Нові форми міжнародного екологічного співробітництва

Певні перспективи природоохоронного співробітництва відкривають­ся у зв’язку із роззброєнням, конверсією, скороченням воєнних бюджетів.

Високий науковий і технологічний потенціал означених заходів бажано також повніше використовувати для благородної мети — врятування люд­ства від загрожуючої екологічної катастрофи.

Поряд із системою OOH і міжнародних організацій рівня ЄС у сфері дослідження глобальних екологічних проблем діють неурядові організації. В організаційному плані вони зорієнтовані на штаб-квартиру в Найробі, де перебуває Комітет зв’язку з проблем довкілля, який контролює глобальну мережу екологічно зорієнтованих неурядових організацій, сприяє обміну інформацією між ними, координує спільні акції, видає щоквартальний бю­летень і ряд інших видань, у тому числі й освітнього характеру. Аналогіч­ний орган — Європейське бюро з навколишнього середовища створено в ЄС. Воно охоплює понад 70 науково-виробничих об’єднань, має секретарі­ат у Брюсселі і проводить відповідну інформаційну діяльність.

Міжнародне співробітництво починає набирати нових форм. Швеція бере участь в очищенні Вісли. Фінляндія готова реконструювати Мурмансь­кий комбінат «Сєвєронікель», щоб виробництво тут стало екологічно безпеч­нішим. Витрачені фінами кошти будуть згодом компенсовані за рахунок одержаного понад план нікелю. Внаслідок цього країни лише виграють.

Держави Північної Європи — Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія і Швеція — пропонують заборонити використання морського дна як ядерно­го звалища і терміново укласти відповідну угоду. Однак, поки що не всі країни згодні з цим (зокрема Англія). Взагалі зв’язки між країнами Балтії, що швидко розширюються, створюють добру регіональну основу для вирі­шення екологічної проблеми на рівні регіонального співтовариства, форму­вання першої на планеті регіональної системи екологічної безпеки.

Яким чином буде відбуватися взаємодоповнення внутрішньої і зовні­шньої політики для вирішення екологічної проблеми? Наведемо кілька прикладів такої взаємодії.

проект надання допомоги в підготовці плану дій з відновлення Аральсько­го моря та збереження унікальних екосистем Байкалу.

Водночас не можна не відзначити, що серед міжнародних домовлено­стей з питань навколишнього середовища поки що немає такої, яка містила б найбільш важливі загальні принципи міждержавної природоохоронної взаємодії. Практика світового співтовариства підштовхує до вироблення та прийняття своєрідного кодексу цивілізованої екологічної поведінки дер­жав, що визначав би і органічно поєднував їх права та обов’язки.

Забруднення й руйнування довкілля не визнають державних меж, а тому і подолання цих згубних процесів можливе лише за умови об’єднання зусиль усього світового співтовариства. У багатьох розвинених країнах сві­ту в цьому плані вже накопичений значний досвід: створені ефективні ор­ганізаційні структури і діючий механізм правового регулювання охорони природи, функціонують великі наукові та науково-виробничі центри. Прак­тична охорона навколишнього середовища перетворилася в досить могут­ню галузь виробництва — утворилася широко розгалужена система, що має у своєму розпорядженні засоби управління якістю навколишнього середовища, раціональним використанням природно-ресурсного потенціа­лу. Причому, в кожної країни є свій досвід, який безпосередньо пов’язаний з наявністю високорозвиненої національної самосвідомості.

Так, у Західній Європі, особливо в Скандинавських країнах, Японії добре усвідомили високу значущість екологічного аспекту для реалізації прагнення тієї чи іншої нації до виживання і самозбереження. Подібні на­строї менше проявляються у США. Засвоєння і використання цього досвіду з його позитивними сторонами і недоліками є досить важливим для Украї­ни в умовах докорінної перебудови господарського механізму й утвер­дження нових ціннісних орієнтацій у суспільстві.

Накопичений практикою досвід свідчить, що управління природоко­ристуванням не може відбуватися ідентично на різноманітних територіях. Екологічні проблеми, як правило, виникають і розв’язуються спочатку на локальному рівні, а вже потім виходять на більш загальний рівень (регіон, країна, планета). Глибока взаємозалежність різноманітних природних сере­довищ, транскордонне перенесення забруднення породжують необхідність встановлення єдиних стандартів якості навколишнього середовища і визна­чення основних природоохоронних проблем.

