня палата складається зі знаті, яка призначається монархом. Уряд підпорядковується монарху. Він на свій розсуд призначає, переміщує і звільняє членів уряду. Дуалізм полягає в тому, що

монарх, як правило, відстоює інтереси феодалів, а парламент представляє інтереси буржуазії та інших верств населення. Монарх наділений правом накладати вето на закони, що приймаються парламентом. Дуалістична монархія існує, зокрема, в Бутані, Йорданії, Кувейті, Свазіленді, Марокко. Проте в силу історичних обставин вона набуває також й інших форм. Наприклад, у Марокко діє не двопалатний, а однопалатний парламент - Палата представників.

Парламентарно-монархічна форма правління виникає за часів становлення буржуазного суспільства. В парламентарній монархії статус глави держави монарх зберігає формально.

Республіка (від лат. respublica - громадські справи), як форма правління характеризується:

- виборністю органів державної влади на визначений строк та їх колегіальністю;

- наявністю виборного на певний термін глави держави;

- похідним характером державної влади, джерелом якої є народ;

- за своєю суттю вона є похідною від суверенітету народу, виконує його доручення. Крім того, республіка характеризується ще й юридичною відповідальністю глави держави.

В парламентській республіці провідна роль в організації державного життя належить парламенту. Уряд формується парламентом з депутатів, які належать до партій, що мають більшість голосів, і підзвітний йому. Головні функції парламенту - законодавча робота, контроль за виконавчою владою, розробка і затвердження державного бюджету, визначення основних напрямів соціально-економічного розвитку держави, визначення засад зовнішньої політики.

Глава держави в таких республіках обирається парламентом або спеціальною колегією виборців. Він має широкі повноваження, зокрема: право розпуску парламенту; офіційне оприлюднення законів; видання указів; призначення глави уряду. Крім зазначеного, глава держави є верховним командувачем збройних сил.

Парламентська республіка не дуже поширена форма правління. Сучасними парламентськими республіками є Болгарія, Естонія, Італія, Латвія, Швейцарія, Фінляндія, Македонія, Словаччина, Молдова, ФРН, Португалія, Угорщина, Чехія, Індія, Конго та ін..

Президентська республіка — форма правління, за якої президент поєднує повноваження глави держави і уряду в одній особі або безпосередньо формує склад уряду та призначає його голову.

В такій республіці президент обирається не парламентом, а всіма громадянами та має більш широкі повноваження, ніж у парламентській республіці. Зокрема, оголошує надзвичайний стан; затверджує закони шляхом підписання; головує на засіданні уряду; призначає членів верховного суду.

Президентська республіка є досить гнучкою і пристосовується до різних форм правління. Історично президентська республіка вперше була створена в США на основі Конституції 1787 р. Вона набула досить широкого розповсюдження в державах, що звільнилися від колоніальної залежності.

Останнім часом виникли змішані (парламентсько-президентські та президентсько-парламентські) республіки, які мають ознаки як президентської, так і парламентської.

Змішана республіканська форма державного правління - це така форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік. (Франція, Румунія, Єгипет, Португалія, Литва, Польща, Україна, Монголія, Азербайджан, Алжир).

Загальними правовими ознаками змішаної республіки є:

- формування уряду за участю глави держави й парламенту;

- відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом;

- відсутність конституційно визначеного статусу президента, ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду;

- президент визнається арбітром або (та) гарантом у певних сферах державної діяльності;

- заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів.

Розрізняють парламентарно-президентську та президентсько-

парламентарну республіки.

Основними правовими критеріями їх розрізнення є:

- співвідношення обсягу повноважень глави держави й парламенту в механізмі формування й відповідальності уряду;

- відсутність або наявність підстав розпуску парламенту президентом.

Для президентсько-парламентської системи притаманно:

- народні вибори президента;

- президент призначає і розпускає уряд;

- уряд повинен користатися довірою парламенту;

- президент має право розпускати парламент чи має законодавчі повноваження, або і те, й інше разом (Венесуела, Греція, Казахстан, Південна Корея).

У парламентсько-президентських системах глава уряду має першість, у той час як президент має значні повноваження (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія, Фінляндія тощо)[^[6]].

