ЗАХІДНА АФРИКА

Західна Африка займає більшу частину Афри­канського Виступу, простягаючись на південь від країв Сахари до узбережжя Гвінейської затоки і від західної частини озера Чад до Сенегалу (рис.

За винятком Гвінеї-Бісау, що колись належала Португалії, та вже давно незалежної Ліберії, до Західної Африки входять чотири колишніх бри­танських і дев’ять колишніх французьких колоній. Країни, підлеглі Британії (Нігерія, Гана. Сьєрра- Леоне та Гамбія) розташовані окремо одна від од­ної. тоді як франкомовна Західна Африка є непе­рервною. Як ілюструє рисунок 8-10, політичні кордони простягаються від узбережжя до внутріш­ньої частини континенту; отже від Маврітанії до Нігерії західноафриканське природне довкілля подрібнюється між паралельно розташованими, орієнтованими на узбережжя державами. Через ці кордони, зокрема через такі, що проходять між ко­лишніми британськими та французькими тери­торіями, існує вкрай обмежена взаємодія. При­міром. у вартісному вираженні торгівля Нігерії з Великою Британією майже у 100 разів перевищує її торгівлю з недалеко розташованою Ганою. Дер­жави Західної Африки не є економічно незалеж­ними; свої прибутки вони головно отримують від продажу власних продуктів на неафриканському міжнародному ринку.

474 РОЗДІЛ 8 І АФРИКАНСЬКА СУБСАХАРА

РИСУНОК 8-10

За наявності таких внутрішніх суперечностей усередині Західної Африки чи можна говорити про єдиний Західноафриканський регіон? Відповідь буде ствердною.

Незважаючи на наслідки работоргівлі, нині Західна Африка є найбільш заселеним регіоном Субсахари. У цьому' сенсі Нігерія (результати пере­пису якої є сумнівними, але приблизні дані гово­рять про 130,6 млн осіб) є найбільшою державою Африки; Гана (20.4 млн) теж займає чільне місце. Як ілюструє рисунок 1-9, у Західній Африці міститься одне з найбільших на континенті гео- просторових зосереджень населення. Зрозуміло, шо південна половина регіону є домівкою для більшої кількості жителів. У Маврітанії, Малі та Нігері лежить надто велика частина непродуктив­ного степу Сахель та аридної Сахари, аби забезпе­чити людність, що за кількістю майже дорівнює населенню Нігерії, Гани чи Кот-д’Івуару.

Народності, шо живуть уздовж узбережжя, представляють сучасну епоху, започатковану ко­лоніальними силами.

Нігерія: наріжний камінь Західної Африки

Коли Нігерія здобула повну незалежність від Ве­ликої Британії у 1960 р., перед її урядом постало завдання керувати суто європейським політичним утворенням, яке містило три великі народності та близько 250 інших народностей, чисельність яких становила від кількох мільйонів до кількох тисяч. Країна характеризувалася федеральною політич­ною системою, шо складалася з трьох регіонів, ко­жен з яких зосереджував одну із трьох провідних націй. На південному заході лежав Західний регіон — батьківщина народності йоруба, шо мала давні урбаністичні традиції та високорозвинену культуру. На південному сході був розмішений Східний регіон — історична земля народності ібо, яка зазнала меншого, порівняно з йоруба, ко­лоніального впливу. А на півночі найбільшим та найгустіше заселеним був Північний регіон — во­лодіння народу хауса, регіон стародавніх міст, ісламу і сахельського довкілля.

Карта Нігерії ілюструє компактну територію, яку перетинають річка Нігер та її притока Бенуе, шо разом утворюють водну систему ігрекоподібної форми (рис. 8-11). Нігер у своїй нижній течії та його дельта відокремили народи йоруба та ібо і їхні Західний та Східний регіони; серцевина Північного регіону була розташована між верх­ньою течією Нігеру та Бенуе.

Унаслідок очевидних географічних причин британський колоніальний вплив завжди був сильнішим у двох південних регіонах, аніж на півночі. Християнство стало домінуючою релігією на півдні, і південні народи, особливо йоруба, бу­ли першими у справі перетворення колонії на не­залежну державу. Те, шо федеральною столицею було обрано Лагос, порт Західного регіону, а не одне з міст більш заселеної півночі, відображало надії Британії на майбутнє цієї країни.

