8.1. ЗАХІДНЕ БОГОСЛОВ’Я IV-VII століть

Розвиток християнського богослов’я не обмежувався схід­ною частиною Римсько імперії. Перші віки християнства від­значились також інтенсивними богословськими дискусіями й у Західній Європі.

- Іларій Піктавійський народився близько 315 року в місті Пуа- тьє в Галії, а у 350 році став єпископом. Він вступив у бого­словський спір, коли імператором Заходу став аріанин Кон- станцій. Перебуваючи за свою незгоду з аріанством у засланні на Сході, він детально вивчив східні богословські дискусії. Найбільша заслуга Іларія полягала в узгодженні термінів. Оскільки він писав латиною, але добре відчував тонкощі грецької богословської термінології, то він зумів витворити змістові відповідники.

- Амврозій Медіоланський народився у 30-х роках IV століття у місті Трір (сьогодні Німеччина) в аристократичній сім’ї. Після смерті батька він зі сім’єю перебрався до Риму, де працював адвокатом. Згодом отримав призначення управителя Міланської провінції, де завоював великий авторитет. У 373 або 374 році був обраний єпископом Мілану. У своїх творах Амврозій не вдавався у філософські тонкощі, а дотримувався радше практичних тем і багато писав про обов’язки священ­нослужителів. Важливими серед його творів були катехизи.

- Ще один богослов ранньої Церкви, Єронім Стридонський (347-420), народився у Стридоні в багатій родині. В молодості батьки вислали його до Риму для вивчення граматики, риторики і філософії у відомого вчителя Еліуса Доната. Під час навчання Єронім охрестився. Багато подорожуючи, він вивчив східні мови. В 379 році в Антіохії його висвятили на священика, а в 382-384 роках Єронім був секретарем Папи Дамасія І. Основним досягненням Єроніма є переклад Святого Письма на латину під назвою Vulgata. Він самостійно переклав Старий Завіт та удосконалив переклад Нового Завіту, відо­мий раніше під назвою Vetus Latina.

• СВЯТИЙ АВГУСТИН

Кінець IV і початок V століття були періодом діяльності най- видатнішого західного богослова і філософа, вплив якого на ре­лігійне і культурне життя Західної Європи й сьогодні залишаєть­ся величезним. Цим велетнем думки був Святий Августин (354­430), який у 396 році став єпископом Гіппону в Північній Африці. Августин залишив свій слід чи не в кожній темі богослов’я і фі­лософії раннього християнства.

- В дискусії про істину Августин твердив, що навіть, якщо хтось сумнівається в усьому, то не може сумніватися у факті самого сумніву. Істина для Августина необхідна та вічна. Прикладом цього є ідеальні істини математики. Основою істини є вічні ідеї в Дусі Божому; Бог сам є істиною.

- Августин перейняв думки Платона про вічні ідеї як онтоло­гічні праформи речей. Бог просвітлює людину, вкладаючи в неї вічні ідеї. Це вчення Августина отримало назву теорії ілюмінації. Оскільки Божий Дух (mundus intelligibilis) вкладає ідеї в розум людини, істину потрібно шукати в людині, а не поза нею. У поясненні природи часу Августин твердив, що час сотворений Богом, проте людський розум не може фіксувати ані минуле, ані теперішнє, ані майбутнє. Натомість людина переживає теперішність минулого, теперішність теперішнього і теперішність майбутнього, тобто спогади з минулого, які його утеперішнюють, переживання теперіш­нього, сподівання на майбутнє.

- Величезну роль Августин відіграв у тринітології (вченні про Святу Трійцю), якій він присвятив працю з п’ятнадцяти книг «De trinitate» (Про Трійцю). Він стверджував, що Особи Божі є рівно вічними, рівно досконалими і рівно всемогутніми. Відмінність між Особами Божими полягає в їхніх відносинах (relatio). Августин першим виразив вчення про походження Святого Духа від Отця і Сина.

- У своєму творі «De civitate Dei» (Місто Боже) Августин роз­важав між двома типами цивілізації: місто Боже (civitas dei) і місто диявола (civitas diaboli). Після створення людини ці два міста відобразилися у небесному місті (civitas coelestis) і земному місті (civitas terrena). Після кінця світу з'являться знову два міста: пекло (сivitas mortalis) і небо (сivitas іттог- talis). Поняття «Міста Божого» згодом ототожнилося з Церк­вою і сприяло зросту Церкви в середньовіччі.

