БЛИЗЬКИЙ СХІД

Географічний термін «Близький Схід», як ми зазна­чали раніше, не є строго науковим, але він на­стільки широко вживається, шо його ігнорування створює більше проблем, ніж розв'язує.

Сьогодні термін «Близький Схід» має більш специфічне, регіональне значення. Цей регіон роз­ташований прямо посередині обширного ісламсь­кого світу (рис. 7-9). На північ і схід від нього ле­жать Туреччина та Іран з мусульманським Туркес­таном за ними, на південь — Аравійський півострів, а на захід — Середземне море, Єгипет та решта Африки. Отже, це визначальний регіон географічного світу, сама його серцевина.

Близький Схід формують п'ять країн (рис. 7-ІЗ): Ірак — найбільша за кількістю населення й тери­торією, з виходом до Перської затоки; Сірія — друга за обома категоріями, з виходом до Серед­земного моря; Йорданія — пов’язана вузькою за­токою Акаба з Червоним морем; Ліван, чиє стано­вище як єдиної країни стало проблематичним; а також Ізраїль — єврейська держава у бурхливому мусульманському світі.

БЛИЗЬКИЙ СХІД 421

Ірак

Із населенням 24.4 млн осіб (не 42 % людності всього регіону) Ірак займає близько 60 % сукупної території Близького Сходу. Володіючи великими запасами нафти і обширними територіями зрошу­ваних земель, Ірак добре забезпечений природни­ми ресурсами. Він є наступником ранніх месопо­тамських держав та імперій, шо виникли у басейні Tirpy та Євфрату; отож країна просто всіяна архео­логічними перлинами.

Сьогодні Ірак межує з шістьма сусідами і доне­давна мав ворожі відносини з багатьма із них. На північ лежить Туреччина — джерело обох іраксь­ких життєдайних річок. На сході розташований

Іран — мішень десятирічної руйнівної війни 1980-х років. У голові Перської затоки розміщений Ку­вейт. окупований іракською армією у 1990 р. На південь лежить Саудівська Аравія — союзник су­противників Іраку. А на заході Ірак межує з Йор­данією та Сірією. Йорданія надавала Іракові вихід до Червоного моря через всій порт Акаба під час війни у Перській затоці 1991 р. всупереч санкціям ООН. але з того часу відносини між країнами погіршилися. Сірія функціонально лежить найвід- даленіше від Іраку, незважаючи на довгий пустель­ний кордон зі своїм сусідом. Однак зауважимо, що ріка Євфрат перетинає Сірію перед входом в Ірак, і вода є потенційним джерелом напруження у цій посушливій зоні.

Регіональна географія Іраку виявляє поділ усе­редині країни (рис. 7-ІЗ). Серцевиною Іраку є те­риторія навколо столиці Багдада на ріці Tirp посе­ред продуктивних сільськогосподарських угідь Тігро-Євфратської рівнини. Тут більшість насе­лення є мусульманам и-сун н ітам и. які домінують у серцевинному ареалі та політичній машині країни.

Однак аж IO із 24 млн жителів Іраку є не суннітами, а шиїтами, які зосереджуються на гус- тозаселеному півдні. Тут знаходяться деякі з шиїт­ських найсвяшенніших місць, і тут Аятоллі Xo- мейні, який ховався від переслідувань шаха Ірану, вперше надали притулок до його втечі у Париж і, зрештою, повернення до Тегерана. Але іракські шиїти не мають пропорційного представництва у владі країни, і війна у Перській затоці спричинила лихо для них та їхніх провінцій. Побоюючись шиїтських виступів після того як іракську армію витіснили з Кувейту, Багдад придушив шиїтське повстання, під час чого дуже постраждали як лю­ди, так і релігійні святині.

Уважніший погляд на рисунок 7-13 виявляє важливість цієї південної зони Іраку.