Ознаки парламентсько-президентської республіки:

- уряд формується на основі парламенту. Роль президента при цьому зазвичай зводиться до пропозиції кандидатури прем 'єр-міністра, підбір якої має ним здійснюватися з урахуванням партійного співвідношення сил у парламенті;

- уряд є відповідальним перед парламентом;

- глави держави має право розпуску парламенту за певних конституційно визначених підстав. Ці підстави переважно пов'язані з процесом формування уряду;

- президент наділений суттєвими повноваженнями у внутрішній і зовнішній політиці, має право законодавчої ініціативи, відкладного вето, видання актів, які мають силу закону;

- президент так само, як і глава держави з парламентською формою державного правління: представляє державу всередині країни й за кордоном; укладає договори самостійно або за згодою парламенту; акредитує і приймає послів; звертається до парламенту та його комітетів; ініціює питання щодо проведення референдуму; президент звільнений від безпосереднього впливу на виконавчу владу;

- контрасигнуванню з боку уряду або відповідного міністра підлягають не всі акти глави держави, а тільки їх конституційно визначена частина.

Нетипові (змішані) республіканські форми правління.

Республіка з монархічними елементами («монархічна республіка») - в сучасному світі в умовах тоталітарних систем з’явилися республіки, яким властивий найважливіший елемент монархії - незмінюваність глави держави. Глава держави в такій республіці: може формально обиратися, може призначатися, але реально народ у формуванні глави держави участі не бере; повноваження такого глави держави не обмежені, він є довічним правителем; можлива передача влади в спадщину. У таких республіках спостерігається, так звана, конвергенція публічно-правових інститутів династичних і виборних форм влади.

Теократична республіка (ісламська республіка) - особлива форма республіки, де править мусульманське духовенство. У цій державі засновано інститут Керівника (Факіха) держави, вождя нації і гаранта дотримання норм шаріату, який стоїть вище Президента (до ісламських республік належать насамперед Іран, а також Афганістан, Мавританія та Пакистан).

Джамахирія (араб. - народовладдя, влада мас) - форма правління, за якої відсутні традиційні інститути влади; вважається, що всі державні рішення приймаються усім народом - Загальним народним конгресом (скликається двічі на рік), куди входять секретарі районних народних зборів і представники громадських організацій. Представлена однією країною у світі - Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахирією (з 2 березня 1977 р. до 2011 р.).

Форма державного устрою — це адміністративно-територіальна організація державної влади, співвідношення її частин між собою і з державою в цілому.

За формою державного устрою розрізняють: унітарні (прості і складні) та федеративні (складні) держави. Історії відомі також інші форми устрою, зокрема, імперії, унії, співдружності, союзи, протекторати.

Унітаризм (від лат. unitas - єдність) — найпростіша форма територіальної організації держави. Держава вважається унітарною (простою), якщо більшість її частин не мають статусу державного утворення.

Унітарна держава — це цілісна єдина держава, яка поділяється тільки на адміністративно-територіальні одиниці і не включає до свого складу ніяких інших державних утворень, які були б наділені суверенітетом (наприклад, Болгарія, Казахстан, Киргизстан, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Нідерланди, Польща, Угорщина, Чехія, Японія). Відповідно до ст. 2 Конституції України, Україна також є унітарною державою.

Основні ознаки унітарної держави такі:

- унітарна держава припускає єдині, загальні для всієї країни вищі представницькі, виконавчі та судові органи, які здійснюють керівництво відповідними місцевими органами. На території унітарної держави діє одна конституція, проводиться обов’язкова для всіх адміністративно- територіальних одиниць загальна податкова і кредитна політика;

- складові частини унітарної держави (області, департаменти, округи, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють. Вони не мають своїх законодавчих органів, самостійних військових формувань, зовнішньополітичних органів та інших атрибутів державності. У той же час місцеві органи в унітарній державі володіють самостійністю;

- унітарна держава населена невеликими за чисельністю національностями, широко допускає національну і законодавчу автономію;

- всі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, які офіційно представляють країну на міжнародній арені;

- унітарна держава має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади;

- у переважній більшості сучасних унітарних держав територіальний поділ є політико-адміністративним. Поряд з ним у ряді країн є адміністративно- територіальні одиниці як загального типу, де діють органи загальної адміністрації, так і спеціального, де діють спеціалізовані державні органи (судові округи).

Залежно від характеру державних утворень, унітарні держави поділяються на:

- централізовані — це такі унітарні держави, в яких адміністративно- територіальні одиниці мають рівний правовий статус. У централізованих унітарних державах керівники місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади. Такими державами є: Фінляндія (Suomi), Нідерланди, Польща, Пакистан, Казахстан;

- децентралізовані — це такі унітарні держави, в яких певні адміністративно-територіальні одиниці наділені пільгами із самоврядування, можуть створювати адміністративні автономії. У децентралізованих унітарних державах місцеві органи самоврядування обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого значення, а автономії наділяються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та адміністративної діяльності в межах своєї компетенції згідно з повноваженнями, визначеними конституцією країни. Такими державами є: Велика Британія, Данія, Франція, Іспанія, Японія.

