10.3. ПОСТТРИДЕНТСЬКЕ БОГОСЛОВ’Я

Розвиток католицького богослов'я після Тридентського Со­бору прийнято називати посттридентським. Ця назва підкрес­лює роль Собору в богословському дискурсі. У першому століття після Собору виділились декілька напрямів думки.

• КАРДИНАЛ РОБЕРТО БЕЛАРМІН

Найбільшу роль в апологетичному богослов’ї цього періоду відіграв Кардинал Роберто Белармін (Roberto Bellarmino, 1542­1621). Він народився в Італії у дворянській родині, здобув добру освіту, в 1560 році вступив до єзуїтів, а в 1570 році він став свя­щеником. Займав численні церковні посади: ректор Римського колегіуму, провінціал єзуїтів Неаполітанського королівства, осо­бистий радник Папи Климента VIII, член комісії по редагуван­ню Вульґати, директор папської бібліотеки, архиєпископ Капуї. В 1599 році він став кардиналом. Белармін вражав сучасників скромністю: він відмовився він усього свого майна на користь бідних. Також він відзначався високим інтелектом та таланта­ми. Одночасно Белармін багато працював над богословськими текстами. Ціллю, яку він перед собою ставив, було не створення нових богословських систем, а систематизація і популяризація католицької доктрини, що було необхідним в умовах протисто­яння з протестантизмом. У 1597 році вийшов друком його Кате- хизм, який перевидавався понад 400 разів та перекладений на понад 50 мов, і став одним із найпопулярніших творів в історії людства. Окрім цього, Белармін писав численні полемічні твори, ціллю яких було відстояти і обґрунтувати католицькі звичаї.

• КОНТРАВЕРСІЙНЕ БОГОСЛОВ'Я

Поряд із Кардиналом Беларміном аналогічні теми розробля­ла низка інших богословів, церковних істориків і філософів. На­прям, у якому вони працювали, отримав назву контраверсійне богослов’я, або німецькою - Kontroverstheologie.

• ПАТРИСТИКА

Якщо в другій половині XVI століття і в першій половині XVII століття католицькі богослови цікавились полемічними те­мами, то вже в середині XVII століття тема полеміки стала їм не­цікавою. На перший план богословських досліджень вийшла но­ва тема - патристика. Хоч здобутки Отців Церкви завжди були в центрі уваги католицьких богословів, тепер на них поглянули з новим ентузіазмом. Для цього були дві причини. По-перше, про­тестанти відмовилися від Передання, проголосивши принцип sola scriptura. Це стимулювало католиків зберегти і переосмис­лити спадщину Отців Церкви. По-друге, протестанти презенту­вали свій церковний устрій як повернення до первісного хрис­тиянства, і звинувачували католиків у відході від давніх звичаїв. Це викликало питання: яким же було первісне християнство? Все це обумовлювало католиків присвятити особливу увагу ви­вченню патристики. Це віяння в католицькому богослов’ї не сформувало великих богословських систем, оскільки перед ним стояло завдання не творити щось нове, а вивчити і зберегти традицію Церкви.

• ЯНСЕНІЗМ

У першій половині XVII століття католицьке богослов’я зіткну­лось із ще однією проблемою - єрессю янсенізму (lansenismus). Фундатором цього напряму богословської думки був нідер­ландський богослов Корнелій Янсен (1585-1638). Янсеністи пе­рейняли численні елементи кальвінізму. Зокрема Янсен ствер­джував, що людина через первородний гріх повністю втратила Божу благодать і свобідну волю. Внаслідок цього, людина нічого не може зробити заради власного спасіння, і повністю залежить від Бога. Тому спасіння людини є повністю Божою справою, але Христос розіп’явся не за всіх, а тільки за вибраних.

