4.3. АНТІОХІЙСЬКА ЦЕРКВА

Третьою, після Константинополя і Олександрії, в переліку Церков візантійської традиції стоїть Антіохійська Церква, пара­фії якої сьогодні розташовані в Сирії, Лівані, Іраку, Кувейті, ОАЕ, Бахрейні, Омані та в діаспорі.

• СТАНОВЛЕННЯ АНТІОХІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Християнство до Сирії потрапило завдяки проповіді апосто­лів Петра і Павла. Традиція Антіохійської Церкви іменує апосто­ла Петра першим антіохійським єпископом. В Антіохії послідов­ники Христа вперше були названі християнами. В сирійських містах християнство поширювалось настільки ж швидко, як і в Єгипті. В місцях зосередження християн утворювались єпис­копські катедри. За традицією раннього християнства, столичні єпископи користувалися авторитетом і владою над єпископами міст у своїй провінції. Оскільки в Римській імперії до Константи­на Великого найбільшими і найважливішими містами були Рим, Олександрія і Антіохія, то саме єпископи цих трьох міст склада­ли найвищу церковну єрархію.

Перші століття історії Антіохійської Церкви супроводжували­ся переслідуванням християн. Незважаючи на це, Церква зрос­тала. В 313 році, коли імператор Константин Великий видав Міланський едикт, яким легалізував християнство в Римській імперії, Антіохійська Церква об’єднувала багато християн. Від­разу ж після Міланського едикту Церква зіткнулася з новими викликами. Найбільшим із них було поширення єресі аріанства, яке зародилося в Єгипті і не знайшло численних прихильників у Сирії. В 360 році антіохійським архиєпископом став Мелетій І, який твердо тримався православ’я і виступав як противник арі­анства. В той час країною управляв імператор Констанцій ІІ, який був аріанином. За відверту антиаріанську позицію імпера­тор у 361 році усунув Мелетія І з катедри.

В 451 році відбувся Халкедонський Собор. Окрім богослов­ських питань цей Собор розглядав і питання церковної органі­зації. Саме на цьому Соборі була утверджена пентархія. Іншими словами, на Соборі були затверджені титули п'яти найважли­віших Патріархатів: Рим, Константинополь, Олександрія, Ан­тіохія і Єрусалим. Відповідно до рішень Собору, антіохійський архиєпископ почав іменуватися Патріархом і отримав четверте почесне місце серед єрархів Церкви. Воднораз, із-під юрисдик­ції Антіохійського Патріархату вийшли Константинопольський Патріархат, який отримав юрисдикцію над Грецією і Анатолією (Малою Азією) та отримав вищий статус, аніж Антіохійський Патріархат, і Єрусалимський Патріархат, який отримав юрисдик­цію над єпархіями Палестини.

V і VI століття стали для Антіохійської Церкви періодом чер­гових розколів. В 428 році константинопольським архиєпис- копом став Несторій, який був вихідцем з Антіохійської бого­словської школи. Довівши до крайності богословську позицію антіохійських богословів Павла Самосатського, Теодорита Кир- ського та Теодора Мопсуестійського, Несторій став виразником єресі, названої його іменем. Щоби вирішити проблеми несторі- анства, в 431 році був скликаний Ефеський Вселенський Собор, який визнав несторіанство єрессю, а Несторія усунув з констан­тинопольської катедри. Помер Несторій в 451 році в засланні. Найбільше однодумців Несторій мав в Антіохії. Після осудження Несторія, вони відкололися від Антіохійської Церкви та мігрува­ли з Римської імперії до Персії. Там вони влились в Ассирійську Церкву Сходу, заклавши в ній несторіанську христологію. Так були розірвані відносини між Антіохійською та Ассирійською Церквами, хоч досі Антіохійська Церква була єдиною Церквою Римської імперії, з якою Ассирійська Церква Сходу, в силу гео­графічних обставин, могла підтримувати бодай якісь відносини. В самій Антіохійській Церкві несторіанство не вкоренилося і не викликало розколу. Однак, відразу ж після Ефеського Собору олександрійський архиєпископ Діоскор та архимандрит одного з константинопольських монастирів Євтих довели до крайнос­ті богословські ідеї архиєпископа Кирила Олександрійського, який був найбільшим противником несторіанства. Доведене до крайності Кирилове богослов’я переросло в монофізитство, тоб­то єресь протилежну до несторіанства. Оскільки і в Олександрій­ській, і в Антіохійській Церквах було немало противників несто­ріанства, то в умовах полеміки проти цієї єресі вони втратили пильність до її протилежності. В 451 році відбувся Халкедон- ський Собор, який осудив монофізитство, але воно не зникло. Так, в Олександрійській та Антіохійській Церквах сформувались великі партії монофізитів. Як і в Олександрії, в Антіохії партії православних та монофізитів тривалий час боролися між собою, проте залишалися в лоні однієї Церкви.

