4.9. КОНФЕСІЇ ІНДУЇЗМУ

Впродовж довгого часу свого розвитку індуїзм розділився на декілька конфесій; він не є цільною організованою релігією з єдиною єрархією і церковними інститутами. В історії інду­їзму неможливо виділити чітку дату, коли цей поділ відбувся.

• ВІШНУЇЗМ

Найбільшою індуською конфесією індуїзму є вішнуїзм або вайшнавізм, відповідно, індусів, які належать до цієї конфесії, називають вішнуїтами або вайшнавами. Сьогодні вішнуїтами є 70% усіх індусів. Їхня особливість у тому, що вони Бога імену­ють Вішну. Ім'я Вішну, найвірогідніше, означає «той, що всюди проникає». Перші згадки про Вішну наявні вже у найдавніших індуських текстах. Зокрема у Ріґ-Веді про нього згадують 93 рази. В найдавніших текстах Вішну не займав центрального місця в релігійних уявленнях. Однак, чим молодший час напи­сання ведичних текстів, тим вищою стає в ньому роль Вішну. В Айтареї-брагмані Вішну вже згадується як найвище божество. Основою виникнення вішнуїзму, як окремої конфесії, є праг­нення індуського релігійного генія виразити свій духовний досвід спілкування з живим, особовим Богом, до якого можна звернутися в молитвах у моменти радості і смутку, пережити містичний досвід єднання з особою Бога. На формування док­трини вішнуїзму вагомий вплив мали альвари - дванадцять мудреців, які писали духовну поезію в період УІІ-УІІІ століть. Духовна поезія альварів згуртована у збірці «Дівья-прабанд- га», яка була остаточно оформлена у ІХ столітті богословом Натгамуні.

Вішнуїти вірять, що Вішну багато разів з'являвся у видимому світі, втілюючись у найрізноманітніших іпостасях. Кожного разу він або виправляв звичаї та давав повчання, або рятував люд­ство від якихось катастроф. Ці іпостасі, в яких втілювався Вішну, називають аватарами. Серед усіх аватар Вішну прийнято виді­ляти великі аватари (дашаватара); їх є десять.

Першою великою аватарою Вішну є Матсья. Пурани розпо­відають, що одного разу цар і першолюдина Ману підійшов до ріки, де побачив маленьку рибку на ім'я Матсья, яка просила його про допомогу. Він помістив її у посудину, але вона її пе­реросла; так само вона переросла ріку та океан, в які Ману її поселяв. Врешті риба відкрила Ману, що вона є Вішну, та пові­домила йому, що незабаром почнеться Всесвітній Потоп, який знищить усе живе. Ману, за порадою Вішну, зробив корабель, в якому поселив всі види тварин і рослин, а Матсью відтягнула корабель до безпечного місця. Так Вішну вперше з'явився сві­ту у своїй аватарі Матсью, і спас усе живе від Потопу.

Другою аватарою Вішну була вселенська черепаха Курма. Одного разу слон Індри розтоптав вінок із квітів, який Ін- дрі подарував ріші Дурваса. Це розгнівало Дурвасу, і він про­кляв дєвів. Налякавшись втрати своєї сили, дєви звернулися за допомогою до Вішну, який наказав їм взяти гору Мандару та збивати молочний океан. Коли гора почала тонути, Вішну прийняв вид черепахи Курми і підтримав гору. Внаслідок цьо­го збовтування молочного океану, дєви отримали напій без­смертя, який Вішну розподілив між ними.

Третьою великою аватарою Вішну був кабан Варах. Коли де­мон Гіраньякша викрав Землю та сховав її на дні світового океану, Вішну явився в образі кабана Вараха і бився з демоном тисячу років, переміг його та встановив Землю на поперед­ньому місці.

Четверта велика аватара Вішну - це людина-лев Нарасімга. Од­ного разу два помічники Вішну, Джая і Віджая, образили мудре­ців.

П'ятою аватарою Вішну був карлик Ваман. Колись демонічний цар Балі завоював увесь всесвіт. Дєви занепокоїлись і просили Вішну про допомогу. Вішну погодився допомогти, перетво­рився у карлика Вамана і прийшов до палацу Балі. Цар зустрів його гідно та запитав, що йому подарувати. Ваман попередив, що він є втіленням Вішну, але Балі не повірив. Тоді Ваман по­просив у царя стільки землі, скільки він зможе охопити свої­ми трьома кроками. Для Балі таке прохання карлика видалось смішним і він погодився. Тоді Ваман став безмежно великим; двома кроками він пройшов увесь всесвіт, і не мав, куди зро­бити третій крок. Балі покорився Вішну і запропонував йому стати на голову Балі. Так Балі став вірним слугою Вішну.

