Міжнародне природоохоронне співробітництво

Характер екологічних проблем загальнопланетарний. їх неможливо вирішити окремо в тій чи іншій державі.

У структурі міжнародної екологічної політики виділяються два рівні.

L Міжнародна глобальна екополітика — це розробка і здійс- нення~міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономіч­них акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально- економічному розвитку, запасів природних ресурсів, які є у світі, та їх розподілу між регіонами і країнами.

Міжнародна глобальна екополітика знаходиться ще на стадії розробки, хоча є основною сферою уваги всіх міжнародних еко­логічних форумів. Іноді вона може набувати досить агресивного характеру, виходити за межі міжнародних угод і норм. Елемен­том глобальної екологічної політики є певний транснаціональний рівень, спільний для декількох держав, пов’язаних у єдину еколо­гічну систему, стан якої впливає передусім на ці країни.

2. Міжнародна регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об’єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійсь­ке), або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн). Найтісніші контакти мають країни, в яких спільні кордони. Вони обумовлюють і характер транскордонного переносу забруднень повітрям, водою, встанов­люють квоти на видобування природних ресурсів і т.д. Слід за­значити, що регіональна екополітика, на жаль, ще не пішла далі загальних декларацій про загрози, що виникли. Країни діють го­ловним чином відособлено на своєму державному рівні. Як пра­вило, немає чіткої координації дій між найближчими сусідами.

Способи політичного забезпечення охорони навколишнього середовища в різних країнах неоднакові.

Перший регіон — країни півдня ЄвропиД найменш економічно розвинуті, з аграрною спрямованістю виробництва. Вони мають ба­гато складних екологічних проблем та покладаються у їх вирішенні на фінансову допомогу з боку Європейського Співтовариства.

Другий регіон — Північна Європа,(держави якої відрізняють­ся найбільш гармонійним розвитком та раціональним викорис­танням природних ресурсів. Вони успішно вирішують екологічні проблеми, спираючись на традиційно екологізований світогляд широких верств населення.

Третій регіон — країни Північно-Західної Європи \— відріз­няються високим промисловим потенціалом та сильно забрудне­ним природним середовищем. Країни цього регіону мають доста­тньо засобів та коштів і з кінця 80-х років XX ст. почали проводити енергійну екологічну політику. І

(Четверта група — країни Східної Європи, (які відрізняються дуже^- високим рівнем забруднення середовищі та не мають еко­номічних і фінансових засобів для оперативного та стратегічного вирішення екологічних проблем.

Після утворення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) в 1987 р. набирає поширення ініціатива Франції в галузі сумісної міждержавної охорони природи. Вона стала поштовхом для створення багатьох видів міждержавних структур. ЄЕС, а пі­зніше Європейський Союз (ЄС) з 1973 р. послідовно розробили та реалізували чотири програми з охорони довкілля. Склалася практика підготовки в цій галузі спеціальних директив, обов’язко­вих для країн ЄС. Зараз у галузі екології діють 120 таких директив.

У 1993 р. ЄС прийняла новий стандарт щодо широкого кола продуктів промислового і сільськогосподарського виробництва та діяльності підприємств, відповідно якому більш жорстко рег­ламентується забруднення навколишнього середовища, витрати енергії на виробництві та створення шумового забруднення.

Протягом останніх десятиріч намітилась чітка тенденція ви­рішення багатьох питань екологічної безпеки на міждержавному рівні. Стимулюючим поштовхом до міжнародного співробітниц­тва на рівні держав з питань екології стала Стокгольмська конфе­ренція (1972 р.). Стокгольмська декларація закріпила фундамен­тальне право людей не тільки на свободу і рівність, але й на адекватні умови життя в навколишньому середовищі тієї якості, яке забезпечує їхню гідність та добробут.

Ідеї Стокгольмської конференції отримали розвиток у рішен­нях Віденської конференції захисту озонового шару (1985), Же­невської конференції про транскордонне забруднення повітря (1979—1983 рр.), Монреальському протоколі про обмеження ви­користання хлорфторвуглеводнів (1987) із поправками 1990 р. (у цих документах виробництво фреонів планувалось скоротити на першому етапі на 20 % та до 2000 р. повністю припинити їх ви­робництво).