За своєю територією Нігерія є великою краї­ною і, як видно з рисунка 8-10, простягається в північному напрямі далі, ніж будь-яка з інших прибережних західноафриканських держав. На­слідком є те, що в межах її північних кордонів проживає значно більше населення, ніж у її су­сідів. Мета початкової трирегіональної системи полягала в тому, що два менші південні регіони мали зрівноважувати один більший регіон на ісламській півночі.

Однак трирегіональна федерація Нігерії довго не протрималася. Спершу Східний, а не Північ­ний, регіон організував кампанію відокремлення від федерації, хоча північ теж відіграла свою роль. Значна частина народності ібо вирушила до північніших міст, щоб зайняти робочі місця, які місцеві жителі не бажали займати; деякі з них ста­ли успішними підприємцями. Ці енергійні христи­яни викликали злобу серед більшості мусульман, і у вересні та жовтні 1966 р. відбулася низка вбивств. Чимало уцілілих ібо втекти з півночі, а у травні 1967 р.

РИСУНОК 8-11

нігерійські уряди та режими часто змінювали кар­ту федерального устрою. Сьогодні в Нігерії 36 штатів, а також нова федеральна столична територія в центрі країни, де знаходиться столиця Абуджа (рис, 8-11). Однак протягом більшого часу існування як незалежна держава Нігерія не функціонувала як федерація. Цивільний уряд не­одноразово усувався військовими диктатурами, які централізували владу, збагачували правителів і до­водили країну до злиднів.

Великі родовища нафти було знайдено під дельтою ріки Нігер у 1950-ті роки, коли сільсько­господарський сектор Нігерії виробляв найбільше продукції на експорт (арахіс, пальмова олія, какао. бавовна) і був пріоритетним у національних прог­рамах. Невдовзі прибутки від нафти переважили всі інші джерела, забезпечивши країні короткий період процвітання та добрих перспектив. Та неза­баром нігерійська нафта зумовила радше спад, аніж бум. Хибно складені плани розвитку тепер зосередилися на грандіозних і необгрунтованих промислових проектах і таких розкошах, як національні авіалінії; головна ж опора величезної кількості нігерійців — сільське господарство — за­непало. Погане керівництво, корупція, відверті крадіжки прибутків від нафти протягом хаотично­го правління військових, надмірні позичання в ра­хунок майбутніх доходів від нафти — це призвело

По великих містах

Африканської Субсахари

JIaroc

У цьому географічному світі, який урбанізований лише но 29 %, Логос — колишня столиця федеральної держави Нігерія — є винят­ком: густо залюднений метрополіс із населенням 15,2 млн осіб нази­вають африканською Калькуттою.

Лаґос розвинувся понад три століття тому з рибальського сели­ща народності йоруба, згодом португальського центру работоргівлі, а тоді штаб-квартири британського колоніалізму в найбільше місто Нігерії, головний порт, провідний індустріальний центр і першу столи­цю.

Міський пейзаж Лаґоса є поєднанням сучасних висотних будівель, напіврозвалених житлових районів та злиденних нетрів. З висотного будинку видно нескінченну, як видається, низку іржавіючих рифлених дахів, хаотичні блоки будинків, збудованих невідомо з чого і відокремлених вузькими вуличками. На околицях туляться цілі містеч­ко з холупок, де живуть ще більші невдахи. Тут житло роблять із фа­нери чи картону, і воно позбавлене найнеобхіднішого.

За світовими мірками Лаґос є одним із найбільш забруднених, перенаселених і безладних міст. Погане управління і корумповоність державних службовців набули жахливих розмірів. Закони, правила та інструкції — від державних до дорожніх — зневажаються. Міжна­родний аеропорт зажив поганої слави через недостатню безпеку й справжній рекет, яким займаються посадові особи імміграційної та митної служб. Багато в чому Лаґос є некерованим містом.

