1.2. РЕЛІГІЇ ВАВИЛОНУ АССИРІЇ І ЕЛАМУ

Місто Вавилон сформувалося не давніше ІІІ тисячоліття до РХ. Назва «Вавилон» є грецьким словом (BaPoXtov); аккадською його назва звучала як «Баб-ілані», що означає «ворота Бога».

• ІСТОРІЯ ВАВИЛОНУ

На зорі свого існування Вавилон не відігравав особливої культурної та політичної ролі в Месопотамії, й залишався про- вінційним містечком у складі імперії Саргона Аккадського та ІІІ династії Уру. Перша віднайдена згадка про Вавилон датується початком ХХІІ століття до РХ. Відомо, що Вавилон мав власного правителя, який перебував у залежності від аккадських царів, а згодом царів Уру, яким вавилоняни сплачували данину. Падіння корінних месопотамських гегемонів призвело до переселення в Месопотамію кочових племен, зокрема амореїв. У ІІ тисячолітті до РХ амореї завоювали Вавилон та зробили його своєю столи­цею. Так розпочався старовавилонський період месопотамської історії, який тривав від 1894 по 1595 рік до РХ. Домінуючим насе­ленням Вавилону були шумери й аккадці; амореї, хоч і завоюва­ли місто, все ж залишалися в меншості і швидко асимілювалися. Злившись воєдино, шумери, аккадці та амореї сформували новий народ - вавилоняни. Культура й релігія Вавилону формувалась на шумерсько-аккадській основі. Оскільки Вавилон, як нове не­залежне державне утворення, своїм існуванням викликав невдо­волення в сусідів, він був втягнутий у постійні війни, що змушу­вало вавилонян звертати особливу увагу на оборонну здатність держави та підсилювати армію. Ця ситуація перетворила Вави­лон у військову державу. Центром вавилонської культури вже в епоху раннього царства став Есаґіла - храм в честь бога Мардука.

В 1595 році до РХ Хеттське царство здолало Вавилон та зни­щило аморейську династію. Внаслідок політичних криз, викли­каних поразкою хеттам, Вавилон став легкою здобиччю ще од­них племен - касситів, які встановили у Вавилоні власну динас­тію.

Відродження Вавилону відбулося у VII столітті до РХ. Цар На- бопалассар здобув незалежність від Ассирії, та за допомогою Мідії завдав удару Ніневії - тогочасній столиці Ассирії. Так по­чався нововавилонський період історії. Набопаласар за своїм походженням був халдеєм. Тому засновану ним династію часто називають халдейською, а народ Вавилону в Біблії часто імену­ється халдеями. Син Набопалассара - Навуходоносор ІІ настіль­ки розвинув імперію, що дійшов аж до кордонів Єгипту. Війна Вавилону, під проводом царя Навуходоносора ІІ, та Єгипту, під проводом фараона Нехо, яка відбулася у 601 році до РХ, була од­нією із запекліших у давній людській історії. Обидві держави за­знали величезних втрат, проте Вавилону так і не вдалося завою­вати Єгипет. Однак у 599 році Навуходоносор ІІ завоював Юдею, зруйнував Єрусалим і Єрусалимський Храм, та переселив велику кількість євреїв до Вавилону. Цар переселяв до Вавилону кра­щих фахівців усіх сфер з усіх поневолених територій. В резуль­таті Вавилон досяг нечуваних у стародавньому світі розмірів.

Кир ІІ дозволив поневоленим у Вавилоні народам повернути­ся до своїх батьківщин. Саме в той час євреї повернулися до Юдеї та відбудували Єрусалимський Храм. Поступово вавилоняни по­чали трактувати перських царів як ненависних завойовників. У межах кордонів Персії, Вавилон став провінційним містом, хоч і дуже великим. Коли Олександр Македонський завоював Вави­лон, його зустрічали як визволителя. Олександр зробив це місто своєю столицею; там він і помер у 323 році до РХ. Після смерті Олександра Вавилон опинився під владою Селевкидів, а в 305 році цар Селевк І Нікатор збудував нову столицю - Селевкіду, до якої переселив велику частину мешканців Вавилону. Поступо­во Вавилон втрачав своє значення і врешті-решт навіки зник із людської історії.

