4.1.ЗАРОДЖЕННЯ ЮДАЇЗМУ

Історія юдаїзму настільки ж давня, як і історія єврейсько­го народу. Вона розпочинається покликанням Авраама (Бут­тя 11:27-25:10), якого іменують батьком єврейського народу і отцем віри.

• АВРААМ

Відповідно до біблійних розповідей, Аврам народився у месо­потамському місті Ур. У його батька Техара, окрім Аврама, були ще два сини - Нахор та Гаран. Досягши повноліття, Аврам одру­жився з жінкою на ім'я Сара. Техар разом зі своєю сім'єю пере­селився до Харану, де й помер. Бог покликав Аврама покинути місто і переселитися в Обіцяну Землю. Прислухавшись до Божо­го поклику, Аврам покинув Харан та вирушив у далеку дорогу, перейшовши майже весь Близький Схід. Із ним у дорогу вируши­ли його сім'я та слуги, а також його племінник Лот, син Гарана. Аврам поселився в Ханаані (сучасна Палестина). Ця подія відбу­лася найвірогідніше у 1850 році до РХ. Коли в Ханаані наступив голод, Аврам із сім'єю та слугами перебрався до Єгипту, щоби перебути лихі роки. В Єгипті з Аврамом відбулася дивна істо­рія: побоюючись, що хтось із єгипетських вельмож закохається у його дружину Сару та вб'є його, щоби могти з нею одружитися, Аврам назвав Сару своєю сестрою. Фараон, дізнавшись, що Сара прийшла до Єгипту в супроводі брата, запросив її до палацу, а Аврама обдарував майном. Однак Бог покарав фараона за його контакт із Сарою. Дізнавшись, що Сара насправді дружина Ав­рама, а не його сестра, він відпустив її, та прогнав Аврама з його родиною та слугами з Єгипту.

Повернувшись із Єгипту до Ханаану, Аврам та Лот зі своїми господарствами поселилися поряд. Оскільки стада їх обох роз­росталися, їм стало важко знаходити пасовиська для своїх тва­рин. Щоби уникнути конфліктів серед слуг, Аврам і Лот виріши­ли розійтись у різні сторони: Лот вирушив до берегів Йордану, де розміщувались міста Содом і Гомора, а Аврам вирушив до Хев­рону.

Найбільшим щастям Авраама стала обітниця Бога про те, що Сара народить йому сина. Коли Авраам і Сара були вже похилого віку, до них зайшли три ангели, які повідомили Аврааму, що че­рез рік у них буде син. Так і сталося: в Авраама та його дружини Сари народився син Ісаак. Ці ангели також повідомили, що міс­та Содом і Гомора будуть знищеними за свої гріхи. Авраам, зна­ючи, що саме там живе його племінник Лот, вимолював поми­лування для цих міст. Врешті ангели пообіцяли, що не знищать міста, якщо знайдуть там принаймні десять праведників. Після відвідин Авраама ангели відправилися до Содому. Не знаючи, хто були ці подорожні, Лот гостинно прийняв їх у своєму домі. Содом і Гомора мали злу славу міст, у яких поширювався гомо­сексуалізм. Відтоді цей гріх часто називають содомським. Коли гості зайшли до дому Лота, місцеві чоловіки зібралися біля його дому та вимагали, щоби він віддав їм своїх гостей.

• ІСААК

Коли Сара народила сина, його назвали Ісааком. Ізмаїл, син Авраама від Агар, зневажав свого молодшого брата настільки, що Сара була змушена прогнати Агар та Ізмаїла з помешкання Авраама. Коли Агар з Ізмаїлом йшли пустелею, ангел явився їм і підтвердив, що з цього хлопця вийде великий народ. Тим часом в історії Авраама зустрічається незвичний факт. Бог наказав йо­му принести в жертву свого сина Ісаака. Незважаючи на те, що Авраам любив сина, він послухав Бога, зібрався з сином та під­нявся на гору, щоби принести його в жертву. В момент, коли Ав­раам приготував жертовник, ангел зупинив його, а Авраам поба­чив у кущах ягня, яке і приніс у жертву. Цей уривок книги Буття, який розповідає про жертву Авраама, мав важливе значення для євреїв того часу. Євреї жили поряд із ханаанцями, в яких існував звичай приносити в жертву дітей. Ці дикунські звичаї вплива­ли на релігійність деяких євреїв. Біблія строго осуджує людські жертвоприношення. Щоби кожен єврей назавжди запам'ятав, що людські жертвоприношення - це зло, потрібна була вражаю­ча історія, яку би пам'ятав кожен.

• ЯКІВ

Коли Ісаак подорослішав, Авраам відіслав свого слугу Еліаза- ра до Месопотамії, щоби той привіз наречену для його сина. Ав­раам прагнув, щоби Ісаак одружився з дівчиною з їхнього наро­ду; він дав Еліазару інструкції щодо вибору невістки. Так, Ісаак одружився з Ревекою. В Ісаака та його дружини Ревеки народи­лися двоє синів: Ісав та Яків. Інше ім'я Якова - Ізраїль, яке згодом перенеслося на весь єврейський народ та державу.

