8.3. БОГОСЛОВ’Я І ФІЛОСОФІЯ УІІІ-ІХ СТОЛІТЬ

Стабілізація політичної ситуації в Західній Європі та фор­мування потужних держав відобразилось на розвитку освіти та навчальних закладів. Перші середньовічні навчальні закла­ди організовувалися Церквою, і навіть коли вони переросли в університети, то до нині зберегли структуру, яка є абсолютною калькою церковного устрою.

Коли кількість учнів збільшувалася, то якісне навчання ви­магало багато часу і зусиль викладачів. Щоби священики могли нормально забезпечувати викладання у катедральній школі та душпастирську роботу в катедральному соборі, школи почали відокремлюватися від соборів.

• СХОЛАСТИК

З виникненням церковних шкіл та університетів, з'явилися нові форми наукової роботи. Вчені, беручись за перо, ставили собі за ціль не тільки викласти свої думки, а й пристосувати їх до навчального процесу. Це дало підставу називати цю епоху в розвитку філософсько-богословської думки схоластикою.

- невільні мистецтва, тобто ремесла, якими займались пере­важно раби,

- вільні мистецтва, тобто теоретичні знання, які здобували переважно вільні громадяни. Традиційно до вільних мистецтв залічували сім навчальних дисциплін, які розділяли на дві групи:

S трівіум (trivium, три шляхи), належали три дисципліни, пов'язані з мовою і мисленням:

1) граматика, 2) риторика, 3) діалектика (логіка);

S квадрівіум (quadrivium, чотири шляхи), належали чотири математичні дисципліни:

1) арифметика, 2) геометрія, 3) астрономія, 4) музика.

З розвитком університетів остаточно сформувалась поступо­вість освіти. Студент спершу вступав на факультет мистецтв, де вивчав сім вільних мистецтв, і тільки після закінчення цього етапу навчання розпочинав навчання на одному з трьох тради­ційних середньовічних факультетів: богослов'я, права чи меди­цини. Отож, особливістю схоластики було її пристосування до навчальних потреб. Мислителі цього періоду були передовсім задіяні у навчанні і прагнули пристосувати свої твори для по­треб студентів. Представники схоластики періоду її зародження не формували власних оригінальних філософських чи богослов­ських систем. Вони ставили собі за ціль зробити здобутки попе­редніх епох доступними своїм студентам. Оскільки більшість ан­тичної літератури було написано грецькою, а західні середньо­вічні університети послуговувалися латиною, першим кроком до забезпечення доступу до античних і патристичних надбань був переклад. Саме тому вчені ранньої схоластики працювали перш за все над перекладами і переписуванням книг. Однак, са­ме в цей період з'явилися мислителі, які зуміли сформувати іде­ал нової вченості.

• БОГОСЛОВ'Я ЕПОХИ КАРОЛІНГІВ

Особливим періодом розвитку освіти раннього середньовіччя був час правління Карла Великого, який отримав корону фран­ків у 768 році, у 800 році був коронований на імператора Риму, і правив до своєї смерті у 814 році. В час правління Карла імперія франків досягла піку своєї могутності, об’єднавши під своєю ко­роною більшість земель Західної і Центральної Європи. Могутня імперія мала можливість фінансувати освіту. Окрім цього, імпе­рія потребувала освічених чиновників для державного управлін­ня, і ця потреба стимулювала Карла і його уряд сприяти розвитку освіти. В цих умовах Карл у своїй столиці Аахені відкрив придво­рну академію (Schola palatina), до якої запросив найкращих уче­них того часу. Schola palatina стала центром перекладацької та освітньої діяльності імперії Карла, а головна її заслуга полягала в тому, що вона стала підкресленням статусу монарха. Після смерті Карла його нащадки, прагнучи наслідувати Карла, створювали при своїх дворах власні придворні академії та підтримували ка- тедральні і монастирські школи, чим сприяли розвитку освіти. Культ освіти та багатство наукових досягнень цієї епохи дали можливість французькому історику Жан-Жаку Амперу назвати цей період «каролінгським відродженням». Саме цей час заклав основи для подальшого розвитку західноєвропейської вченості та розвитку середньовічного богослов’я.

Придворну академію Карла Великого очолив запрошений ним монах Алкуїн, який народився в Англії в околицях Йорка, здобув освіту в катедральній школі Йорка і до п’ятдесятирічного віку викладав у ній. У 781 році він прибув до Аахену. Алкуїн органі­зував активну перекладацьку роботу та переписування книг. Окрім цього, він був автором численних богословських та фі­лософських праць, у яких торкався найрізноманітніших тем. Головним натхненником Алкуїна був Августин, ідеї якого він продовжував і розвивав. На переконання Алкуїна, найбільшим щастям людини і сенсом її життя є Бог, любити якого є природ­ним для людини. Вираженням любові до Бога є моральні чесно­ти - мудрість, мужність, поміркованість і справедливість.

