Міжнародне екологічне законодавство

Слід зауважити, що рішення (які за звичай кваліфікуються як резолю­ції) міжнародних організацій не мають законодавчого значення, хоча і впливають на створення норм міжнародного права.

Водночас зрозуміло, що розв’язання всіх екологічних проблем у межах однієї країни тільки національними зусиллями вже неможливе. Не­обхідно щоб аналогічні заходи вживалися й іншими країнами. Слід також контролювати екологічний вплив кожної з країн далеко за її межами. Йдеться, зокрема, про транскордонний перехід забрудненої води та повіт­ря, про імпорт товарів, що містять небезпечні токсичні компоненти і ін.

Самостійне розв’язання екологічних проблем окремими країнами стає неможливим також через необхідність залучення великих матеріальних, наукових, інтелектуальних та інших ресурсів. А це не завжди спроможна зробити одна країна. Наприклад, у світі зараз широко використовується близько 60 тис. хімічних речовин і кілька сотень з них виявилися небезпеч­ними (токсичними, легкозаймистими, вибуховими тощо). Ці речовини потрапляють у навколишнє середовище, забруднюють його і часто неспри­ятливо впливають на здоров’я людини (наприклад, отруєння речовинами, захороненими в «каналі любові» біля Ніагарського водоспаду в США, лік­відація наслідків яких коштувала 30 млн. доларів). Щорічно на світовому ринку з’являється майже 1тис. нових хімічних речовин, кожна з обсягом реалізації не менше 1 тонни. Це спонукає до прийняття загальнорегіональ- них і загальносвітових рішень найвищого політичного рівня. Настав час сказати вагоме слово і так званій екологічній дипломатії. Саме вона покли­кана забезпечити належні умови поступального і безперешкодного розвит­ку міжнародного природоохоронного співробітництва для об’єднання зу­силь країн і народів в інтересах збереження навколишнього середовища.

Прикметно, що питання охорони навколишнього середовища на гло­бальному рівні почали розглядатися в OOH майже з часу її заснування. У 1962 році. Генеральною Асамблеєю OOH було ухвалено резолюцію «Еко­номічний розвиток і охорона природи», в 1971 році — програму «Людина і біосфера», до роботи в якій залучена і Україна. Програмою передбачено відповідний комплекс природоохоронних досліджень і заходів — здійсню­ється, зокрема, охорона від забруднень вод басейну Дніпра, захист від за­бруднення Донецького регіону; раціональне використання, відновлення і посилення захисних функцій екосистем Карпат; раціональне використання й охорона природних ресурсів Полісся (у зв’язку із здійсненням великома­сштабної осушувальної меліорації); розробка і вдосконалення технологіч­них процесів із зменшеною кількістю газових викидів в атмосферу.

Центральною ланкою і координатором міжнародної природоохорон­ної взаємодії є ЮНЕП. Програма OOH з навколишнього середовища (ЮНЕП) заснована 27-ю сесією Генеральної Асамблеї в 1972 році на осно­ві рекомендацій Конференції OOH з проблем навколишнього середовища (Стокгольм, 5-16 червня 1972 року) для забезпечення якнайшвидшого й ефективного здійснення урядами і міжнародними співтовариствами захо­дів, спрямованих на захист і поліпшення навколишнього середовища. Ця організація із штаб-квартирою в Найробі (Кенія) сьогодні має відділення в усіх частинах земної кулі.

Стокгольмською конференцією були визначені три основні функціо­нальні завдання міжнародного природоохоронного співробітництва під егі­дою ЮНЕП: оцінка навколишнього середовища (моніторинг, обмін інфор­мацією); природоохоронне управління (визначення мети і планування, між­народні консультації та угоди); допоміжні заходи (освіта, громадська інфо­рмація, технічне співробітництво).

Не можна не визнати, що до практичного міжнародного співробітниц­тва в екологічній сфері значна частина країн підключилася з помітним за­пізненням. Декларуючи на словах відданість справі захисту навколишньо­го середовища, вони часто залишалися поза найважливішими міжнародни­ми заходами в екологічній сфері, по суті — ігнорували досвід, накопиче­ний багатосторонньою дипломатією у цій сфері. Так, Радянський Союз, із суто політичних міркувань, не брав участі в роботі Стокгольмської конфе­ренції OOH з проблем навколишнього середовища. За цим були і фінансові складнощі, відомчі негаразди, а, головне напевно, страх розкрити «таємну» інформацію про себе і невиправданий розрахунок лише на власні сили. Саме на згаданому форумі народилася декларація, яка заклала ідеологічні основи міжнародної діяльності з захисту навколишнього середовища.