Зверніть також увагу на ситуацію у найваж­ливішому південному місті Іраку — Басрі — та на стан кордону з Кувейтом. У цьому районі залягає кілька великих нафтових родовищ; одне з них простягається з-під іракських земель у Кувейт. У 1990 р. Ірак заявив, шо Кувейт викачував нафту з цього родовища, роблячи скісні свердловини під іракською територією; шо кордон між обома країнами не погоджено і шо Кувейт не підпоряд­ковується правилам ОПЕК стосовно видобутку нафти і встановлення цін на неї. Оскільки річище Шатт-аль-Араб було захаращене після щойно закінченої ірано-іракської війни, то анексія Ку­вейту забезпечила б Іракові новий вихід до Персь­кої затоки. За такого поєднання чинників Ірак у середині 1990 р. зважився на вторгнення до Кувей­ту, що розпочало війну у Перській затоці на почат­ку наступного року.

Серцевинний ареал із центром у Багдаді та шиїтський Південь є двома головними іракськими субрегіонами; третій субрегіон лежить на півночі. Тут більшість людності належить до суннітів, але вони не є арабами: це земля курдів. До 4 млн курдів живуть у переважно гірських районах Північного Іраку, і вони становлять близько 15 % сукупного курдського населення цього гео­графічного світу. Курди є меншинами в усіх країнах, де вони мешкають. Географи оцінюють кількість курдів до 25 млн осіб — із найбільшим числом у Туреччині, потім в Ірані, Іраку, Сірії та дрібних геопросторових зосередженнях у Вірменії та Азербайджані (рис. 7-13).

Як свідчить карта, іракські курди займають особливу територію країни: величезне нафтове ро­довище поблизу міста Кіркук лежить на межі курдських володінь. Під час ірано-іракської війни і знову під час війни у Перській затоці курди виступили проти своїх іракських правителів і навіть контролювали частину своєї батьківщини.

Майбутній Курдистан?

18

Політичні корти регіону не показують його, але там, де стикаються Туреччина, Ірак та Іран, культурний ландшафт є ні турецьким, ні іракським, ні іранським.

Курди населяють цю гірську окраїну понад 3000 років. Вони є нацією, але не мають держави; їм також не приділяють стільки міжнародної уваги, скільки отримують інші бездержавні нації (скажімо, палестинці). Турецьке та іракське гноблення курдів, а також іранська зрада їхніх прагнень но короткий час стають сенсацією, але швидко забуваються. І це не дивно: геогрфічна віддаленість, а також перешкоди, створені правлячим режимом, утруднюють доступ до ізольованої від зовнішнього світу землі курдів.

Багато курдів мріють про той день, коли їхня розшматована батьківщина стане нацією-державою. Більшість погодиться но те, щоб місто Діярбакир, яке тепер у Південно-Східній Туреччині, стало столицею. Воно краще від решти курдських містечок відповідає ролі провідного міста, хоча найбільша урбаністична концентрація курдів — це у халупах поблизу Стамбу­ла, куди мігрували понад 3 млн осіб. Тим часом і но своїй території курди поділені, незважаючи на свої спільні завдання; їхня надзвичайно розз'єднаність за­важає їхній меті; як і у випадку з басками Європи, не­величка купка екстремістів використовує насилля для досягнення своїх цілей.

Курди — без нафтових запасів, морського узбе­режжя, владних покровителів, Глобальних суспільних зв'язків — є жертвами змови між історією та гео­графією. Одна з найбільших бездержавних націй сподівається на визволення, яке навряд чи надійде. але влада завжди клала кривавий кінець таким спробам: зокрема у 1980-х роках Багдад викорис­тав ціаністий і гірчичний газ проти курдських се­лян. Наприкінці війни у Перській затоці OOH ус­тановила зону безпеки між 36-ю паралеллю та іракським північним кордоном для заохочення по­вернення біженців, які втекли у Туреччину та Іран.

Інфраструктура та економіка Іраку були зруй­новані під час війни у Перській затоці, до того ж країна змарнувала значну частину свого потен­ціалу у попередньому конфлікті з Іраном. Зі свої­ми родючими сільськогосподарськими угіддями і величезними прибутками від нафти Ірак спромож­ний бути однією з найуспішніших країн цього гео­графічного світу. Натомість невдале керівництво зробило з нього одну зі світових трагедій.

У 2003 р. CHlA разом із союзниками оку­пували Ірак, скинувши режим Саддама Гуссейна.