• ЕНУМА ЕЛІШ

Незважаючи на реформи Набоніда, які були лишень коротким епізодом в історії Вавилону, релігійність цього міста основува­лось на культі Мардука. Вірогідно, що Мардук був відвічним бо­жеством Вавилону. Однак, коли Вавилон почав претендувати на світове панування, тут відбувся масштабний релігійний синтез, тобто систематизація всього месопотамського пантеону з одно­часним обґрунтуванням домінування в ньому Мардука. Плодом цього синтезу став епос «Енума Еліш». Епос розповідає про ство­рення світу. Він написаний на семи таблицях у другій половині ІІ тисячоліття до РХ. Археологи знайшли текст при розкопках біб­ліотеки Ашшурбаніпала, тобто найстаршої з відомих людству бібліотек, заснованої ассирійським царем Ашшурбаніпалом у своїй столиці Ніневії у 668-627 роках до РХ.

Мардук погодився, однак поставив богам умову: якщо він по­долає Кінґу, то всі визнають його верховну владу над усіма бога­ми. Боги погодилися та обдарували Мардука чарівною зброєю: луком, стрілами, палицею та сімома вітрами. Мардук виступив на боротьбу, здолав Кінґу й демонів. Тоді Мардук переміг і саму Тіамат: він роздув її тіло сімома вітрами та розірвав його. З по­ловини її тіла Мардук створив небо, як аналог до вод Абзу, та да­рував небо для Ану, який влаштував там свою резиденцію. З ін­шої частини тіла Тіамат Мардук створив землю.

• ПАНТЕОН

У вавилонському пантеоні знаишли своє місце напевне всі бо­ги шумерсько-аккадської культури. Основних богів вавилоняни ототожнювали з небесними тілами: Шамаш - Сонце, Сін - Мі­сяць, аккадсько-вавилонська Іштар, яка була трансформацією шумерської Інанни, - Венера. Марс, якии має кроваво-червонии колір, асоціювався з Нергалом, богом віини, хвороби і смерті. Меркуріи асоціювався з богом Набу, покровителем писемності, лічби і мудрості. Він також вважався натхненником пророків. Саме тому в аккадськіи мові пророка називали словом набі, а в євреиськіи - р’К (наві). Зі Сатурном ототожнювали Нінурта, бога успішної віини. Мардука асоціювали із наибільшою планетою - Юпітером. За взірцем семи небесних тіл ділився и час - на тижні, тобто по сім днів, кожен із яких присвячувався іншому богу. У вавилонськіи міфології бог Місяця, якого шумери називали Зуе- ном, а аккадці - Сіном, вважався старшим братом, а в деяких тек­стах навіть батьком, солярного бога Шамаша. Оскільки Сін (Мі­сяць) був старшим від Шамаша (Сонце), то И доба у вавилонян починалася з вечора. Ця традиція переишла до багатьох інших релігіи, зокрема в юдеїв та християн добовии цикл богослужінь починається з вечора. У вавилонські релігії відбулася не тільки спроба поєднати богів у єдинии пантеон, а и наявна імпліцитна монотеїстична тенденція. В багатьох текстах Мардук зображу­ється не, як верховнии бог, а як єдинии, якии виражається через усіх інших. Тому інших богів пантеону часто іменують Мардук- Сін, Мардук-Нергал, Мардук-Шамаш тощо.

Отож, вавилонська культура сформувалася на ґрунті шумер­ської та аккадської з додаванням елементів аморейської, кассит- ської, халдейської та інших культур. Відповідно, у вавилонській релігії відобразилися релігійні надбання цих культур. Вавило- няни перейняли мотиви міфів від шумерів і аккадців, та пере­робили їх на свій лад. Основний міф Вавилону - «Енума Еліш» - розповідає про виникнення богів та творення світу. Він обґрун­товує верховний статус Мардука та його право на панування не тільки над Вавилоном, але й над усім світом. У вавилонській релігії постійно проблискувала відвічна монотеїстична інтуїція, яка породила уявлення, що Мардук - не просто верховний бог, а Єдиний Бог, який виражається через інші божества.