- Важливим моментом августиніанства було вчення про перво­родной гріх. Августин тлумачив уривок Послання апостола Павла до Римлян 5:12 «еф ф ndvre^ ppaprov» як «у ньому (Адамі) всі згрішили». З цього тлумачення випливало, що Адам згрішив, а в цьому гріхові беруть учать і всі його нащадки. Східні Отці Церкви тлумачили цей уривок так: «через нього (Адама) всі згрішили», тобто: Адам згрішив, а через це і всім людям передалася здатність до гріха. Августин визнав носієм гріха тіло, і вважав, що гріх передається наче спадково. Оскільки душу кожна людина отримує від Бога індивідуально, вона не може нести спадкової інформації; тіло людина отримує від батьків, тому саме тіло і є носієм первородного гріха. Звідси випливали деякі наслідки для латинського благочестя:

- По-перше, оскільки носієм первородного гріха є тіло, то тілесне є злом. Найяскравішим проявом тілесності є ста- тевість. На цьому ґрунтувалася середньовічна критика проявів статевості та заклики до целібату.

- По-друге, Хрещення почали розуміти як Святе Таїнство, яке змиває первородний гріх.

- По-третє, оскільки Христос не міг народитися від грішної матері, то Богородиця не могла мати жодного гріха, ані набутого, ані первородного. Отже, вона була особливою Божою ласкою звільнена від первородного гріха. Так сфор­мувався догмат про Непорочне Зачаття.

- Августин був найбільш систематичним представником позиції вічності пекла і вічності пекельного покарання. Він трактував вогонь чистилища як очищаюче полум'я, на відміну від вогню пекла, який не очищає, а тільки карає.

- Внаслідок нападу вестготів на Рим 410 року Північна Африка наповнилася біженцями з Риму. Вони приходили зі своїми воєнними болями. Досі Церква стояла осторонь воєнних питань у стабільній імперії. Однак тепер війна торкнулася всіх. В цьому контексті Августин сформував своє вчення про справедливу війну (bellum iustum). Вічним природнім законом є мир, а не війна. Справедливою війною є та, яка скерована проти несправедливого та негуманного порушення миру.

- Августин розвинув еклезіологію посередництва. Церква для нього є посередником, який тлумачить світові Слово і волю Божу. Хто хоче правильно вірити в Бога, повинен вірити в те, що вчить Церква. У дискусії з донатистами, які вимагали від вірних повної моральної досконалості, Августин говорив про Церкву грішників, яка збирає грішних і веде їх до Бога. Августин формував свою еклезіологію в полеміці проти донатистів. Донатисти належали до традиції пневматичної еклезіології, тобто вважали, що істинними служителями Церкви є тільки носії Святого Духа, досконалі і харизматичні люди. Ця еклезіологія неодноразово відроджувалася у найрізноманітніших сектантських напрямах. Донатисти також дотримувалися theologia regenitorum, тобто пере­конання в тому, що дія Святих Таїнств залежить від моральної досконалості священика. Католицька Церква, натомість, дотримується протилежного погляду - theologia inregenitorum, відповідно до якого Святі Тайни діють силою Христа, а не людини, а тому їхня дія не залежить від моральних якостей священика, який є тільки посередником, а не джерелом благодаті. Августин говорив про Церкву у двох значеннях: Церква як зовнішня інституція і Церква як спільнота істинно віруючих. Обраними є не тільки ті, хто належить до видимої Церкви, оскільки Бог міг покликати до спасіння і людей із-поза Церкви; воднораз, і не всі, хто є в Церкві, можуть вважатися обраними.

- Важливим в Августина є вчення про гріх і благодать. Це вчення він розпрацьовував у полеміці з пелагіанством. Пелагій вчив, що людина вільна обирати між добром і злом, а гріх не є ані ознакою людської природи, ані схильністю людини.