Сірія

Якшо одна проблема може збуджувати практично весь цей географічний світ (крім ісламу та нафти), то це Ізраїль. Під час війни у Перській затоці Ірак втягнув Ізраїль у конфлікт, спрямовуючи на нього ракети. Цього можна б було досягти легше, якби Ірак мав те. шо Сірія: спільний кордон з єврейсь­кою державою. Ірак, який колись намагався ство­рити ядерну зброю для залякування Ізраїлю, є ли­ше однією країною Середнього Сходу, яка не має з ним територіальних контактів.

Натомість у Сірії є історичні докази свого сусідства: у 1967 р. вона втратила частину тери­торії — Голанські висоти — на користь Ізраїлю. Понад ЗО років потому ініціатори переговорного процесу все ще намагалися повернути Сірії цю те­риторію. але тут є багато проблем. Єврейські посе­ленці зайняли частину висот; до того ж в Ізраїлі існує сильна опозиція поверненню Голанів: адже це демократичне суспільство, де виборці можуть відкликати представників, чию політику вони не схвалюють. Зі свого боку Сірія не є демократією; з 1963 р. це республіка з військовим режимом. Сірійське населення (17,4 млн осіб) на 75 % суннітсько-мусульманське, але правляча еліта по­ходить від меншої ісламської секти — алавітів. Лідери цієї владної меншини здобули контроль над країною десятки років тому. У 2000 р.

Подібно до Лівану та Ізраїлю Сірія володіє Се­редземноморським узбережжям, де можна отриму­вати урожай без зрошування. Поза цією густозасе- леною зоною Сірія має набагато більшу внут­рішню частину порівняно зі своїми сусідами, але її продуктивні території розпорошені. Дамаск, що у південно-західному куті країни, розташований в оазі; він вважається найстарішим безперервно за­селеним містом в усьому світі. Тепер це столиця Сірії з населенням 2,5 млн осіб.

Халеб (Алеппо) є центром крайнього північно­го заходу, осередком вирощування бавовни і пше­ниці. Річка Орона постачає сюди воду для зрошу­вання. але у східній частині країни Євфрат вико­нує роль «дороги життя». В інтересах Сірії розви­вати свої східні провінції, а нещодавно виявлені запаси нафти у цьому районі прискорять цей про­цес. Сірія є самодостатньою в головних видах зер­нових і отримує значні надходження від експорту бавовни, але більша частина її скромних прибутків надходить від нафти. Сірія також належить до країн, де сїтьське господарство ше може розши­рюватися. Це розширення сприятиме зростанню держави і залучить її окремі субрегіони у тіснішу просторову систему. Але найбільше Сірії потрібна модернізація; у глобалізованому світі вона зали­шається однією з найбільш стагнованих та ізольо­ваних спільнот.

Йорданія

Цього всього не можна сказати про Йорданію (5,4 млн осіб) — пустельне королівство, шо лежить на схід від Ізраїлю і на південь від Сірії. Вона та­кож стала продуктом розпаду Оттоманської імперії, але більше, ніж інші арабські держави, постраждала, коли було створено Ізраїль. По-пер­ше, торгівля Йорданії відбувалася через Хайфу, яка стала ізраїльським портом. Сьогодні Йорданія залежна від нестабільних ліванських гаваней або втомливого шляху через затоку Акаба на півдні. По-друге, коли Йорданія стала незалежною у 1946 р., її населення становило лише 400 000 осіб, пере­важно кочовиків, землеробів, мешканців сіл; горо­дяни були нечисленними. З поділом Палестини та створенням Ізраїлю у 1948 р. Йорданія отримала понад половину мільйона арабських біженців. Не­забаром вона стала відповідальною за ще одну по­ловину мільйона палестинців, хоча ті жили на дру­гому боці ріки Йордан (тепер відомому як Західний берег), де інкорпорувалися у державу. Так біженці збільшили кількість жителів, а до зовнішніх політичних проблем додалися внутріш­ні, не кажучи вже про економічні труднощі запо- чаткування національного життя як бідної країни.

