4.2. ПРОРОКИ, ДРУГИЙ ХРАМ, СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Особливою віхою старозавітного юдаїзму були пророки. Біб­лія описує пророків як цілий релігійний рух, яких стояв на за­хисті чистоти віри і формування благочестя. Постаті пророків з'являлися тоді, коли народ відвертався від Бога, забував мо­ральний закон та добрі традиції духовності.

ІЛЛЯ І ЄЛИСЕЙ

У ІХ столітті до РХ свою проповідь розпочав пророк Ілля, який не залишив записаних текстів. Його діяльність проходила у Пів­нічному царстві Ізраїлю, коли на його троні перебував Ахав. Слабкий за характером Ахав знаходився під великим впливом своєї дружини Єзавель, яка була фінікійкою. Користуючись слаб­кістю чоловіка, Єзавель влаштувала переслідування поборників релігії Ягве та домоглася їхньої депортації з країни. Натомість, вона приклала зусилля для поширення культів Баала та Астар- ти. Ілля виступив із грізним протестом проти дій царського до­му. Він відправився до царя, щоби його напоумити, а коли цар не прислухався до Іллі, пророк сповістив, що на Самарію зійде кара у вигляді трирічного голоду. Навіть ця кара не навернула царя, а навпаки: цар почав переслідування Іллі.

Місію Іллі продовжив Єлисей, який продовжував боротьбу за чистоту віри та запам’ятався численними чудесами: зцілення хворих, воскресіння мертвих та примноження благ. Важливим спадком Єлисея було заснування общин «синів пророчих». Це бу­ли спільноти на кшталт чернечих, до яких входили молоді люди, які прагнули жити аскетичним життям та здійснювати свій ду­ховний подвиг. Ці люди духовно та інтелектуально зростали під наставництвом старших і досвідченіших пророків. Саме їхньою заслугою було збереження містичного духу юдаїзму. Пророків, які залишили письмові тексти, прийнято ділити на три періоди: довавилонський, вавилонський і післявавилонський.

Пророки довавилонського періоду:

Першим із пророків довавилонського періоду, які залиши­ли писемні тексти, був Амос, який жив у VIII столітті до РХ і якого традиція зараховує до дванадцяти малих пророків. Він народився в Юдеї, поблизу Вифлеєму, та був пастухом. Одного разу він відчув поклик Бога і почав свою пропо­відь. Дух Божий повів його до Ізраїлю, якому Амос мав спо­вістити наближення суду Господнього. Свою проповідь він розпочав у Бейт-Елі, давньому храмі Північного царства. Але його проповідь тривала недовго. Священик Амасія, який очолював Бейт-Ель, прогнав його. Не маючи можли­вості промовляти до людей, Амос вирішив записати свою проповідь.

Великим пророком довавилонської доби був Ісая, вихо­дець зі знатної священичої родини, який проповідував на межі УІІІ-УІІ століть до РХ. Сучасні дослідження Біблії до­водять, що під іменем Ісаї писали три особи, яких назива­ють прото-Ісаєю, автор 1-39 глав книги Ісаї, який пропо­відував у Юдеї, девтеро-Ісаєю, автор 40-55 глав книги Ісаї, який жив у УІ столітті до РХ та проповідував у Вавилоні, та тріто-Ісаєю, автор 56-66 глав книги Ісаї, який жив у У сто­літті і проповідував після Вавилонської неволі. Основни­ми темами книги Ісая є важкий моральний занепад юдеїв та пророцтво про Месію.

S В довавилонський період проповідував також пророк Мі- хей, який жив в Юдеї в період падіння Самарії. Він першим провістив, що Юдея буде знищена через свої гріхи. Тема занепаду Юдеї за гріхи стала також центральною в пропо­віді пророка Софонії у VII столітті до РХ. В цьому ж столітті проповідував пророк Наум, який зосереджувався на май­бутньому Ассирії, якій пророк провіщав загибель, як кару за все зло, яке вона принесла сусіднім народам.