• АНТІОХІЙСЬКА ЦЕРКВА ПІСЛЯ РОЗКОЛУ VI СТ

У 518 році колись єдина Церква Сирії розділилась на Антіо- хійську Церкву, яка сповідує православне віровчення, та Сиро- Яковитську Церкву, яка сповідує монофізитську христологію, тобто вчення про те, що у Христі одна природа (Бого-людська) і одна особа. Віруючих Сиро-Яковитської Церкви, тобто сирій- ських монофізитів, часто називають яковитами. Це був другий розкол Сирійської Церкви. Якщо перший (аріанський) вдалося подолати, то другий залишив наслідки до сьогодні. Сиро-яко- вити (монофізити) почали називати православних мелкітами, тобто імператорськими. Ця назва була аналогічною до тої, яка використовувалася на окреслення православних у Єгипті.

Розкол Сирійської Церкви 518 року послабив Сирію. Мелкі- ти, які в більшості були греками, підтримували візантійського імператора, а яковити, які були сирійцями, отримали в монофі- зитстві можливість заявити про свою національну ідентичність і сформувати опозицію до імперського уряду. В той час над Ві­зантійською Сирією нависала нова загроза - араби, які постій­но атакували візантійський кордон. В 610 році візантійським імператором став Іраклій І. Він усвідомлював, що внутрішні су­перечки послаблять Сирію і зроблять її легкою здобиччю ара­бів. Будь-якою ціною він прагнув примирити сирійців. В тому ж самому, 610 році, Патріархом Константинопольським став друг Іраклія Сергій І. На нього й ліг обов'язок сформувати таке бого­словське вчення, яке би оминало гострі кути і примирило право­славних та монофізитів.

У 668 році імператором став Константин IV Погонат, який відмовився від монотелітства. У 680-681 роках відбувся Третій Константинопольський (Шостий Вселенський) Собор, який про­голосив монотелітство єрессю. Собор піддав анатемі Антіохій- ського Патріарха Макарія І, який був монотелітом, та звільнив його з катедри. Його наступником став Теофан. Однак, части­на сирійських християн, які сповідували монотелітство, не по­годились із постановами Собору. Оскільки центром цієї групи християн був монастир Святого Марона, то вони почали нази­вати себе маронітами. У 687 році помер Антіохійський Патрі­арх Теофан. На той час мароніти повністю втратили контакт із Антіохійською Церквою. Коли у 687 році, після смерті Теофана, главою Антіохійської Церкви обрали Патріарха Севастіана, то мароніти в тому році обрали свого Патріарха Івана Марона І. Від­тоді Маронітська Церква існує незалежно як від Антіохійської, так і від Сиро-Яковитської. У 694 році візантійський імператор Юстиніан ІІ почав війну проти маронітів. Ця війна змусила маро­нітів покинути Сирію; вони переселилися до Лівану. В 1182 році мароніти заявили, що Сирійська Церква, спадкоємцями якої во­ни є разом із мелкітами та яковитами, не брала участі у великій схизмі 1054 року, і до розриву відносин між Константинополем та Римом відношення не мають, а тому відновили свою єдність із Католицькою Церквою. Відтоді існує Маронітська Католиць­ка Церква, до якої належать усі мароніти. Так, задум імператора Іраклія І та Патріарха Сергія І об'єднати мелкітів і яковитів при­звів до четвертого розколу. Тепер Сирійська Церква була розді­лена на мелкітів, яковитів та маронітів.