Зараз ЮНЕП здійснює близько тисячі проектів і програм, що стосують­ся всіх куточків планети. У її межах діють такі природоохоронні програми, як Глобальна система моніторингу навколишнього середовища, Глобальна база даних про природні ресурси, Міжнародний реєстр потенційних токсич­них речовин, План дій OOH з боротьби проти опустелювання, Глобальний план дій з охорони морських ссавців, План дій з тропічних лісів, Програма екологічно раціонального використання внутрішніх вод, Всесвітня політика стосовно Грунтів. Спільно з іншими організаціями OOH ЮНЕП бере участь у виконанні Всесвітньої кліматичної програми, Міжнародної геосферно-біо- сферної програми «Глобальні зміни», Міжнародної програми освіти у сфері 272

навколишнього середовища, Програми допомоги країнам, що розвиваються, в розв’язанні проблем охорони навколишнього середовища.

Останніми роками ЮНЕП виступила ініціатором прийняття таких важли­вих природоохоронних документів, як Віденська конвенція з охорони озонового шару, Базельська конвенція про контроль за транскордонним пересуванням не­безпечних відходів та їх знищенням. Під егідою цієї організації ведеться розроб­ка глобальної конвенції стосовно збереження біологічного розмаїття планети.

У такому авторитетному документі, як «Заключний акт» Наради з без­пеки та співробітництва в Європі (1975 рік), наголошувалося, що захист і поліпшення навколишнього середовища, охорона природи і раціональне використання її ресурсів в інтересах нинішніх та майбутніх її поколінь є одним із завдань, які мають найбільше значення для добробуту народів і економічного розвитку всіх країн. Багато проблем навколишнього середо­вища, зокрема в Європі, можуть бути ефективно вирішені лише шляхом тісного міжнародного співробітництва.

У 1982 році сесія OOH прийняла документ історичної ваги — «Всес­вітню хартію природи». Під егідою OOH у 1983 році було створено Міжна­родну комісію з навколишнього середовища і розвитку, яка підготувала досить важливу доповідь «Наше спільне майбутнє».

Проблеми екології в масштабі нашої планети були розглянуті й на Між­народному форумі «За без’ядерний світ, за виживання людства», що відбув­ся у Москві у лютому 1987 року. На жаль, тоді в CPCP аж до його розпаду не було єдиної державної програми охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів. А життя показувало, що без сильної внутрішньої екологічної політики зовнішня екологічна політика немислима, неможлива і надійна міжнародна екологічна безпека.

Відсутність у більшості країн суттєвих досягнень у справі охорони навколишнього середовища негативно позначилась і на врахуванні чинни­ка екології у зовнішній політиці. Рішення і резолюції у сфері навколишньо­го середовища, що приймалися на міжнародному рівні, мало впливали на покращення екологічного становища. Наприклад, резолюція 35-ї сесії Ге­неральної Асамблеї OOH «Про історичну відповідальність країн за збере­ження природи Землі для нинішнього і майбутніх поколінь» (1981 рік) для багатьох країн так і залишилася лише гарним закликом до дії.

нині різні країни мають неоднакові матеріальні можливості для виконання міжнародних угод. Зокрема, якщо інтелектуальний потенціал України зда­ється достатнім для цього, то матеріальні можливості досить обмежені. І це не можна не враховувати плануючи і здійснюючи екополітичні заходи.

Подати приклад організації міжнародного екологічного співробітництва на регіональному та міжрегіональному рівнях могла б, як уже зазначалося, Європа. Саме до неї і звернено пропозицію про формування системи екологічної безпеки та здійснення довгострокової континентальної екологічної програми. Для цього є надійна організаційна структура — Європейська економічна комісія OOH з її багатим досвідом досліджень і проектів з питань охорони навколишнього сере­довища. Позитивно сприймається громадськістю і готовність до конструктивно­го континентального співробітництва з питань навколишнього середовища, яка декларується Європейським Співтовариством і Радою Європи.

Віденська конвенція про охорону озонового екрану планети

та Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий екран Незважаючи на те, що широкомасштабна міжнародна програма з охоро­ни навколишнього середовища поки що залишається гарним побажанням, де­які події все ж вселяють надію на те, що вона почне реалізуватися. Йдеться про підписання Віденської конвенції про охорону озонового шару (1985 рік) і Монреальського протоколу про речовини, що руйнують озоновий шар (1987 рік), у підготовці яких брали участь десятки країн. Для країн, що підпи­сали ці документи, визначилися завдання стосовно скорочення і припинення виробництва та споживання озоноруйнівних речовин. Західні країни заздале­гідь розпочали послідовне витіснення озоноруйнівних сполук із виробництва. Тому вони були більше підготовлені до введення в дію цих, справді епохаль­них документів. У них накопичено відповідний досвід створення економічних і організаційних механізмів, що забезпечують заміну озоноруйнівних речовин на речовини, які не впливають на озоновий екран планети.