У 1982 р. OOH прийняла «Всесвітню хартію природи», в якій вперше на міжнародному рівні була проголошена відповідаль­ність людства за стан природи. (Велику роль відіграли і форум із міжнародного права в галузі охорони довкілля, проведений в Іта­лії у 1980 р., і доповідь комісії Гру Харлем Брутланд (колишній прем’єр-міністр Швеції). Московська декларація Глобального фо­руму з навколишнього середовища 1990 р., яку ухвалили 83 дер­жави світу, й конференція 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, в якій взяли участь 100 держав та представники від 50 держав, та ряд інших ініціатив. На конференції в Ріо-де-Жанейро був прийнятий про­грамний документ «Порядок денний на XXI століття», що вміщує

план міжнародних дій з навколишнього середовища на межі XX та XXI століть. Підсумки його виконання за десятиріччя були підведені на Всесвітньому форумі глав держав і урядів у 2002 ро­ці в Йоганнесбурзі й вони невтішні. Реалізується програма «Люд­ство та глобальні зміни», метою якої є вивчення взаємозв’язку в системі «людина — середовище життя».

На міжнародному рівні розпочався процес формування нової системи цінностей соціального, економічного та етичного харак­теру, що включає в себе екологічний імператив. Запропоновано оцінювати успіхи держав у цьому напрямі системою індексів:

а) індекс гуманітарного розвитку, який включає в себе досяг­нуту в державі тривалість життя його громадян, рівень освіти, рі­вень опанування ресурсами;

б) індекс сталого економічного добробуту Далі—Кобба (1987) з поправками на екологічні витрати.

Кінець XX століття ознаменувався усвідомленням взаємної відповідальності держав за стан навколишнього середовища. Стали нормою міжнародне спілкування, співробітництво в галузі вирішення екологічних проблем, взаємні консультації та обмін інформацією. Головною метою є вироблення системи світової екологічної безпеки.

Одним із наслідків зміни суспільно-політичної орієнтації на­шого суспільства стало розширення можливостей інтеграції України у світову екологічну систему, що дасть змогу викорис­товувати досвід провідних держав для вирішення гострих еколо­гічних проблем.

Нині під егідою OOH розробляється концепція єдиного право­вого механізму екологічно безпечного планетарного природоко­ристування, яке враховує природокліматичні й соціально- економічні особливості окремих регіонів і країн. Розв’язання міжнародних спорів і суперечностей у галузі екологічної безпеки у відповідності до міжнародного екологічного права передбачає спільну цілеспрямовану діяльність зацікавлених сторін щодо від­новлення сприятливого життєвого середовища.

Слід зауважити, що рішення (які зазвичай кваліфікуються як резолюції) міжнародних організацій не мають законодавчого значення, носять рекомендаційний характер, хоча і впливають на створення норм міжнародного права. Отже, вплив з їх боку має не директивний, а рекомендаційний характер, реалізується лише після прийняття тієї чи іншої рекомендації міжнародної організа­ції певною державою. У цьому полягає одна із специфічних при­чин складності управління міжнародним співробітництвом.

Механізм забезпечення міжнародно-правової охорони довкіл­ля включає таке:

!.Нормативні акти як джерела міжнародного екологічного права.

2. Міжнародні об’єкти охорони навколишнього природного середовища.

3. Координаційну роль міжнародного права у світовому меха­нізмі охорони навколишнього природного середовища;_______________________

Розрізняють акти двосторонні і багатосторонні. Двосторонні угоди — це угоди різного рівня і характеру між двома держава­ми, які, як правило, мають спільний кордон. До багатосторонніх актів належать конвенції, договори, угоди, резолюції міжнарод­них організацій.

Міжнародними об’єктами охорони навколишнього природно­го середовища є повітряний басейн, космос, Світовий океан, Ан­тарктида, річки, природні ресурси, що діляться..

У світовому механізмі охорони навколишнього природного середовища координаційна роль належить міжнародному праву. Причини цього такі:

1) загальна екологічна небезпека;

2) загроза масштабної транскордонної шкоди національним системам навколишнього природного середовища;

3) необхідність розробки та прийняття універсальних імпера­тивних норм поведінки держав. - —

Вона відбувається через діяльність і рішення міжнародних природоохоронних організацій: ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ, МАГАТЕ, МСОП, ФАО, MMO (Міжнародна морська організа­ція), BMO (Всесвітня метеорологічна організація), ЮНДРО (бю­ро по наданню допомоги у разі стихійного лиха).

