ЕКВАТОРІАЛЬНА АФРИКА

Термін «екваторіальна» стосується не лише розта­шування, а й природного довкілля. Екватор розділяє Африку навпіл, однак лише західна час­тина Центральної Африки характеризується умо­вами.

Домінуючий вплив на фізичну географію Ек­ваторіальної Африки має гігантський басейн Конго. Гори Адамава відокремлюють цей регіон від Західної Африки; більші висоти і кліматичні зміни позначають його південні межі (див. межі Cwa на рис. І-8). Політична географія регіону складається з восьми держав, серед яких Демокра­тична Республіка Конго (в минулому Заїр) значно перевищує решту як за територією, так і за насе­ленням (рис. 8-12).

П’ять з інших семи держав — Габон, Камерун, Сан-Томе і Прінсіпі, Республіка Конго та Еква­торіальна Гвінея — усі мають берегові лінії на Ат­лантичному океані. Центральноафриканська Рес­публіка і Чад, південь якого є частиною цього регіону, — це внутрішні держави. Особливості фізичної та суспільної географії Екваторіальної Африки поширюються певним чином навіть на південну частину Судану. Цей величезний і склад­ний регіон у багатьох аспектах є найбільш не­спокійним в усій Субсахарі.

Протягом колоніального періоду назва Конго стосувалася двох країн на протилежних боках го­ловної ріки цього регіону: Бельгійського Конго і Французького Конго. Після здобуття незалежності обидві країни спершу зберігали цю назву, проте в 1971 р. правитель більшого Конго змінив її на Заїр. У 1997 р., вслід за тривалою революцією, яка розпочалася у Східному Заїрі, країною заволодів новий режим і перейменував її на Демократичну Республіку Конго.

Демократична Республіка Конго

Як ілюструє карта. Демократична Республіка Конго (ДРК) має лише крихітне віконце (37 км /23 милі) на Атлантичний океан, однак достатнє для гирла ріки Конго. Океанські кораблі можуть заходити в порт Матаді, але потім починаються водоспади й пороги, і товари перевозяться автомобільними шляхами чи залізницею до столиці Кіншаси. Це не єдине місце, де ріка Конго не може слугувати транспортним сполученням. Підніміться її течією вгору (рис. 8-12), і ви побачите, шо потрібні ще інші перевантажування — між Кісангані та Убун- ду, а також у Кінду. Поїдьте залізницею півден­ніше від Кінду, і ви натрапите на інший вузький коридор на території ДРК — поблизу міста Лубум- баші. Тут, у провінції Катанга, залягає більшість головних мінеральних ресурсів країни, зокрема мідь і кобальт. Як видно на карті, найефек­тивніший експортний маршрут залізницею проля­гає звідси через Анголу в порт Бенгела. Проте гро­мадянська війна в Анголі зруйнувала цей маршрут.

З територією, не дуже меншою, ніж США східніше від Міссісіпі, з населенням 55,4 млн осіб, із багатою та різноманітною ресурсовою базою, із землями, переважно придатними для сільського

РИСУНОК 8-12

господарства. Демократична Республіка Конго має всі необхідні складові, шоб бути лідером регіону, а можливо, й усієї Африки. Але потужні відцентрові сили, спричинені її фізичною та культурною гео­графією, розривають країну на частини. Веле­тенський лісистий центральний басейн є непобор­ною перешкодою для сполучення сходу й заходу, півночі та півдня. Багато з продуктивних районів ДРК розташовані вздовж її периферії та відокрем­лені величезними відстанями. Ці райони, як пра­вило, звернені до одного чи кількох із дев’яти країн-сусідів за виходом до моря, за ринками збу­ту та за іншими контактами на основі етнічної спорідненості.

Громадянські війни 1990-х років розгорілися в одній із країн-сусідів, Руанді, й перейшли у тодішній Заїр.

Однак Східний Заїр населяли тутсі та спо­ріднені з ними групи, тому невдовзі гуту зазнали поразки, але згодом розпочали більшу війну. Не­забаром сили тутсі, яким допомагав не лише уряд з представником тутсі на чолі, але також дружня їм Уганда, підкорили Східний Заїр і вирушили на захід. їхнім керівником був досвідчений пов­станський командир із Катанги Лоран Кабіла. У травні 1997 р. армія Кабіли, перетнувши Заїр із вражаючою швидкістю, здобула столицю Кіншасу й захопила владу. Через деякий час Кабіла оголо­сив, що Заїр надалі матиме назву Демократична Республіка Конго.