• БОГОСЛОВ'Я ПІСЛЯ АВГУСТИНА

Західне богослов’я від середини першого тисячоліття до середньовіччя розвивалось на основі ідей Святого Августи­на. Вчення Августина про благодать стало причиною дискусій не тільки в часи життя самого Августина, а й продовжилося впродовж усього середньовіччя. Ще за життя Августина серед монахів у місті Ґадрумет, на південь від Карфагену, виник спір про благодать. Деякі твердили, посилаючись на Августина, що оскільки людина не має свободи волі, то її вчинки не мають жод­ного значення. Інші твердили, що благодать підтримує свобідну волю, а тому людина може обирати добро. Сам Августин пого­джувався з другими. Особливе протистояння ідеям Августина з’явилося в Галлії. Тут виник напрям богословської думки, який отримав назву напівпелагіанство, богословські основи якого за­клав Іван Касіан (f 435). Він вважав, що єресі пелагіанства можна уникнути, не впадаючи у крайність августиніанства. Все люд­ство, на його думку, успадкувало гріх Адама, тому без благодаті людина не може творити добро. Однак в людині все ж присутнє сім’я добра, яке може пробудитися при дії благодаті.

• ПАПА ГРИГОРІЙ ВЕЛИКИЙ

В західному богослов’ї перехід від античності до середньовіч­чя відбувся з початком понтифікату Папи Григорія Великого у 590 році. Папа Григорій передав середньовіччю вчення Августи­на про благодать. На його думку, Бог дарує людині підготовлюю- чу благодать (gratia praeparans), яка перетворює людську волю зі злої на таку, що може творити добро. При здійснені людиною добрих учинків дарована Богом благодать діє разом зі свобід- ною волею людини. Папа Григорій Великий розпрацював учен­ня про примирення, відповідно до якого, Христос є прикладом для людей, але воднораз жертвою, складеною Богові за вину людей. Завдяки цій жертві людина стає здатною примиритися з Богом. Христос - посередник між Богом і людьми, який бере на себе гріхи людей. Смерть Христа - це торжество над обману­тим дияволом. Диявол проковтнув Христа як звичайну людину, але прихована у Христі Божа природа його здолала. Особливий вплив мав Папа Григорій на середньовічну етику, основи якої він заклав у праці «Moralia» (коментар на книгу Йова). «Діало­ги», в яких Папа розповідав про чудеса святих, дали важливий імпульс середньовічній вірі в чудеса. У вченні про покаяння Па­па Григорій розвинув ідею сатисфакції як засобу пом’якшення вічного покарання.

• БОЕЦІЙ

Особливу роль у становленні ранньої християнської думки ві­діграв римський філософ і богослов Боецій (480-524), повне ім'я якого звучало Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (Anicius Manlius Torquatus Severinus Boethius). Боецій народився у зна­тній римській родині; його батько займав високі державні поса­ди. Коли в 487 році батько Боеція помер, його взяв на виховання Квінт Аврелій Меммій Симмах, який був консулом, сенатором і префектом Риму. Він захоплювався греко-римською культурою і вселив своєму вихованцю любов до навчання. Боецій здобув чу­дову античну освіту. Досягши зрілості, він одружився з дочкою свого вихователя Симмаха, і в нього народились два сини. Вже в молодому віці він зробив успішну політичну кар'єру. У 522 році кар'єра Боеція досягла свого піку: остготський король Теодоріх призначив його магістром служб (magister officiorum), тобто першим міністром королівства. На цій посаді він зумів укріпити королівство, зменшити придворні інтриги, сформувати добрий апарат влади тощо. Але в 524 році він став жертвою інтриги, внаслідок якої його звинуватили у зраді, арештували та страти­ли. Впродовж усього свого політичного життя Боецій не поки­дав заняття філософією і богослов'ям. До творчого спадку Бое- ція належать посібники з вільних мистецтв, трактати з логіки і коментарі логічних творів Арістотеля, богословські трактати, і найбільш відомий трактат Боеція «Розрада філософією». Боецій викладав свої думки на більшість актуальних проблем тогочас­ної богословської дискусії. Оскільки він жив в Італії, а в тогочас­ній Західній Європі було поширене аріанство, він писав тракта­ти з тринітології. Головною темою його міркувань була пробле­ма узгодження свободи волі людини і всемогутності Бога. Якщо людина володіє свободою, то Бог не може втрутитися в людське життя, а тому його сила обмежена. Якщо ж Бог всемогутній, то людина не є свобідною. Боецій вважав, що Бог може все, але ша­нує людську свободу. Він знає майбутнє людини, але не формує його. Філософія для Боеція допомагає людині осягнути істину, а тому досягати моральну досконалість. Підручники і трактати Боеція були дуже популярними у середньовіччі і активно вико­ристовувалися в університетському навчанні.