Йорданія вижила з допомогою американської, британської та іншої допомоги, але її проблем від цього не поменшало. Багато йорданських жителів лише формально віддані країні, не вважають себе її громадянами і не дуже підтримують репресивну монархічну систему. Невдоволені групи постійно погрожують утягнути країну у черговий конфлікт з Ізраїлем. Війна 1967 р. була руйнівною для Йор­данії, шо втратила як Західний берег (її претензії були формально пред'явлені Організації визволен­ня Палестини у 1988 р.), так і свій сектор Єрусали­ма (це було друге за розмірами місто королівства). Там, де існують надії на прогрес, наприклад, щодо розвитку долини ріки Йордан, нав’язуються полі­тичні конфлікти. Столичне місто Амман відобра­жає обмеженість і бідність країни. Без нафти, дос­татніх сільськогосподарських угідь, без єдності та сили, обтяжена біженцями, Йорданія являє собою похмуру економічну картину на Близькому Сході. Своєю непропорційно великою роллю, яку Йор­данія відіграє у політичному житті регіону, вона може завдячити 46-річному правлінню її короля Гуссейна. Ця епоха лідерства і потужні доцентрові сили, які вона представляла, завершилися зі смер­тю короля у 1999 р. Тепер, за правління його си­на — короля Абдулли II, країна зустрілася з біль­шими викликами, ніж будь-коли раніше.

Ліван

Ліван, північний сусід Ізраїлю на Середземно­морському узбережжі, є винятком із правила, шо Близький Схід — це світ ісламу: чверть його 4,3- мільйонного населення — християни. Удвічі мен­ший за територію Ізраїлю, Ліван має довгу історію торгівлі та комерції — починаючи від стародавніх фінікійців, які базувалися тут понад тисячу років перед Різдвом Христовим. Ліван змушений імпор­тувати багато основних продуктів харчування і пшеницю. Смуга узбережжя попід горами хоча й інтенсивно культивується, але не може забезпечи­ти населення достатньою кількістю зерна. У внутрішній частині — в родючій долині Бекаа, притиснутій до гір і зрошуваній річкою Літані, ви­рощується широкий асортимент фруктів та овочів.

Ліван розколовся у 1975 р., коли вибухнула громадянська війна між мусульманами й христия­нами. Це був конфлікт із багатьох причин. По- перше, у Лівані протягом кількох десятиліть існу­вала політична система, створена французькими колонізаторами у 1920-ті роки; вона поділила владу між цими двома провідними спільнотами, але основа цієї системи застаріла. У 1930-ті роки му­сульман і християн у Лівані було приблизно одна­ково; але з того часу кількість мусульман зростала набагато вищими темпами, ніж більш урбанізова- них і в цілому багатших християн (багато з них емігрували з Лівану за останні десятиліття). Незго­да мусульман із такою політичною системою ви­явилася у кількох виступах ще до громадянської війни. По-друге, Ліван став притулком для понад 300 000 палестинських біженців. Ці люди, що пе­реважно проживали у злиденних таборах, ніколи не були вдоволені поміркованим ставленням Ліва­ну до Ізраїлю. Коли вибухнуло перше протистоян­ня між мусульманами і християнами у місті Тріполі, палестинці приєдналися до конфлікту на мусульманському боці. У результаті цього проти­стояння країну було фактично зруйновано.

Столиця, місто Бейрут, яке колись славилося величною архітектурною красою і часто порівню­валося з Парижем, зазнало значних пошкоджень: на його вулицях боролися за владу християни, суннітські мусульмани, шиїтські мусульмани, дру­зи (ісламська секта), палестинське ополчення, а також ліванська і сірійська армії. До кінця 1980-х років Бейрут було майже знищено; його населення скоротилося до 150 000, тобто у десять разів. Від 1990 р. конфлікт припинився, Бейрут було від­будовано, але поділено. Східний Бейрут є хрис­тиянським анклавом, тоді як Західний — майже виключно мусульманський. За таких умов сто­лиця повертається до життя і тепер має 2,1 млн людності.

У міру зростання впливу мусульман у Лівані християни зосередилися на території вздовж узбе­режжя між Бейрутом і Тріполі (рис. 7-13). Тим ча­сом Ізраїль окупував зону безпеки на півдні, а різні конкуруючі мусульманські підрозділи конт­ролювали інші частини країни. У 1976 р. Сірія послала свою армію для умиротворення Лівану. Підтримуючи різні угруповання, Сірія допомогла стримати насилля поза Бейрутом, але потім сама опинилася у заплутаних сітях ліванських проблем. У той час інші країни, зокрема Іран, підтримували антиізраїльські сили в Лівані, ще більше усклад­нюючи справу.