Під час використання міжнародних ресурсів особливо важли­вими є наявність та дотримання міжнародних домовленостей, їх спільне використання має супроводжуватися співробітництвом, а не протиборством. Розвідка, видобуток і раціональне викорис­тання невідновлюваних ресурсів, охорона та відтворення віднов­люваних ресурсів у міру їх вичерпання та забруднення дедалі біль­ше будуть перетворюватися з внутрішньої справи кожної країни на загальнолюдську проблему забезпечення виживання.

Вирішення проблем оптимізацїї природокористування вима­гає наявності високого наукового потенціалу, коштів для прове­дення експериментів, обладнання, яких багато країн, особливо тих, що розвиваються, не мають.

Складні проблеми постають у ході спільного використання запасів риби та міграції тварин і птахів. Адже для біоценозів не існує державних кордонів. Унаслідок цього виникає багато проб­лем, коли тварини, котрі знаходяться під охороною на території однієї країни, стають об’єктом промислу на території іншої.

Це проблема не лише екологічна, але й економічна, оскільки країна-споживач отримує додатковий прибуток за рахунок того, що країна-охоронець витрачає кошти на охорону і відмовляється від промислу заради збереження гаснучого виду. Внаслідок цього зростає і політична напруженість у стосунках між країнами. Ви­рішити конфлікт можна прийняттям відповідної двосторонньої угоди.

Не менш важливою проблемою, що вимагає міжнародного співробітництва та відповідних домовленостей, є забруднення, котрому підлягають абсолютно всі міжнародні та міжнаціональні ресурси.

Важливою проблемою сьогодення є забруднення Світового океану нафтою, промисловими стічними водами, побутовими від­ходами з кораблів, контейнерами з радіоактивними відходами та затонулими реакторами і боезарядами атомних підводних човнів.

Нарешті, існування всієї біосфери залежить від того, чи змо­жуть люди запобігти початку атомної, бактеріологічної, хімічної та екологічної воєн. Кожна з цих воєн може викликати незворот- ні екологічні зміни.

Таким чином, зростаючий вплив людської діяльності на до­вкілля викликає небажані зміни в природному середовищі: забру­днення повітряного басейну, океанів, виснаження природних ре­сурсів у всесвітньому масштабі. А порушення екологічної рівнова­ги завдає величезної шкоди генофонду всього живого, зокрема людини. Тому проблема гармонізації відносин суспільства і при­роди, охорони навколишнього середовища набула глобального зна­чення. Виникла потреба розробки ефективних міжнародних меха­нізмів, які забезпечували б розумне використання ресурсів плане­ти, їхню охорону, сприяли б збереженню екологічної рівноваги.

Необхідність міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища зумовлена тим, що природа не ви­знає державних кордонів. Забруднення повітря і водних ресурсів, зокрема Світового океану, має транскордонний характер. Про­блеми зміни клімату, руйнування озонового шару, опустелюван- ня є глобальними. Деякі унікальні природні комплекси, території і об’єкти, які особливо охороняються, знаходяться на території кількох держав, що потребує координації їх зусиль.

Охорона навколишнього середовища передбачає розгляд цієї проблеми на міжнародному рівні. Рішення всіх цих проблем мо­жливе лише на базі міжнародного співробітництва, здійснювано­го на двосторонній і багатосторонній основах. Формами такого співробітництва є організація наукових та практичних зустрічей; створення міжнародних організацій, що координують спільні зу­силля з охорони природи; укладення офіційних договорів та угод, а також діяльність міжнародних громадських організацій («зеле­них», «екологістів» тощо).

Історія міжнародної екологічної співпраці почалася понад 100 років тому. У 1875 році Австро-Угорщина та Італія прийняли Декларацію про охорону птахів. У 1897 році Росія, Японія, CIUA уклали угоду про спільне використання і охорону морських ко­тиків у Тихому океані.

Першу міжнародну конвенцію про охорону птахів, корисних для сільського господарства, було укладено деякими європейсь­кими країнами в 1902 році в Парижі. На жаль, ця Конвенція дава­ла дозвіл на знищення деяких видів «шкідливих» птахів. У 1922 році була створена Міжнародна рада охорони птахів (СНПС), яка стала дієвою інтернаціональною організацією і започаткувала всі інші пізніше створені. В світі зараз налічується близько 300 між­народних організацій з охорони природи.

У 1950 р. в Парижі була підписана нова Конвенція про охоро­ну всіх видів птахів. У межах міжнародного співробітництва у галузі охорони навколишнього природного середовища вирішу­ються найбільш складні проблеми і реалізуються конкретні прое­кти. До їхнього числа належать спільні інженерні й технічні роз­робки з питань охорони атмосфери від промислових викидів, запобігання забруднень під час сільськогосподарських робіт, збе­реження дикої флори і фауни, створення заповідників та ін. Реа­лізацією цих проектів займаються різноманітні міжнародні спеці­алізовані як урядові, так і громадські організації.