Тим часом політична ситуація в Сирії погіршувалась. Бороть­ба релігійних партій послабила провінцію, і у 637 році араби її завоювали. В яковитах араби отримали союзників, мароніти не втручались у політику та перебували переважно в горах, а тому не цікавили арабів, а мелкіти стали для них проблемою. Оскіль­ки мелкіти підтримували контакти з Візантією, араби бачили в них ворогів, і почали їх винищення. Антіохійський Патріарх не міг перебувати в Сирії, і перебрався до Константинополя. Через декілька років, тобто у 642 році, коли араби завоювали Єгипет, до Константинополя перебрався і Олександрійський Патріарх. Якщо Олександрійські Патріархи зуміли перебути в Констан­тинополі впродовж століть, то Антіохійським це не вдалося. В 702 році помер Антіохійський Патріарх Олександр ІІ. Після йо­го смерті нового Патріарха не обрали, і лінія Антіохійських Па­тріархів у Константинополі перервалась. В 723 році арабським халіфом став Гішам ібн Абдул-Малік, який був толерантним до християн. Він дозволив Олександрійському Патріарху поверну­тись до Єгипту. Прихильністю халіфа скористалися й антіохій- ські християни. Ті мелкіти, які залишилися в Сирії, випросили у 742 році дозволу обрати нового Патріарха. Халіф дозволив, але за умови, що Патріарх надасть халіфу повну підтримку. Так, після 40-літньої перерви був відновлений титул Антіохійсько- го Патріарха. Ним став не грек, а сирієць Степан. Наступні роки й самі араби переживали низку внутрішніх проблем. Візантій­ський імператор Никифор Фока в Х столітті зумів відвоювати частину Сирії, і в 969-1084 роках Антіохія знову належала Візан­тії, а Антіохійський Патріарх знову отримав можливість вільно управляти Церквою у Візантійській Сирії.

В 1084 році Сирію завоювали турки-сельджуки, панування яких, однак, було недовгим. В 1097 році до Сирії прибули хресто­носці, які заснували Антіохійське князівство. В 1099 році помер Іван VII, і до 1156 року Патріарха не обирали. Врешті, в 1156 році в Константинополі на Патріарха Антіохійського обрали грець­кого диякона Сотириха Пантевгена, який однак помер до своєї хіротонії. В 1157 році Антіохійським Патріархом в Константино­полі став Іван VIII. Резиденція Антіохійських Патріархів у Кон­стантинополі знаходилась до 1276 року, коли хрестоносці втра­тили владу над Антіохією і Патріарх Теодозій V зміг повернутися до Сирії. Антіохія більше ніколи не стала важливим культурним та релігійним центром, і в 1342 році Патріарх переніс свою рези­денцію в Дамаск, де вона знаходиться і до сьогодні. В 1517 році Сирію завоювала Османська імперія. Оскільки до Антіохійської Церкви належали переважно сирійські греки, то турки вклю­чили її членів до грецького міллету. Главою грецького міллету був Константинопольський Патріарх, який отримав політичну владу над Антіохійським Патріархатом. Ситуація в Антіохійській Церкві була настільки поганою, що велика частина єрархії і ві­руючих почали шукати шляхів порятунку Церкви.