У 2000 р. Ізраїль вирішив залишити зону без­пеки, яку він утримував у Південному Лівані, ма­ючи надію, що життя на прикордонній території (тепер під наглядом ООН) зможе повернутися до норми.

Ізраїль

Ізраїль лежить у серцевині арабського світу (рис. 7-9). Його сусідами є Ліван і Сірія на півночі та північному сході, Йорданія на сході та Єгипет на південному заході — усі вони й донині виступа­ють проти існування поміж ними єврейської дер-

жав». Від 1948 p.. коли за рекомендацією OOH бу­ло створено Ізраїль, арабо-ізраїльський конфлікт затьмарив усе інше на Близькому Сході.

Опосередковано Ізраїль був наслідком розпаду Оттоманської імперії. Британці захопили контроль над Палестиною, і британська політика підтриму­вала прагнення європейських євреїв батьківщини на Близькому Сході, втілені в концепті сіонізму — повернення до Сіону, тобто стародавнього Ізраї­лю. У 1946 р. британці надали незалежність тери­торії на схід від ріки Йордан; так постала Транс- йорданія (тепер держава Йорданія). Незабаром після цього територія на захід від ріки Йордан бу­ла поділена ООН, і євреї отримали трохи більше її

БЛИЗЬКИЙ СХІД 425 половини, яка довгий час була зайнята арабами. Євреї фактично заволодіти лише близько 8 % па­лестинської землі, але там мешкало більше трети­ни її населення.

Одразу після проголошення незалежної держа­ви Ізраїль нову країну піддали атакам арабські сусіди, які відмовляли їй у праві на існування. У подальшій боротьбі Ізраїль не лише утримав свою власну, але й завоював значну територію у Цент­ральній та Північній Палестині та у пустелі Негев на південь (рис. 7-14). Наприкінці цієї арабо- ізраїльської війни у 1949 р. єврейське населення контролювало 80 % колишньої палестинської те­риторії на захід від Йордану.

Палестинська дилема

Після створення Ізраїлю у 1948 р. на тій території, яка була британським мандатом Палестини, араби, які століттями називали Палестину своєю батьківщи­ною, були змушені жити як біженці у сусідніх країнах. Багато асимілювалися у спільноти сусідів Ізраїлю, але інші й долі живуть у таборах біженців. Ізраїлеві тепер понад півстоліття, і більшість полестинців народилися також після поділу Палестини у 1948 р.

Полестинці називають себе нацією без держави (як євреї до утворення Ізраїлю), хоча вони та їхні на­щадки сьогодні становлять більшість населення Йор­данії. Вони вимагають, щоб їхні прагнення були почуті та було створена палестинська держава. Перші кроки у цьому напрямку вже зроблені як частина арабо- ізраїльського мирного процесу, і переговори тривають.

Сучасні оцінки палестинського населення у цьому географічному світі такі:

Усього

9 327 000

Як видно з рисунка 7-14, Ізраїль тепер володіє не лише територією, наданою йому ООН, а й до­датковою — з виходом на Єгипет, Ліван і Західний берег. Під час конфлікту війська Трансйорданії окупували Західний берег, і в 1950 р. король фор­мально анексував її своїй країні, яка була пере­йменована на Йорданію.

Цей початковий конфлікт був лише першим у низці воєн між Ізраїлем та його арабськими сусідами. У 1967 р. тижневий військовий конфлікт завершився головною ізраїльською перемогою: Ізраїль захопив Голанські висоти у Сірії. Західний берег у Йорданії та Сінайський півострів (аж до самого Суецького каналу) у Єгипту. У 1973 р. ше одна нетривала війна привела до відходу Ізраїлю від Суецького каналу до лінії перемир’я на Сінай- ському півострові. У 1978 р. Ізраїль підписав мир за умовами Сполучених Штатів і пізніше повернув увесь завойований Сінайський півострів Єгиптові.