Шостою аватарою Вішну був Парашурама (Рама з сокирою). Парашурама виступав як грізний оборонець священних по­рядків та захисник священиків-брагманів від гніту зі сторони воїнів-кшатріїв. Одного разу цар Картавірья зі своєю свитою завітав у гості до монаха Джамадагні. Монах щедро почасту­вав царську свиту за допомогою своєї корови, яка виконувала всі бажання. Цар попросив Джамадагні віддати йому корову, а коли монах відмовився, цар його вбив. Парашурама був обу­рений таким вчинком, догнав Картавірью, вбив його, а з ним і всіх кшатріїв. Опісля він відправився в гори для покаяння.

Сьома аватара Вішну - це Рама. Його історія описана в поемі «Рамаяна». Тут він виступає захисником подружжя.

Восьмою аватарою Вішну є Крішна, життя якого описане в «Бгаґават-Гіті». Рама і Крішна є двома найбільш шанованими аватарами Вішну.

Дев'ятою аватарою вважається Будда, засновник буддизму.

Дев'ять перелічених аватар - це втілення Вішну, які вже відбу­лися. Десята аватара виражає месіанські та есхатологічні очі­кування вішнуїтів.

Вішнуїтська традиція згадує й про менш відомі аватари Віш- ну. Усього аватар Вішну було 24 (не враховуючи Калкі, який ще не з'явився).

• КРІШНАЇЗМ

Вішнуїзм не є монолітною деномінацією. Він об'єднує в собі декілька богословських шкіл, спільним для яких є вшанування Вішну як Абсолюту. Богословські школи вішнуїзму називають сампрадаями (затргабауа). Відмінності між сампрадаямами ви­никли внаслідок двох підстав: наголос на доробках різних ін­дуських релігійно-філософських шкіл та акцент на різних ава­тарах Вішну. Серед різних сампрадай вішнуїзму на особливу увагу заслуговує гаудья-вішнуїзм, бенгальський вішнуїзм або крішнаїзм. Назва «гаудья-вішнуїзм» походить від слова «гаудья», що означає назву провінції в Бенгалії, де зародився цей культ; а назва «крішнаїзм» вказує на те, що в цій конфесії основний на­голос робиться на Крішні. Тенденції до особливого вшанування Крішни помітні в бенгальському індуїзмі з давніх-давен. Однак у XV столітті вони оформилися в завершене релігійне вчення завдяки праці мудреця Чайтаньї Магапрабгу (1486-1533). Саме Чайтанья сформував основи гаудьї-вішнуїзму. У XVI-XVII століт­тях учення Чайтаньї поширювалося з блискавичною швидкіс­тю, приваблюючи все нових послідовників. У XVIII-ХІХ століттях крішнаїзм занепадав, розпався на безліч сект, і не породжував гігантів духу і думки, як це було в епоху Чайтаньї. У другій по­ловині ХІХ століття почав свою проповідь Бгактівінода Тгакура (1838-1914), який став каталізатором відродження крішнаїзму. Окрім яскравого проповідницького та організаторського хис­ту, цей велетень духу написав низку робіт на тему своєї релігії. Свої англомовні роботи він розіслав західним університетам, щоби познайомити західний світ із крішнаїзмом. Саме йому на­лежить ідея почати проповідь крішнаїзму за межами Індії. По­чату ним справу продовжив його син Бгактісіддганта Сарасваті (1874-1937).

Крішнаїти визнають усі індуські священні писання, епоси Ма- габгарату і Рамаяну, але особливо важливою для них є Бгаґавад- Гіта і Бгаґавата-пурана, оскільки в них містяться розповіді про Крішну. Окрім загальних індуських писань, канонічними кріш­наїти вважають твори Чайтянья-чарімріта і Чайтанья-бгаґавата, авторство яких належить людям, близьким до Чайтаньї, і розпо­відають про його життя. Вчення Чайтаньї викладене в текстах «Бгакті-расамріта-сіндгу» і «Упадешамріта», які написав учень Чайтаньї Рупа Госвамі. З-посеред перелічених текстів у крішна- їтському віросповіданні особливе значення займає «Бгаґавата- пурана». За легендою її написав древній мудрець Вьяса, оскіль­ки захотів викласти основи індуїзму в одній книзі та особливо наголосити на вченні про бгакті.

