Завдання для учасників наукового гуртка

Складіть карту поширення християнства напередодні першого Нікейського собору.

Складена карта може бути зарахована як курсова ро­бота.

А. Доніні також повідомляє про кількість єпископських кафедр: на сході імперії - від 800 до 900, на заході - від 600 до 700, разом - близько 1700.

У IV ст. Діоклетіан (284-305) розділив імперію на чотири префектури. У східній префектурі утворились митрополії Ан- тіохійська (Сирія, Палестина, Месопотамія, Аравія, Кілікія, південно-східна частина Малої Азії), Александрійська (Єги­пет) і Константинопольська (останні провінції Малої Азії і Балканського півострова). Три західні префектури імперії (Іта­лія, Галія та Іларія) увійшли до однієї Римської митрополії. З 451 р. утворились Палестинська митрополія, виділившись із Антіохійської. Так утворилось чотири центри християнства на сході і один - на заході імперії. За імператора Юстиніана (527-565) вже в VI ст. ці чотири митрополії - значні центри християнства - одержали назву патріархій.

У 311 р. імператор Галерій видав едикт (указ), згідно з яким християнство було оголошене дозволеною релігією. У люто­му 313 р. імператори Константин і Ліціній видають Мілансь­кий едикт, у якому християнство урівнювалося в правах з інши­ми релігіями. У 325 р. Константин скликає І Вселенський со­бор у Нікеї, на якому закликав делегатів виявити єдність. Весь час роботи собору він наглядав за ним, головував на засідан­нях, у цілому сприяв успіху собору. Але сам Константин на час проведення собору ще не був хрещеним, хрестився він лише в 337 р.

У соборі брало участь від 250 до 318 єпископів - пред­ставників виключно східних церков (Малої Азії, Сирії, Палес­тини і Єгипту). Західна частина імперії вже почала свій шлях самостійного історичного розвитку і тяжіла до Римської єпархії як центральної. Римський єпископ Сильвестр (314-335) на соборі присутній не був, але були два його представники. По закінченні собору перед єпископами ще раз виступив Конста­нтин, закликаючи їх жити мирно, терпимо ставитися один до одного, дбати про поширення віри. “Внутрішнє сум'яття в Церкві Божій, на мою думку, більш страшне і обтяжливе, ніж війна і битва”, - сказав Константин, звертаючись до собору. У цьому й полягало значення соборності. Так чи інакше, але з 325 р. становлення церкви завершилося, як вважає історик християнства А.Юліхер.

Після Константина соборна практика набула сталого хара­ктеру. Починаючи з IV ст., спілкування місцевих церков уже відбувається у формі церковних соборів, які відобразили боро­тьбу між окремими напрямами первісного християнства. Цер­ковні собори поділяються на вселенські, де присутні представ­ники всіх самостійних місцевих церков, і помісні, куди входи­ли представники вищого духовенства місцевої церкви або цер­ковних ієрархів певної адміністративно-географічної території.

Вселенські собори відбувалися в період 325-788 рр. Хри­стиянські історики вважають ці собори виявленням розуму і “голосу Вселенської Церкви”. Собори підтвердили істину це­рковного переказу, сформулювали догмати віри, впорядкува­ли культ, засудили всі відхилення від віровченських і культо­вих положень, впорядкували управління церквою.

Сьомим і останнім Вселенським собором був І Нікейсь- кий (787), що засудив іконоборство й утвердив поклоніння іконам. Перші сім вселенських соборів визнаються всіма на­прямами християнства, але зовсім не свідчать про якесь єдине християнство, що існувало в перші віки нової релігії. Серйоз­ною обставиною, яка перешкоджала утворенню єдиного хрис­тиянства на початку його існування, було те, що воно склада­лось у ході процесів феодальної роздрібненості. Дрібні єпис­копства та їх об’єднання відповідали територіальним утворен­ням, хоч і не були вільними від Риму. Сама імператорська вла­да часто була формальною, як і визнання релігійної єдності. Жодної релігійної та організаційної єдності у первісному хри­стиянстві не було, одразу намітилися розбіжності між його західною і східною частинами.