Прийняття національної програми з охорони стратосферного озону в Сполучених Штатах здійснювалося законодавчою владою, яка внесла від­повідну поправку до закону про чисте повітря і запропонувала акцизний податок на виробництво та використання озоноруйнівних речовин. Цей по­даток стягують з виробників та імпортерів хімікатів, які руйнують озон. Ставки податку, диференційовані для різних речовин, були визначені зако­ном. Одночасно з податком вводилась система ліцензування виробництва та застосування озоноруйнівних речовин (OPP). Ця система передбачає 274

жорсткі адміністративні обмеження на виробництво OPP. І жодне підпри­ємство не може перевищувати надану йому квоту. Роль акцизного податку полягає в тому, щоб вилучити у виробників таких речовин надприбуток, який утворюється внаслідок штучного обмеження ринку збуту OPP.

Україною підписано та ратифіковано Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар в 1988 році. На цей час до Monpe- альського протоколу приєдналося 176 держав, тим самим підтверджуючи свої наміри вжити необхідних заходів для захисту озонового екрану шля­хом припинення виробництва та використання OPP.

З 1996 року Україна знаходиться у стані невиконання Монреальського протоколу, оскільки вона була не в змозі припинити імпорт та використан­ня OPP. На зустрічі Сторін Монреальського протоколу Україна отримала попередження щодо можливого вжиття санкцій світовою спільнотою, якщо і надалі буде використовувати OPP.

З урахуванням економічного стану України Сьомою Конференцією Сторін Монреальського протоколу рекомендовано надати Україні допомогу для реалі­зації проектів конверсії промислових підприємств. Фінансування проектів пе­редбачається за рахунок коштів Всесвітнього екологічного фонду (далі — ВЕФ).

У 1999 р. Верховною Радою України ратифіковано Довірчу Угоду між Україною та Всесвітнім банком щодо надання Україні гранту в розмірі 23,2 млн. доларів (Закон України від 4 березня 1999р. № 473-XIV «Про рати­фікацію Угоди про грант Всесвітнього екологічного траст-фонду (Проект ви­лучення речовин, що руйнують озонатмосфери) між Україною та Міжнарод­ним банком реконструкції та розвитку, що виступає як впроваджувальна установа зазначеного фонду». Проектом затверджено десять підприємств, які мають отримати озонобезпечне обладнання та устаткування.

З метою забезпечення виконання вимог Монреальського протоколу, а також умов отримання допомоги Всесвітнього екологічного траст-фонду Україна здійснила наступні кроки.

• Постановою Кабінету Міністрів України «Про організацію виконання Мон­реальського протоколу по речовинах, що руйнують озоновий шар» затвер­джено Положення про Міжвідомчу координаційну комісію (надалі-МКК);

• Ратифіковані Лондонські поправки до Монреальського протоколу (За­кон України від 22.11.96р. № 545/96-ВР);

• Розроблена та затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.96 р. № 1274 Програма припинення в Україні виробництва та використання OPP;

• В 1996 році в Мінекобезпеки створено відділ контролю виконання Монреальського протоколу (Озонова служба), що здійснює функції секретаріату Міжвідомчої координаційної комісії по організації виконан­ня Україною вимог Монреальського протоколу (надалі — MKK), опера­тивного контролю за виконанням заходів, пов’язаних із використанням OPP та функції підрозділу, що здійснює впровадження Проекту. Відділ зареєстровано в OOH як контактний підрозділ з питань впровадження ді­ючої системи експорту та імпорту OPP та продукції, що їх містить;

• Постановами Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 року № 393, від 2 жовтня 1998 року № 1586, від 4 січня 1999 року № 15, від 6 січня 2000 року № 4 та від 28.12.2000 р. № 1911 запроваджено регу­лювання експорту та імпорту OPP і продукції, що їх містить;

• Постановами Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 року № 1020 та від 17 серпня 1999 року № 1287 запроваджено ліцензування виготовлення та реалізації OPP;

• Ратифіковано Копенгагенські поправки до Монреальського протоколу (Закон України від 2 листопада 2000 року № 2083-Ш);

• Запроваджено комплексний контроль з боку Головдержекоінспекції за ходом виконання Програми припинення в Україні виробництва та використання OPP (включаючи нагляд за діяльністю підприємств, що використовують OPP, за реалізацією планів їх конверсії, контроль екологічної безпеки щодо поводження з OPP, тощо);

• Проводиться координація дій Держуправлінь екології та природних ресурсів, спрямованих на організацію належного контролю та нагляду за безпечним поводженням з OPP в областях та виконання вимог існу­ючого законодавства.