Пророки вавилонського періоду

S Першим пророком, якого зараховують до вавилонської доби, був Єремія. Він жив століття після прото-Ісаї, у най­важчий час юдейської історії. Єремія був свідком падіння впливу Ассирії та зросту Вавилону. У вавилонсько-ассирій­ській війні єгипетський фараон Нехо став на сторону сво­го союзника, Ассирії. Він не здолав Вавилон, але на якийсь час захопив Юдею. Юдея в цій війні також зайняла сторону Ассирії. Єремія розумів, що такі кроки даремні, і політич­но доречнішим було би підтримати Вавилон. Перемога Вавилону призвела до завоювання Юдеї, на яку Вавилон наклав данину. Юдея відмовилась платити, і в цьому була велика помилка юдейського царя, про яку говорив Єремія. Пророк звістив, що Вавилон завоює Єрусалим та зруйнує Храм. Ці слова були розцінені як зрада і спроба посіяти паніку, через що пророка ув'язнили. Проте слова Єремії збулися.

S Безпосередньо перед завоюванням Юдеї Вавилоном у Єру­салимі проповідував також пророк Авакум, який належав до малих пророків. Про нього майже не залишилось біо­графічних відомостей, а його книга пронизана закликами до покаяння.

А Сучасником Єремії був також пророк Авдій, тема проповіді якого співпадає з Єремієвою.

А Особливу роль в історії юдаїзму відіграв пророк Єзекиїл, який народився в Юдеї близько 622 року. У 25-літньому віці він в числі першої хвилі міграції був переселений до Вавилонії і поселився в містечку Тель-Авів, неподалік Ніп- пура. Могила пророка й донині знаходиться в Іраку. Саме там він отримав Божий заклик до проповідництва. Єзе- киїл, на відміну від інших пророків, вже не проповідував наближення кари, оскільки вона вже звершилась. Пророк проповідував відродження Єрусалиму та Храму. Дім Єзеки- їла став місцем зібрання євреїв у вигнанні, де вони спільно молилися, читали Тору та слухали палкі проповіді пророка. Саме такі зібрання згодом переросли в синагоги, а те, що відбувалося в домі Єзекиїла, перетворилося в новий культ юдаїзму. Коли не було Храму, в якому юдеї могли приноси­ти жертву, вони опинилися перед кризою віри: їм потрібно було переосмислити свою релігійну ідентичність. У новому розумінні власного благочестя центром стали не храмові жертви, а культ Писання. В оформленні нового юдейського благочестя основною була роль Єзекиїла.

А Останнім із пророків вавилонської епохи та серед великих пророків Біблії був Даниїл, який народився в Юдеї, і був переселений у Вавилон. Він отримав добру вавилонську освіту та став чиновником при дворі вавилонського царя Навуходоносора.

Після повернення євреїв з вавилонської неволі проповідь про­років продовжувалась. У Біблії наявні тексти чотирьох проро­ків післявавилонської епохи.

А Першим серед них був Агей, ціллю проповіді якого було пришвидшення відбудови Єрусалимського Храму.

А В цей сам час проповідував пророк Захарія,який народився у Вавилонії, і переселився до Юдеї після падіння Вавилону. Його проповідь зосереджена на відродженні благочестя і моральності народу. Книга Захарії вважається найбільш перейнятою месіанським та есхатологічним духом. Цими настроями він підживив месіанські рухи, які поширюва­лися серед євреїв після повернення з Вавилонської неволі.

А Пророк Йоїл, який жив і проповідував у V столітті в Юдеї, зосередив свою проповідь на темі Страшного Суду.

А Теми відновлення Храму, морального очищення, приходу Месії та майбутнього Страшного Суду лягли в основу про­повіді також пророка Малахії.