Доктрина крішнаїзму наголошує на тому, що Бог не є безосо­бовою і абсолютно трансцендентною сутністю. Як і всі вішнуїти, кришнаїти наголошують на особовій сутності Бога. Якщо у ві­шнуїзмі проголошується, що особовим Богом є Вішну, то крішна- їти таким проголошують Крішну. Крішна для них є не аватарою Вішну, а Абсолютом, який, однак, характеризується не рисами космічного принципу, а особовими атрибутами. Усі інші боже­ственні модуси, наявні в індуїзмі, проголошуються крішнаїтами аватарами Крішни. Те, що в індуїзмі є трьома модусами Брагма­на, у крішнаїзмі, є різними модусами Крішни: Брагман - це ці­лісна енергія Крішни, яка є воднораз основою світобудови; Па- раматма - це дух Крішни, який пронизує всесвіт; Бгаґаван - це абсолютна особовість Крішни, яка у крішнаїзмі охоплює всі ви­раження Бога у світі.

Отже, в центрі індуської доктрини стоїть учення про Брагма- на, неописанного безособового Абсолюту. Брагман більше схо­жий до «бога філософів», аніж на Бога, з яким можна спілкува­тися у молитві, до якого можна звернутися в моменти щастя і радості, пережити його присутність у містичному досвіді. Такий Брагман задовольняв запити витончених індійських мислите­лів, але релігійна інтуїція, притаманна кожній людині, підштов­хувала як пересічних індусів, так і глибоких містиків, до думки, що Бог насправді не такий: він передовсім є особою, яку можна пережити серцем, а не осмислювати розумом. Саме ця духовна інтуїція стала імпульсом нового витка розвитку індуїзму - фор­мування конфесії вішнуїзму, в котрій Вішну - Єдиний Бог, який передовсім є особою, джерелом добра і милосердя. Сьогодні ві­шнуїзм є найбільшою індуською конфесією, яка поділяється на низку менших деномінацій. Серед вішнуїтських деномінацій найпопулярнішою, особливо за межами Індії, є крішнаїзм - віра в Крішну як Єдиного Бога, який є особою, і який виражається у найрізноманітніших модусах.

• ШИВАЇЗМ

Шиваїзм або шайвізм - це одна з основних конфесій індуїзму, яка за кількістю прихильників займає друге місце після вішнуїз­му. Як і вішнуїти, шиваїти вірять в Єдиного Бога, але називають його іменем Шива. Передумови виникнення шиваїзму схожі до передумов виникнення вішнуїзму - прагнення побудувати жи­вий зв'язок із особовим Богом. Проте історія шиваїзму дещо ін­ша, ніж історія вішнуїзму. Якщо Вішну був відвічним божеством індуїзму, найвірогідніше привнесеним аріями до Індії, то корені культу Шиви викликають багато питань. Сьогодні неможливо аргументовано відтворити історію цього культу, проте в релігі- єзнавчій науці домінує переконання в тому, що культ Шиви існу­вав ще в доарійській Індії. Найвірогідніше, що культ Шиви роз­винувся у харапській культурі, яка зникла незадовго до приходу аріїв до Індії. Представники цієї древньої культури зберегли цей культ, і він протистояв арійській релігії на зорі її поширення на субконтиненті. У Ведах зустрічається неодноразова критика культу Шиви, в чому потрібно бачити конфлікт індоарійської та харапської культур і цивілізацій. Поступово культ Шиви, якого в ранніх індуських текстах називають Рудрою, все більше про­никав у індуїзм. Культ Шиви пов'язувався з народженням і зник­ненням світу. Як персоніфікація народження, його сакральним символом часто виступає лінзам - фалічне зображення.

Вчення про аватари Шиви у шиваїзмі не розвинулись так, як у вішнуїзмі учення про аватари Вішну. Якщо вішнуїти розробили цілі цикли літератури, яка розповідає про кожну аватару Вішну, то в шиваїзмі вчення про аватари присутнє радше як загальне уявлення. Тексти розходяться в кількості аватар Шиви від 18 до 108, але жодна з них не описана, за винятком тих, про які відомо з не-шиваїтських джерел. Деякі індуські мислителі (наприклад представники школи адвайта-веданта) взагалі заперечували наявність аватар Шиви, хоча в інших джерелах аватарою Шиви проголошується навіть Шанкара, засновник адвайта-веданти. Якщо аватара Вішну - це сакральна постать, яка займає певне місце у віровченні, міфології та культі вішнуїзму, то аватара Шиви - це радше почесний титул, яким іменують чи не всіх ви­датних релігійних діячів світу: від Ісуса Христа і Заратустри до шиваїстських богословів. Із Шивою пов'язана розповідь про Са- ті. Вона була дочкою Дакші і дружиною Шиви. Коли Дакші об­разив Шиву, не запросивши його на жертвоприношення, Саті відріклась від батька і себе спалила. Ця легенда відобразилася в індійській культурі. Упродовж багатьох століть індійські вдови згорають у вогні, на якому спалюють тіло померлого чоловіка. Цей обряд називається саті і вважається найвищим виявом жі­ночої вірності. Обряд саті викликав жорстку критику зі сторо­ни мусульман в епоху Великих Моголів, а також різних сект, які відділилися від індуїзму (джайнізму, буддизму, сикхізму тощо). Обряд саті строго забороняло законодавство Британської Індії, а після отримання незалежності індійські закони категорично заборонили саті, як і заборонили кастовий поділ населення та вбивства новонароджених дівчаток.