OPP в Україні використовуються майже в усіх галузях господарства, але не виробляються, а повністю завозяться ззовні. Винятком є виробництво бромистого метилу, який використовується виключно для карантинних по­треб (Сакський хімічний завод) та виробництво чотирихлористого вуглецю, що використовується як сировина для виробництва інших речовин та для лабораторних цілей (ВАТ «Оріана», м. Калуш). При застосуванні у вищеза­значених цілях дані речовини не регулюються Монреальським протоколом.

Загальне використання OPP в країні значно зменшилося, що зумовле­но перебудовою національної економіки, а також підготовкою до поступо­вого впровадження озонобезпечних технологій та озонобезпечних речовин (далі — ОБР).

Заходи поетапного припинення використання OPP

Згідно з рішенням, яке було прийнято на 10-й зустрічі країн — Сторін Монреальського протоколу в м. Каїрі у жовтні 1998 року, Україна до 2002 року повністю припинила використання OPP, враховуючи повну забо­рону експорту та імпорту OPP. Рішення Монреальського протоколу відносно України також містить рекомендацію щодо організації діяльності по збору та відновленню відпрацьованих холодоагентів та галонів, підготовки відповід­них спеціалістів, налагодження координації з відповідними міністерствами установами та закладами стосовно визначення та впровадження замінників OPP. Впровадження Проекту вилучення речовин, що руйнують озоновий шар та поступовий перехід українських промислових підприємств на ОБР та озонобезпечні технології дозволяють зпрогнозувати припинення викорис­тання OPP в Україні. Проте, з метою повного припинення використання OPP відповідно до Монреальського протоколу в Україні ще необхідно здійснити низку технологічних, нормативно-правових та організаційних заходів.

Технологічні заходи

Враховуючи світовий досвід переходу до використання альтернатив­них озоноруйнівним речовин, Програма передбачає:

• припинення використання розчинників — ХФВ-113, тетрахлормета-

ну, метилхлороформу і перехід на миючі засоби та інші замінники;

• перехід на використання в аерозольній продукції суміші вуглеводнів (пропану та бутану), стислого повітря, двоокису вуглецю;

• використання озонобезпечних речовин, систем та вогнегасників в установках автоматичного пожежогасіння на об’єктах паливно-енер­гетичного комплексу, космічної галузі, авіації, транспорту, морського та річкового флоту.

Нормативно-правові заходи:

• розробка Національного плану дій щодо виконання Україною вимог Монреальського протоколу та поправок до нього;

• розробка програми сервісного обслуговування холодильної та іншої техніки;

• формування квоти та подання заявки до Озонового секретаріату на використання OPP для життєво необхідних потреб;

• прийняття Закону України щодо ратифікації Монреальських поправок до Монреальського протоколу;

• впровадження інформаційних наклейок та екологічного маркування OPP та продукції, що їх містить,

• розробка норм і правил обслуговування холодильної техніки з метою запобігання викидів OPP,

• стандартизація та сертифікація ОБР, розробка технічних умов та рег­ламентів щодо їх застосування у виробничих циклах;

• впровадження економічного стимулювання.

Організаційні заходи:

• консолідація зусилль причетних міністерств та відомств з метою ви­конання вимог Монреальського протоколу;

• оновлення складу та підвищення рівня MKK, введення до складу комісії представників депутатського корпусу, громадських та міжна­родних організацій;

• організація інформування населення щодо екологічної небезпеки OPP для озонового шару;

• запровадження екологічного контролю та нагляд за діяльністю під­приємств — користувачів (сектор обслуговування холодильної техні­ки) та постачальників холодоагентів;

• створення фонду Монреальського протоколу з урахуванням надхо­джень від митних зборів за ввезення OPP та продукції, що їх містить;

• вивчення питання щодо створення в Україні виробництва ОБР;

• розвиток міжнародного співробітництва.