Отже, період профетизму в юдейській релігії - це час особ­ливої присутності Божої, коли Бог промовляв до свого народу через праведників. Біблійні пророки боролися за духовне і мо­ральне зростання народу, за навернення людей до Бога і гідне виконання Божого Закону. Серед пророків Біблії були ті, хто не залишив записаних текстів. Серед них особливо відомими є Ілля та Єлисей. Тих пророків, проповіді яких були записані, бу­ло шістнадцять. За обсягом їхніх книг їх поділяють на великих (Ісая, Єремія, Єзекиїл та Даниїл) і малих. За періодом їхньої ді­яльності їх прийнято ділити на три епохи: довавилонські про­роки (Амос, Осія, Йона, прото-Ісая, Міхей, Софонія та Наум), про­роки вавилонського періоду (Єремія, Авакум, Авдій, Єзекиїл, Да- ниїл та девтеро-Ісая) і пророки післявавилонської епохи (Агей, Захарія, Йоїл, Малахія і тріто-Ісая).

• ЕДИКТ КИРА

У 539 році перський цар Кир ІІ Великий завоював Вавилон. Щоби заручитися підтримкою народів нової імперії, цар лояль­но ставився до всіх, кого пригнічували вавилонські правителі. Спеціальним едиктом Кир не тільки дозволив євреям повер­нутися до Палестини, а й профінансував відбудову Єрусалиму і Храму. За час перебування у Вавилоні євреї вжилися в нових умовах; багато з них розбудували свої господарства і навіть ста­ли заможними людьми. Тому не всі євреї погодились поверта­тися на батьківщину. Ті, хто залишився у Вавилоні, фінансово підтримували відбудову Єрусалиму. У Вавилоні аж до часу іслам­ського завоювання проіснувала одна з найбільших єврейських общин у світі, яка відіграла особливу роль в історії юдаїзму. Ті євреї, які повернулися, зустріли Єрусалим в повній розрусі. Ті євреї, які не були депортовані до Вавилону, занедбали релігій­ні звичаї та розчинилися у водопіллі чужинських культур. Ліде­ром духовного відродження народу став першосвященик Ездра, який повернувся до Єрусалиму з Вавилону. Він приніс із собою новий юдаїзм, переосмислений, в центрі якого стояло Писання. Саме він зумів відродити моральність та звичаї народу на осно­ві Тори, відбудувати Храм, відродити богослужіння. Тепер Тора стала невід’ємним елементом усіх сфер життя народу: її читали щосуботи, а також в понеділок і четвер, коли в Єрусалимі збира­лися ярмарки. Саме тому юдеї величають Ездру другим Мойсеєм і батьком юдаїзму. Соратником Ездри був Неємія - єврей, який займав високе становище при дворі перського царя, а згодом за власним бажанням був призначений намісником Юдеї. Якщо Ез­дра відроджував юдаїзм, взиваючи до людських сердець, то в ру­ках Неємії була влада і армія. Другий Храм був освячений у 516 році до РХ, тобто 70 років після знищення Першого. Відбудова Храму, відродження Єрусалиму та Юдеї, яка щоправда залишала­ся перською провінцією, - це заслуга передовсім Ездри і Неємії.

Євреї в Персії користувалися вільними правами і могли роз­вивати власну духовність. У 330 році до РХ Олександр Македон­ський розбив війська Ахеменидів, правлячої в Персії династії, та зруйнував імперію. Ця подія відбилася на історії юдаїзму. Сам Олександр прихильно ставився до всіх завойованих народів та підтверджував усі привілеї, надані їм перськими правителями. Однак у 323 році до РХ Олександр помер. Його імперія розділи­лася на кілька частин, а Юдея опинилася на межі між Єгиптом, в якому титул фараона отримала династія Птолемеїв, та Східною частиною імперії Олександра, якою почали правити Селевкіди. Обидві династії не тільки боролися за спадок Олександра, а й нав’язували поневоленим народам еллінську культуру. Новою столицею Єгипту стало місто Олександрія. Фараон Птолемей Сотер, завоювавши Єрусалим на межі ІІІ-ІІ століть, переселив до Олександрії тисячі євреїв. Так сформувалася друга, після ва­вилонської, по величині єврейська діаспора. Необхідно відзна­чити, що єврейська діаспора в Єгипті існувала й до Птолемея Сотера. Відомий факт, що після зруйнування Першого Єруса­лимського Храму, євреї на острові Елефантина на ріці Ніл звели свій храм, схожий до Єрусалимського. Цей храм проіснував до 410 року до РХ. Євреї в Олександрії звели найбільшу у світі си­нагогу, яка вміщала сто тисяч молільників. Ця синагога стала одним із центрів юдейської культури. Саме в олександрійській єврейській общині з’явився переклад Писання грецькою мовою під назвою Септуаґінта та сформувалися єврейсько-еллінські філософські школи.