Легенда також розповідає, що Саті після самоспалення заново народилася і отримала ім'я Парваті й знову завоювала любов Шиви. У Шиви і Парваті народилися два сини - Сканда і Ганеша. Сканда вважався божеством війни та керівником війська богів. Він народився, щоби перемоги демона Таракі, оскільки Брагман заповів, що перемогти Таракі зможе тільки син Шиви. Ганеша - божество мудрості та добробуту. Його прийнято зображати з го­ловою слона. Походження голови слона у Ганеші пояснюють три різні легенди. Перша розповідає, що Ганеша, коли ще був дити­ною, не впускав Шиву до спальні Парваті. Шива, розлютився і з люті відірвав голову Ганеші та закинув її так далеко, що ніхто не міг її знайти. Парваті не пробачила Шиві цього вчинку, допоки він не виправив ситуацію. Щоби примиритися з Парваті, Шива пришив Ганеші голову першої істоти, яку зустрів; нею виявився слон. За другою легендою, Шива, справляючи бенкет з приводу народження Ганеші, не запросив на нього бога Шані (Сатурн). Шані з'явився на бенкет без запрошення, і злим поглядом погля­нув на Ганешу. Його погляд спалив голову Ганеші. Щоби спасти дитину, Брагман порадив Шиві пришити Ганеші голову першої істоти, яку він зустріне. Третя легенда розповідає, що Шані був запрошений на бенкет з нагоди народження Ганеші. Парваті ду­же хотіла показати йому Ганешу, але Шані знав, що його погляд спалює і відмовлявся дивитися на дитину. Однак Парваті напо­лягла, і Шані своїм поглядом, над яким не міг панувати, спалив голову Ганеші. На її місце Шива пришив Ганеші голову слона. Оскільки Ганеша був покровителем добробуту, він став дуже популярним в Індії. Сьогодні й далеко поза Індією, в домівках людей, які не мають жодного відношення до індуїзму, можна зустріти зображення «грошовитого слона», якого люди погла­джують задля фінансового прибутку, при цьому часто навіть не здогадуючись, що це - індуське божество Ганеша. В індуській іконографії Шива інколи зображується у формі Шива-Парівар. Це - істота з троякою головою, де одна голова Шиви, друга Пар- ваті, а третя Ганеші.

Шиваїзм не є монолітною конфесією. Він поділяється на низ­ку напрямів, які між собою переплетені, а тому встановити їхню точну кількість та їх класифікувати геть не просто. Найприйнят- нішу, хоч і дискусійну, класифікацію напрямів шиваїзму запро­понував американський шивайстський гуру Шивая Субрамуні- ясвамі, якого при народженні звали Робетр Гансен (1927-2001).

Найстаршою школою шиваїзму був пашупата-шиваїзм, на­зва якого утворюється від одного з імен Шиви - Пашупата. Початки цієї школи достеменно не відомі, проте є підстави вважати, що їхнє коріння сягає доарійської релігії Шиви в рамках харапської культури. Ця школа є також найдавнішою представницею духовного віяння бгакті, яке робило найбіль­ший наголос на милосерді і любові Бога та на міжлюдських відносинах, основаних на любові. Представники бгакті від­кидали кастовий поділ суспільства і не зовсім вписувалися у ведичний брагманізм, у якому обрядовість та регульована духовність витісняли містику. Бгакті була характерною озна­кою багатьох індуських єресей. Пашупата-шиваїзм об’єднував ченців-аскетів, які сповідували віру в Єдиного Бога Шиву, жи­ли суворим аскетичним життям та проповідували опануван­ня плоті. У «Панчартга-бгашьї», духовному творі написаному вірогідно у IV столітті Каундільєю як коментар до «Пашупа- та-сутри», пашупата-шиваїзм заснований самим Шивою, який передав це вчення декільком ріші. Пашупата-шиваїзм пере­жив два етапи свого розвитку. Перший, який тягнеться від за­снування деномінації до ІІІ століття після РХ. В цей час жив і діяв великий реформатор пашупата-шиваїзму Лакуліша, який поклав початок другому періоду історії конфесії. Після Лаку- ліши пашупата-шиваїзм став не тільки об’єднанням монахів- аскетів, а й релігією мирян.