Поряд з простими державами у сучасному світі існує значна частина складних держав (федерації, конфедерації та інші територіальні утворення).

Федеративна держава — це складна союзна держава (Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Індія, Канада, Малайзія, Мексика, США, ФРН, Швейцарія та ін.), до якої входять інші утворення — суб'єкти федерації, які наділені державним суверенітетом. Федерація може бути союзною або автономною.

В союзній федерації, заснованій на договорі суверенних держав, зберігається в повному обсязі їх суверенітет та повноваження щодо вирішення питань внутрішньої і певною мірою зовнішньої політики. В союзній федерації разом з вищими органами федеральної влади існують вищі владні органи її суб’єктів.

В автономній федерації її суб’єкти не мають ознак суверенітету і наділені правом самостійного вирішення лише питань місцевого значення.

Територія федерації складається із сукупності територій її суб’єктів, а громадяни суб’єктів федерації є громадянами всієї держави. Федерація має єдині збройні сили, фінансову, податкову, грошову системи. Для федерації характерним також є наявність конституції і системи законодавства як на федеральному рівні, так і на рівні її суб’єктів.

До основних ознак федеративної держави відносяться:

- політико-адміністративна територія не є єдиним цілим, а складається з територій суб'єктів федерації, які, у свою чергу, мають власний адміністративно-територіальний поділ (республіки, штати, землі, кантони тощо);

- крім загальної конституції федерації, у її суб'єктів є свої конституції, що свідчить про наділення їх установчою владою (винятком є Індія, Пакистан, Нігерія, де суб'єкти федерації не мають власних конституцій);

- існує федеральний двопалатний парламент (бікамералізм), одна з палат якого є органом представництва суб'єктів федерації (Федеральні збори в РФ, Сенат у США, Рада кантонів у Швейцарії, Союзна рада в Австрії). Виключенням є Федеративна Республіка Поморські острови, де функціонує однопалатний парламент;

- є парламенти у суб'єктів федерації, які приймають закони відповідно до федерального законодавства;

- за наявності федерального уряду існують самостійні органи управління у суб'єктів федерації. У деяких країнах суб'єкти федерації мають своїх президентів (наприклад, у Російській Федерації — президент Татарстану). Компетенція між федерацією та її суб'єктом розмежовується федеральною конституцією;

- існує громадянство як усієї федерації, так і її суб'єктів (не в усіх, але в багатьох федераціях);

- існує єдиний економічний простір — федеральна податкова і фінансово- грошова системи;

- федерація має суверенітет і є суб'єктом міжнародного права, але в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація вцілому, так і кожний з її суб'єктів;

- як правило, суб'єкт федерації не має права сецесії — права виходу зі складу федерації. У разі порушення конституційної законності на території суб'єкта федерації у надзвичайних умовах (масові заворушення, стихійні лиха та ін.) застосовується, так званий, інститут федерального примусу (федеральної інтервенції) — втручання у справи суб'єкта федерації відповідно до правил, встановлених федеральною конституцією чи законом (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Індія, Мексика, Пакистан, США).

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта - регіонам, а право оподаткування розділене між обома.

Держави можуть об’єднуватись у конфедерації та співдружності.

Конфедерація — це союз держав, який утворюється на підставі договору або угоди для певних, визначених цілей: політичних, військових, економічних.

Конфедерації, як правило, бувають тимчасовими. Через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія. Остання конфедерація — Сенегамбія (1981-1989 pp.). Після утворення конфедерації можуть трансформуватися у федерацію або розпадатись. Як правило, єдиного державного конфедеративного апарату не існує, створюються лише координаційні органи. Конфедерація не має також єдиного законодавства, громадянства, судової системи.

Основні ознаки конфедерації такі:

- відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території та державного кордону;

- відсутність загальних законодавчих органів та системи управління;

- відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

- відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету та міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

- наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;

- рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

- наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Водночас від конфедерації треба відрізняти особливу форму об’єднання держав - співдружність. Метою такого утворення є, як правило, економічні, культурні, політичні, екологічні та інші питання, які мають глобальний характер. Правовою основою об’єднання держав у співдружність може бути договір, угода, декларація, статут.

Серед різновидів такої співдружності можна назвати Британську співдружність націй (до 1947 року), яка була утворена Вестмінстерським статутом у 1931 році. Її членами стали держави - колишні домініони, що визнавали главою держави англійського короля, та інші держави, які мали свого главу держави.