• МАКАВЕЙСЬКІ ВІЙНИ

У 198 році до РХ Селевкиди завоювали Юдею, користуючись підтримкою єврейської знаті, яка вірила, що під владою Селев- кидів їм буде краще, аніж під владою Птолемеїв. Однак уже у 190 році до РХ Селевкиди програли війну Риму. Наслідком по­разки стала величезна контрибуція, яку Сирія, якою правили Селевкиди, була змушена платити Риму. Щоби зібрати потрібні гроші, вони обклали поневолені народи непосильними податка­ми. Серед євреїв почались протести проти політики влади. Для придушення протестів сирійський цар Антіох IV Епіфан почав інтенсивну еллінізацію євреїв та переслідування юдаїзму: юдей­ські обряди були заборонені, а на жертовнику Єрусалимського Храму було встановлено статую Зевса. Зневага святилища ви­кликала повстання, яке очолили священик Мататія та його сини Юда, Іван, Еліазар, Симон і Йонатан. Оскільки Юда мав прізвись­ко Макавей (молот), то ці повстання називають Макавейськими війнами. У 164 році до РХ євреї звільнили Єрусалим від еллінів та заново освятили осквернений Храм. Війна завершилася аж у 145 році до РХ повною перемогою євреїв під проводом Симона, си­на Мататії. Свою незалежність Юдея зберегла до 63 року до РХ, коли була завойована Римом. Царями Юдеї стали нащадки Си­мона, які утворили династію Хасмонеїв. Нові царі, які прийшли до влади під лозунгом боротьби проти еллінізму, поступово й самі захопилися грецькою культурою. Окрім цього, Хасмонеї не обмежились тільки царським троном, а й проголосили себе пер- шосвящениками. Ці два аспекти царської політики викликали багато обурень. Зокрема єврейська діаспора в Єгипті вважала, що отримання Хасмонеями сану першосвященика незаконне. Єврейську общину в Єгипті в той час очолював Оніас, який на­лежав до роду священиків і мав законні права на сан першосвя- щеника Єрусалимського Храму. В знак протесту проти узурпації Єрусалимського Храму Хасмонеями, Оніас збудував ідентичний Храм в Леонтополісі (Нижній Єгипет). Храм Оніаса був зруйно­ваний у 73 році за наказом імператора Веспасіана, дещо пере­живши Єрусалимський.

• ЮДЕЙСЬКІ СЕКСТИ

В юдаїзмі епохи Хасмонеїв сформувалися декілька сект, які виражали різні релігіині та політичні народні настрої. Садукеї об'єднали євреиську еллінізовану аристократію та були свяще­никами Єрусалимського Храму. У віровченні садукеї відкидали будь-які тексти, окрім ТаНаХу, заперечували віру в ангелів, во­скресіння мертвих та посмертної відплати; настільки наголо­шували на свободі людини, що відкидали віру в участь Бога у людських справах. Опонентами садукеїв були фарисеї, які об'єднували нижчі верстви населення. Фарисеї вели свіи поча­ток від синагогальних общин у Вавилоні. Окрім ТаНаХу, фарисеї визнавали усну Тору, тобто усне вчення давніх мудреців. Вони ві­рили в ангелів і воскресіння мертвих. Між фарисеями і Хасмоне- ями завжди були напружені відносини. Піком напруження стало повстання фарисеїв та есеїв проти царя Олександра Янная у 90­85 роках до РХ. Цар жорстоко придушив повстання, розіп'явши в один день 800 фарисеїв. Садукеї та фарисеї, а також інші знавці Писання об’єдналися в орган духовної влади. Цей орган отри­мав назву - євреиською Сангедрін (ртпїо), а грецькою Синедрі­он (oυνє6ριον). Вперше про Сангедрін згадував Йосиф Флавіи у 57 році до РХ. В кожніи юдеиськіи общині був свіи малии сан­гедрін, якии налічував 23 члени. На чолі всього юдеиства стояв Великии Сангедрін, якии мав 71 члена та засідав у Єрусалимі. Сангедрін виконував роль наивищого органу духовної влади та верховного суду.