• ІСТОРІЯ АССИРІЇ

Історія ассирійського народу почалась тоді, коли внаслідок зміни клімату на Аравійському півострові велика група семіт­ських племен переселилася до Північної Месопотамії. Це відбу­лося у другій половині ІІІ тисячоліття до РХ. На нових територіях переселенці злилися з аккадцями - також семітським народом, перейнявши від них, а через них і від шумерів, культурні здо­бутки, та сформували новий народ - ассирійці. Розмовляли вони північним діалектом аккадської мови, яку сьогодні називають давньою ассирійською. Історію ассирійського народу прийнято ділити на три періоди:

/ давньоассирійський (від середини ІІІ тисячоліття до XVI сто­ліття до РХ),

/ середньоассирійський (Х^ХІ століття до РХ),

/ новоассирійський (Х^ІІ століття до РХ).

Назва «Ассирія» походить від імені Ашшур, яким цей народ називав Бога, і яким назвав своє найдавніше місто. Місто Ашшур стало центром ассирійської культури, хоч довгий час не відігра­вало провідної ролі в політичних процесах регіону. Первісно міс­то Ашшур формувалося за принципом поліса, тобто міста-дер- жави. Його очолював правитель, який носив титул ішшіаккум. Цей титул був аккадським варіантом шумерського слова «енсі», яким шумери називали свого правителя. Ішшіаккум не мав аб­солютної влади. Разом із ним управлінськими функціями був на­ділений також «дім міста», тобто рада ашшурських старійшин, членів якого називали лімму. Також важливу політичну роль у житті міста відігравав найвищий священик Ашшура, який мав титул шангу. Поступово функції ішшіаккума та шангу все часті­ше зливалися в одній особі, а дім міста наповнювався людьми, близькими до правителя. Ці процеси врешті призвели до форму­вання абсолютної монархії в Ашшурі. Ашшур заснований близь­ко 2700 року до РХ, але, як тільки місто розвинулося, воно опи­нилося під владою завойовників: у 2340-2200 роках Ашшур був аккадським васалом, а в 2100-2000 перебував під владою тре­тьої династії Уру. Розквіт Ашшура відбувався у ІІ тисячолітті до РХ. В цей час місто здобуло незалежність та почало відігравати значну роль у політиці та торгівлі Месопотамії. В час правління Шамші-Адада І (1808-1776) Ашшур інтенсивно розбудовувався.

Середньоассирійський історичний період відзначався по­стійною боротьбою Ашшура за своє існування. Це - час злетів і падінь. У середині XV століття Ашшур, який на той час вже пе­реріс із міста-держави у потужну імперію Ассирію, опинився під окупацією Мідії. За правління Еріба-Адада І (1382-1356) та його сина Ашшур-Убалліта І (1355-1320) Ассирія знову здобула неза­лежність та виборола провідне становище в регіоні. Адад-ніра- рі І (1295-1264) завершив оформлення Ассирійської імперії, про­те наступні століття знову відзначалися війнами і занепадом. Короткий злет Ассирії відбувся за правління Тіглат-паласара І (1114-1076), однак він закінчився у 1000 році, коли аморейські племена завоювали Ассирію. Наступне відродження Ассирії від­булося в період новоассирійського царства. Ашшур-націр-апал ІІ (884-859) розпочав завойовницькі війни, які збільшили терито­рію держави. Тіглатпаласар ІІІ (745-727) перетворив Ассирію на міцну імперію, завоювавши навіть Вавилон. Цю міць держави протримав його син Салманасар V (727-722). Однак, як тільки Салманасар V помер, владу у Вавилоні захопив халдейський вождь Мардук-апла-ідін ІІ. На ассирійський престол вступив молодший син Тіглатпаласара ІІІ Саргон ІІ (722-705). Повтор­не об’єднання Ассирії та Вавилону коштувало Саргону великих зусиль, натомість його походи в Сирію і Палестину були дуже успішними. Саме Саргон ІІ завоював Самарію (Північне Ізраїль­ське царство) та переселив частину її мешканців у інші райони імперії. Саргон ІІ увійшов в історію також тим, що переніс сто­лицю з Ашшуру до міста Дур-Шарукін, що перекладається як «фортеця Саргона». Мотивом таких дій історики вважають праг­нення царя звільнитися від дошкулянь ашшурських старійшин. Такий крок мав і значно серйозніші передумови. Він означав, що ассирійці того часу осмислювали себе як імперія, а не як місто, яке завоювало сусідні поселення. Ассирійці більше не ототож­нювали себе з конкретним містом, а з державою, якій судилося відіграти ключову роль в історії стародавнього світу. Наступник Саргона ІІ, цар Синаххериб (705-680), переніс столицю до Ніне- вії. Розкопки Ніневії стали справжнім скарбом для дослідників, оскільки саме в цьому місті була знайдена бібліотека Ашшурба- ніпала, тобто найбільша бібліотека стародавнього світу. В ній знаходилися тексти культур усіх народів Месопотамії, а також численні тексти віддалених від Міжріччя народів. Оскільки ас­сирійці писали на глиняних табличках, які не бояться вогню, їх­ні письмена дійшли до нас крізь тисячоліття. VII століття стало часом поступового занепаду Ассирії. Мідія і Вавилон, які здобу­ли незалежність і розвинули власні імперії, почали активну кам­панію проти Ассирії, в результаті якої Ніневія була завойована і знищена, а землі Ассирії у 605 році до РХ увійшли до складу Нововавилонського царства.