У 1989 році було опубліковано міжнародний документ «Правові принципи охорони навколишнього середовища й стійкого розвитку»,

підготовлений спеціальною Комісією міжнародної групи експертів-- юристів за дорученням OOH. В ньому записано, що люди мають право на навколишнє середовище, сприятливе для їх здоров’я й благополуччя. Звід­си випливають і обов’язки держав:

• зберігати і використовувати навколишнє середовище й природні ресурси в інтересах сучасного та майбутнього поколінь;

• підтримувати екосистему та екологічні процеси, необхідні для функ­ціонування біосфери, оберігати біологічне розмаїття й дотримуватися принципів збереження максимальної стійкості продуктивності під час використання живих природних ресурсів і екосистем;

• встановлювати відповідні норми охорони навколишнього середови­ща, здійснювати моніторинг змін якості навколишнього середовища, а також публікувати всі дані щодо цього;

• проводити попередні екологічні оцінки і вимагати їх виконання у зв’язку із запропонованими видами діяльності, які значною мірою мо­жуть вплинути на навколишнє середовище чи використання одного з видів природних ресурсів;

• своєчасно інформувати всіх осіб, яких може значною мірою торкну­тися запланована діяльність, і забезпечувати відповідну процедуру в адміністративних і судових справах;

• забезпечувати умови, за яких збереження природного середовища розглядається як невід’ємна частина планування та здійснення діяль­ності в галузі розвитку, і надавати допомогу іншим державам, особливо тим, що розвиваються, для підтримки діяльності з охорони довкілля та стійкого розвитку;

• виявляти добру волю з іншими державами з метою здійснення зазна­чених прав і обов’язків.

У названому документі підкреслюється відповідальність держав за еко­логічні порушення і важливість мирного врегулювання можливих конфліктів.

У Західній Європі загальне схвалення одержала ідея «розвитку без пору­шення», «екорозвитку», чи, як нині кажуть, «сталого розвитку», коли екологіч­ні й економічні цілі збігаються. На рівні ЄС розробляються цілі, принципи й основи для законодавчих актів у сфері охорони природи, а впроваджує їх кож­на з країн самостійно на базі традицій і досвіду, який вони мають.

Досить складна система регулювання природоохоронної діяльності задіяна в США. Умовно її можна назвати «адміністративно-екологічною». Для кожного джерела забруднення встановлено ліміти (квоти) викидів. За 290

їх дотриманням наглядають державні служби. Підставою діяльності цих служб є дані на кожне підприємство. Навіть якщо в підприємства викиди не перевищують ліміти, плата за квоту все одно стягується. Виходячи з оцінки граничного стану природи, за межі якого не можна виходити, місце­ві власті визначають ліміти для підприємств і видають відповідні «ліцензії на забруднення». Таким чином, звичайно, визначається і програма скоро­чення забруднень. Дуже важливо, що власники ліцензій не є повновладни­ми господарями цього ресурсу. За державою, її регіональними органами і жителями залишається право, яке дозволяє управляти екологічною ситуаці­єю в регіоні та контролювати операції перепродажу ліцензії.

Важливо, щоб приватна власність на асиміляційний потенціал не суперечила, а, навпаки, сприяла вирішенню природоохоронних проблем. Зрештою, два могутні індустріальні утворення: державні природоохоронні органи, з одного боку, і власники-підприємці — з іншого, розв’язують одне

1 те саме завдання, враховуючи його різноманітні аспекти. Перші слідку­ють за тим, щоб загальний рівень забруднення зменшувався. Для цього во­ни мають всі можливості. Другі забезпечують зниження питомих викидів на одиницю продукції, інтенсифікуючи тим самим використання своєї кво­ти асиміляційного потенціалу.

Крім торгівлі «правом на забруднення» існує й інший досить схожий з цим механізм «платежу». Головне тут полягає в тому, що будь-які викиди в навколишнє середовище мають бути оплачені забруднювачем. Залежно від специфіки виробництва методи встановлення оплати за викиди можуть бути різними. Наприклад, є методи, спеціально орієнтовані на утилізацію відходів. Спочатку підприємство купує право на їх розміщення, а потім, пі­сля того як воно їх утилізувало, повертає сплачені кошти назад. У цьому випадку підприємство забезпечує собі такий самий процент на суму, що вклало, який мало б просто тримаючи гроші в банку. Таким способом у підприємства викупається частина його прав на забруднення.

Взагалі проблема відходів є досить гострою для всіх розвинутих кра­їн. Частка пластмасового бруду, що на початку 60-х років становила лише

2 % у статистиці національних відходів, сьогодні становить понад 20 %. Тільки в японській столиці середньорічні пластмасові відходи — це півмі- льйона тонн. Щоправда, спеціалісти фірми «Фудзі-рісайкі» з одного кіло­грама пластмаси одержують півлітра бензину, до того ж, створена компанією установка майже не робить отруйних викидів газів. Цей винахід дозволяє пропускати за рік 5 тис. тонн пластмаси, що коштує майже 500 млн. ієн.

Сума солідна, але це вдвічі дешевше ніж спалювання, яке звичайно вико­ристовують пункти звалищ та сміттєві комбінати.