Важливе місце в історії юдаїзму займали есеї. Це - аскетич­ний напрям юдаїзму, який строго протистояв еллінізації. Після Вавилонського полону єврейське суспільство стало неоднорід­ним. Далеко не всі юдеї захоплювалися ідеєю відбудови Хра­му. З’явилися ті, хто вважав, що Храм відбудувати неможливо. Відновлення Храму - це справа Месії, який відбудує Ізраїль. Та­кі настрої підживлювалися й тим, що Другий Храм був значно скромніший, аніж Перший, а також тим, що Другий Храм був осквернений Селевкидами. Внаслідок цього утворилися низка сект, які плекали месіанські та апокаліптичні очікування, і ви­окремлювали себе з життя Ізраїлю. Найвпливовішою серед та­ких сект були есеї. Багаті відомості про есеїв з’явилися при від­критті сувоїв печери Кумран біля Мертвого моря. Вони жили ізо­льованими, чернечими общинами строгим аскетичним життям. Основою їхньої діяльності була боротьба проти еллінізації. На противагу оскверненому Храму есеї проповідували, що справ­жнім Храмом є община віруючих. Вони не одружувалися, не пи­ли вина, не складали кривавих жертв. В общині панував повний послух, часті піст і мовчанка, загострена пошана до Мойсея. Есеї очікували приходу Месії, який повинен був народитися з роду Давида. Месія мав ангельськими військами здолати язичників і ворогів Ізраїлю та встановити Царство Боже на Землі. Лідером есеїв був Учитель праведності. Сьогодні неможливо встановити, ким саме була ця людина. Однак відомо, що він був страчений за правління царя Івана Гіркана близько 137 року до РХ. Його послідовники проголосили Учителя праведності останнім про­роком, який передвістив швидкий прихід Месії. А згодом есеї розвинули вчення, що саме Учитель праведності був справжнім Месією, який своєю мученицькою смертю відкупив людство від гріхів. Він воскресне і встановить Царство Боже. В момент його другого приходу воскреснуть усі померлі.

Завоювання Юдеї Римом у 63 році до РХ перетворило Хасмо- неїв у римських васалів. У 37 році до РХ римляни змінили динас­тію, поставивши царем Ірода І Великого, сина римського проку­ратора Юдеї Антипатра. Ірод правив до 4 року до РХ. Він був не юдеєм, а ідумеєм, що страшенно бентежило юдеїв, як і те, що він виявився жорстоким правителем, який утискав як народ, так і служителів Храму. Династія Ірода правила в Юдеї до 76 року по РХ, тобто аж до ліквідації титулу царя Юдеї, завжди залишаю­чись римськими васалами. В часи правління Ірода Великого діяв найбільший мудрець епохи Другого Храму, Гілель (бл.75-бл.10 до РХ), уродженець Вавилону, який, досконало вивчивши Писан­ня, очолив Синедріон, тобто отримав титул насі. Всі подальші насі (глави Синедріону) були нащадками Гілеля. Він увійшов в історію як праведник і мудрець, захисник бідних та поборник справедливості, коментатор і знавець Писання.