• АШШУР

Історія ассирійської релігії йшла в парі з історією ассирійської державності та національного становлення. Оскільки найбільш давнім та центральним ассирійським містом був Ашшур, то й культ цього міста поступово поширився по всій імперії. Сама назва міста виражає, що в ньому Бога іменували Ашшуром. Ко­ли місто Ашшур завоювало навколишні території, ассирійська культура включила в себе також культи, які розвинулися в ін­ших містах, особливо елементи шумерсько-вавилонської та ак- кадської релігій. Попри все, ассирійцям вдалося зберегти пер­вісну віру в Єдиного Бога, яка залишалася незмінною впродовж усього часу розвитку цієї цивілізації. Віра в існування єдиного всемогутнього Бога домінувала в ассирійській державній релігії, царській ідеології, філософії й культі містерій до такої міри, що ассирійська релігія в епоху розвитку імперії, при всьому її полі­теїстичному одязі, мусить розглядатися як по суті монотеїстич­на. Ассирійці називали Бога Ашшуром; його культ поширювався по всіх теренах, завойованих ассирійцями. Їхні релігійні гімни називали Ашшура всезнаючим і всемогутнім. Йому присягали завойовані Ассирією народи. В одному зі знайдених археолога­ми текстів повідомляється, що ассирійці за царювання Ашшур- баніпала стверджували свою владу над поневоленими народами словами: «На майбутнє і на завжди Ашшур буде вашим Богом і Ашшурбаніпал буде вашим владикою». Це дає підстави зробити висновок, що спершу ассирійці, сильні своєю згуртованістю і єд­ністю, служили одному Богу і поклонялись одному правителю.

Як і в більшості народів світу, Ассирія пережила стандартну кризу поєднання культур і релігій. Кожне плем'я давало Богу те ім'я, яке цьому народу видавалося найбільш адекватним. З пли­ном часу, коли міста і номи об'єднувалися у великі держави, їхні релігії зливалися. До того ж таке злиття відбувалося по-різному: в одних випадках Боги різних народів ототожнювалися, а їхні імена використовувалися як синоніми, а в інших - вони збері­гали власну індивідуальність та поєднувалися у політеїстичні пантеони, як представники однієї великої божественної родини. Принципи такого поєднання сьогодні в більшості випадків важ­ко відтворити. У випадку ассирійської релігії ситуація усклад­нювалася ще й тим, що процеси релігійних рефлексій відбували­ся спорадично. Народи Месопотамії перебували у надзвичайно тісному зв'язку: постійні взаємні війни, торгові контакти, доб­ровільні та примусові міграції тощо змішували їхні культури. Однак ассирійські тексти дали підстави вважати, що божества, які входили в ассирійську релігію з вавилонської, шумерської, аккадської та інших, визнавалися ассирійцями не окремими сут- ностями, а еманаційними вираженнями Ашшура. Врешті, серед дослідників сформувалася думка, що на поверхні ассирійська релігія з її поклонінням різноманітності богів під різними імена­ми видається політеїстичною; проте на глибшому рівні вона бу­ла монотеїстичною, різні божества розумілися як могутність, ас­пекти, якості чи атрибути Ашшура, який часто іменується прос­то Богом. Це означає, що вимовляючи різні божественні імена, ассирійці розуміли під ними не окремих богів, а лишень атрибу­ти Єдиного Бога. Ашшур презентується як абсолютна трансцен­дентність, яка уможливлює свою присутність у світі через свої еманації, або іншими словами: комбінація трансцендентності та іманентності була можливою, оскільки Ашшур презентувався у світі через його еманації, богів, тоді як ідентичність усіх богів світу сходиться в ньому.