• НЕОСХОЛАСТИКА

Ще одним важливим віянням у богословській думці XVII сто­ліття була неосхоластика. Серед католицьких богословів сфор­мувалось переконання, що жваві богословські дискусії призво­дять до єресей і розколів. Тому не варто формувати нові бачення, а потрібно обрати таку систему, яка би дала вичерпні відповіді на всі доктринальні питання і міцно її триматися. Такою систе­мо, на переконання більшості, є томізм. Якщо у ХІІІ-XIV століт­тях томізм був лишень однією з багатьох систем католицької бо­гословсько-філософської думки, то у XVII століття він став нор­мативною концепцією. В 1567 році Папа Пій V проголосив Тому Аквінського Вчителем Церкви, а вже в 1570 році вийшло друком перше повне 17-томне видання творів Томи. В усіх католицьких закладах освіти навчальний процес був поставлений на осно­ви томізму. З'явились численні вчені, які писали коментарі на твори Томи, популяризували їх та розвивали його вчення. Най­активніше відкликнулись до цієї праці домініканці, оскільки й Тома належав до цього ордену. Центром томізму цього періо­ду став Університет Саламанки. Один із перших коментарів на твори Томи написав Домінґо Банез (Domingo Bänez, 1528-1604), який був сповідником Святої Терези Авільської. Томізм у цари­ні етики розвивав Бартоломе де Медіна (Bartolome de Medina, 1527-1581). Також в історію томізму ввійшли й інші домінікан­ці, зокрема іспанець архиєпископ Дієґо Альварес (Diego Alvarez, бл. 1555-1632), іспанець Томас де Лемос (Tomäs de Lemos, 1555­1629), француз Антуан Массулі (Antoine Massoulie, 1632-1706), італієць Джованні Паоло Назарі (Giovanni Paolo Nazari, 1556­1645) та інші.

• БОГОСЛОВ'Я ЄЗУЇТІВ

XVII століття стало періодом розквіту єзуїтського богослов'я, в якому найбільше відзначились іспанські мислителі.

- Важливий внесок у розвиток єзуїтського богослов'я зробив Луїс де Моліна (Luis de Molina, 1535-1600), фундатор напря­му, названого його іменем - молінізм. Де Моліна розглядав проблему співвідношення благодаті і свобідної волі. Головне питання, яке перед собою поставив де Моліна звучало так: якщо Бог всесильний і всезнаючий, то чи може людина зали­шатися вільною? Відповідаючи на це питання, де Моліна намагався узгодити благодать і свободу волі. Він стверджував, що Бог, оскільки він всесильний і всезнаючий, наперед знає кожну людську дію, але він так творить світ, щоби не пере­шкодити людині реалізовувати її свобідну волю. Божа дія у світі виражається через природний закон. Де Моліна був одним із перших теоретиків природного закону Нового часу, від якого численні ідеї перейняв Гуґо Ґроцій.

- Втім найбільшим єзуїтським мислителем на межі XVI­XVII століть був Франциско Суарес (Francisco Suarez, 1548­1617). Він походив із дворянської родини, здобув добру освіту в Саламанському університеті, де вивчав право і богослов’я. Згодом він був професор університетів Іспанії та Італії, наживши собі величезну славу. Суарес вражав своїм інтелектом та ерудицією: його вважали найавторитетнішим ученим свого часу. Воднораз він не ставив собі за ціль сформувати власну оригінальну систему, а, як і більшість католицьких вчених цього часу, зберегти, систематизувати і передати наступним поколінням доробки минулого. Суареса називають останнім схоластом, відзначаючи його відданість схоластичній традиції.