Другою школою шиваїзму є шайва-сіддганта, корені якої та­кож губляться в історії. Ця школа сформувалась у Південній Індії серед тамілів, автохтонного народу південноіндійсько- го штату Таміл-Наду та Шрі-Ланки. Основними священними текстами шайва-сіддганти є 28 шиваїтських агам. Першим із відомих теоретиків шайва-сіддганти є Магарші Нандінатга, який жив у ІІІ столітті до РХ. На жаль, його твори не збере­глися, але з посилань на його доробок видно, що його погляди були строго моністичними і близькими до поглядів Шанкари. Третім напрямом релігії Шиви є кашмірський шиваїзм або пра- тьябгіджня-даршана. Кашмір, хоч і є частиною Індії, проте у середньовіччі був ізольований від інших частин субконтинен­ту мусульманськими завоюваннями та географічним розта­шуванням. Недостатні контакти кашмірців з іншими індуса­ми спричинили розвиток специфічної форми індуїзму. Фунда­тором кашмірського шиваїзму був Васеґепта (860-925), який виклав свої думки у «Шива-сутрі». Кашмірський шиваїзм вва­жається крайньою формою монізму: весь світ і людські душі є лише сяйвом Шиви, вираженням його першоімпульсу. Ціллю духовного життя у цій деномінації проголошується усвідом­лення своєї єдності зі Шивою. Відомості про кашмірський ши­ваїзм довгий час залишалися невідомими світу; і тільки мину­лого століття він відкрив себе у творах Свамі Лакшмана Джу Райни (1907-1991).

Четвертою школою шиваїзму є сіддга-сіддганта, засновни­ком якої був Горакшанатг. Дати його життя невідомі, проте безперечним є те, що він жив до 1200 року після РХ. Його ім’я означає «владика всесвіту». Він був учнем відомого індусько­го мудреця Матсьєндранатга. Представники цього напряму вважають, що Шива особисто передав свої таємні знання Мат- сьєндранатгу, а той навчив їх Горакшанатгу. Вплив Горакша- натги виходить далеко за межі індуїзму: його вважають сво­їм ідейним натхненником деякі езотеричні школи буддизму та мусульманські суфії. Представники сіддга-сіддганти мало уваги присвячували віровченню, натомість зосередилися на практиках духовного вдосконалення. Саме вони розробили гатга-йогу, тобто систему вправ, завданням яких є встанови­ти повний контроль над тілом, опанувати дух та відключити свідомість, щоби злитися зі Шивою і осягнути мокшу (звіль­нення). У XVI столітті шиваїстський мудрець Сватмарама сис­тематизував доктрину гатга-йоги. Сьогодні гатга-йога попу­лярна серед шанувальників індійської культури, а її практич­на сторона інколи практикується поза зв'язком із теорією сід- дга-сіддганти. Ше один напрям у шиваїзмі - шива-адвайта - є не стільки релігійною деномінацією, як спробою застосувати здобутки філософської школи веданти до шиваїзму. Найвідо- мішим мислителем цього напряму був Штрікантга, який аплі- кував до шиваїзму погляди Рамануджі.

Одним із найбільших напрямів шиваїзму є вірашиваїзм або лінгаята. Ця деномінація сформувалася і поширилася в Пів­денній Індії у ХІІ столітті, а її засновником прийнято вважати Басаву (1134-1196). Вірашиваїзм є строго монотеїстичною ре­лігією, богослов'я якої ґрунтується на трьох догмах: панчача- ра, аштаварана і шатстгала.

- Панчачара (рапсасага) - це п'ять (панча) основ практичної діяльності (ачар) прихильників вірашиваїзму, а саме лінга- ачара - щоденна пуджа (поклоніння) особистому лінгаму (символу плідного начала Шиви), сада-ачара - зосередже­ність на особистих обов'язках, шива-ачара - визнання Ши- ви за Єдиного Бога і рівності всіх людей перед ним, бгітья- ачара - добре ставлення до всього живого, ґана-ачара - за­хист релігійної общини і її принципів.