В епохи розквіту Ассирійської імперії, коли ассирійці заво­йовували нові території, перед урядом поставала необхідність якось узгоджувати релігійні відмінності. Якщо для освіченої інтелігенції відношення Ашшура до божеств інших народів бу­дувалося на еманаційній моделі, тобто осмислювалося склад­ними філософськими категоріями, то для більшості простих ас­сирійців це співвідношення потрібно було унаочнити. Саме на рівні народних вірувань в ассирійську релігію асимілювалися два традиційні методи співставлення релігій: ототожнення бо­жеств та будування пантеону на основі родинних зв'язків. Пер­ший метод найяскравіше реалізувався у співставленні Ашура з основними божествами інших месопотамських релігій. Ассирій­ці ототожнили свого Владику з Енлілем, тобто Богом Шумеру, який увійшов також у аккадську та вавилонську релігії таким самим шляхом ототожнення, як і в ассирійську. Також Ашшура ототожнювали з аккадським солярним богом Шамашем. У епоху новоассирійського царства синонімом імені Ашшура стало ім'я Мардук, яким свого Бога називали вавилоняни. Позаяк Ашшур ідентифікувався з Енлілем, то з плином часу на Ашшура пере­йшли ті атрибути, якими шумерська міфологія наділяла Енліля. Оскільки в шумерських міфах дружиною Енліля вважалася Нін- ліль, то й у ассирійських релігійних уявленнях Нінліль проголо­шувалась дружиною Ашшура, зберігаючи її основний атрибут - мати всього сущого. Згодом дружиною Ашшура проголосили ак- кадську Іштар, храм якої знаходився в місті Ашшур, а пізніше її почали вважати також засновницею нової ассирійської столиці Ніневії. В епоху новоассирійського царства Іштар сприймали за дочку Ашшура. Сином Ашшура проголошувався Забаба-Нінур- та. Забабу, як бога війни, вшановували у царстві Кіш та у хеттів. Ще до проникнення в ассирійську релігію, культ Забаби злився з культом шумерського бога Нінурти, якому приписували пану­вання над водою і війною.

Ассирійська релігія знала багато імен богів, однак зберегла ві­ру в Єдиного Бога - Ашшура. Поступово приймаючи у свою куль­туру культи сусідів, з якими ассирійці, в силу інтенсивної полі­тичної та міграційної динаміки Месопотамії, перебували у тісно­му цивілізаційному зв'язку, ассирійці навіть не змінювали їхніх імен, яскраво показуючи, що ці божества є лишень еманаціями Ашшура. На цій основі ассирійці базували свої політичні пре­тензії спершу на всю територію Месопотамії, а згодом і на весь Близький Схід. Якщо, до прикладу, Мардук, на переконання асси­рійців, є лише локальною аплікацією Ашшура, то й Вавилон по­винен бути не більше, ніж локальним представництвом Ассирії.

• КУЛЬТУРА ЕЛАМУ

На Південному Сході від Месопотамії розташувалося давнє царство з багатою самобутньою культурою - Елам. Культура Еламу настільки ж давня і незалежна, як і шумерська. Похо­дження еламського народу, як і шумерського, невідоме. Аналіз еламської мови показав, що еламська не має прямої схожості з жодною відомою науці мовою, але за граматичною основою є аглютинативною. Щоправда, існують дві більш-менш вірогідні гіпотези: одна пов'язує еламську мову з дравідськими мовами, інша - з афразійськими. Аналіз еламської мови ускладнюєть­ся важливими змінами, які відбувалися в ній у ході її історії. Еламська мова пережила три типи писемності: протоеламська писемність піктографічного характеру, якою послуговувались у 3100-2900 роках; лінійна писемність силабічного характеру з деякими логограмами, яка розвинулася у ХХІІІ столітті; кли­нопис, який розвинувся близько 2200 року. Протоеламська та еламська лінійна писемності досі не розшифровані повністю. Еламський клинопис уже розшифрований; первісно він налічу­вав 140 знаків, а згодом кількість знаків зменшилась. Еламська мова розвивалась, переходячи різні етапи своєї природної ево­люції та відображаючи самобутність еламської культури. Пер­ших утисків еламська мова зазнала на межі ІІ-І тисячоліть до РХ від іранських мов.