На сесіях і в спеціалізованих комітетах OOH неодноразово об­говорювала проблему охорони природи. Ще у 1962 р. була при­йнята резолюція «Економічний розвиток і охорона природи», що визначила основну програму охорони навколишнього середови­ща на наступне десятиріччя.

У 1968 р. у Парижі проведена Міжнародна конференція ЮНЕСКО з раціонального використання та охорони ресурсів біо­сфери. Була прийнята програма, яку назвали «Людина і біосфера».

У 1972 р. на Стокгольмській конференції з питань довкілля було прийнято рішення про створення організації спеціалізованого закладу «Програма ООН з навколишнього середовища» (ЮНЕП) із штаб-квартирою у Найробі (Кенія). З різних міжнародних ор­ганізацій, діяльність яких спрямована на охорону довкілля і ефе­ктивне використання природних ресурсів, ЮНЕП уперше ство­рила всесвітню систему спостереження (моніторингу) за станом і змінами біосфери.

Багато зроблено для оздоровлення навколишнього середовища міжнародною організацією Римський клуб, який створено у 1968 р. До цієї організації нині входить ЗО країн, близько 80 ві­домих учених, діячів різних професій. Клуб займається вивчен­ням глобальних проблем цивілізації, виробленням заходів подо­лання глобальних кризових явищ. Щороку Римський клуб готує доповіді, які привертають увагу всього світу.

Дуже важливою міжнародною угодою є Конвенція OOH 1982 р. з морського права (Хартія морів), в обговоренні якої взя­ло участь 156 країн, 20 міжурядових і понад 60 неурядових між­народних організацій. У Хартії морів визначено вимоги щодо охорони морського середовища під час освоєння ресурсів морсь­кого дна поза зонами національної юрисдикції. За цією конвенцією держави, які підписали угоду, мають оберігати морське середо­вище та захищати його від забруднення. Це стосується всіх дже­рел забруднень незалежно від того, де вони розташовані — на суходолі чи морі. З метою запобігання забрудненню морського середовища з джерел, що розташовані на суходолі, держави зо­бов’язалися розвивати своє національне господарство з ураху­ванням міжнародних стандартів і правил. Аналогічні вимоги по­ширюються й на морські судна, які плавають під прапорами цих країн.

Для захисту економічних інтересів прибережних держав кон­венцією 1982 р. передбачено встановлення у Світовому океані 200-мильних економічних зон. Цим державам надано право на розвідку, експлуатацію та збереження природних ресурсів, які належать до живої та неживої природи, зокрема тих, що знахо­дяться на дні, в надрах і водах океану, а також право на управ­ління цими ресурсами. Положення конвенції регулюють експлуа­тацію окремих видів живих ресурсів в економічній зоні.

Велика увага приділяється OOH питанням продовольства і сільського господарства (ФАО), особливо забезпеченню людства екологічно чистими харчовими продуктами.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) займається проблемою здоров’я людини на Землі, демографічними пробле­мами, наданням допомоги у плануванні сім’ї.

Проблемами навколишнього середовища займається Всесвіт­ня метеорологічна організація (BMO) та науковий комітет з проб­лем навколишнього середовища (СКОПЕ) Міжнародної Ради на­укових спілок та інші міжнародні організації.

До міжнародної спілки охорони природи і природних ресурсів (ЗМСОП) входить 105 країн. Важливою подією в діяльності між­народного природоохоронного руху була XIV Генеральна Асам­блея МСОП, що пройшла в Ашгабаті у 1978 році. Головним під­сумком було прийняття документа — Всесвітньої стратегії охорони природи. Тоді ж була створена і постійно поповнюється Червона книга про популяції рідкісних і зникаючих видів ссавців, птахів, рептилій, амфібій. Запроваджена Зелена книга, де міс­тяться дані про унікальні і рідкісні ландшафти Землі.

Видається серія конкретних програм з вивчення та охорони популяцій окремих тварин, а також місць їхнього проживання. МСОП приділяє постійну увагу збереженню птахів, тварин, ство­ренню заповідників і національних парків. Важливим завданням МСОП є пропаганда природоохоронних знань, підготовка спеціа­лістів з охорони природи, формування екологічних знань у молоді.