З метою вирішення цих питань до участі в реалізації заходів залучено Українську асоціацію користувачів та постачальників холодоагентів, під­приємства, наукові установи, експертні та громадські організації відповід­ної спрямованості, діяльність яких може сприяти належному виконанню вимог Монреальського протоколу в Україні.

Завдання, що стоять перед Україною у сфері переходу на виробницт­во і використання замінників озоноруйнівних речовин, значно складніші, ніж ті, що стоять перед високорозвиненими країнами. По-перше, Україна запізнилася з початком виконання обов’язків, які випливають з вищезазна­чених документів. По-друге, період заміни OPP на озонобезпечні речовини збігалося в Україні з глибокою економічною кризою. З цього випливає, що наша країна не може розраховувати на приватні інвестиції у виробництво замінників OPP. Дефіцит державного бюджету не дозволяє отримати необ­хідні асигнування. Ці та деякі інші обставини визначають специфіку еколо­гічної політики України, зокрема її можливості залучитись до вирішення такої глобальної проблеми, як захист озонового екрану.

Міжнародна угода в Кіото

Відомо, що проблеми глобального потепління зумовлюються різким збільшенням викидів в атмосферу. Необхідно не тільки визначити ефектив­ність економічних стимулів до зменшення викидів, а й установити для кожної з країн світу квоти на викиди, що є надто складною процедурою міжнародних переговорів. Але людство може долати такі перешкоди. Доказом цьому є міжнародна угода (протокол) в Кіото (1997). Цим докуме­нтом передбачається, що головні забруднювачі атмосфери планети — най­розвиненіші країни — повинні до 2012 року значно скоротити викиди в повітря шести типів газів, зокрема вуглекислого, що стали причиною вини­кнення так званого «парникового ефекту», який призводить до потепління клімату на планеті. До протоколу приєдналися 159 країн, проте ратифіку­вали його до теперішнього часу тільки частина з них.

Доцільно розглянути, які екологічні переваги Україні може дати Кіот- ський протокол.

По-перше, якщо навіть «антропогенні» викиди і не є основною причи­ною глобального потеплення, їх зменшення у будь-якому випадку може зменшити темпи даного процесу. Сперечатися тут можна тільки про циф­ри, а не про самий принцип.

По-друге, виконання положень Кіотського протоколу неминуче стимулює підвищення ефективності використовування енергоресурсів і розвиток нових екологічно чистих енерготехнологій. Тут можна провести прямі аналогії з високотехнологічними розробками військово-промислово­го комплексу — багато з них жодного разу не знадобився на практиці, але дали відчутний поштовх розвитку всієї промисловості в цілому.

По-третє, Україна зможе заробити чималі гроші за рахунок торгівлі квотами на викиди вуглекислого і інших шкідливих газів в атмосферу.

Кіотській протокол набуває чинності, якщо на частку країн, що підпи­сали його, приходиться не менше 55 % світових викидів парникових газів. Це може статися за умови ратифікації протоколу США, які відмовляються це робити тому, що вважають його дискримінаційним по відношенню до розвинених країн.

Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат

Визнаючи, що Карпати є унікальним природним скарбом краси та екологічної цінності, важливим центром біорізноманіття, головним водо­збором великих річок, необхідним середовищем існування та притулком

для багатьох видів рослин і тварин, які знаходяться під загрозою зникнен­ня та найбільшою у Європі територією з незайманими лісами, та усвідом­люючи, що Карпати — важлива частина екологічного, економічного, куль­турного, рекреаційного довкілля та середовища існування у серці Європи, спільного для багатьох народів та країн, карпатські держави домовились проводити всебічну політику та співпрацю для охорони та сталого розвит­ку Карпат з метою, поліпшення якості життя, зміцнення місцевих економік та збереження природних цінностей і культурної спадщини.

Для досягнення зазначених цілей карпатські держави повинні вжива­ти відповідні заходи, що базуються на таких позиціях:

• принцип запобігання та застереження;

• принцип «забруднювач платить»;

• участь громадськості та залучення заінтересованих організацій;

• транскордонна співпраця;

• інтегроване планування та управління земельними та водними ресурсами;

• програмний підхід;

• екосистемний підхід.

Україною ратифікована Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат відповідно Законом України від 7 квітня 2004р.

Документ сворено на досвіді попередньої Конвенції щодо охорони Альп (Зальцбург, 1991 рік), як успішної моделі охорони довкілля та стало­го розвитку гірських регіонів

Транскордонне перенесення забруднюючих речовин

Загострення екологічної ситуації вимагає від кожної держави, у дусі співпраці й відповідно до норм міжнародного права, вжити заходів, щоб ді­яльність, яка ведеться на її території, не була причиною погіршення навко­лишнього середовища інших держав чи регіонів, що знаходяться поза межами національної юрисдикції. Подальшим розвитком цього принципу діяльності держави стало прийняття Загальноєвропейською нарадою з навколишнього середовища (Женева, 1979) Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великій відстані.