З того часу існує доволі крихкий мир, а в 1990-х роках було досягнуто певного прогресу у відноси­нах між Ізраїлем та його арабськими сусідами, а також між Ізраїлем та палестинцями. які перебува­ли під його контролем у секторі Газа й на Західно­му березі. Угоди, шо нормалізують відносини з Єгиптом та Йорданією, були важливими кроками на цьому важкому шляху, а створення Палес­тинської адміністрації (ПА) для управління Газою і кількома містами Західного берега стало ше од­ним досягненням. Однак на цьому шляху стоять багато перешкод, у тому числі такі.

1. Голанські висоти. Повернення Голанських висот Сірії може стати передумовою для нормалізації відносин з нею. але політичний клімат у само­му Ізраїлі може не допустити цього.

2. Західний берег. Навіть після захоплення Ізраїлем у 1967 р. Західний берег може стати палес­тинською батьківщиною (і. можливо, держа­вою), але єврейські іммігранти на цій території можуть зробити таке майбутнє неможливим. У 1977 р. лише 5000 євреїв жили на Західному бе­резі; до 2000 р. їх було вже 200 000 осіб, шо ста­новило 10 % населення і створювало заплутану «мереживну структуру» єврейських та арабсь­ких поселень (рис. 7-15).

3. Палестини,!. Хоча палестинські проблеми зосе­реджуються на секторі Газа і Західному березі, а також на арабах, які називають себе палес­тинцями у країнах, що межують з Ізраїлем (го­ловно у Йорданії), понад 1 млн палестинських арабів живуть у самому Ізраїлі (див. вставку «Палестинська дилема»),

4. Єрусалим. Священне місто для євреїв, християн і мусульман, Єрусалим мав стати мультинаціо­нальним містом за планом OOH для Палести­ни. Але його захопив Ізраїль разом із Західним берегом у війні 1967 р. і вважає своєю столи­цею. незважаючи на заперечення арабів. Це місто настільки важливе для майбутньої долі регіону, шо ми зупинимося на ньому в наступ­ному підрозділі.

Виклик для XXI століття

Єврейська віра була заснована Авраамом і впро­ваджена на Сінайській території під час виходу євреїв з Єгипту до «землі обітованої» між рікою

Йордан і Середземним морем, де тоді мешкали філістімляни, від яких, мабуть, і пішла назва Псестина. Тут євреї створили державу, і Єруса­лим був її столицею. Заселений протягом майже 40 століть, Єрусалим був місцем Першого храму, де віра набула канонічних форм. Після правління ца­ря Соломона царство розпалося і було завойоване спершу ассірійцями, а тоді вавілонцями, персами і греками. Перший храм було знишено вавілонцями (586 р. до P. Xp.), але його відбудували як Другий храм за перського правління. Єврейська держава відродилася за часів повстання проти греків, але римляни побороли її. За римських часів на єврей­ських землях виникло християнство — месіанська релігія на основі вчення Icyca Христа. Коли євреї повстали проти римлян, римська армія знищила Другий храм у 70 р. по P. Xp., залишивши лише частину його західної стіни. Сьогодні це найбільш шановане місце для євреїв, і до нього плине не­скінченний потік вірних, оплакуючи втрату храму.

За римської влади Єрусалим і Палестина стали осередком християнської віри, і в місті постало багато християнських церков. У VII ст. поширення ісламу з Мекки надало Єрусалимові, який мусуль­мани називали Аль-Кудс (Святий), ще одного ду­ховного напряму. Незважаючи на періодичні розо­рення. сьогодні Єрусалим залишається містом свя­тинь — Західної стіни; Церкви Гробу Господнього, де був похований Icyc Христос; мечетей Еть-Акса і Омара на Храмовій горі, з якої пророк Мугаммад, як вірять, вознісся на небеса.