Зайняти місце корумпованого занепалого ре­жиму в Кіншасі (який довго підтримували Сполу­чені Штати) було однією справою, а відроджувати країну — цілком іншою. Невдовзі режим Кабіли уже не ладив зі своїми колишніми союзниками. З іншого боку, його звинувачували у неспромож­ності запровадити реформи. Крім того, повс­танські сили, шо колись допомагали Кабілі, тепер побачили можливість досягти своїх власних тери­торіальних цілей.

На початку 2001 р. Кабілу було вбито і Демок­ратична Республіка Конго залишилася грубо поділеною (див. рис. 8-12). Зусилля встановити мир не дали вагомих результатів за умови склад­них й інколи непідвладних проблем регресуючої країни. Понад 200 етнічних груп перебувають у межах колоніальних кордонів, які потребують ре­конструкції, і ця реконструкція не може бути без­болісною як для ДРК, так і для всієї Африки.

По той бік ріки

На захід і північ від рік Конго та Убангі розташо­вані сім країн Екваторіальної Африки (рис. 8-12). Дві з них є внутрішніми державами. Чад, що прос­тягається через Африканську перехідну зону і яв­ляє собою регіональний кордон із Західною Афри­кою. є однією з найвіддаленіших країн континен­ту. Однак відкриття значних нафтових родовищ на півдні та проект трубопроводу до Крібі в Камеруні будуть ефективніше зв’язувати Чад з Екваторіаль­ною Африкою. Центральноафриканська Республіка, яка довгий час є нестабільною і дуже вбогою країною, ніколи не могла перетворити свій сільсь­когосподарський потенціал і мінеральні ресурси (алмази, уран) у реальний поступ. І ше одна країна займає два маленькі, з густим лісовим покривом, вулканічні острови. Це Сан-Томе і Прінсіпі — міні- держава. шо налічує лише 175 000 населення та здійснює невеликий експорт зі своїх плантацій ка­као та кокосів.

Цілком інша картина у чотирьох прибережних державах. Усі вони володіють запасами нафти, і їм належить частка екваторіальних лісів басейну Конго; тому їхніми провідними експортними това­рами є нафта та лісоматеріали.

Камерун, менше наділений нафтою та іншими сировинними матеріалами, має найсильніший сільськогосподарський сектор у регіоні завдяки розміщенню у вищих широтах і в умовах підвище­ного рельєфу. Західний Камерун є однією із най­розвинутіших частин Екваторіальної Африки, тут розташовані столиця Яунде і порт Дуала. У 1997 р. Камерун надав право Китаю розробляти запаси бокситів, але посварився з сусідньою Нігерією за спільний кордон на багатому нафтою півострові Бакассі, розташованому на далекому заході, де мо­вою міжнаціонального спілкування камерунців є англійська, а не французька, як деінде в цій країні.

Маючи п'ятьох сусідів. Республіка Конго могла б стати важливим транспортним центром у цьому регіоні, зокрема для ДРК. якби та відродилася після громадянської війни. Її столиця Браззавіль лежить на ріці Конто навпроти Кіншаси і сполу­чається з портом Пуент-Нуар шосейною дорогою і залізницею. Проте спустошуюча боротьба за владу звела нанівець географічні переваги Республіки Конго.

Як ілюструє рисунок 8-12, Екваторіальна Гвінея займає прямокутник території материка та острів Біоко, де розмішена столиця Малабо. На цю країну, колишню іспанську колонію, яка зали­шилася однією з найменш розвинутих країн Аф­рики, теж вплинуло видобування нафти в цьому регіоні. Нафтопродукти тепер домінують в її екс­порті, проте, як і в багатьох інших нафтоносних країнах, це багатство не збільшило якоюсь види­мою мірою прибутки простого населення.

Здається, ше одна територія мала б бути части­ною Екваторіальної Африки: це Кабінда. вклинена між двома Конго прямо на північ від гирла ріки Конго. Кабінда є одним із колоніальних спадків на карті Африки — вона належала португальцям і нею управляли як частиною Анголи. Зараз вона є • 5 ексклавом незалежної Анголи — і до того ж дуже цінним завдяки великим запасам нафти.