Транскордонне перенесення шкідливих речовин — самостійна ком­плексна проблема, у сфері якої екологічна політика вже має науково-мето­дичне та практичне застосування. Транскордонні впливи багато в чому іні­ціюють об’єднання різних країн у справі оздоровлення природного середо­вища. Цілком зрозуміло, що багато сучасних технологій у теплоенергетиці, 280

хімічній, целюлозно-паперовій, мікробіологічній та інших галузях промисло­вості, а також на транспорті та в сільському господарстві є потенційним дже­релом ризику для суміжних країн. Розуміння важливості цієї проблеми сприя­ло розвитку досліджень з контролю та прогнозування транскордонних забруд­нень. Створюються та розвиваються міжнародні системи оцінки і керування ризиком аварійних і надзвичайних ситуацій за умов транскордонного впливу.

Розвиток міжнародних відносин у сфері екологічної безпеки здійсню­ється на основі взаємних обов’язків і відповідальності за скорочення нега­тивних транскордонних впливів. Такі поняття, як «екологічна інтервенція», «межа екологічної безпеки», «економічна і політична відповідальність дер­жав за міжнародним екологічним правом» тощо, обговорюються спеціаліс­тами з метою впровадження в практику міжнародних відносин. Україна брала участь у таких заходах і міжнародних акціях ще в рамках колишньо­го CPCP. У сучасних умовах вона має розробити власну політику в галузі транскордонних впливів. Інтеграція в міжнародне співтовариство передба­чає обов’язкове дотримання вже діючих угод і підготовку до виконання майбутніх обов’язків. Важкий економічний стан України ускладнює засто­сування адекватних заходів стосовно скорочення викидів у природне сере­довище. Деяке їх скорочення до 1999 року спричинене різким спадом виро­бництва і не відображає реального стану справ.

Взагалі ж, країни колишнього CPCP посідають друге місце у світі що­до викидів вуглекислого газу. На їх частку припадає 18,3 % викидів, що становить у розрахунку на душу населення 19,7 т щорічно. Приблизно такі ж показники мають США (21,1 т) і Канада (17т). Китай на третьому місці у світі з викидів вуглекислого газу -1,9 т на душу населення. Невтішні пока­зники і в країнах, що розвиваються. З посиленням у них індустріалізації може суттєво збільшитися загальний викид вуглекислого газу.

Як правило, транскордонні взаємодії здійснюються шляхом перене­сення забруднювачів в атмосфері й водному середовищі в межах міждер­жавних басейнів поверхневих і підземних вод. За даними Метеорологічно­го синтезуючого центру «Схід», негативний вплив на екологічну обстанов­ку України, крім власних підприємств-забруднювачів, справляють Росія, Німеччина, Польща, Білорусь, Чехія та Румунія. З іншого боку, внесок України в забруднення території сусідніх держав не менший, якщо не біль­ший. Так, за деякими даними, Україні стосовно сусідів можна чіпляти ярлик «екологічного агресора», адже за сумарними викидами ряду речовин, зокре­ма сполук сірки і оксиду азоту, внесок її в забруднення інших країн-сусідів

за рахунок транскордонного перенесення багаторазово перевищує їх при­йняття Україною.

Певно, що ці дані значно завищені, але щоб їх підтвердити чи спрос­тувати потрібно налагодити мережу станцій контролю транскордонного перенесення забруднюючих речовин. Нове геополітичне становище Украї­ни як незалежної держави вимагає підготовки відповідного проекту осна­щення системи контролю та обліку транскордонних забруднень. Необхідно об’єднати і скоординувати дії різних державних органів, зокрема Міністер­ства екології та природних ресурсів України, Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони України, Державного комітету при Президен­тові України у справах цивільної оборони, надзвичайних ситуацій і ліквіда­ції наслідків стихійних лих, а також Національної Академії наук України.

Відповідальність за транскордонні впливи стає одним з найбільш важ­ливих чинників, що справляють вплив на міждержавні відносини. Неконтрольо- ваний «експорт» забруднення, який мав місце в минулому, сприяв розвитку такого напрямку в сфері захисту навколишнього середовища, як будівництво витяжних труб у металургійній, гірничій та інших видах промисловості. За їх допомогою шкідливі речовини й досі розносяться на великі відстані.