Відомо, що діюча у США екологічна модель надзвичайно затратна. Але кошти, навіть величезні — ще не все. Тому слід ретельніше ставитися до екологічних аспектів розвитку промисловості, енергетики, сільськогос­подарського і комунального комплексів. Витрати ж можна суттєво змен­шити, якщо, наприклад, забезпечити ліквідацію забруднень на підприємст­ві не лише на кінцевій стадії, коли суміш речовин уже важко очистити і знешкодити, а піти за ланцюжком — від сировини до кінцевої продукції, вжити всіх заходів для переробки відходів чи взагалі змінити виробничий процес на принципово інший, маловідходний.

Безпрецедентний за своїми масштабами план охорони довкілля роз­роблений у Франції, який передбачає різке скорочення викидів в атмосфе­ру вуглекислого газу, двоокису сірки і припинення забруднення моря ток­сичними відходами.

Практика вирішення екологічних проблем світовим співтовариством свідчить, що природоохоронне законодавство дедалі більше втручається у сферу політики і економіки. І не лише у формі заборон, обмежень, санкцій, надання пільг, а і як основа забезпечення життєздатного, екологічно безпе­чного, стійкого розвитку. Досвід міжнародної природоохоронної діяльнос­ті переконує, що існує принципова можливість активної та конструктивної взаємодії держав. Зокрема, здійснюється комплекс узгоджених на міжнаро­дному рівні заходів, спрямованих на вивчення, оцінку та поліпшення стану навколишнього середовища, визначено і науково обгрунтовано проблемні й пріоритетні галузі природоохоронної діяльності. Під егідою OOH сфор­мувалася і вдосконалюється організаційна система міжнародного природо­охоронного співробітництва, яка включає механізм вироблення і реалізації рішень та рекомендацій. Водночас, розвиток міжнародного правового за­конодавства сприяє розробці власних національних природоохоронних програм.

Як свідчить досвід, люди ще погано розуміють неминучість і глибину екологічної кризи, яка насувається і це підтвердили результати екофорумів з питань сталого розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992р.) та Йоханесбурзі (2002 р.). Досить поширеною є переконаність у тому, що для стабілізації 292

екологічної ситуації вистачить і локальних заходів — запровадження безвідходних технологій, утилізації сміття тощо. Іноді навіть люди, які займаються конкретною організаційною діяльністю в галузі планетарної екології, розглядають її як ординарний бізнес, підпорядкований власним інтересам і прийнятим політичним стандартам.

Настав час зрозуміти, що сукупності окремих зусиль і навіть забезпечен­ня абсолютно необхідної загальної «екологічної грамотності» ще недостатньо, щоб подолати труднощі на шляху виживання людства. Потрібно значно біль­ше і на якісно іншому рівні. Передусім необхідно визнати цю проблему най­більш фундаментальною, такою, що мас безперечний пріоритет серед інших. І головне — зрозуміти, що вирішення проблеми виживання людства вимагає об’­єднання зусиль усього людства. Ряд великих катастроф останніх років пока­зав: «чужої» природи не буває, вона на всіх одна. Це положення найбільш яск­раво демонструється в Декларації тисячоліття ООН, яка була проголошена на зорі нового тисячоліття главами держав і урядів в центральних установах OO- Н. Головним розділом даного документу про охорону нашого загального на­вколишнього середовища проголошується наступне:

«Ми повинні не жаліти зусиль в справі позбавлення всього людства, і перш за все наших дітей і онуків, від загрози мешкання на планеті, яка буде безнадійно зіпсована діяльністю людини і ресурсів якої більш не вистачатиме для задоволення їх потреб.

Ми знову заявляємо про свою підтримку принципів стійкого розвит­ку, зокрема тих, які висловлені на порядку денному на XXI століття, ухва­леному на Конференції Організації Об’єднаних Націй по навколишньому середовищу і розвитку.

У зв’язку з цим ми твердо маємо намір дотримуватися у всій нашій екологічній діяльності нової етики дбайливого і відповідального ставлення до природи і спершу заявляємо про свою рішучість: докласти всі зусилля до того, щоб забезпечити вступ в силу Кіотського протоколу і приступити до передбаченого їм скорочення викидів парникових газів; активізувати наші колективні зусилля по лісовпорядженню, збереженню всіх типів лісів і стійкому розвитку лісового господарства; добиватися повного здійснення Конвенції про біологічну різноманітність і Конвенції по боротьбі з опусти- нюванням; зупинити нераціональну експлуатацію водних ресурсів, розроб­ляючи стратегії водогосподарської діяльності на регіональному, національ­ному і місцевому рівнях, сприяючі справедливому доступу до води і її достатньої пропозиції; активізувати співпрацю в цілях скорочення числа і наслідків стихійних лих і антропогенних катастроф; забезпечити вільний доступ до інформації про геном людини.»