Коли OOH делімітувала сучасну державу Ізраїль, Єрусалимові відводилася особлива роль. Ille раз подивіться на рисунок 7-14, і ви побачите, шо ця делімітація (коричневий колір) не охоплю­вала Єрусалима. За Резолюцією про поділ Палес­тини, згідно з якою було створено Ізраїль. Єруса­лим визначався як міжнародне місто, однаково відкрите для євреїв, мусульман і християн. Як свідчить рисунок, наступна війна збільшила єврейську державу далеко поза розміри, визначені їй ООН, відсунувши на схід межі Західного берега, контрольованого арабами, і створюючи коридор, шо прив’язує Єрусалим до ізраїльської території.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Культурні контрасти пронизують увесь міський ландшафт Єрусалима; суспільне напруження очевидне. Майже з кожно­го висотного пункту ви можете побачити місця поклоніння і Святу землю, яка так багато означає для єврея, християнина і мусульманина: синагоги, церкви і мечеті, обгороджені цвин­тарі, історичні місця, сакральні святині, — усе розташоване поряд, як на цій панорамі. На деякій відстані можна побачи­ти Йорданську долину: Єрусалим стоїть там, де Західний бе- I per зустрічається з Ізраїлем. Коли ізраїльська влада вирішило перетворити Єрусалим на свою політичну штаб-квартиру, це було відкрите проголошення того, що Єрусалим не стане міжнародним містом. Сьогодні воно є ще одним прикладом передової столиці — авангарду держави на потенційно спірній території».

Ill III Il Il Il

OOH визначила столицею Ізраїлю Тель-Авів, але територіальні завоювання цієї країни під час війни 1948—1949 рр. дали їй змогу перенести свої владні органи до Єрусалима. У 1950 р., незважаю­чи на шалений спротив арабів, Ізраїль проголосив своєю столицею Єрусалим, роблячи її фактично передовою столицею у вершині клина Західного берега.

Щоправда, Ізраїль захопив тоді не весь Єруса­лим. Як свідчить рисунок 7-16, лінія припинення вогню, шо фактично була визнана кордоном Західного берега, перетинала серцевину міста. Старе місто з його святинями, включно із Захід­ною стіною, залишилося у Йорданії, як і Східний Єрусалим. Нове місто на заході дісталося ізраїль­тянам, які розширили модернізацію цього сектора і заселили його євреями. Однак тепер євреї не могли дістатися Західної стіни, втративши най- святіше місце свого паломництва.

Війна 1967 р. та її наслідки змінили цю ситу­ацію. Ізраїль захопив Західний берег, у тому числі весь Єрусалим, і Старе місто з’єдналося з Новим. Невдовзі Ізраїль розширив муніципальні межі Єрусалима далеко на північ, південь і схід від того, шо було раніше Східним Єрусалимом (рис. 7-16). Це ше більше ускладнило будь-яке майбутнє розв'язання питання Західного берега.

До цього часу Західний Єрусалим був переваж­но єврейським, а східний — здебільшого арабсь­ким. OOH і міжнародна спільнота продовжували сподіватися, шо такий поділ може з часом сфор­мувати умови, за яких Східний Єрусалим стане частиною держави Палестина, а Західний Єруса­лим залишиться частиною Ізраїлю; при цьому Старе місто буде інтернаціоналізовано. Але Ізраїль мав інші плани. У 1980 р. він знову підтвердив, шо Єрусалим є його столицею, і закликав усі держави, які Ma_jTit з ним дипломатичні відносини, перенес­ти свої посольства з Тель-Авіва (де більшість із них була і є далі) до Святого міста. Тим часом Ізраїль почав будувати своїм громадянам житло у зоні муніципального розширення. Ця програма мала на меті створити дугу єврейських кварталів навколо старого Східного Єрусалима, яка б по­кінчила з відмінністю між арабським сходом і єврейським заходом. Понад не вважалося, шо при­сутність аж 200 000 єврейських жителів у районах за межами Старого міста створить буферну зону між окраїнами арабського Західного берега і араб­ськими частинами внутрішнього міста.

До 1993 р. будівництво єврейських поселень на території, показаній на рисунку 7-16, можна було інтерпретувати як матеріалізований символ пере­моги, здобутої у війні. Але мирні погодженості в Осло у 1993 р. мали на меті покінчити з експро­пріацією земель Ізраїлем і подальшим будівницт­вом поселень. Попри це у 1997 р. ізраїльський уряд пішов ще далі, розробивши плани будівницт­ва у південно-східному куті Єрусалима. Це розлю­тило палестинців, чий головний представник в Єрусалимі назвав ці плани «декларацією війни». Проте у 1998 р. єрусалимські муніципальні межі знову були розширені через втягнення кількох єврейських спільнот на заході міста, далі порушу­ючи його етнічний баланс.