- Аштаварана (азЄауагапа) - вісім захистів або допоміжних засобів, які допомагають віруючому в духовному житті. До них належать послуги гуру, щоденне поклоніння лінгаму, повага до джангама (монах, який присвятив себе служінню Шиві), нанесення на тіло священного попелу, використан­ня чоток, виготовлених із плодів рослини рудракші, випи­вання води, освяченої дотиком гуру, джангами або лінгама, приношення їжі для гуру або джангама, повторення мантр і зосередження уваги на Шиві.

- Шатстгала (заУзґЬаІа) - вчення про те, що духовне зрос­тання є поетапним і переходить шість стадій.

Отже, шиваїзм - це друга, після вішнуїзму, за кількістю вірую­чих конфесія індуїзму. Єдиним Богом шиваїзму проголошується Шива. Історія шиваїзму сягає прадавніх часів харапської цивілі­зації в доарійській Індії. Шиваїзм не є монолітною релігійною деномінацією, а розсіяний на низку конфесій, кожна з яких вно­сить власні особливості в розуміння культу Шиви.

• СМАРТИЗМ

Основними конфесіями індуїзму прийнято вважати чотири: вішнуїзм, шиваїзм, смартизм та шактизм. Серед них доміную­чою є вішнуїзм, до якого належать близько 70% індусів. Друге місце за кількістю віруючих займає шиваїзм. Смартизм та шак- тизм не відзначаються величезною кількістю віруючих у порів­нянні з попередніми конфесіями, втім вони займають значне місце в індуській культурі. Назва «смартизм» походить від сло­ва «смріті», яким індуси називають набір літературних творів, які не ввійшли до канону священних книг. Ця назва прижилася у смартизмі, оскільки представники цієї конфесії загострюють увагу на сакральності текстів смріті. Смартизм є своєрідним реформаторським напрямом індуїзму, який основується на фі­лософії адвайти-веданти Шанкари. Шанкара уявляв світ моніс­тично: все суще є однією всеохопною монадою, а крім неї, не­має нічого. Це означає, що світ є лишень вираженням Брагмана. Шанкара розрізняв два модуси: Ніргун - абсолютна трансцен­дентність Брагмана, та Саргун - його творче вираження. Цей постулат Шанкари ліг в основу вчення смартизму. Прихильники цієї конфесії зробили свої висновки з адвайти-веданти: якщо все суще є тільки вираженням трансцендентного Брагмана-Ніргу- на, тоді Бог присутній у всьому як Брагман-Саргун. Відповідно, смарти уникають дискусій про істинного Бога. Вони вважають, що якому божеству людина не поклонялася б, вона завжди вша­новуватиме Брагмана, позаяк він присутній у всьому, а кожне божество є тільки відблиском Брагмана. Кожен індус-смарт має право вшановувати те божество, яке йому більше до вподоби, але повинен усвідомлювати, що всі боги є тільки відблисками Абсолюту. На практиці кожен смарт вшановує інше божество, переважно те, яке стало домашнім духом у багатостолітній тра­диції родини. Найпопулярнішими серед смартів стали шість бо­жеств: Ганеша, Шива, Шакті, Вішну, Сурья (бог Сонця) та Сканда (бог божественного війська).

• ШАКТИЗМ

Четвертою з основних конфесій індуїзму є шактизм. У центрі цього напряму стоїть постать Шакті (вакґі). Слово «шакті» озна­чає «сила». Цей термін використовується в індуській терміноло­гії для окреслення жіночої сторони кожного божества. В цьому значенні «шакті» в європейському релігієзнавстві пишеться з малої літери. В деяких індуських текстах шакті персоніфікують. Як персону Шакті сприймають в ролі дружини Шиви, а її ім'я в цьому значенні записують з великої літери. Отже, Шакті - це жі­ноче божество, богиня-природа. Вона часто фігурує в містичних культах, які практикують обряди злиття з природою. У шактиз- мі Шакті сприймається як жіночна сторона Брагмана, або ін­шими словами: як жіночний аспект Єдиного Бога. Походження культу Шакті дуже давнє; воно сягає ще доісторичної богині- матері. В рамках індуїзму піком розвитку шактизму стала епоха Гуптів. Основним текстом шактизму є «Деві-магатмья», яка опи­сує перемогу Дургі (інше ім'я Шакті) над демоном Магішасурою. «Деві-магатмья» є частиною «Маркандея-пурани», яку уклав у V столітті ріші Маркандея. В цьому епосі синтезуються всі жіно­чі божества арійського та доарійського походження.