Прикладом такої форми об’єднання держав донедавна можна також назвати Співдружність Незалежних Держави (СНД), яка була утворена в 1991 році і складалася з 12 держав - колишніх суб’єктів СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна).

У минулому мали значне поширення такі специфічні форми державного устрою як унія і протекторат.

Унія — це об’єднання декількох монархічних держав, очолюваних єдиним монархом. Унія відрізняється від конфедерації рядом ознак. По-перше, конфедерації складаються як з республік, так і з монархій. Унія завжди об’єднує монархії. По-друге, конфедерацію засновують договором між державами, а унія виникає в силу належності одному монарху права на престол у двох і більше державах. При цьому укладення договору між членами унії не є обов’язковою умовою її існування. Члени унії повною мірою зберігають свою державність, а монарх стає володарем суверенних прав водночас у декількох державах.

Розрізняють два види уній — особиста і реальна. Особиста унія встановлюється між державами, в яких умови і порядок престолонаслідування різні. Наприклад, в одній — жінки відсторонені від спадкування трону, а в іншій — вони таке право мають. Такі унії виникають випадково, в результаті того, що одна і та ж особа стає спадкоємцем водночас двох монархів у різних державах. Рано чи пізно хтось із нащадків спільного монарха в одній з країн посяде престол, тоді як за законом другої держави його царювання не відбудеться. Так, у XIX ст. розпалася унія між Англією та Ганновером. Причиною цього стало те, що за законами Англії королева Вікторія мала право царювати в Ганновері, в якому особам жіночої статі заборонялося посідати престол [^[8]].

Політичне значення особистих уній може виявитися значним і привести до повного злиття різних держав (Кастилія і Арагон, Англія і Шотландія). Між державами, об’єднаними загальним монархом, неможлива війна, але, як свідчить історія, істотного зближення між ними не відбувається.

У реальній унії законодавство держав встановлює єдиний порядок престолонаслідування. Спадкоємець трону в одній країні водночас є спадкоємцем в усіх державах, що складають унію. У реальній унії висока ймовірність встановлення союзницьких відносин. Наприклад, Австро-Угорщину об’єднувала не лише династія Габсбургів, але й установчі документи, що закріплювали політичний союз (закони 1867 р., схвалені окремо австрійським та угорським парламентами).

Реальні унії з’явилися лише в Новий час, оскільки вони припускають розвинутий монархічний порядок і єдність держави, що оформилася. З політичної точки зору вони дуже часто являють собою результат прагнень заснувати єдину державу.

Розпад реальної унії або вихід з неї окремої країни відбувається лише в результаті модифікації форми правління в одній з держав, ліквідації у ній монархії. Наприклад, Австро-Угорщина припинила своє існування після Першої світової війни у результаті скасування в державах, що входили до неї, інституту імператора. Розпад реальної унії можливий також і у випадку зміни династії, що править в одній з країн. Так, Норвегія вийшла з унії зі Швецією в результаті того, що норвезький парламент прийняв рішення про перехід королівських прав до іншої династії, і колишній король зберіг свою владу лише у Швеції. У 1943 р. припинила існування унія між Данією та Ісландією в результаті перетворення останньої у республіку. Мальта, ставши республікою, у 1975 р. вийшла з унії з Великобританією.

Протекторат можливий у формі протекторату держав і міжнародного протекторату.

Протекторат держав — це засноване на угоді нерівноправне об’єднання держав, у якому підопічна сторона передає державі-протектору права на здійснення частини своїх суверенних прав (політичної дієздатності) на умовах збереження власної державності (суверенітету) та одержання політичної, воєнної, фінансової допомоги, а також інших послуг.

У протектораті беруть участь дві сторони — держава-протектор і підопічна держава. Це свідомо нерівноправний союз держав, своєрідна юридична форма підкорення однієї держави іншій. Причиною встановлення протекторату можуть бути насильницькі дії однієї держави щодо слабкішої, в результаті яких панівна сторона примушує підкорену націю укласти нерівноправну угоду, зберігаючи державність останньої. Можливо також, що протекторат встановлюється над країнами, які в силу внутрішньої нестабільності, малочисельності населення, економічного відставання та інших обставин не мають ресурсів для повноцінного здійснення всіх притаманних державі функцій.

Протекторат може бути встановлено як проміжний стан країни, що існує у період між її звільненням від колоніальної залежності та одержанням повної незалежності. Так, за конституцією 1959 р. Кот-д’Івуар була заснована як держава, що залежна від Франції. Згодом вона одержала статус суверенної держави.