• КАССІОДОР

Ще одним ученим, який діяв поряд із Боецієм, був Кассіодор (487-578), повне ім'я якого звучало Флавій Магн Аврелій Кассіо­дор (Flavius Magnus Aurelius Cassiodorus). Кассіодор походив з родини високих чиновників при дворах Одоарка та Теодоріха. Після страти Боеція Кассіодор став magister officiorum. У 540 році Італія перейшла під контроль візантійського імператора Юстиніана. Кассіодор залишив державну службу. У Калабрії, де він володів землями, він заснував монастир, який став важли­вим освітнім центром. В цей час Кассіодор займався написанням численних робіт. Серед його праць:

- «Вступ до псалмів» (Exposition psalmorum),

- «Історія Церкви в трьох частинах» (Historia ecclesiastica tripartita),

- «Історія готів» (Historia Gothorum),

- «Історія роду Кассіодорів» (Ordo generis Cassiodorum),

- «Про душу» (De anima),

- «Про музику» (De musica),

- «Про науку і мистецтво» (De artibus libris ас disciplinis liberalium litterarum),

- «Про орфографію» (De orthographia),

- «Вступ до вивчення божественної і світської літератури» (Institutiones divinarum et saecularum litterarum),

- «Хроніка» (Chronica).

Роботи Кассіодора використовувалися в середньовічних шко­лах як підручники.

• ІЗИДОР СЕВІЛЬСЬКИЙ

Особливу роль у формуванні середньовічних освітніх ідеалів відіграв Ізидор Севільський (Isidoro de Sevilla, бл. 560-636), який був севільстким архиєпископом, реформатором мозарабського літургійного обряду та найбільшим богословом раннього се­редньовіччя у вестготській Іспанії. Ізидор створював школи та активно працював над поширенням освіти.

- Для забезпечення якісного викладання він підготував свою фундаментальну енциклопедичну двадцятитомну роботу, відому під двома назвами «Етимології» (Etymologiarum) або «Початки» (Origines). В перших трьох томах йдеться про сім вільних мистецтв:

- перший том присвячений граматиці;

- другий - риториці і діалектиці;

- третій - арифметиці, геометрії, астрономії і музиці;

- четвертий том - медицині і бібліотечній справі;

- п'ятий - хронології;

- шостий - церковним обрядам;

- сьомий - богослов'ю, ангелам і святим;

- восьмий - еклезіології і єресіології;

- в дев'ятому йдеться про мови, народи, держави, міста і титули;

- десятий присвячений етимології;

- одинадцятий - чудам;

- дванадцятий - тваринам і птахам;

- тринадцятий - частинам світу;

- чотирнадцятий - географії;

- п'ятнадцятий - архітектурі та будівництву доріг;

- шістнадцятий - камінням і металам;

- сімнадцятий - землеробству;

- вісімнадцятий - війнам і законодавству;

- дев'ятнадцятий - кораблям;

- двадцятий - продуктам харчування, інструментам і меблям.

В «Етимологіях» Ізидора розглядаються всі галузі знань, які існували в той час. Вони свідчать не тільки про неймовірну ши­рину знань і зацікавлень самого Ізидора, а й про прагнення ство­рити універсальний текст, вивчення якого мав би гарантувати студенту добру освіту. Окрім «Етимологій», Ізидор був також ав­тором численних робіт, зокрема:

- «Про природу речей» (De natura rerum),

- «Відмінності» (Differentiarum),

- «Про славних мужів» (De viris illustribus),

- «Книга про числа у Священному Писанні» (Liber numenorum qui in sanctis scripturis occurunt),

- «Про походження готів та царів вандалів і свевів» (De origine Gothorum et regno Sueborum et Vandalorum),

- «Питання про Новий Заповіт» (De Veteri et Novo Testamento quastiones),

- «Три книги сентенцій» (Sententiarum libri tres).