Прийняття обов’язків зі скорочення транскордонних перенесень перед­бачає програму узгоджених дій як у зовнішній, так і внутрішній екологічній політиці. На жаль, у практиці міжнародного екологічного права досі ще не вироблені процедури пред’явлення санкцій і відшкодування збитків за такі впливи. Механізм реалізації відповідальності за негативні транскордонні впливи має передбачати крім фіксації та оцінки рівня впливу процедуру подання позовів, пред’явлення і реалізації санкцій через міжнародний суд.

Контроль і оцінка транскордонних впливів поки що здійснюється з обмеженої кількості забруднювачів. Так, за Конвенцією про транскордонні перенесення забруднень повітря на великі відстані, контролю підлягають викиди сірчаного газу, оксидів азоту, аміаку та летючих органічних спо­лук. Подібні сполуки за кількісним показником відносять до пріоритетних і на них має орієнтуватися стандартизована мережа станцій кількісного конт­ролю й оцінки транскордонних впливів. Паралельно з цим слід обладнати в репрезентативних місцях станції якісного вивчення складу зазначених за­бруднень. Створення, науково-методичне забезпечення та обслуговування таких станцій доцільно здійснювати під егідою ПАН України.

Завдання спеціалістів міжнародного екологічного права — визначити конкретні кроки, пов’язані з юридичним боком питання. Однак, вже зараз 282

можна сказати, що основні ускладнення виникають при підготовці фактич­них матеріалів з доведення фактів порушень і виявлення конкретних вину­ватців. Саме ця обставина має стимулювати нову цільову орієнтацію бага­тьох міжнародних програм, пов’язаних з оцінкою і процесом прийняття рі­шень з транскордонних впливів.

Базельська конвенція

Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів, їх видаленням була прийнята 22 березня 1989 року 116 державами, що брали участь в роботі Конференції повноважних пред­ставників для ухвалення Глобальної конвенції про контроль за транскор­донним перевезенням небезпечних відходів і їх видаленням, яке було скли­кане Директором-виконавцем Програми Організації Об’єднаних Націй з навколишнього середовища (ЮНЕП) і проведене в Базелі на запрошення уряду Швейцарії. Базельська конвенція набула чинності 5 травня 1992 року, коли 20 держав ратифікували її або приєдналися до неї. Перша нарада Кон­ференції Сторін відбулася в грудні 1992 року (Піріаполь, Уругвай), друга нарада — в березні 1994 року (Женева, Швейцарія), третя нарада — у вере­сні 1995 року (Женева, Швейцарія) і четверта нарада — в лютому 1998 ро­ку (Кучинг, Малайзія).

Загальною метою Базельської конвенції є встановлення суворого контро­лю за транскордонним перевезенням небезпечних і інших відходів для захисту здоров’я людини і навколишнього середовища від шкідливих наслідків, які можуть з’явитися результатом утворення і використовування цих відходів. Основні задачі Базельськой конвенції полягають в наступному:

• скоротити транскордонне переміщення небезпечних і інших відходів до мінімуму відповідно до вимог їх екологічно обґрунтованого вико­ристовування

• переробляти і ліквідовувати небезпечні і інші відходи якомога ближче до джерела їх утворення екологічно безпечним чином;

• звести до мінімуму утворення небезпечних і інших відходів (з точки зору, як кількості, так і потенційної небезпеки).

Базельська конвенція втілила нові норми, правила і процедури в закон, регулюючий перевезення і видалення небезпечних відходів на між­народному і національному рівнях. У цій якості даний договір являється свідоцтвом наміру міжнародного співтовариства колективно розв’язати цю глобальну екологічну проблему. Таким чином, була створена регламентаційна система моніторингу і контролю за транскордонним перевезенням небезпеч­них відходів, яке знаходить своє віддзеркалення у всьому тексті Конвенції.

Кожна держава, що є стороною Базельської конвенції, несе на собі всі зобов’язання по цій Конвенції і зобов’язана прийняти відповідне націона­льне законодавство для виконання вимог Конвенції. В результаті цього будь-яка особа в межах дії національної юрисдикції держави, що є сторо­ною Базельської конвенції, яка займається транскордонним перевезенням небезпечних або інших відходів, юридично зобов’язана дотримувати відпо­відні національні закони і розпорядження, регулюючі транскордонне пере­везення відходів і їх видалення.