У час римського панування особливо розвинулася секта зело- тів, яка утворилася ще в епоху Макавейських війн, але апогею свого розвитку зазнала аж у середині І століття по РХ. Це - по­встанське угрупування, яке тісно пов’язувало Тору і Обіцяну Землю, постійно вело боротьбу за незалежність Юдеї. Об’єктом постійних нападів зелотів були римляни та їхні прибічники се­ред юдеїв. У 66 році зелоти підняли масштабне повстання, яке було придушене аж у 73 році. Наслідком цього повстання стала повна ліквідація прав і автономії Юдеї. У 70 році римляни зни­щили Другий Храм. Вважається, що це відбулося дев’ятого числа місяця ав, тобто в той сам день, коли вавилоняни зруйнували Перший Храм. Відтоді Єрусалимський Храм ніколи не відбудо­вувався. Від Храму залишилась тільки одна стіна, яку назива­ють Стіною плачу, біля якої євреї й до сьогодні збираються для молитви. Римляни виселили юдеїв з Єрусалиму. У своїй столиці євреї не могли поселятися аж до арабського завоювання. Санге- дрін було перенесено з Єрусалиму до Явни. Оскільки вже не іс­нувало Храму, зникли й священики, не стало садукеїв і зелотів, а в Сангедріні більшість отримали фарисеї.

• ПОВСТАННЯ БАР КОХБИ

Ще однією невдалою спробою відстояти незалежність було повстання під проводом Бар Кохби, яке тривало у 132-135 роках. У 135 році, після невдалого повстання Бар Кохби, Сангедрін пе­ренісся у місто Тиберію, де проіснував до 429 року, коли його за­крив візантійський імператор Теодозій ІІ. Імператор Адріан за­боронив святкування суботи та юдейські обряди. Єрусалим пе­рейменували в місто Елія Капітоліна, а Юдею на Палестинську Сирію. Цією назвою римляни намагалися повністю викорінити пам'ять про євреїв на їхній землі: словом «Сирія» вкорінював­ся зв'язок Юдеї зі Сирією, а словом «Палестинська» вказувало­ся на те, що йдеться про корінні території филистимлян, а не євреїв. Оскільки «Палестинська Сирія» латиною звучить «Syria Palaestina», то звідси виникла сучасні назва «Палестина». На міс­ці Єрусалимського Храму був зведений храм Юпітера.

Отже, після повернення з вавилонської неволі єврейський на­род пережив свої злети і падіння. Коли перси завоювали Вави­лон, євреї отримали право повернутися на батьківщину, відбу­дувати Єрусалим і Храм. Лідерами народу в той час стали Ездра і Неємія. У статусі автономної колонії Персії євреї могли вільно сповідувати свою віру та розвивати власне благочестя. Заво­ювання Персії Олександром Македонським змінило ситуацію. Після смерті Олександра Юдея потрапила під владу Птолемеїв, які не надто обмежували культурні волевиявлення євреїв. Ко­ли ж Юдею завоювали Селевкиди, в Юдеї почалась інтенсивна еллінізація, яка викликала хвилю повстань, званих Макавей- ськими війнами. Ці повстання принесли Юдеї незалежність, яка проіснувала аж до римського завоювання. Поразки в нових по­встаннях врешті призвели до виселення євреїв з Єрусалиму та остаточного знищення Храму. За цих умов, які складалися після вавилонської неволі, склалися основні єврейські деномінації - фарисеї, садукеї, есеї та зелоти.