Будь-яке погодження між Ізраїлем, палестин- цями та арабськими сусідами Ізраїлю неминуче має враховувати проблему Єрусалима. У середині 2000 р. тодішній президент США Клінтон зібрав сторони у Кемп-Дейвіді поблизу Вашингтона, шоб знайти розв’язок дилеми, але переговори провали­лися. Незабаром після цього Клінтон оголосив про свою підтримку переміщення американського по­сольства з Тель-Авіва до Єрусалима. За словами президента, ізраїльські учасники переговорів по­казали більше гнучкості, ніж арабська сторона, і це його рішення слід розцінювати як дипломатич­ну винагороду за ізраїльську позицію.

Які варіанти вибору пропонувалися для Єруса­лима? Один із них — це інтернаціоналізація всього міста під наглядом ООН. шо навряд чи буде при­йнятне як для арабів, так і для євреїв. Інший варіант — це інтернаціоналізація Старого міста, щось на кшталт ватиканізації історичного центру. Третій — це розширення Єрусалима на схід за ра­хунок Західного берега і призначення його столи­цею Палестини. Але події після переговорів у К.емп-Дейвіді порушили всі ці плани. Розпочалися вуличні баталії між палестинцями та ізраїльтяна­ми, спричиняючи сотні смертельних випадків і відкидаючи назад мирний процес у цілому.

Майбутнє Ізраїлю

Завдяки широкомасштабній іноземній допомозі (переважно зі США), великим надходженням від євреїв з інших частин світу та енергії своїх грома­дян Ізраїль став багатим суспільством серед від­носної навколишньої бідності (ВНП на одну особу в Ізраїлі майже в 15 разів перевищує показник Йорданії та більш ніж у 12 разів — Єгипту). Плоші зрошуваних земель розширено, з допомогою пере­дових технологій успішно проводиться культи­вація посушливих земель, нафту купують в Єгипту за нормалізаційною угодою, виробництво заліза і сталі у Тель-Авіві здійснюється зі стратегічною ме­тою, і країна стала технополісом світового класу на основі поєднання наукового таланту та облад­нання понад 2000 високотехнологічних компаній. 6.4-мільйонне населення Ізраїлю високоурбанізо- ване, 90 % його живе у таких містах, як Тель-Авів, Яффа, Хайфа і Єрусалим. Серцевинний ареал, шо охоплює Тель-Авів. Хайфу і прибережну зону між ними, населює понад три чверті людності країни; він являє собою набагато модернізованіше гео- просторове зосередження, ніж у будь-якій іншій країні цього географічного світу, шо не видобуває нафту.

У міру просування мирного процесу постійно з’являються нові перешкоди. Одна з них — вода. Понад 30 % постачання води Ізраїлю іде з водо­носних пластів, які лежать під Західним берегом. Із цього приблизно п’ята частина призначається для 2,3 млн палестинців, які живуть на Західному березі, а менший обсяг — для 200 000 єврейських поселенців. Решта споживається у самому Ізраїлі, переважно в Тель-Авіві та Єрусалимі. Якщо відбу­деться наступна стадія передання територій від Ізраїлю під контроль ПА, деякі з найважливіших водонакачувальних станцій перейдуть під палес­тинську юрисдикцію. Ізраїльтяни ж не хочуть змінювати існуючі системи використання води і вимагають, щоб палестинці пообіцяли, що не бу­дуть бурити нові свердловини чи відбирати воду з критичних пластів. Сучасні спільноти, такі як ізраїльська, споживають великі обсяги води — у середньому вчетверо більше, ніж палестинці, а ос­танні не бажають і далі підтримувати таку нерів­ність. Зі свого боку ізраїльтяни заявляють, шо без окремої угоди щодо використання води вони не підтримають майбутню автономію для палестинсь­ких територій на Західному березі.

Майбутнє Ізраїлю залежить від досягнення сприятливих домовленостей зі своїми палестинсь­кими сусідами, а також нормалізації відносин зі світськими і поміркованими арабськими держава­ми. Розташований у серцевині географічного світу, Ізраїль водночас є епіцентром ворожнечі, що має 13-вікову історію. Сьогодні, в епоху глобалізації, невміння Ізраїлю знайти порозуміння зі своїми сусідами виглядає анахронізмом.