Шактизм у більшості випадків переплітається з тантризмом, відомим також під назвою тантра. Тантризм не є окремою кон­фесією, а радше єретичними віяннями, присутніми у різних кон­фесіях індуїзму, особливо у шактизмі, які також прижилися в де­яких напрямах тібетської релігії бон і буддизмі. Тантризм є реак­цією на крайній індуський аскетизм з його практиками відмови від усього тілесного й фізіологічного. Теоретики тантри вважа­ють, що людське тіло є скарбницею вищої енергії, а для осягнен­ня звільнення потрібно цю енергію вивільнити. Найбільшим конденсатором енергії вважається статевість. В обрядах тан- три присутні сексуальні оргії, які індуси називають майтгуна, а європейці тантричним сексом. Хоч тантризм і виник в рамках індуїзму, він має низку відмінних від нього рис, які обумовлю­ються тим, що тантризм є певною опозицією до ортодоксальної індуської традиції. Переважна більшість прихильників тантриз­му в індійському суспільстві належать до нижчих каст. «Низький культ» є для них наче формою протесту проти усталених соці­альних норм. Якщо в індуському суспільстві вони перебувають на маргінесі, то в тантризмі отримують можливість повноправ­но виразитись. Значна частина прихильників тантризму є вихід­цями з неарійських племен Індії. Вони, як представники нижчих каст, не відіграють значної ролі в суспільному житті Індії, а то­му займають позицію протесту проти нього. Тантризм є типово езотеричним релігійним віянням. Оскільки загальна оцінка тан­тризму в індійському суспільстві радше негативна, це стимулює прихильників цієї течії закритися у своїх общинах. Окрім цього, езотерика навіює переконання, що учасник культу володіє та­кими знаннями і бере участь у таких містеріях, яких не знають інші, а тому він чимось перевершує інших. Такий спосіб підняття власної самооцінки важливий для людей, які займають низьке становище в суспільстві. Наголос на тілесності та фізіологічній стороні людини стимулює пошуки шляхів збереження здоров'я і молодості. Для цього тантристи послуговуються йогою. Про­тестантський дух тантризму обумовлює гостре відмежування його прихильників від традиційної релігії брагманів. Особли­во це виражається в різкому запереченні того, над створенням чого брагмани трудилися тисячоліттями, зокрема обрядів і мо­ральних принципів. Тантристи заперечують моральні принципи індуїзму як такі, що обмежують і сковують вираження внутріш­ньої енергії тіла. Якщо індуїзму притаманно пропагування опа­нування тіла, боротьба з потуранням пристрастям тощо, то тан­тристи, навпаки, пропагують повну свободу поведінки. Основи своєї доктрини тантристи виклали в текстах, званих тантрами.

• АГАМА-ГІНДУ-ДГАРМА

Впродовж історії індуїзм вийшов за межі Індії, поширюючись по різних країнах Далекого Сходу. Сьогодні індуси живуть та­кож в Індонезії. Хоч індуїзм належить до шести офіційних ре­лігій Індонезії, індусів у цій острівній країні тільки 1,7% від за­гальної кількості населення. Їх переважна більшість проживає на острові Балі. Індонезійські індуси називають свою релігію агама-гінду-дгарма. Це - особливий тип індуїзму. Індуси Індо­незії впродовж століть мали обмежені можливості спілкуван- ня з індусами Індії, а поширення ісламу в Індонезії вплинуло на характер індонезійського індуїзму. Сьогодні індонезійський індуїзм - це синтез індуїзму та ісламу. Індонезійський індуїзм є строго монотеїстичною релігією, прихильники якої вшанову­ють Єдиного Бога. При цьому в їхніх релігійних текстах зустрі­чаються імена чи не всіх індуських божеств, які однак вважа­ються індонезійськими індуїстами за маніфестації Брагмана. Як і в Індії, в Індонезії присутнє вчення про трімурті (Брагман, Ві- шну, Шива). Відмінність від індійського індуїзму проявляється передовсім у ритуалах та духовних практиках.

• НЕОІНДУЇЗМ

В самій Індії індуїзм пережив декілька етапів свого розвитку. Останній індуський ренесанс почався у ХІХ столітті, коли індуси отримали можливість навчатися у британських університетах, і помітили зацікавлення західного світу культурою Індії. Націо­нальне пробудження індійців відобразилося й на їхній релігії. Ін­дійці розуміли, що неможливо будувати нову Індію середньовіч­ними засобами. Національне відродження відбилося і на спро­бах релігійних реформ. Ініціатори таких реформ об’єднувалися у згромадження, щоби спільними зусиллями працювати над реформою індуїзму. Рух за відродження індуїзму прийнято на­зивати неоіндуїзм. У цьому русі можна виділити три періоди з їхніми специфіками.