• ДІАСПОРА У ВАВИЛОНІ

Після знищення Храму та витіснення євреїв з Єрусалиму, центром євреиської культури став Вавилон та иого околиці. В Месопотамії від часу Вавилонської неволі євреїв збереглась ве­лика юдеиська діаспора, яка пам'ятала свою віру і традиції, та підтримувала тісні зв'язки з Єрусалимом. Община була добре ор­ганізована; її очільник носив титул реш-ґалута (з арамеиської: глава прогнаних). Як синоніми до арамеиського «реш-ґалута» (ХЛІ^І ^’“і) часто використовуються грецькі слова «екзиларх» (точна калька до «реш-ґалута») або «ехмалотарх» (глава поло­нених). Реш-ґалута виконував функції світського лідера євреїв, користувався широкими правами та повагою народу, мав похо­дити з роду Давида, однак перебував під контролем офіціиної влади. Цеи титул проіснував аж до ХІІ століття. В околицях Вави­лону існувала школа юдаїзму, вчені якої сформували Вавилон- ськии Талмуд. Школу очолював мудрець, якии носив титул гаон (ркзД. Період розквіту євреиської діаспори у Месопотамії припав на зародження ісламу та поширення нової релігії по всіи Азії и Північніи Африці. Ранні мусульманські правителі прихиль­но ставилися до юдеїв, толерували їхні права в Месопотамії та дозволили поселятися в Єрусалимі. У Вавилоні та в Палестині того часу розвивалися традиції тлумачення Писання, результа­том якої стали Талмуди. Проте євреиські общини того часу були дуже неоднорідними: у VIII столітті відбувся сериознии розкол на тих, які приимають Талмуд, та тих які иого відкидають. Ліде­ром нового напряму став Анан бен Давід, якии був племінником одного із реш-ґалута. Після смерті дядька Анан відмовився при­знавати владу нового реш-ґалута і переселився в Єрусалим. Там він повністю порвав із традицією, яка домінувала у Вавилоні. Якщо вавилонська община розвивала Талмуд, то Анан, збудував­ши власну синагогу, почав проповідувати, що Тора не потребує жодних коментарів, вона сама є завершеним вченням, яке дає відповіді на всі питання. Послідовники Анана бен Давіда поча­ли називати себе караїм (четці). Так з'явилася ще одна юдеиська деномінація. Поступово серед караїм сформувалися обрядові відмінності, що ще більше відтягло їх від талмудичного юдаїзму.

З плином часу юдейська школа в Месопотамії занепала, а єв­реї поширилися по всьому мусульманському світі, особливо в Багдадському халіфаті та Іспанії. Допоки в Іспанії домінували араби, євреї користувалися повною свободою. В 1492 році зни­кла Ґранада, остання арабська держава в Іспанії, й арагонський король Фердинанд ІІ, не довіряючи євреям, які під час Реконкіс­ти співпрацювали з арабами-мусульманами, запеклими ворога­ми іспанців, відразу ж видав указ, яким змусив євреїв покинути Піренейський півострів. Офіційно указ Фердинанда був відміне­ний аж у 1968 році. Тих євреїв, які виїхали з Іспанії, почали на­зивати сефардами (від єврейської назви Іспанії). Тих, хто зали­шився, іменували маранами. Сефардів приймали не в усіх держа­вах. У 1306 році указ про виселення євреїв видав французький король Філіп IV Красивий. Незважаючи на те, що цей указ діяв тільки десять років, негативне налаштування до євреїв залиши­лося надовго. Тому вони розселялися в більшості у Провансі або переїжджали до Нідерландів, Німеччини і Східної Європи. Євре­їв, які замешкали в Німеччині, називали ашкеназами (від єврей­ської назви Німеччини).

