3.2. РЕЛІГІЯ КЕЛЬТІВ. ДРУЇДИ

Вивчення кельтської культури почалось із відкриття бри­танського лінгвіста Едварда Ллуйда (1660-1709), який довів, що низка мов, які використовуються, або використовувалися в ми­нулому народами Галлії, Британії та Ірландії, споріднені.

> Перша група - це бритські мови, до яких належать валлій­ська^[2], якою розмовляють близько 750 тисяч осіб на півострові Уельс (Британія) і в невеликій діаспорі уельсців в аргентинській провінції Патагонія; бретонська, якою розмовляють близько 270 тисяч осіб у французькій провінції Бретань; корнська, якою розмовляють 3500 осіб у графстві Корнуолк на південному за­ході Англії.

> Друга група - це гойдельські мови, до яких належать шот­ландська, якою розмовляють понад 90 тисяч осіб на заході Шот­ландії, а також у шотландських діаспорах у Канаді, США, Австра­лії та Новій Зеландії; менська, останній традиційний носій якої помер у 1974 році, але яка сьогодні відроджується, і нею, як дру­гою рідною, розмовляють майже дві тисячі мешканців острова Мен; ірландська, якою розмовляють понад півтора мільйона лю­дей в Ірландії, Північній Ірландії (Британії), США і Канаді.

> Третя група - це континентальні кельстські мови, до яких належали лепонтійська мова, якою користувалися мешканці за­хідних Альп; галльська, якою користувалися у Галлії; галатська, якою розмовляли кельти в Галатії в сучасній Туреччині; кель- тиберійська, якою розмовляли кельти в Іберії (Іспанія); та мо­ва кельтів Галісії, що на північному заході Іспанії. Усі континен­тальні кельстські мови вимерли ще в давнину. Кельстські мови, які існують в Британії та Ірландії, не витримують конкуренції з англійською мовою, але підтримуються кельтськими патріота­ми у своїх регіонах.

Географія поширення кельтських мов яскраво демонструє розселення кельтів. Кельти - це давній народ, який заселив Західну Європу швидше за всіх інших її мешканців. Археологи доводять, що найдавніші кельтські поселення, датовані VI сто­літтям до РХ, існували на території сучасних Австрії, Південної Німеччини, Західної Франції, Північної Швейцарії. У V столітті до РХ кельти зайняли більшість території Європи: від Британських островів до Малої Азії та від Південної Польщі до Піренейського півострова, не заселивши тільки Апеннінський, Балканський та Скандинавський півострови і територію, яку сьогодні займають східні слов'яни. Самобутня кельтська культура зазнала утисків від германських племен і Римської імперії. Завоювання римля­нами Галлії та Південної Британії призвело до того, що велика частина кельтів опинилися в межах Римської імперії, де вони швидко латинізовувалися. Кельти були дітьми природи, які бу­дували мало приміщень, особливо кам'яних. Відсутність архі­тектурних пам'яток не дозволяє повністю реконструювати ре­лігійну і культурну специфіку кельтської цивілізації.

• КЕЛЬТСЬКИЙ ЕПОС

Кельтська культура охоплювала величезні території Цент­ральної і Західної Європи. Розширення Римської імперії та за­воювання нею Європи, а також поширення германських племен по континенті, призвели до витіснення кельтів з континенту на Британські острови. Впродовж багатостолітнього перебуван­ня кельтів на континенті їхні міфи та епоси передавалися усно. Кельтські священики вивчали довгі тексти напам'ять, а тому на­вчання священиків тривало багато років. Коли кельти опинили­ся на Британських островах, територія їх поселення різко змен­шилась. Незабаром більшість кельтів прийняли християнство. З поширенням серед кельтів християнства, їхні міфи і епоси не пішли в забуття. Навпаки, кельтські християнські монахи не від­чували обов'язку дотримуватися заборон, встановлених друїда­ми. Якщо впродовж язичницького періоду кельтської історії дру­їди слідкували за тим, щоби міфи передавалися виключно усно, то у християнський період кельтської історії друїдів вже не було.

Міфологічний цикл - низка саг, які розповідають про виник­нення світу і острова Ірландія, перших поселенців острова та ранню історію ірландських кельтів. До цього циклу саг від­носяться «Діншенхас» (Старовинність місць), «Книга завою­вань», а також «Сон Енгуса», «Сватання до Етайн», «Битва біля Маґ Туіред», «Трагедія дітей Ліра».