Одночасно, Антіохійська Церква перебувала у невизначеному становищі щодо Великої схизми 1054 року. Велика схизма - це розкол у відносинах між Римською і Константинопольською Церквами, але Антіохійська, Олександрійська і Єрусалимська Церкви в цьому розколі участі не брали. Чи стосується велика схизма Антіохійської Церкви? - це було ключове питання, від­повіді на яке ця Церква шукала століттями, а врешті це питан­ня призвело до її чергового розколу. Під впливом Константи­нопольського Патріархату, який під час турецького панування отримав політичну владу над Антіохійським Патріархатом, в Антіохійській Церкві сформувалась група духовенства, яка сто­яла за повну підримку Константинополя і вважала, що велика схизма стосується їх безпосередньо. Інша група духовенства і мирян були переконані, що велика схизма їх не стосується, Кон­стантинополь повинен самостійно вирішувати свої проблеми, а Антіохійська Церква повинна продовжувати підтримувати дружні відносини з Римом. Проримська партія зосереджувалась у Дамаску, а проконстантинопольська - в Алеппо. В 1694 році Патріархом став Кирил, який був переконаним прихильником проримської позиції, і згадував на літургії Папу Римського. Його пряма позиція збентежила проконстантинопольців. У 1720 році Патріархом став Атаназій IV, який був представником прокон- стантинопольської партії, і вів активну боротьбу проти прорим­ської партії. В 1724 році Атаназій IV помер, і дві партії не змогли знайти згоди щодо нового Патріарха. Проконстантинопольська патрія обрала Сильвества, а проримська - Кирила Танаса. Так, у 1724 році Сирійська Церква знову розділилась на Мелкітську Католицьку Церкву та Антіохійську Церкву. Те, що відбулось в Антіохійській Церкві у 1724 році, не є відділенням однієї Церкви від іншої, а кінцевий результат невирішення питання про влас­ну ідентичність. Отже, мелкіти-католики - це вже друга група сирійських християн, після маронітів, які не вважали, що мають відношення до великої схизми, а тому не бажали розривати від­носини з Католицькою Церквою.

• СУЧАСНА АНТІОХІЙСЬКА ЦЕРКВА

Історичні обставини призвели до посилення еллінізації Антіо- хійської Церкви, хоч до неї, окрім греків, належали й сирійці та араби. Всі ці перипетії негативно відобразилися на житті Церк­ви. В середині ХІХ століття до неї належало лишень від 60.000 до 110.000 віруючих. В кінці ХІХ століття у справи Антіохійської Церкви почала активно втручатися Російська імперія. Їй вда­лося добитися того, що у 1899 році вперше за багато століть Патріархом Антіохійським став не грек, а араб Мелетій Думані. Патріархат існував за дотації російських імператорів. Початок ХХ століття ознаменувався послабленням Османської імперії, на тлі якого в Сирії все частіше лунали голоси про автономію, а зрештою й про незалежність. У 1919 році в Дамаску відбувся Загальний сирійський конгрес, на якому була оголошена неза­лежність Сирії. В 1920 році було створене Арабське Королівство Сирія, в якому королем став Фейсал І. Це королівство проісну­вало менше року, але стало виразником прагнення сирійців до незалежності. В кінці 1920 року Ліга Націй надала Франції Ман­дат для управління Сирією і Ліваном. В Сирії не стихали заклики до незалежності. В 1923 році був підписаний Лозаннський до­говір, який офіційно затвердив розпад Османської імперії, нові кордони Туреччини та французький мандат на управління Си- рією і Ліваном. Перед початком Другої світової війни Франція передала Туреччині район Александретта (Мала Олександрія), в якому знаходиться місто Антіохія. Турки перейменували Антіо­хію в Антакью. Сьогодні в Антакьї мешкає тільки 145.000 меш­канців, серед яких християнами є тільки 14,5% населення міста. Хоч резиденція Патріарха вже довгий час знаходиться в Дамас­ку, а Антіохія задовго до цього втратила своє значення в житті Церкви, передача Антіохії Туреччині була великим ударом для Антіохійської Церкви.