Постійний зв’язок підтримує МСОП із Всесвітнім фондом охорони дикої природи, заснований у 1993 році. Його завдан­ня — організація проектів з охорони тваринного світу і природ­них екосистем, знаходження коштів для їх фінансування, запро­шення для роботи спеціалістів із МСОП та інших організацій, надання допомоги заповідникам, національним паркам, накопи­чення та розмноження природоохоронної інформації.

У 1988 р. був заснований фонд «За виживання і розвиток люд­ства», який має на меті:

1) підготовку людства до вступу в XXI ст. без ядерної зброї;

2) розвиток наукових досліджень міждисциплінарного харак­теру, направлених на гуманізацію науково-технічного прогресу;

3) виявлення творчих ініціатив нового планетарного мислен­ня, збереження і розвиток загальнолюдських цінностей заради безсмертя людської цивілізації;

4) сприяння гармонійному загальносвітовому розвиткові, ви­ходячи із пріоритету завдань виживання над усіма державними, національними, клановими, груповими інтересами.

У зв’язку з новими проблемами, що виникають у сфері охоро­ни довкілля в останні роки, почали з’являтись нові інституційні структури. Так, з 1991 р. реалізується програма OOH з питань охорони довкілля (ЮНЕП), яка передбачає тісне співробітництво з банківським сектором. У 1990 р. почала функціонувати Євро­пейська асоціація економістів з проблем довкілля і природних ресурсів. В Японії організовано Дослідницький центр інновацій­них технологій для Землі.

У 1991 році Світовим банком з ЮНЕП створена фінансова природоохоронна організація — Глобальний екологічний фонд (GEF), членами якої на 1 січня 1998 р. були 155 держав світу, в то­му числі й Україна. Головною метою створеного Фонду є розробка та реалізація фінансового механізму надання країнам, які отриму­ють відповідні гранти пільгових кредитів для реалізації проектів, пов’язаних із вирішенням глобальних екологічних проблем.

Розвитку природоохоронного співробітництва сприяє прове­дення міжнародних форумів. День відкриття Стокгольмської конференції OOH з навколишнього середовища (1972 р.), — 5 червня — був оголошений Всесвітнім днем навколишнього се­редовища. Важливе значення мали: Нарада з безпеки та співробі­тництва в Європі (Гельсінки 1975 рік); Глобальний форум з про­блем виживання (Москва, 1990 рік); Конференція OOH з навколишнього середовища та розвитку (ЮНСЕД або КОСР-92, Ріо-де-Жанейро, 1992 рік). Конференція стала однією з найваж­ливіших подій розвитку людства в XX столітті, її рішенням було затверджено «Порядок денний на XXI століття». Цей програмний документ ставить для всіх країн світу головну мету на майбут­нє — просування шляхом сталого, розвитку суспільства, за якого задовольняються потреби сучасності без загрози для майбутніх поколінь.

Важливими документами в міжнародних природоохоронних відносинах є Всесвітня хартія охорони природи, котра проголо­сила та взяла під захист право всіх форм життя на виживання; Конвенція про заборону військового та ворожого використання засобів впливу на природне середовище, котра є зведенням осно­вних принципів міжнародного співробітництва; Конвенція про зміну клімату; Конвенція про біологічну різноманіття, Конвенція про боротьбу зі спустелюванням. Особливе значення має голо­вний документ, прийнятий ЮНСЕП, — «Порядок денний на XXI століття — всесвітній план дій з метою сталого розвитку», під котрим слід розуміти таку модель соціально-економічного по­ступу суспільства, коли життєві потреби людей будуть задоволь­нятися з урахуванням прав майбутніх поколінь на життя в здоро­вому та невиснаженому природному середовищі. Крім того, досягнення сталого розвитку неможливе без більш справедливого використання ресурсів природи, боротьби з бідністю, з одного боку, та неприпустимими розкошами — з другого.

Експерти ООН вважають, що зараз основні міжнародні зусил­ля у вирішенні глобальної екологічної кризи мають бути спрямо­вані на:

• дослідження першопричин кризи;

• боротьбу з її наслідками;

• оцінку глобального ризику;

• залучення широкої громадськості;

• забезпечення засобів правового регулювання;

• інвестування в наше майбутнє.

Одним із найважливіших питань є вирішення деморегуляції та впровадження ефективних біотехнологій.

Таким чином, екологічна проблематика дедалі частіше вихо­дить на перше місце в міжнародних відносинах.

13.7.