• ЄВРЕЇ В СЕРЕДНІ ВІКИ

Черговою трагедією для євреїв стали хрестові походи. Незва­жаючи на часті перестороги церковної і державної влади, хрес­тоносці на своєму шляху чинили погроми євреїв. Багато юдеїв переховувалися в християнських монастирях та єпископських резиденціях. У 1099 році хрестоносці здобули Єрусалим, звідки виселили арабів і євреїв. Єрусалимське королівство проіснувало до 1187 року, коли впало під ударами військ єгипетського сул­тана Саладина, який повернув євреям можливість поселятися в Єрусалимі. Повну автономію і права зберігали євреї в Італії та Візантії. З падінням Константинополя у 1453 році під тиском турків значна частина євреїв переселилася у Крим та Південну Україну. Рятуючись від утисків, євреї поступово переселялися на Схід Європи. Так, з XV століття найвища концентрація єврей­ських поселень фіксується в Польщі, Україні та Білорусі. Тут во­ни організовували власні общини, на чолі яких стояв кагал - ра­да общини, до компетенції якої входило управління общиною, суд, освіта молоді тощо. На чолі всіх єврейських общин Речі По­сполитої стояв Ваад - єврейська рада. Повсюдно створювалися єшиви - єврейські релігійні школи, які ретельно вивчали Тору і Талмуд. До цього регіону поступово переселялися найкращі єврейські вчені, в Любліні Шалом Шахна (1495-1558) заснував Талмудичну академію, а у Кракові Натан Шпіро (1585-1633) роз­винув вивчення Кабали. У XVII столітті спокій євреїв порушила громадянська війна під проводом гетьмана Богдана Хмельниць­кого. Ці заворушення дали імпульс для загострення месіанських очікувань у юдаїзмі.

• СІОНІЗМ

Відколи євреї розсіялися по світі, вони мріяли про повернен­ня своєї батьківщини. Живучи серед різних народів, які мають власну землю та самі собі встановлюють права, мрія про рідний край серед євреїв постійно розвивалася. В ортодоксальному юдаїзмі сформувалась віра у прихід Месії, який відродить Ізраїль і поверне йому його землю. Коли в європейців після Весни наро­дів 1848 року визріло прагнення до віднайдення національної самоідентичності, ці ідеї передалися і євреям. Емансиповані єв­реї не бажали більше чекати, допоки Ізраїль відновиться волею з небес. Тепер вони ставили перед собою ціль відродити батьків­щину власними силами. Від назви гори Сіон, на якій розташова­ний центр Єрусалиму, цей рух отримав назву сіонізм. Ідеологами сіонізму стали німецький єврей Мозес Гесс, галицький єврей Ле­он Пінскер та угорський єврей Теодор Герцль. Першими проти сіоністського руху виступили реформістські юдеї, які вважали, що батьківщиною єврея повинна стати країна його проживання. Не сприймали ці ідеї й ортодоксальні юдеї, які вважали за не­обхідне для відновлення державності очікувати приходу Месії. Тому серед перших репатріантів у Ізраїлі переважали невіруючі. Поступово сіоністський рух підтримали й віруючі євреї. 14 трав­ня 1948 року була проголошена Декларація незалежності Ізраї­лю. Під час укладання документу виразилися серйозні релігійні протиріччя: атеїсти категорично заперечували проти викорис­тання в документі слова «Бог». Врешті в Декларації слово «Бог» замінене словом «основа Ізраїлю». Сьогодні в Ізраїлі лунають голоси навіть про перейменування держави в Ханаан. Це - назва краю до поселення в ньому євреїв в часи Авраама. Таким кроком єврейські атеїсти прагнуть відокремити сучасний Ізраїль від йо­го історичної релігійної традиції.

Однак говорити про занепад юдаїзму підстав немає. Навпа­ки, юдаїзм інтенсивно розвивається, отримуючи нових вірних. Від останньої третини ХХ століття до сьогодні спостерігається надзвичайно жваве повернення до юдаїзму молодих євреїв, які в більшості виховувалися у нерелігійних родинах. Масове на­вернення євреїв до ортодоксального юдаїзму викликає неаби­яке здивування дослідників та суперечить тим ідеологам єв­рейського атеїзму, які стверджували кінець юдейської релігії на основі квазітеорії про «неприсутність Бога в Авшвітці».

Історія єврейського народу після знищення Другого Храму була складною й неоднозначною. Євреї розселилися по всьому світі: від Вавилону й до Іспанії. Поступово вони найбільше скон­центрувалися у Східній Європі, де вони відкривали свої синаго-

ги, школи та громадські заклади. Саме в цьому регіоні визріли сіоністські настрої та громадські лідери, які закликали до від­новлення держави Ізраїль. Сьогодні юдаїзм - це релігія, яка роз­вивається, збільшуючи кількість своїх прихильників.