Уладський цикл - це кельтська література, записана на тери­торії Уладу. В ранньому середньовіччі на території Північної Ірландії (Ольстер) існувало королівство Улад, яке об’єднувало декілька васальних королівств. Від назви королівства похо­дить назва цього циклу епічної літератури. Головною темою саг цього циклу є постать короля уладів Конхобара та його племінника Кухуліна.

- «Вигнання синів Уснеха» - це розповідь про кохання кра­суні Дейдри до Найсі, одного із трьох синів Уснеха. Король Конхобар змусив Дейдру одружитися з ним, незважаючи на її кохання до Найсі. Історія завершується самогубством Дейдри. Конхобар наказав похоронити Дейдру і Найсі по два боки озера, але сосни, які виросли на їхніх гробах, пере­плелись між собою кронами. Ця історія дуже схожа до саги про Трістана та Ізольду.

- «Недуг уладів» - епос, який розповідає про кохання без­смертної жінки до смертного чоловіка. Втім, головне зав­дання епосу - обґрунтування назви столиці Уладу, міста Емайн-Махи.

- «Повість про кабана Мак-Дато» розповідає про Конала, пле­мінника Конхобара, і є цінним текстом для вивчення звича­їв і традицій давніх ірландців.

- «Народження Кухуліна» - розповідає про дивовижні події, пов’язані з народженням улюбленого всіма ірландцями ле­гендарного героя Кухуліна.

- «Сватання до Емер» - сага, в якій розповідається про те, як Кухулін сватався до Емер. Батько дівчини поставив перед Кухуліном низку важких завдань, надіючись, що він не змо­же їх виконати і загине. Втім Кухулін виконав усе і одружив­ся з Емер. Під час виконання поставлених завдань, Кухулін побував у Шотландії, зустрівся з жінкою-воїном, яка навчи­ла його військового мистецтва, а також мав контакт із жін­кою, яка йому народила сина Конлайха. Коли Конлайх ви­ріс, він відправився до Ірландії шукати батька, але Кухулін не впізнав сина і вбив його.

- «Викрадення бика з Куалнґе» - найбільша за обсягом ір­ландська сага. В ній розповідається про те, що поряд із Ула- дом існувало королівство Коннахт, яке постійно ворогувало з Уладом. Одного разу королева Коннахту захотіла отрима­ти бика, який належав одному уладцю, однак власник від­мовився його продати. Тоді королева зібрала війська і по­чала війну проти Уладу. Раз в рік всі уладці втрачали силу через магічну хворобу, і королева обрала саме цей момент. Єдиним, хто не піддавався магічній хворобі, був Кухулін. Він самотужки боровся з ворожим військом, допоки уладці одужали і прийшли йому на допомогу.

- «Хвороба Кухуліна» - розповідь про те, як Кухулін із друзя­ми потрапив до сіда (царства мертвих), де перебував на по­стійному бенкеті з чудовими частуваннями та жінками сіда. Врешті Кухулін почав сумувати за батьківщиною і попро­сив дозволу бодай на короткий час повернутися до Ірлан­дії. Йому дозволили, але попередили, щоби ані він, ані його друзі, не торкалися рідної землі, а тільки поглянули на неї з човна. Коли Кухулін із друзями припливли до Ірландії, вони з берега гукнули людей і запитали, чи вони пам’ятають Ку­хуліна. Люди їм відповіли, що чули про нього у своїх старих легендах. Хоч Кухуліну та його друзям видавалося, начебто вони пробули в сіді лишень декілька місяців, насправді во­ни були там впродовж століть.

- «Смерть Кухуліна» - героїчний епос, який розповідає про ге­роїчну боротьбу Кухуліна за свою батьківщину, під час якої він гине в нерівному бою.

Цикл Фінна або Оссіана - це саги, які розповідають про кельт­ських героїв. На відміну від саг уладського циклу, які розпо­відають про героїв, які боролися поодинці, саги циклу Фінна розповідають про групи героїв та героїчні армії. Найбільш ві­домою сагою цього циклу є «Переслідування Діамайда і Ґрай- не». Цикл названий в честь Фінна Маккула, легендарного ге­роя ІІІ століття, а також в честь Оссіана, легендарного кельт­ського поета ІІІ століття.