Період Каролінгів відзначився дискусіями з низки важливих богословських питань.

- Першою богословською проблемою, яка постала перед ран­ньосередньовічними богословами була боротьба з адапціо- нізмом. Іспанський богослов Еліпанд, архиєпископ Толедо і Примас Іспанії, дискутуючи проти монофізитства, настільки захопився аргументами в користь того, що Христос є справж­ньою людиною, що твердив, начебто Ісус був лише з'єднаним із Божим Сином і називав його filius adoptivus (усиновлений син). Термін «adoptivus» він перейняв від мозарабської літургії. Його основним противником став Алкуїн, який при­рівнював ідеї Еліпанда до несторіанства. Адапціонізм був осуджений на кількох франкських Соборах: в Реґенсбурґу 792 року, у Франкфурті 794 року і в Аахені 799 року. Цією дискусією Алкуїн підготував шлях для прийняття в західному християнстві візантійської христології.

- Другим важливим питанням був спір про Filioque. В Західній Церкві до Нікейсько-Константинопольського символу ві­ри були додані слова: «(Spiritus Sanctus) ex Padre Filioque procedit». Франкські богослови намагалися обґрунтувати доцільність Filioque. Ратрамн захищав Filioque, виступаючи проти Фотія. Східні богослови наполягали на монархії Осіб Божих, відповідно до якої Отець є принципом Божества, а Син і Дух єдиносушні цьому принципу. На Заході таке розуміння сприймали як піднесення Отця над Сином і Духом. Якщо, відповідно до трактування східних богословів, Отець є принципом Божества, то інші Особи походять тільки від нього.

- Третя богословська проблема, яка жваво обговорювалась західними богословами каролінзької епохи було вшанування ікон. На Соборі у Франкфурті 794 року Франкська Церква відкинула постанови Сьомого Вселенського Собору (Другого Нікейського) 787 року про вшанування ікон, і висловилася, що ікони не потрібно вшановувати, оскільки вони є тільки прикрасами храмів і мають виключно виховне завдання. Ця позиція Франкської Церкви викликала неоднозначне сприйняття і не отримала схвалення Риму.

- Четвертим питанням, яке викликало дискусії в західному християнстві раннього середньовіччя була суперечка про напередвизначеність. Саксонський богослов Ґоттшальк із Обре (бл. 803-бл. 868) висунув думку, що Господь призначив одних до праведності і вічного життя, а інших - до грішності і вічної загибелі. Спасительна жертва Христа відноситься тільки до призначених до життя. З цим ученням він виступив на Соборі у Майнці, де йому опонував Рабан Мавр. На Соборі у К'єрзі єпископ Гінкмар Реймський осудив Ґоттшалька, оскільки монастир, до якого належав Ґоттшальк, знаходився у Реймській єпархії.

- П'яте питання тогочасного богословського дискурсу стосу­валося Причастя. Папа Григорій Великий навчав про Євха­ристію як про повторення примирюючої жертви Христа. Дискусія розгорнулася довкола питання: присутність Христа у Євхаристії потрібно вважати символічною чи реальною? Августин навчав про символічну присутність. Натомість Пас- хазій Радберт у праці «De corpe et sanquine domini» (Про Тіло і Кров Христа) відстоював думку про реальну присутність Христа. Символічним залишаються тільки зовнішні види хліба і вина, але їхня сутність міняється. Цим він заклав початки для подальшого вчення про транссубстанціацію, яка і стала домінуючою католицькою позицією в цьому питанні. Проблеми предестинації та Причастя з новою силою піднялись в епоху реформації.

- Шосте проблемне питання каролінзького богослов'я стосу­валося вчення про Покаяння. В ранній Церкві Покаяння було способом повернення людини, яка після Хрещення впала у публічний гріх до церковного спілкування. Воно могло відбуватися тільки раз у житті. Сповідалися перед всією Церквою тільки з тих тяжких гріхів, які стали відомі Церкві. В середньовіччі з'явилася нова форма Покаяння - сповідь перед священиком, яка сягала кельтської і англосаксонської традиції. У VIII столітті така сповідь з'явилася у Франкській Церкві. При цьому каяники сповідали всі гріхи: як явні, так і таємні. Священики для визначення покути користувалися спеціальними інструкціями Poenitentiale. На початку ІХ сто­ліття з'явилися спроби повернутися до старої форми пуб­лічного Покаяння; але ця реформа не вдалася. Станом на 800 рік публічна сповідь майже зникла. Нова форма сповіді для прощення гріхів вимагала виконання трьох умов: contritio cordis - сокрушення серця, confessio oris - сповідь устами, satisfactio operis - сатисфакція ділами. Примирення (reconcilatio) тепер полягало в отриманні розгрішення від священика, яке наступало до виконання покути. Четвертий Латеранський Собор 1215 року зобов'язував сповідатися не менше, ніж раз у рік.