> Найдавніший фіксований період еламської історії назива­ють прото-еламським і датують 2900-2750 роками до РХ. В цей період формувалися перші еламські міста, серед яких виокрем­лювалися Сузи, які згодом стали столицею Еламу. Організована державність в Еламі спостерігається у давньому еламському періоді (2600-1900). Першою династією, яка зуміла об'єднати Елам, була аванська династія. Елам періоду правління аванської династії переживав внутрішню боротьбу, яка велася між його містами. Зрештою, Еламська держава була за своєю структурою в усі часи федеративною державою. Для того, щоби об'єднати настільки різні області, які входили в державу, царі, як верховні правителі, намагалися прив'язати до себе правителів окремих областей кровно-родинними зв'язками. В час правління аван- ської династії Саргон Аккадський завоював Елам. Однак Елам виявився надто сильною державою, щоби перетворитися на колонію Аккаду. Він швидко відвоював незалежність, щоправда із зобов'язанням узгоджувати з Аккадом свою зовнішню полі­тику. Між Аккадом і Еламом був підписаний договір, який став першим міжнародним договором у світовій історії. Відповідно до нього, Елам зберігав незалежність, але мусів погоджувати з Аккадом свої зовнішньополітичні рішення. Цей договір був по­зитивним для Еламу, оскільки останній отримував від Аккаду гарантії своєї безпеки. Коли Аккад близько 2150 року до РХ впав під військовим тиском племен гутіїв, Елам отримав повну неза­лежність, яка, щоправда, тривала недовго, оскільки гутії напали й на Елам. Внаслідок цієї війни аванська династія втратила вла­ду, а Елам розсипався на малі державні утворення, яких підкорив цар Уру Шульга. Так Елам став шумерською колонією. Знайдені археологами письмові матеріали показують, що під час шумер­ського панування в Еламі політичного значення набрав цар міс­та Симашк на ім'я Гірнаме. Згодом його син Енпілухан виборов незалежність від Уру та завоював міста Аван і Сузи, встановив­ши владу симашської династії. Поступово еламські війська захо­пили навіть Ур та інші шумерські номи. Однак їхнє панування в Шумері було не довгим. У першій половині ХІХ століття симаш- ська династія втратила владу, а разом з нею закінчився давній період еламської історії.

> Середній період історії Еламу датується 1900-1100 рока­ми до РХ. Першу династію цього періоду прийнято називати Суккаль-мах, або Епартіди. Слово «суккаль-мах» означає не пріз­вище, а титул. Суккал - це правитель; а суккаль-мах - верховний правитель. Суккаль-мах правив у Сузах; одночасно в інших вели­ких містах правили інші суккалі, які були братами суккаль-маха. Після смерті суккаль-маха на його трон сходив його брат, який був суккалем іншого міста. Так, трон переходив не від батька до сина, а від старшого брата - молодшому. Така система спад­коємства престолу розхитувала державу та не сприяла її роз­витку. Слово «Епартиди», тобто друга назва династії, походить від імені Епарті - засновника династії. Найвищого культурного і політичного розвитку Елам досягнув при правлінні династії Шутрукідів. Цар Шутрук-Наггунте (1185-1155) здолав багато вавилонських міст, і навіть сам Вавилон, перевіз до Суз стелу з Кодексом Хаммурапі. З цього часу залишилися численні мис­тецькі здобутки.

- Подальший період історії Еламу (ХІ-УІІІ століття) мало ві­домий історикам. Багаті археологічні джерела відновлюються в новоеламському періоді (800-640). Цей час відзначається по­стійними війнами з Ассирією та Вавилоном. Царська резиденція у той час була перенесена зі Суз до Мадакту, який певне був кра­ще захищений. У VI столітті до РХ Елам був завойований Персією. Незалежною державою Елам більше ніколи не був. Відомо, що частина еламітів була переселена в Самарію (Ізраїль), з якої, вна­слідок ассирійського завоювання, були виселені десять племен Ізраїлю. Останнє повідомлення про еламську мову сягає араб­ських хронік близько 1000 року після РХ.