Саги про плавання - цикл літературних творів, у центрі яких стоять розповіді про морські подорожі кельтів. Древні кель­ти були добрими мореплавцями. Існують розповіді про те, що вони досягали навіть Америки, хоч достовірних підтверджень годі шукати. В будь-якому випадку ці подорожі надихали на створення літературного циклу, в якому обігруються теми пригод мореплавців. Саги про плавання - цикл літературних творів, у центрі яких стоять розповіді про морські подорожі кельтів. Зазвичай саги цього циклу розповідають про плаван­ня кельтського героя до далеких і дивних островів абсолют­ного щастя. До цього циклу належать саги «Плавання Брана, сина Фебала», «Плавання Майль-Дуйна», «Зникнення Кондли Прекрасного, сина Конда Ста Битв», «Пригоди Кормака в Обі­цяній землі» та інші.

Королівський цикл - це саги, які розповідають про зміни ір­ландських династій, засновників королівських родів та істо­ричні події, пов'язані з політичними змінами.

• МІФІЧНА ІСТОРІЯ ІРЛАНДІЇ

Оскільки кельтські саги були записані в Ірландії, вони опису­ють переважно історію цього острова, а не всього кельтського світу. Тому міфічна історія Ірландії є єдиною, яка збереглася від кельтської культури.

> Ірландські саги описують, що перші поселенці з'явилися на острові близько 3000 року до РХ.

> Після зникнення раси Парталона на острів прибули немеди - племена, які були спорідненими з расою Парталона. Вони та­кож зіткнулись у битві з фоморами, але виявилися поганими воїнами. Фомори їх перемогли і прогнали з острова. Частина немедів після поразки переселилися до Греції, де потрапили в рабство. Греки змусили їх перенести гору, і вони носили ґрунт у шкіряних мішках. Тому їх називали Фір Болґ (люди мішків). Інші переселилися на північ, де здобули мудрість друїдів і ста­ли племенем богині Дану. З поразкою немедів закінчився дру­гий період історії Ірландії.

> Втім Фір Болґ втекли з рабства і повернулися на острів. Вони знову зіткнулись в битві з фоморами і цього разу перемогли. Однак, після перемоги, вони почали тісну співпрацю з фомо- рами. Дружба з фоморами поклала кінець третьому періоду ірландської історії.

> Врешті на острів повернулося плем'я богині Дану (Туату де Даннан). Ці люди, володіючи знаннями друїдів, почали війну за острів проти Фір Болґ і фоморів, і в 1864 році до РХ повністю розбили їх. Так острів став володінням племені богині Дану.

> Панування племені богині Дану не було вічним. Одного не­ймовірно ясного дня кельти, які мешкали на Піренейському півострові, побачили берег Ірландії і відправились туди. На чолі кельтської експедиції стояли сини Міля. В Ірландії сини Міля зіткнулись в бою з плем'ям богині Дану і перемогли. За­знавши поразки, люди богині Дану перебралися на північ, де стали народом сіду, тобто народом потойбіччя.

• ВІРУВАННЯ

Релігійні вірування кельтів типові для давніх народів. Кель­ти вірили, що весь світ пронизаний особливою божественною силою. Ця сила розлита в усій природі. Тому саме природа, яка оточувала кельта, була предметом поклоніння. Присутність в кожному елементі природи божественної сили робила її свя­щенною. Присутність божественної сили в кожній речі посту­пово персоніфікувалось. Так формувалися вірування в духів. Кельти вшановували духів-опікунів річок, дерев, лісів, галявин тощо. Деякі духи, які опікувалися загальними для всіх кельтів дійсностями, ставали загальними божествами. Наприклад, ду- хи-опікуни неба, сонця, землі тощо були спільними для всіх, бо сонце світить для всіх однаково, небо для всіх одне і те ж, і всі ходять по одній землі. Натомість духи рік були для кожно­го племені різними, бо ті кельти, які мешкали в Галлії, бачили інші ріки, аніж ті, які спостерігали кельти, які жили в Ірландії. Дослідники зафіксували понад 300 імен кельтських божеств, а з них загальнокельтськими є близько тридцяти. Кельти не зо­бражали свої божества, і не відділяли від явищ природи, з яки­ми їх пов’язували. Так, божеством дерева було само дерево, а божеством ріки - сама ріка. Антропоморфні зображення своїм божествам кельти почали надавати аж тоді, коли на їхні терито­рії прийшли римляни, і внаслідок цього кельти отримали мож­ливість познайомитись із римською культурою і релігією. Так, антропоморфізація кельтських божеств відбулась під впливом римлян. Серед загальнокельтських божеств найпопулярніши- ми були: божество Сонця, якого галльські кельти називали Луґ (Lug), а ірландські Ллеу Ллау Гіффс (Lleu Llaw Gyffes); Тараніс (Taranis) - божество грому; Белен (Belenos) - бог зцілення та інші. До загальнокельтського пантеону належали також боги- ні-матері (наприклад, Дану), опікунки вод (наприклад, Секвана чи Суліс) та інші. Під час римської окупації кельтських земель, римляни почали ототожнювати кельтські божества з божества­ми власного пантеону. Якщо якесь кельтське божество відзна­чалось рисами, схожими до якогось римського божества, то їх ототожнювали. При цьому затирались відмінності між ними. Саме тому за посередництвом римських авторів до нас дійшли дещо викривлені уявлення про кельтські божества.