Обмеження на транскордонні перевезення небезпечних

і інших відходів

У Базельській конвенції передбачені деякі обмеження на транскор­донні перевезення небезпечних і інших відходів. Ці обмеження повинні завжди братися до уваги при оцінці допустимості конкретного транскор­донного перевезення відходів. У Базельській конвенції передбачено, що:

• Сторони забороняють експорт небезпечних відходів в будь-яку таку державу, що є Стороною, яка використовувала своє суверенне право на заборону імпорту на свою територію небезпечних і інших відходів іноземного походження,

• відносно відходів, які не були конкретно заборонені імпортуючою державою, Сторони забороняють експорт небезпечних і інших відхо­дів, якщо імпортуюча країна не дала згоди у письмовій формі на кон­кретну імпортну поставку,

• кожна Сторона не дозволяє експорт небезпечних відходів, якщо у неї є підстави вважати, що використовування цих відходів не здійснюва­тиметься екологічно обгрунтованим чином,

• жодна із Сторін не дозволяє експорт, імпорт небезпечних відходів, якщо ці операції торкаються держави, яка не являється Стороною Конвенції, якщо тільки відповідні Сторони не уклали двосторонніх, багатобічних або регіональних угод або домовленостей відповідно до Конвенції, обумовлюючих умови, відповідно до яких повинне здійс­нюватися дане трансграничне перевезення. Ці умови не повинні бути менш вимогливими відносно екологічно обґрунтованого використо­вування, ніж ті, які передбачені Конвенцією, зокрема з урахуванням інтересів держав, що розвиваються,

• не допускати експорту небезпечних відходів для видалення в межах району на південь від 60° південної широти (тобто Антарктиди).

Крім того, слід зазначити, що договірні Сторони Базельської конвен­ції в рішенні конференції Сторін (березень 1994 року) ухвалили: «негайно заборонити всі транскордонні перевезення небезпечних і інших відходів, які призначені для остаточного видалення, з країн OECP в держави що не являються членами ОЕСР». Договірні Сторони Базельської конвенції ухва­лили також «поетапно завершити і заборонити всі транскордонні переве­зення небезпечних і інших відходів, які призначені для рециркуляції або рекуперації, з країн OECP в держави що не являються членами ОЕСР».

Процедура повідомлення про трансграничне перевезення небезпечних або інших відходів складає основу системи контролю в рамках Базельської конвенції. Одна з важливих умов, передбачених Базельською конвенцією, по­лягає у тому, що трансграничне перевезення небезпечних або інших відходів може здійснюватися тільки по попередньому письмовому повідомленню ком­петентних органів держав експорту, імпорту і транзиту (залежно від випадку) і після отримання згоди цих органів. Крім того, кожна партія небезпечних або інших відходів повинна супроводжуватися документом про перевезення з моменту початку трансграничного перевезення до місця видалення відходів.

Наявність контракту між експортером і особою, що відповідає за вида­лення відходів, в якому обмовляється екологічно обгрунтоване використову­вання даних відходів, є важливою попередньою умовою отримання згоди на транскордонне перевезення відходів. Сторони контракту повинні забезпечи­ти умови, щоб контракт відповідав вимогам, встановленим Базельською кон­венцією і національним законодавством з цього питання. В цілому контракти повинні засвідчувати, що перевізники, експортери/імпортери і підприємства по видаленню діють в рамках правової юрисдикції Договірних Сторін Базельської конвенції і мають відповідний юридичний статус.

Визначення в контрактах юридичної і фінансової відповідальності за будь-які несприятливі наслідки, що стали результатом неправильного обігу, аварій або інших непередбачених подій, допомагає компетентним органам встановити відповідальну сторону в будь-який конкретний момент відповідно до національних і міжнародних правил і розпоряджень. У конт­ракті слід також вказувати, яка сторона бере на себе відповідальність за альтернативні дії у випадках, коли первинні умови контракту неможливо виконати. Слід зазначити, що згідно статті 8 Базельської конвенції, держава експорту забезпечує, щоб відходи були повернені експортером в державу експорту, якщо транскордонне перевезення небезпечних або інших відхо­дів не може бути завершена згідно умовам контракту і якщо неможливо вжити альтернативні заходи для екологічно безпечного видалення відходів.

Базельська конвенція вимагає, щоб небезпечні і інші відходи, що є об’єктом транскордонного перевезення, упаковувалися, маркірувалися і транспортувалися відповідно до загальноприйнятих і загальновизнаних між­народних правил і норм у області упаковки, маркуавння і транспортування і щоб враховувалися відповідні міжнародно-визнані Рекомендації Організації Об’єднаних Націй (1993 р.) по перевезенню небезпечних вантажів.

9.4.