Міжнародний протекторат (опіка) встановлюється світовою співдружністю, міжнародними організаціями над територіями, що не мають своєї державності, в яких населення політично не організовано. Він має зовнішню схожість з протекторатом держав, оскільки здійснення міжнародної опіки територій доручається конкретним державам. Наприклад, Східне Самоа перебуває під опікою ООН, а управління цією територією доручене США. Протекторат держав, навпаки, встановлюється над країнами, де існує суверенна державність. Наприклад, Каролінські, Маріанські та Маршаллові острови у Тихому океані раніше були під міжнародним протекторатом (опікою) ООН і управлялися США. Із сформуванням у них державних утворень вони вийшли з-під міжнародної опіки і, вже будучи державами, уклали із США угоди, якими оформили відносини вже не міжнародного, а міждержавного протекторату (співдружності, вільної асоціації) [^[9]].

Державно-правовий режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною та кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп і окремих громадян у її здійсненні.

Державно-правовий режим відображає не тільки характер і зміст держави, а й політичну систему суспільства. Сучасний державно-правовий режим можна поділити на: демократичний та антидемократичний, а також перехідний (від антидемократичного до демократичного). Чинниками становлення і умовами існування демократичного державно-правового (політичного) режиму є реальне утвердження парламентаризму, участь народу у формуванні органів держави та побудова влади за принципом її поділу, верховенство права і закону, наявність інститутів громадянського суспільства, політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, дієвого механізму захисту прав та свобод людини і громадянина.

Різновидами демократичного режиму є: ліберально-демократичний, консервативно-демократичний та радикально-демократичний.

Антидемократичний режим є антиподом демократичного. За такого режиму держава в особі його органів превалює над суспільством, не опікується його проблемами. Влада концентрується в руках однієї особи, групи осіб або керівної партійної верхівки. Народ не приймає участі у формуванні органів держави, або його участь у цьому є формальною. Відсутні інститути соціального контролю за владою, яка надзвичайно бюрократизується і вражається корупцією. Антидемократичний режим сприяє утвердженню офіційної державної ідеології, забороняє діяльність опозиції. Для суспільств з антидемократичним політичним режимом характерним є порушення прав та свобод людини і громадянина. За такого політичного режиму законодавство втрачає гуманістичний зміст, відходить від визначальних принципів права як справедливості. Його провідними ідеями стають доцільність, забезпечення панівної ідеології, волі особи (групи осіб), керівної партійної верхівки.

Різновидами антидемократичного режиму є авторитарний і тоталітарний.

Авторитаризм проявляється концентрацією і централізацією влади, застосуванням силового тиску на опозицію, використанням для свого утвердження силових відомств, обмеженням політичних прав громадян, гласності, тиском на засоби масової інформації, «дозуванням» демократії, стримуванням розвитку суспільства та його демократичних інститутів.

Тоталітаризм - одна із форм авторитаризму, для якого характерним є узурпування влади і її використання у вузьких кланових (партійних), групових інтересах, надзаконність влади, повний (тотальний) контроль над всіма сферами суспільного життя, надмірна зверхність держави над суспільством і особою, обмеження прав і свобод людини, панування державної ідеології, надмірна мілітаризація і надання надзвичайних повноважень силовим відомствам (військово-міліцейському апарату, органам безпеки, військовим формуванням), неприпустимість інакомислення та політичні репресії, фізичне знищення опозиції (наприклад, комунобільшовицький, фашистський, расистський, військово- поліцейський режими).

Рашизм (від «Росія» (англ. Russia, «Раша») + «фашизм»), або російський фашизм, - термін, який використовується науковцями, політиками і публіцистами для позначення політичної ідеології та соціальної практики владного режиму Росії кінця XX - початку XXI століття, що базується на ідеях «особливої цивілізаційної місії» росіян, «старшості братнього народу», нетерпимості до елементів культури інших народів; на тоталітаризмі й імперіалізмі радянського типу, використанні російського православ’я як моральної доктрини, на геополітичних інструментах впливу, насамперед енергоносіях для європейських країн, військовій силі, стосовно країн, що входять до сфери впливу Російської Федерації.

В основі рашизму (російський філософ, ідеолог Дугін О. Г.), який уже цілком сформувався в офіційну ідеологію, лежать заперечення сили права й утвердження права сили, неповага до суверенітету сусідів і самоствердження через свавілля та насильство. Першочерговими ознаками рашизму є агресивна ненависть до інших людей, думка яких відрізняється від типової пропаганди Російської Федерації. Загалом, ці риси притаманні будь-якій російській владі й успадковані від Золотої Орди. Однією з основ рашизму є ідеологія духовної теорії РПЦ про «богообраність» росіян [^[10]].