В кельтській релігії присутня віра в численних духів. Кожен вид духів мав власну компетенцію: одні опікувались домівкою, інші мешкали в лісах, ще інші сповіщали про щасливі чи трагічні моменти життя. Назагал кельти виділяли наступні види духів:

Фейрі - істоти, які мешкають у потойбічному світі - сіді, але можуть втручатися у світ людей. Кельтські фейрі тотожні гер­мансько-скандинавським феям.

Банші - міфічна жінка-дух, яка сповіщає про смерть. Вона з’являється біля помешкання людини, яка незабаром пови­нна померти і жалібним стогоном попереджає про немину­чість смерті. Її зазвичай уявляли старою, потворною, з вогня­но-русим волоссям в білому одязі.

Кранди - лісові духи, які живуть у дуплах дерев. Вони крадуть і чинять людям зло, але за певних обставин можуть і допомог­ти людям.

Гроган - дух, який мешкає в людських господарствах і догля­дає за худобою. Він великий, міцний і не носить одяг.

Груагах - духи-домовики, серед яких виділяють три види:

- жінки в зеленому одязі, які підтримують порядок в домі,

- чоловіки в одязі зеленого і червоного кольорів, які допома­гають по господарству,

- злі велетні.

Клурикони або клурихани - духи, які мають вигляд старих ді­дів та мешкають у винних льохах. Вони стережуть вино і пиво, але й не відмовляють собі у вживанні алкоголю.

Агіски - водяні духи, яких можна спіймати, і вони стануть найкращими конями. Якщо ж агіск побачить море, то затягне вершника на дно і знищить його.

Мерроу - водяні істоти, серед яких жінки неймовірно красиві, а чоловіки потворні. Вони доброзичливі до людей і готові їм допомагати.

Піаст - величезне водяне чудовисько, яке має велику голову з гривою та довгу шию. Піаст живе в озерах; він може перевер­нути човен, але його можна задобрити пивом.

Роани - водяні істоти, які, плаваючи, приймають вигляд тюле­ня, а виходячи на суходіл скидають шкури.

Дініші - божественні лицарі, які проводять життя в бенкетах та битвах.

Ланонші - фейрі, яка з’являється у вигляді прекрасної жінки; вона жорстока і зла, заманює у свій полон чоловіків, але може бути дуже доброю до тих, хто їй повністю підпорядковується. Пука - перевертень, який може приймати вигляд різних звірів та птахів, щоби звести людей до біди.

Лепрехуни - малі чоботарі, які постійно шиють один чобіт, і воднораз стережуть свої скарби. Люди можуть спіймати ле- прехунів, і тоді вони розкажуть, де заховані скарби. Втім вони часто обманюють.

Фір дарріґ - маленькі фейрі. Якщо їх почастувати віскі, вони можуть навчити людей магічних заклинань або врятувати зі сіду.

Шифра - малі фейрі, які викрадають дівчат і дітей.

Катші - істота, яка з’являється у вигляді великого чорного ко­та з білою плямою на грудях.

Для кельтів священними були дерева, особливо дуб, ясен і глід. Біля них відбувались богослужіння та принесення жертв. Також богослужіння відбувались і біля інших місць живої при­роди: джерел, річок, галявин, заглибин лісу тощо. Тривалий час в релігієзнавстві домінувало переконання, що в кельтів не було храмів, однак сучасні археологи розкопали численні кельтські храми, які існували в доримський період. Кельтські богослужін­ня мали типовий характер: молитви, пісні, жертвоприношення... Римські автори розповідали про поширену практику людських жертвоприношень серед кельтів. Однак ані кельтські джерела, ані археологічні згадки цю гіпотезу не підтверджують. Якщо кельти й практикували людські жертвоприношення, то це було вкрай рідкісним явищем. Найвірогідніше, що римські автори на­магалися описати кельтів як дикунів і варварів, щоби оправдати завоювання кельтських земель, а людські жертвоприношення сприймались римлянами за індикатор дикунства.