• РЕЛІГІЯ ЕЛАМУ

Оскільки Елам ніколи не був унітарною державою з повністю уніфікованою культурою, його релігія також містила в собі син­кретичні елементи. В загальній картині еламської релігійності відобразилися як вірування різних еламських номів, так і впли­ви сусідньої Месопотамії, з якою еламіти мали постійні контак­ти. Типово еламським у цій релігії був культ змії. Сама змія не персоніфікувалась, як окреме божество, однак її зображення су­проводжувало всю еламську культуру і релігію. Змія була лейт­мотивом еламської культури. Вона зображувалась на царському троні і на посудинах, на храмових предметах і на рельєфах, в домівках і на документах. Важливою передумовою для вивчен- ня релігії Еламу є врахування того факту, що вона видозміню­валась упродовж своєї історії. Відповідно до того, яка династія і яке місто домінували у царстві, змінювалися й найбільш шано­вані божества. Найбільш ранній пласт релігійного життя Еламу виражає домінування жіночого божества. В цьому особливість ранньої еламітської релігії та її відмінність від більшості інших релігій, в чиїх пантеонах провідне місце займають божества чо­ловічого роду. Верховна богиня вважалася матір'ю всього сущо­го. Оскільки Елам був федерацією трьох областей, то в кожній із них була своя верховна богиня. В центральній області Еламу, Сузіанні, богиню-матір називали Піненкір; у південній області, яка знаходилася на березі Перської затоки, богиню-матір імену­вали Кірірішу, а в східній гірській області Ашан богиню-матір на­зивали Парті. Усі вони, окрім материнської функції, вважалися також володарками неба. З плином часу, коли еламські області тісно переплелися, змішались культи богинь. Врешті, Кірірішу витіснила інших богинь. Розквіт жіночих божеств в Еламі при­падає на середину ІІІ тисячоліття до РХ.

На початку ІІ тисячоліття релігійна ситуація в Еламі змінила­ся: домінуюче місце в пантеоні зайняв бог Хумпан, якого сприй­мали за чоловіка Піненкір, а згодом і Кірірішу. Він також про­голошувався володарем неба, а сусідні народи ототожнювали Хумпана із главами своїх пантеонів: шумери - з Ану, ассирійці - з Ашуром, а вавилоняни - з Мардуком. Як свідчать археологічні знахідки, культ Хумпана був рівномірно поширений по всьому Еламу. Від подружжя Хумпана та Кірірішу народився бог Хутран. Домінування Хумпана було недовгим. Як тільки Сузи утвердили свій статус столиці та культурно-релігійного центру Еламу, на перше місце культового вшанування піднявся бог Іншушинак, який був відвічним богом Суз. Тісний зв'язок Іншушинака зі Сузами виражений у його імені, яке, вірогідно, походить від шу­мерського словосполучення «нін-шушін-ак», що означає «вла­дика Суз». У багатьох надписах Хумпан, Іншушинак та Крірішу зображуються як три основні постаті пантеону. Відносини між представниками цієї трійці описувалися найрізноманітнішими способами: вони змальовувалися, як два брати і сестра, або ж Кіріріша сприймалася, як дружина і Хумпана, і Іншушинака. Ін- шушинак сприймався не тільки як центр культової діяльності, а й як люблячий Бог, до якого зверталися як містики, так і пересіч­ні віруючі в бідах і радощах. Він також вважався покровителем царства мертвих, до влади якого належить судити покійників і визначати їхню посмертну долю. Окрім названих, еламський пантеон налічував й інших богів. Популярним божеством був Наххунте, тобто Сонце. До його компетенції належать також право і судочинство. Не менше значення займав і бог Місяця. Йо­го еламське ім'я досі не розшифроване, а в багатьох текстах він іменується аккадським іменем Сін.