• ІВАН СКОТ ЕРІУҐЕНА

У ІХ столітті виникла перша оригінальна філософська система раннього середньовіччя. Її сформував Іван Скот Еріуґена (810­877). Його рання біографія залишається невідомою. Найвірогід­ніше, що він народився в Ірландії та здобув добру освіту. У 843 році західнофранкський король Карл Лисий запросив Еріуґену до придворної академії в Парижі. Так, Еріуґена розпочав викла­дацьку діяльність при дворі Карла Лисого, як і в минулому Ал- куїн при дворі Карла Великого. Основним завданням Еріуґени, як і більшості його колег, було викладання і перекладання. Ері- уґена переклав з грецької твори Псевдо-Діонізія Ареопагіта та Максима Сповідника. На відміну від інших учених його часу, Ері- уґена не тільки перекладав, тлумачив і писав навчальні тексти. Він переосмислював і філософізував, наповнюючи свої трактати цікавими та оригінальними ідеями. Діяльність Еріуґени збіглась у часі з активними богословськими дискусіями, які розгорілись в епоху Каролінгового відродження. Еріуґена взяв участь у дис­кусії щодо предестинації, яку розпочав Ґоттшальк із Обре. Ґот- тшальк вважав, що Бог обрав одних для спасіння, а інших для прокляття. Це вчення отримало назву подвійної предестинації, і було осуджене Церквою як таке, що не відповідає Біблії. В трак­таті «De praedestinatione» Еріуґена висловив свої міркування на цю тему. Він відстоював учення про просту перестинацію, тобто вважав, що Бог усіх призначив до спасіння, а гріх і відмова від спасіння є наслідком вільного вибору людини. Еріуґена наводив три аргументи на користь простої предестинації:

S По-перше, все що характеризує Бога, належить до його сутності, а тому його воля, вираженням якої є предестинація, належить до його сутності. Бог добрий за своєю сутністю, а тому не може прагнути зла. Отже, Бог не може визначати людину до прокляття.

S По-друге, одна причина не може спричинювати протилежні наслідки. Отже, Бог не може бути причиною і спасіння, і прокляття людини. Відповідно, причиною спасіння є Бог, а причиною прокляття свобідний вибір людини.

S По-третє, Бог може визначати тільки те, що знає, а Бог знає тільки добро. Тому він може визначати людину тільки до добра і спасіння, а не до зла і прокляття.

Еріуґена був переконаний, що передумовою будь-якого піз­нання є віра. Неможливо щось пізнати, не повіривши у це. Зміст віри відкривається в Божому об’явленні, викладеному у Свя­тому Письмі. Однак Бог створив світ розумним, і зміст Святого Письма також розумний. Тому на шляху пізнання потрібно по­слуговуватися тільки розумом, відкидаючи будь-які авторите­ти. Незважаючи на те, що Еріуґена займався перекладами творів Святих Отців, він сприймав їх тільки як коментаторів Біблії, а не як авторитети. Якщо переконання Святих Отців протирічать розуму, тоді потрібно прислухатись до розуму. Незважаючи на акцентуванні важливості розуму, Еріуґена не був раціоналістом. Розум, на його думку, є непрохідною темрявою. Він здатен пізна­вати і впорядковувати знання тільки тому, що його просвітлює світло Божого Слова.

Якщо у вченні про предестинацію Еріуґена строго дотриму­вався католицького віровчення, то в метафізиці він відійшов від нього. Головною роботою Еріуґени був трактат «De divisione naturae» (Про поділ природи). Саме в цій роботі Еріуґена виклав свої основні погляди і свою оригінальну концепцію. Перебува­ючи під впливом Псевдо-Діонізія Ареопагіта, Еріуґена створив повністю неоплатонівську філософську систему. Все суще він розділяв на чотири взаємопов’язані природи:

- Перша - natura, quae non creatur et creat (природа, яка є нествореною, але творчою) - це Бог. Для Еріуґени Бог абсо- лютно неокреслюваний; він перевищує будь-яку сутність. Якщо богослови до Еріуґени намагалися описати Божу сутність, то Еріуґена вважав, що Бог перевищує будь-яку сутність. Оскільки тільки сутність можна окреслити як щось, то Бог, який перевершує будь-яку сутність, не може бути окреслений як щось, а тому він постає як ніщо. Відповідно, про Бога неможливо говорити стверджувальними суджен­нями; про нього не можна сказати, чим він є, бо він є нічим, а тільки ствердити, чим він не є. Так, Еріуґена відкидав катафатичне богослов’я, а допускав тільки апофатичне. Все, що людина може знати про Бога, - це не те, чим він є, а як він себе об’являє. Бог доступний людині тільки у своїх теофаніях (богооб’явленнях), а на цьому рівні він об’являється як Трійця. Бог є буттям, мудрістю і життям. Ці три характеристики, через які Бог об’являється, є трьома його особами: буття - Отець, мудрість - Син, життя - Святий Дух. Бог не залишився тільки на рівні неокресленості. Він набув сутності на рівні свого вираження.

- Друга природа - natura, quae creatur et creat (природа, яка є створеною і творчою) - є вираженням Бога в раціональних формах. Ця природа містить у собі ідеї світу, чисті форми. Оскільки ідеї є думками Бога, вони є ним, і воднораз не є ним. Еріуґенова друга природа є аналогом Плотинового Нус, який еманує з Єдиного. Друга природа є інтелігібельним світом, який відповідає Платоновому κόσμος νοητικός. Позаяк Бог завжди мислить, то κόσμος νοητικός вічний. Відповідно, творення світу ідей (другої природи) не має ані початку, ані кінця. Однак, вічність першої і другої природи різна: Бог вічний, бо він нестворений, а інтелігібельний світ вічний, бо він вічно твориться Богом. Еріуґена зображав утворення інтелігібельного світу як вічний акт творіння. На цьому етапі його міркувань перед філософом постала проблема узгодження концепцій еманації і creatio ex nihilo: з одного боку, якщо інтелігібельний світ є сукупністю думок Бога, то це означає, що він еманує з нього, а з іншого боку, основою християнської віри є те, що Бог створив світ із нічого (creatio ex nihilo). Еріуґена узгоджував ці позиції так: Бог не має сутності, тобто він є ніщо, а тому утворення світу з Бога, воднораз є творенням світу з нічого.

- Третя природа - natura, quae creatur et non creat (природа, яка є створеною і нетворчою) - є наступним етапом еманації і відповідає матеріальному світу. Третя природа є відмінною реальністю від другої, оскільки матеріальні речі не мають власного буття. Всі характеристики будь-якої матеріальної речі є загальними ідеями, які належать до другої природи: маса, розміри, густина, колір тощо є загальними ідеями, а матеріальна річ є тільки точкою зіткнення різних загаль­них характеристик. Якщо ж від речі забрати її фізичні харак­теристики, то з неї не залишиться нічого, а тому речі існують не як самостійне буття, а лише як вираження загальних характеристик. Кінцевою ціллю світу є повернення до Бога як свого джерела, тобто обожнення світу (Oewoiq).

- Обожнений світ Еріуґена називав четвертою природою - natura, quae non creatur et non creat (природа, яка є нество- реною і нетворчою). Всі чотири природи, про які писав Еріуґена, є не відмінними сферами буття, а нероздільною єдністю, в якій реально існує тільки Бог, а все інше є лишень його вираженням.

Особливе місце в міркуваннях Еріуґени займає людина, яка є рікрокооро^. В ній відображені всі природи світу: людина воло­діє інтелектом (intelectus) для осмислення таємниці трансцен­дентності Бога, розумом (ratio) для пізнання інтелігібельних форм другої природи, чуттями (sensus) для сприйняття матері­ального світу, і перед нею стоїть ціль - обожнення. Еріуґена вва­жав, що людина є найвищим вираженням Бога, і світ існує тільки тому, що він потрібен людині як місце її становлення. Людина, на переконання Еріуґени, створена як єдина духовна й розумна сутність, але вона відволіклась від свого природного заняття - пізнання Бога, і цим згрішила. Наслідком її гріхопадіння стала її індивідуалізація, тобто розпорошеність в численних індивідуу­мах. Проте всі люди зберегли єдину природу. Тепер перед люди­ною стоїть завдання обожнитись, і повернутися до Бога. Це ста­ло можливо завдяки сходженню самого Бога у світ, яке відбулося у Воплоченні Христа.

Вчення Еріуґени про поділ природ не знайшло підтримки Церкви, оскільки контрастувало з християнським віровченням. Його ідеї були осуджені Папами Левом ІХ у 1050 році та Боні- фацієм ІІІ у 1225 році. Однак воно є цікавим, оскільки Еріуґена створив першу середньовічну філософсько-богословську систе­му та міцно вкоренив неоплатонівські ідеї в дискурс свого часу.