до економічної катастрофи. Інфраструктура країни зійшла нанівець. У містах перестали працювати комунальні служби, у сільських районах — лікарні та школи. У дельті Нігеру місцеве населення, під землею якого видобували нафту, вимагало частину прибутків спрямувати на відшкодування за еко­логічні збитки; військовий режим генерала Абача відреагував арештом та стратою дев'яти їхніх го­ловних лідерів. За світовими показниками Нігерія опустилася до найнижчих щаблів драбини добро­буту — навіть за умови, що вона була десятим ви­робником нафти у світі, а її головним споживачем виступали Сполучені Штати.

У 1999 р. вперше за 16 років до влади в Нігерії прийшов демократично обраний президент Оба­санджо. Він рішуче повернувся обличчям до суво­рих реальностей країни — непрацюючих заста­рілих заводів, покинутих ферм та плантацій, незлі­ченного числа безробітних, закоренілої корупції та хронічної несплати податків, зростаючого швид­кими темпами населення, кризи зі СНІДом тощо. Але водночас на порядку денному постала складна етнокультурна ситуація. Поворот до демократії зу­мовив утрату влади північною елітою, яка давно панувала разом із військовими, і тепер північні штати, переважно мусульманські, почали випро­бовувати свою силу в інший спосіб. Штат Замфа­ра, політики якого потрапили в немилість до пре­зидента, проголосили, що закон шаріату в їхньому штаті буде стосуватися не лише таких справ, як одруження та спадок, а й усіх сфер життя. Тобто слід заборонити, скажімо, поїздки чоловіків і жінок в одному таксі, школи потрібно розділити за статтю, жінок — позбавити права на чимало професій і т. ін. Мусульманські лідери в Замфарі стверджували, шо закон шаріату діятиме лише для мусульман, але насправді вийшло не так. При­міром, християнки змушені були шукати таксі, водіями яких є християни, проте на більшості авто працюють мусульмани, які, зрештою, не підвозять ні мусульманських, ні християнських жінок.

Декілька інших північних штатів наслідували приклад Замфари, незважаючи на заклик уряду не поспішати з ініціативами. Коли штат Кадуна ввів цей закон, сутички між мусульманами і христия­нами фактично спустошили стародовнє місто Ка­дуна. Там і в інших місцях введення закону ша­ріату призвело до втечі тисяч християн. До почат­ку 2001 р. закон шаріату проголосили 10 північних штатів, хоча уряд Кадуни тимчасово відмінив це рішення (рис. 8-11).

Все це збільшує перспективи того, що Ніге­рія — цей наріжний камінь Західної Африки та одна з найважливіших держав континенту — не встоїть перед деволюнійними силами ісламського фронту, яким стала Африканська перехідна зона. Це був би дуже згубний розвиток подій. Стабільна, добре керована та економічно зростаюча Нігерія здатна слугувати маяком для регіону та всього гео­графічного світу. Її крах може бути уразливим для політичної географії Африки, і ця хвороба може поширитися.

Узбережжя та внутрішня частина

Нігерія є однією з 17 держав (ураховуючи Чад і Кабо-Верде), які утворюють регіон Західна Афри­ка. Чотири з них є внутрішніми державами: Малі, Буркіна, Нігер і Чад. Рисунок 1-8 є виразною ілюстрацією того, як умови степу та пустелі домінують у природному довкіллі цих держав. Ри­сунок 1-9 зображує концентрацію населення сте­пової зони, а також зони уздовж вузької смужки води, яку постачає ріка Нігер. Розкидані оази ут­ворюють сталі поселення і центри регіональної торгівлі. Навіть прибережні країни не уникають потужного впливу пустелі на Західну Африку. Природне довкілля Маврітанії є майже повністю пустелею. Сенегал (рис. 8-10) лежить у зоні Са­хель; і не лише Північна Нігерія, а й Північні Бенін, Того і Гана містять степові зони. Утрата па­совищ внаслідок опустелювання є постійною три­вогою тутешніх пастухів.