• БОГОСЛОВ'Я ХУІІІ-ХІХ СТ

XVIII століття не відзначилось якимись великими прорива­ми у богословській думці. В цей час продовжували діяти ті самі школи, які сформувались у XVII столітті, зокрема домініканська школа (томізм), францисканська школа (скотизм), єзуїтська школа і зберігала своїх прихильників августиніанська школа. Проте жодна з них не дала великих мислителів. Представники всіх цих шкіл видавали чудові монографії і підручники, до ідеалу відточували мистецтво викладання, вели активні дискусії, але за змістом їхні тексти були лишень повторенням того, що вже було сказане в середньовіччі. Це не означає, що католицькі ор­дени в той час не мали геніїв. Вони, очевидно, були. Але дух часу не сприяв їм у розкритті талантів. Реформація залишила свій бо­лісний слід. Якщо в середньовіччі кожен учений міг сміливо ви- ражати свої думки, то тепер на перешкоді розвитку богослов’я і релігійної філософії стояв страх. Учені боялися виражати ре­волюційні думки, оскільки розуміли, що їхні розмисли можуть вийти поза університетські кафедри і спричинити нові розко­ли. Пам’ять про Тридцятилітню війну, протестантський терор в Північній Європі, мільйони понівечених доль і втрачених життів змушувала їх бути вкрай обережними. Свій потенціал чернечі ордени скерували в інше русло. Освіта залишилася їхнім пріо­ритетним завданням: монастирі утримували університети, від­кривали народні школи, щоби дати освіту всім, працювали над книгодрукуванням тощо. Хай навіть сьогодні про роль Церкви в поширенні загальної освіти у ХУІІ-ХІХ століттях не часто гово­рять історики, вона була колосальною. Невідомо, чи змогла би Європа здійснити такий різкий прорив у науці і техніці, якщо би не кропітка праця тисяч непомітних монахів-професорів і прос­тих монахів-учителів. Другим завданням, над яким зосереди­лись монахи, була проповідь за межами Європи, переплетена з гуманітарною місією. Завдяки католицьким місіонерам у Латин­ській Америці, Африці, Азії та Океанії були відкриті тисячі шкіл, лікарень, сиротинців тощо. Монахи активно працювали у сфері лінгвістики, етнографії, культурології, історії, релігієзнавства народів Нового світу. Більшість відомостей про народи Нового світу, якими оперує сучасна наука, отримані від католицьких місіонерів. Тому, навіть якщо в католицькому богослов’ї цього періоду не прозвучали яскраві ідеї, в науковій діяльності Като­лицької Церкви тривав бурхливий розвиток.

• ПЕРШИЙ ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР

У середині ХІХ століття в католицькому богослов’ї найбільш обговорюваними темами стали дві: статус Папи Римського в Церкві та дискусію модернізму і консерватизму. Оскільки ці пи­тання не знаходили вирішення на рівні вільної богословської дискусії, Папа Пій ІХ вирішив скликати Вселенський Собор. Ним став Перший Ватиканський Собор, який відбувався з 8 грудня 1869 по 20 жовтня 1870 року. Собори в Католицькій Церкві не скликалися вже чотири століття. Останнім Собором, який від­бувся до Першого Ватиканського, був Тридентський у 1545­1563 роках. Місцем проведення Собору стала Базиліка Святого Петра в Римі. На Соборі обговорювались дві теми, які були най­актуальнішими в церковній дискусії середини ХІХ століття. Оби­дві теми викликали неймовірно жваві дискусії та спричинили різностороннє вивчення проблеми. В питанні про статус Папи зіткнулись дві партії: консіліаристи, які вважали, що найвищий авторитет і владу у Церкві повинен мати Вселенський Собор та інші колективні органи управління, а Папа повинен займати тільки представницьку функцію та володіти правом управлін­ня Церквою між скликаннями Соборів; та ультрамонтаністи, які були переконаними, що Папа повинен мати статус, вищий від Собору. Результатом жвавих дискусій на цю тему стало проголо­шення Догматичної Конституції Pastor aeternus. В Конституції проголошувався догмат про папську непомильність, тобто твер­дження, що Папа Римський є непомильним у справах віри і мо­ралі, коли висловлюється ex catherda. Також Собор у Конституції ствердив Примат Папи, тобто першість Папи Римського перед Собором і всіма іншими структурами Церкви. Фактично, Pastor aeternus була перемогою ультрамонтаністів. Іншою дискусією, яка стала темою Собору, були протистояння між модернізмом і консерватизмом. Відповідь на цю дискусію Собор виклав у До­гматичній Конституції Dei Filius, у якій Собор осудив модернізм та ствердив непорушність традиційних викладів віровчення. Та­кож у Конституції міститься вчення про природне пізнання Бо­га та відношення віри і науки в дусі томізму. В 1870 році Собор перервав свою роботу через франко-прусську війну, але й після війни свою роботу не продовжив.