Одночасно зі Сирією з Османської імперії вийшов і Ліван, який також опинився під французьким мандатом. Ліван отримав свою Конституцію, відповідно до якого став республікою, хоч і підконтрольною Франції. Під французьким мандатом у Лівані тривала дискусія щодо статусу країни: одна частина суспільства прагнула злитися в єдину країну зі Сирією, а інша - зберегти не­залежність від Сирії. Врешті, Ліван залишився окремою країною. Одночасно, в Лівані сформувалась особлива політична традиція. Починаючи з 1926 року, президентом може бути тільки хрис­тиянин. А в 1934 році це правило уточнили: президентом може бути тільки мароніт, тобто член Маронітської Греко-Католиць- кої Церкви. З 1937 року прем’єр-міністром може бути тільки му­сульманин. В 1943 році був прийнятий «Національний пакт», відповідно до якого членами парламенту можуть бути тільки християни і мусульмани у співвідношення 6:5. Під час Другої світової війни за підтримки Гітлера Францію очолив колабора­ціоністський Уряд Віші. Одночасно, у Лондоні розташовувався французький екзильний антифашиський уряд «Вільна Фран­ція» (La France libre), очолюваний Шарлем де Голлем. У 1942 році цей уряд перейменувався у «Франція, що бореться» (La France combattante). Уряд Віші уклав угоду з Німеччиною про розташу­вання на території Сирії і Лівану німецьких військових баз, що викликало спротив місцевого населення. На противагу Уряду Віші, «Вільна Франція» у 1943 році надала Сирії та Лівану неза­лежність. Це рішення дало право Британії ввести у ці країни свої війська, щоби звільнити їх від армій Уряду Віші та Німеччини. В 1944 році уряди Сирії і Лівану отримали всі права незалежного управління, а в 1946 році війська Британії та Франції покинули ці країни.

Національно-визвольна боротьба ліванців відобразилась на житті Церкви. В 1929 році частина ліванських православних оголосили про свої прагнення відокремитись від Антіохійської Церкви. Переговори між керівництвом Церкви і автокефаліста- ми завершились тим, що обидві сторони погодились не розді­ляти Церкву і зберегти патріаршу резиденцію в Дамаску. Втім, розкол таки відбувся. В той час Антіохійського Патріарха не бу­ло, оскільки Патріарх Григорій IV помер у 1928 році, а вибори нового затягнулись. Врешті в 1930 році ліванські єпископи Ан­тіохійської Церкви обрали Патріархом Арсенія ІІ, а в 1931 році сирійські єпископи обрали Патріархом Олександра ІІІ. Обоє пре­тендували на управління всією Церквою, але, фактично, Арсе- ній ІІ керував у Лівані, а Олександр ІІІ у Сирії. Розкол був подо­ланий у 1933 році, коли помер Арсеній ІІ, і Олександр ІІІ очолив усю Антіохійську Церкву.

Офіційна назва Антіохійської Церкви - Грецький Православ­ний Патріархат Антіохії і всього Сходу. Титул глави Церкви - Па­тріарх Антіохії, Сирії, Аравії, Килікії, Іберії, Месопотамії і всього Сходу. Більшість єпархій Антіохійської Церкви знаходяться на Близькому Сході: Дамаск (патріарша єпархія в Сирії), Алеппо і Александретта (Північна Сирія і сирійська територія з центром в Антіохії, яку французи передали Туреччині), Бусра, Гауран і Джебель аль-Друз (Південна Сирія), Хомс (Західна Сирія), Гама (у візантійський період місто називалось Епіфанія), до якої вхо­дить також Екзархат Північної Сирії, Латакія (у візантійський період місто називалось Лаодикея), до якої входить Екзархат Теодоріада (Сирія), Бейрут (столиця Лівану), до якої входить Ек­зархат Фінікія, Аккар (Північний Ліван), Гірський Ліван, Біблос (сьогодні Джубель), Ботріс (сьогодні Батрун), Захла і Баальбек (в минулому Геліополіс Фінікійський) у Лівані, Тріполі і Кира (Ліван), Тир і Сидон (Ліван), Багдад і Кувейт. Декілька єпархій діють в діаспорі: Австралія, Нова Зеландія і вся Океанія, Фран­ція, Західна і Південна Європа, Німеччина і Центральна Європа, Британські острови та Ірландія, Північна Америка, Буенос-Ай­рес і Аргентина, Мексика, Венесуела, Центральна Америка і Ка- риби, Чилі, Сан-Паоло і Бразилія. Сьогодні Антіохійська Церква налічує 750.000 віруючих. В самій Сирії, населення якої станом на 2014 рік становило 17.951.639 чоловік, кількість віруючих Антіохійської Церкви постійно зменшується. В 1920 році 25% населення Сирії були християнами. У 2011 році християнами всіх конфесій в Сирії були 2,4 мільйона чолоків, що становило 11-12% населення.