Держави Західної Африки відчувають наслідки зонування природного довкілля, зображеного на рисунках 1-7 та 1-8, але в них є також виразні регіональні географічні особливості. Бенін — сусідня з Нігерією країна — має плідні культурні та економічні зв'язки з бразільським штатом Баїя. куди багато люду забрали колись у рабство і де збереглися елементи західноафриканської культу­ри. Гана, раніше відома як Золотий Берег, була першою державою Західної Африки, яка здобула незалежність (1957 р.). Вона має стійку економіку, засновану на експорті какао. На її карті можна по­бачити два грандіозні проекти, здійснені за роки незалежності: це порт Тема, який мав обслуговува­ти величезне запліччя Західної Африки, та озеро Вольта, шо виникло внаслідок будівництва найбільшої в регіоні греблі. Коли жоден із про­ектів не виправдав сподівань, економіка Гани за­непала. У 1990-ті роки поява стабільного демокра­тичного уряду (наступника військового режиму) викликала деяке пожвавлення.

Кот-д'ївуар (Берег Слонової Кістки) перетво­рив три десятиліття диктаторського, але стабільно­го правління в економічний прогрес, який приніс країні статус суспільства з низькими і середніми доходами — головно від продажу какао і кави. Тривале втручання Франції у справи країни долу- милося до цього процвітання; столиця Абіджан відображала доволі відносний добробут. Довічний президент Кот-д’Івуару в чисто сімейному дусі затіяв перенести столицю до свого рідного містеч­ка Ямусукро, а потім витратив цілу прірву доларів, спорудивши там католицьку базиліку — суперни­цю римського собору Св. Петра. Вона була посвя­чена саме тоді, коли економіка країни занепадала, а соціальні умови погіршились. До кінця 1990-х років Кот-д’Івуар знову опинився в категорії країн з низькими прибутками (рис. 1-11). Політичні проблеми з регіональним присмаком, розбуркува­ли спільноту країни у 2000 р., коли роздратування відносно етнічного походження кандидата в пре­зиденти переросло у всенародну боротьбу проти іммігрантів із Буркіна, шо зміцнили присутність мусульман на півночі. Тисячі людей були змушені тікати, тим самим поглиблюючи мусульмано- християнський розкол у ній давно стабільній країні з 16,7 млн населення.

Всю Західну Африку хвилювало те, шо трапи­лося в Ліберії та Сьєрра-Леоне. Ліберією, країною, заснованою у 1822 р. звільненими рабами, які по­вернулися до Африки з допомогою американських товариств, шо виступали проти колоніалізму, пра­вили їхні нащадки впродовж шести поколінь. Кау­чукові плантації та копальні залізної руди робили життя «америко-ліберіїшів» спокійним, але серед місцевих жителів кипіло обурення. За військовим переворотом 1980 р.. в якому було вбито президен­та. у 1989 р. настала повномасштабна громадянсь­ка війна, шо нацькувала одні етнічні групи на інші та вигнала сотні тисяч біженців у сусідні країни, зокрема у Кот-д'ївуар, Сьєрра-Леоне та Гвінею. Столиця Монровія (названа на честь президента США Джеймса Монро) була зруйнована; згідно з приблизними підрахунками, загинуло 230 000 осіб — майже 10 % населення. У 1997 р. один із повстанських ватажків. Чарльз Тейлор, став прези­дентом. але його репутація була вже зіпсована бру­тальними заявами під час війни.

Однією з країн, якій ці події завдали шкоди, була Сьєрра-Леоне — прибережна сусідка Ліберії. Вона теж була заснована як притулок для звільне­них рабів, цього разу британцями у 1787 р. Здобув­ши незалежність у 1961 р., Сьєрра-Леоне пройшла знайомий усім шлях від учасниці Британської Співдружності, республіки, однопартійної держави до військової диктатури. В 1990-ті роки грома­дянська війна принесла нечуваний жах цій ма­ленькій країні, куди ше й прибували біженці з Ліберії. Повстанська організація «Революційний об'єднаний фронт» і ті, хто підтримував законний уряд, зійшлися у борні, шо зруйнувала як міста, так і сільські райони. Повстанці не вбивали, а калічили цивільне населення разом із дітьми, а їхні лідери вимінювали алмази на зброю. Ніге­рійські сили під егідою регіональної організації ECOWAS (Економічний союз західноафрикансь- ких держав) втрутилися в цю війну в 1998 р., але повстанці продовжували воєнні дії. Наступними були зусилля OOH щодо стабілізації ситуації та підтримання порядку у столиці Фрітаун з допомо­гою британських спеціальних загонів. Лідерам повстанців — тим, кого звинувачували у найбільш жахливих злочинах, запропонували посади в май­бутньому уряді в обмін на припинення війни. Згідно з наближеними даними ООН, за кілька років близько 500 000 біженців перейшли кордон з Гвінеєю. У 2000 р. Сьєрра-Леоне посіла останнє місце у світі за матеріальним добробутом своїх громадян.