• БЕДА ВЕНЕРАБІЛІС

Особливу роль у становленні західного богослов’я відіграв англійський бенедиктинський монах на ім’я Беда Венерабіліс. Він народився в Англії у 672 або 673 році неподалік монастиря Святих Петра і Павла в Ярров. В дитячому віці він розпочав на­вчання в монастирській школі, а згодом став монахом цього мо­настиря, стін якого майже не покидав упродовж усього життя. Монастир у Ярров був особливим тим, що володів великою бі­бліотекою і однією з кращих у той час англійських шкіл. В монас­тирі Беда займався науковою роботою, проявивши неабиякі та­ланти. Досконало володіючи грецькою і латиною та маючи до­ступ до святоотцівської і античної літератури, Беда опрацював велику частину наукового спадку минулого. Беда помер у 735 році. Відразу ж після його смерті слава про нього розійшлась по всій Європі. Його почали іменувати Venerabilis (Вельмишанов­ний), а його ім’я було включене до переліку святих у численних католицьких монастирях. Беда займав місце серед Отців Церкви в середньовічних списках, а Данте Аліг’єрі у «Божественній ко­медії» помістив Беду в четверту райську сферу, разом із Боецієм, Ізидором Севільським, Томою Аквінським та царем Соломоном, тобто найбільшими інтелектуалами минулого. У 1899 році Папа Лев ХІІІ канонізував Беду.

Беда Венерабіліс був, передовсім, учителем монастирської школи, і свої твори він писав виключно для потреб своїх учнів. Беда викладав латину, математику, риторику, але найбільше уваги присвячував біблійній екзегезі. Він прославився як один із найвидатніших екзегетів середньовіччя, а його коментарі за­лишаються актуальними і до сьогодні. Не менш відомими є його проповіді і життєписи святих. Беда не створив власної оригі­нальної богословської концепції, оскільки він не брав участі в богословській полеміці і вважав своїм завданням тільки пере­дачу знань учням. Однак, він намагався систематизувати зна­ння попередніх поколінь для якісної передачі учням. У трактаті «Про природу речей» він аналізував процес створення світу. На його думку, створення світу повинно аналізуватися шляхом роз­ділення чотирьох етапів творіння:

- по-перше, світ завжди існував у задумі Божому, і в цьому сенсі він вічний;

- по-друге, Бог створив неоформлену матерію, в яку вклав зачатки всіх елементів, тобто всі свої задуми, і в цьому сенсі все існуюче з'явилося в одну мить;

- по-третє, вираження задумів Божих у матерії відбулось не миттєво, а впродовж шести днів, описаних у Біблії, і в цьому сенсі процес створення світу має свої чіткі часові рамки, тобто створення не є миттєвим і не є вічним;

- по-четверте, створення світу впродовж шести днів виокре­мило з матерії всі елементи, але ще не гармонізувало їх, шлях до повноти творіння триває від моменту створення світу до безконечності, і в цьому сенсі творіння світу є вічним процесом. Так, Беда зумів показати, що вічність світу і його створеність не суперечать одне одному. Ключовим моментом історії творіння буде день Страшного Суду, коли весь світ буде знищений вогнем.

Особливий інтерес Беди Венерабіліса викликала історія. На основі творів Августина та Ізидора Севільського він спробував періодизувати історію світу, прирівнюючи її до етапів людського життя. Так, історія, на думку Беди, поділяється на шість періодів:

- перший тривав від Адама до Ноя і відповідав віку немовляти,

- другий тривав від Ноя до Авраама і відповідав дитинству,

- третій тривав від Авраама до Давида і відповідав юності,

- четвертий тривав від Давида до Вавилонського полону і відповідав зрілості,

- п'ятий тривав від Вавилонського полону до Різдва Христового і відповідав старості,

- шостий триває від Різдва Христового до Страшного Суду і від­повідає передсмертному стану.

Найбільш відомим твором Беди стала «Historia ecclesiastica gentis Anglorum» (Церковна історія народу англів), в якому розповіда­ється про історію Англії від 55 року до РХ, тобто від римського завоювання Британії, до 731 року, тобто до моменту написання праці. «Історія» Беди є найдавнішим документом англійської іс­торіографії.