Особливе значення для кельтів мала віра в загробне життя. Кельти уявляли загробне життя аналогічним до земного, тіль­ки абсолютно щасливим. Більшість кельтських племен вважали, що після смерті вони перебуватимуть не в інших вимірах, а на віддаленому острові, переважно на півночі, де зупиниться час, і вони будуть безмежно щасливі. Віра в загробне життя і збере­ження там тих самих відносин, які люди мають у земному житті, була настільки сильною, що для кельтів було нормальним яви­щем позичити гроші, які боржник поверне позичальнику, коли вони після смерті зустрінуться в іншому світі.

• СВЯЩЕННІ ДНІ

Впродовж року кельти святкували чотири головні свята, яки­ми розпочинали новий квартал. Відповідно, кожне наступне свято відбувалось через три місяці після попереднього.

> Першим святом кельтського року був Самайн, який відзна­чався першого листопада, тобто кельтський Новий рік. Оскіль­ки цей день був початком Нового року, то кельти, як і більшість давніх народів, сприймали його як момент відтворення виник­нення світу. Іншими словами, Новий рік - це повторення акту творіння світу, завершення попередньої епохи і початок нової. Саме в цей день прокидається відвічний хаос і зникає межа між земним і потойбічним світами. Тому в ніч перед Самайном у світі живих з’являлись померлі. Як би живі не любили своїх помер­лих родичів чи одноплемінників, вони розуміли, що кожен по­винен залишатися там, де йому належить перебувати: живі - у світі живих, померлі - у світі померлих. Прихід померлих у світ живих не вітався. Тому в ніч перед Самайном кельти виготовля­ли страхітливі опудала, щоби відлякувати духів померлих. Цей звичай переріс у пізніше народне святкування Хеловіна. Після християнізації кельтів, Самайн був замінений християнським святом Всіх Святих, коли Церква згадує всіх святих і всіх помер­лих. Однак християни померлих не відлякують, а навпаки - за них моляться.

> Друге свято - Імболк, яке відзначали приблизно першого лютого. Це свято присвячувалось богині добробуту та врожаю Бриґіті. Після християнізації кельтів його витіснив день Святої Бриґіти.

> Третє свято - Белтейн, відзначалось приблизно першого травня. В цей день вшановували божество Бела. Основою свят­кувань було запалення ватр.

> Четверте свято - Лунаса, відзначалось приблизно першо­го серпня. В цей день вшановували божество Луґ. Відповідно до кельтських міфів, у цей день Луґ справляв бенкет у честь своєї прийомної матері Тайльтіу.

• ЄРАРХІЯ

Кельтське суспільство сформувало складну суспільну єрар- хію, в якій виділялась військова, політична та священича єрар- хії. Священича єрархія презентувалась трьома класами осіб:

Друїди - це були священики, які здійснювали обряди. Вони користувались величезною повагою серед кельтів через свою вченість. Щоби стати друїдом, потрібно було пройти тривале і складне навчання, яке тривало близько двадцяти років. За цей час вони повинні були вивчити напам'ять тексти епосів та міфів, а також досконало вивчити тексти всіх богослужінь. Хоч друїди були письменними, вони ніколи не записували власні міфи чи богослужбові тексти. Перші записи зробили християнські монахи, які не сповідували кельтську релігію, але походили з кельтського культурного середовища, а тому прагнули зберегти для наступних поколінь літературні ба­гатства кельтської культури. Друїди мали неабияку владу в кельтському суспільстві. Кожен кельт боявся порушити прин­ципи моралі, щоби не потрапити під суд друїдів, які могли по­збавити його права участі в богослужіннях та права на спра­ведливий суд. Ці покарання вважалися найстрашнішими для кельтів, оскільки виклятий друїдами кельт ставав ізгоєм для свого племені. Через неймовірний авторитет друїдів, кельт­ську релігію часто іменували релігією друїдів.

Філіди - це мандрівні поети, які зберігали епоси, міфи і саги, передаючи їх усно. Вони цінувалися як носії народної мудрос­ті та збирачі культурного багатства кельтів.

Овати - пророки, які сповіщали про майбутнє.