Чому саме ця частина Західної Африки стала жертвою такого насильства? Причин багато: етніч­на ворожнеча, зосередження матеріальних ціннос­тей та влади в руках меншості, суперництво узбе­режжя з внутрішніми районами, роль «національ­них» армій та місцевої поліції у можливостях придбання зброї кожним тощо. Але це ше справа розмірів та розташування країн. Такі маленькі країни, як Ліберія та Сьєрра-Леоне, стають реаль­ними мішенями для заколотників: їх можна порівняно легко взяти під контроль, чого не мож­на зробити з Кот-д’Івуаром чи Ганою. А якщо маленькі країни мають ізольовані та роз'єднані меншини, які не є дійовими учасниками національного життя, ці меншини стають заруч­никами у боротьбі між озброєними фракціями. Треба зауважити, шо Кот-д’Івуар на сході та Се­негал на північному заході були зачеплені щойно згаданими подіями, але не дестабілізовані ними повністю.

Сенегал мав перевагу розташування: він відок­ремлений від Сьєрра-Леоне Гвінеєю — ше однією франкомовною країною Західноафриканського уз­бережжя. Незважаючи на проблеми Сенегалу з са- хельським природним довкіллям, йому вдалося втілити свою колоніальну перевагу (столиця країни Дакар була штаб-квартирою французької Західноафриканської імперії) у тривалий прогрес. Сенегал, у жодному разі не багата країна, залежить від прибутків, які отримує від експорту сільсько­господарської продукції (головно арахісу), рибаль­ства (головне джерело прибутків), продажу фос­фатів та видобутку залізної руди. Однак його найбільшим благом є демократичні традиції, які зберігаються вже понад чотири десятиліття. Це дало змогу Сенегалу витримати такі шторми, як невдалий союз зі своїм англомовним анклавом Гамбією та сепаратистський рух у південно- західному куті країни (рис. 8-10).

Більш ніж 90 % жителів Сенегалу — мусульма­ни. Найбільшою етнічною групою є волоф (близь­ко 37 % усього населення), за нею ідуть фулані та серер (по 17 % кожна). Народність волоф зосеред­жена у столиці та навколо неї і тримає у своїх ру­ках майже всю владу. Правителі Сенегалу підтри­мують тісні відносини з Францією, яка все ще за­лишається найбільшим торговим партнером своєї колишньої колонії та фінансово підживлює її, коли це необхідно. Сенегал, не маючи нафти, алмазів та інших вигідних джерел прибутку, все ж домігся до­сягти рівнів BHП, найвищих у цьому регіоні (див. табл. 1-2). Це є доказом того, шо нормальний представницький уряд і стабільність є більшим благом, ніж золото, пальне чи шось подібне.

Багатолюдна, багатокультурна, роздроблена Західна Африка переважно залишається регіоном фермерів та пастухів (останні мандрують по савані та степах півночі), територією швидкозмінного довкілля між океаном і пустелею. Місцеві сільські ринки керують традиційною економікою, а 14 періодичні ринки, які відкриті не щодня, а працю­ють кожних три, чотири або більше днів, забезпе­чують участь усіх сіл у системі обміну. Такі тра­диції діють по сьогодні, навіть при тому, що великі міста приваблюють селян і самі тріщать по швах. Найбільшими проблемами регіону є економічне виживання та розбудова держав, утруднена існую­чою мережею кордонів. І ці проблеми дуже обтяж­ливі, як і будь-що інше в Африці.