Перший період тривав до 1880 року. В той час неоіндуїзм пе­ребував під великим впливом західної культури та намагався очистити індуїзм від тих практик, які зазнавали найбільшої критики зі сторони британців. Основними предметами кри­тики неоіндусів першого періоду були кастова стратифікація індійського суспільства, шлюби малолітніх дівчат, обряд саті (самоспалення вдів на похоронному полум’ї їхніх чоловіків), заборона вдовам одружуватися вдруге тощо. В релігійному контексті реформи були скеровані на очищення індуїзму від нашарувань минулого. Неоіндуси намагалися викристалізу- вати чистий індуський монотеїзм, який подекуди губився у водопіллі міфів та легенд, звільнити індуїзм від брагманічної ритуальності тощо. Найяскравішим представником першого періоду неоіндуїзму був Брагмо-самадж. Це - союз (самадж) шанувальників Єдиного Бога Брагмана (Брагмо - шануваль­ник Брагмана). Цей рух заснував у 1828 році бенгальський аристократ Рам Моган Рой, поставивши перед ним завдан­ня очистити індуський монотеїзм від будь-яких забруднень. Представники Брагмо-самадж вірили, що індуїзм є єдиною істинною релігією, яку потрібно викристалізувати з усього чужинського. Схожі цілі ставила перед собою й інша організа­ція - Арья-самадж (союз аріїв) - заснована у 1875 році Даянан- дою Сарасваті. Представники Арья-самадж намагалися, серед іншого, повернути до індуїзму тих індійців, які перейшли до інших релігій. Важливою обрядовою практикою в Арья-са- мадж було шуддгі (очищення), прийняття якого означало повернення до чистого ведійського індуїзму. Антитезою до настроїв Брагмо-самадж і Арья-самадж став Рамакрішна Па- рамагамса, який проголосив тезу, що всі релігії є тільки різни­ми способами поклоніння Єдиному Богу, і кожен йде до Бога своїм шляхом.

Другий період неоіндуїзму тривав з 1880 року до середини ХХ століття. Цей період відзначався двома дещо протилежни­ми тенденціями. З одного боку, це - час боротьби індійців за свою політичну незалежність, яка супроводжувалася крити­кою християнства та ісламу, в яких індуси бачили ворогів сво­єї незалежності. З іншого боку, в той час закладалися основи орієнтальних неорелігійних рухів на основі індуїзму. Ідейним натхненником цих рухів був Рамакрішна. Його учень Свамі Вівекананда поширив ідеї свого вчителя по всьому світу. Він опирався на філософію адвайта-веданти, відповідно до якої існує тільки одна всеохопна божественна монада - Брагман, а все суще є тільки маніфестаціями Брагмана. Вівекананда зро­бив із цього наступний висновок: якщо все, що існує, включно з людською душею, є Богом, то для істинного поклоніння Бо­гу потрібно заглибитись у себе. Вівекананда стояв біля вито­ків Ордену Рамакрішни та Місії Рамакрішни, які поширювали ці ідеї. З одного боку, ідеї Вівекананди є пропагандою толе­рантності і взаємної релігійної терпимості, а з іншого, вони стимулювали розвиток синкретизму і еклектизму.

Третій період неоіндуїзму почався у середині ХХ століття. В цей час індуїзм почав своє масштабне поширення у західно­му світі. Якщо у другому періоді індуси намагалися лишень

запрезентувати свою релігію Заходу, то тепер вони почали представляти індуїзм як всесвітню релігію, а не як особли­вість Індії. При цьому неоіндуїзм намагається співіснувати з іншими релігіями. Формується уявлення про індуїзм як про синкретичний світогляд, для прийняття якого не обов’язково покидати лави інших релігій.

Отже, окрім вішнуїзму та шиваїзму, до основних конфесій ін­дуїзму належать смартизм та шактизм. Основною ідеєю смар- тизму є присутність Бога в усьому, а тому поклоніння будь- якому божеству є поклонінням Брагману. Шактизм зосередився на жіночому божественному началі. Поряд із ортодоксальним індуїзмом розвинувся напрям тантризм, який відмовлявся від традиційних індуських догм, та проповідував необхідність ви­вільнити енергію тіла. ХІХ-ХХ століття ознаменувалися новими віяннями, які прийнято називати неоіндуїзмом.