• КІТЕН

Всі божества володіли, за переконаннями еламітів, таємною, надприродною силою. Цю силу еламіти називали кітен. Понят­тя кітен не є виключно еламським; воно присутнє чи не в усіх давніх релігіях. Саме цю силу народи Меланезії та Полінезії на­зивали словом «мана», євреї - словом «шехіна», шумери - «ме», а аккадці - «не». Кітен зосереджувався в особливих священних місцях - храмах та речах - символах культу. В релігіях давніх роз­винених цивілізацій, включно з еламітами, поєднувалися моно­теїзм та політеїзм. Вони визнавали багатьох богів, однак боже­ство у їхньому розумінні не є Абсолютом, а лише відблиском слави і сили Абсолюту. Оті промені Абсолюту, завдяки яким боги обдаровувалися владою і силою, еламіти називали кітен. Жодне з давніх божеств не містило в собі божественної сутності, а лише було причетним до сутності Бога, ретранслятором його величі, посередником між Богом і світом. Є достатні підстави вважати, що Абсолютом у релігії Еламу був Хумпан, якого еламіти назива­ли «повновладним Богом», «великим паном».

Еламські храми сприймалися як місце перебування богів і особливої концентрації кітен. Еламіти, як і шумери, будували храми у формі східчастих пірамід - зікуратів. Однак, на відміну від інших народів, еламіти не намагалися оздобити свої храми велетенськими статуями. Статуї волів, левів та інші мали неве­ликі розміри. Еламіти вважали, що кітен достатній для захис­ту священних місць, і його не потрібно доповнювати величчю монументів. Специфікою еламітских храмів була наявність біля них священних садів. Їхня функція не до кінця відома, але са­кральне значення садів неодноразово підкреслюється в давніх документах. Щоденно у храмах складалися жертвоприношення відповідно до внутрішнього уставу храму. Найурочистіші жерт- воприношення складалися в особливі святкові дні. На початку осені при повному місяці святкували свято «володарки верхньо­го місця», тобто богині-матері Піненкір або Кіріріши. В рамках святкування відбувався обряд, який еламіти називали гушум: в садах богині приносилися в жертву відгодовані барани. Це свято називали «днем кровопролиття», що свідчить про те, що в цей день проливалося багато крові принесених в жертву тварин. Також це свято називали «днем очищення». Цим наголошували, що кров принесених в жертву тварин повинна очистити людей від гріхів. Цим святом розпочинався новий рік, входити в який потрібно було з чистою душею.

При храмах гуртувалися священнослужителі. Священика ела­міти називали шатен. На чолі клиру стояв верховний жрець. Йо­го титул еламською мовою не зберігся, а в текстах вдалося від­читати аккадське звучання його титулу - пашишу рабу. Окрім жерців-чоловіків, в еламській релігії були також жриці-жінки у храмах Піненкір та Кіріріши, однак їхня функція не зовсім відо­ма. Важливе значення в еламській релігії мала смерть. Еламіти вірили, що земне життя - це лише постійні страждання, від яких людину звільняє смерть. Після смерті еламіта зустрічав його дух-покровитель і проводив його до великих богів, які прого­лошували йому свій вердикт. Віра в посмертний суд складала основу моралі. Еламіти часто хоронили покійників під підлогою власних будинків, встановлюючи до могили водостік, оскільки вважали, що покійник потребує їжі й пиття навіть у могилі.

Отож, давня цивілізація Еламу, історія якої й досі становить загадку для науки, сформувала цікавий культ, на якому можна спостерегти впливи месопотамської релігії, позаяк еламіти по­стійно підтримували тісні контакти з народами Месопотамії. Елам ніколи не був унітарною державою, і в ньому завжди ви­ділялися розрізнення культурних особливостей його областей. В залежності від того, яка область домінувала в Еламі в певний час, релігія цієї області й ставала державною. Віра в Єдиного Бо­га була визначальною для Еламу, однак трансцендентний Аб­солют залишався не повністю зрозумілим простому народу. В релігії еламітів, як і багатьох інших народів, укоренилося пере­конання в тому, що Бог виражається через свою силу і славу, яку вони називали кітен. Ця сила наповнює світ, але особливо вона зосереджена у божествах пантеону та священних місцях. Саме кітен надає найрізноманітнішим божествам право на сакральну велич та можливість бути посередниками між людьми і Богом.