Щоби уникнути гніву Ісава, Яків утік на батьківщину своєї ма­тері. Там він поселився у домі Лавана, родича Ревеки. В Лавана були дві дочки: Лія та Рахиль. Яків закохався у молодшу Лавано- ву дочку Рахиль. Щоби її посватати, він був змушений відпра­цювати викуп у Лавана. Сім років працював Яків у Лавана, щоби той віддав йому свою дочку. Коли закінчився час праці, Лаван збагнув, що видавши заміж свою молодшу дочку першою, він не зможе одружити старшу дочку. Тому він сховав Рахиль, а до шлюбу привів Лію. Яків під східним одягом не розібрав, із ким одружується, а побачивши зранку, що його дружиною стала Лія, вже нічого змінити не міг. Оскільки Яків мріяв одружитися з Ра­хиль, він залишився працювати в Лавана ще сім років і врешті одружився також із Рахиль. Врешті Яків розділив спадок Лавана і повернувся до Ханаану. Лія народила Якову синів, а Рахиль до­вгий час не могла мати дітей.

• ЙОСИФ

Біблія розповідає, що сини Якова, заздрячи своєму брату Ио­сифу в тому, що він був улюбленцем Якова, продали його в раб­ство. Йосиф потрапив у Єгипет, де його купив вельможа Потіфар. Оскільки Йосиф був вірним Богу, Господь його благословив, і все, за що брався Йосиф, йому чудово вдавалося. Потіфар помі­тив таланти Йосифа, і поставив його управителем свого дому. Спокусою Йосифа стала дружина Потіфара, яка запропонувала йому стати її коханцем. Йосиф відмовився, пояснюючи це тим, що такі дії забороняє Бог. Дружина Потіфара настільки розлюти­лася на Йосифа, що навела на нього наклеп. Потіфар, повіривши їй, кинув Йосифа до в'язниці, яка змінила його життя. В той час у тій самій в'язниці перебували два слуги фараона: пекар і ви­ночерпій. Обох підозрювали у змові проти фараона. Одного разу їм наснилися сни, які Йосиф розгадав: він прорік виночерпію, що скоро він знову опиниться при дворі фараона, а пекарю, що його стратять. Коли виночерпій повернувся до двору, він почув, що фараону наснився сон, який не могли розгадати його жерці. Ви­ночерпій розповів фараону про Йосифа. Фараон покликав Йоси- фа, і розповів йому про свої сновидіння, і той їх розтлумачив. Фа­раону наснилося, що з ріки вийшли сім повних корів, а за ними сім худих, і худі корови з'їли повних. В іншому сні фараон поба­чив, що на полі виросло сім повних колосків, а потім сім пустих, і пусті поглинули повні. Йосиф розтлумачив ці сни так: попереду в Єгипті буде сім багатих на врожаї років, а за ними сім невро­жайних років. Тому Єгипет за сім врожайних років повинен по­дбати про запаси їжі настільки, щоби вистачило на сім голодних років.

Голод, який охопив Ханаан, змусив синів Якова відправитися до Єгипту для купівлі хліба. Йосиф упізнав братів, але не виявив себе їм, а детально розпитав їх про їхню родину. Дізнавшись, що в них народився ще один брат, Веньямин, він попросив наступ­ного разу, коли вони відправлятимуться до Єгипту, взяти його зі собою. Коли Веньямин приїхав, Йосиф все ще не розповів бра­там, ким він є насправді, але підкинув Веньямину чашу. Коли брати від'їхали, то Йосиф послав навздогін слуг, і ті арештували Веньямина за крадіжку. Брати повернулися до Йосифа і благали відпустити Веньямина, бо його арешт стане смертельною трав­мою для Якова. Та щирість, із якою брати просили за Веньями­на, переконала Йосифа в їхньому нелукавому покаянні за те, що вони зробили з ним. Аж тоді Йосиф розповів їм про себе. Щоби врятувати свою родину від голоду, він залишив їх у Єгипті та просив привести туди батька і всіх рідних. В Єгипті сини Якова розрослися у великий народ, історія якого тісно поєдналася з Єгиптом.

• МОЙСЕЙ

Коли померли Яків-Ізраїль та його сини, їхні потомки розрос­лися у великий народ. Тим часом в Єгипті на трон зійшла нова династія, яка намагалася усунути всіх, хто був наближений до гіксосів. З розпорядження нових правителів євреї опинилися в ролі рабів та були змушені трудитися на каторжних будівельних роботах. Єгипетський уряд не тільки загнав євреїв на каторгу, а й здійснив заходи для винищення цього народу. Найболіснішим був наказ убивати всіх хлопчиків, які народжувалися в єврей­ських родинах. Цей геноцид міг знищити євреїв, якщо би Бог їх не врятував. Важливою постаттю в історії Ізраїлю став Мойсей. Народившись у єврейській сім'ї, він, відповідно до наказу єги­петського уряду, підлягав фізичному знищенню. Однак його ма­ти не наважилась виконати наказ. Щоби врятувати життя сину, вона поклала його у плетений та просмолений кошик і відпра­вила по ріці, в якій купалася єгипетська принцеса. Вона побачи­ла хлопчика і, змилосердившись над ним, забрала його до свого палацу на виховання. В цей момент до принцеси підійшла сестра Мойсея, яка запропонувала їй знайти серед єврейських жінок годувальницю для дитини. Так, мати Мойсея мала можливість бути біля свого сина й доглядати його. Виховуючись при дворі фараона, Мойсей отримав блискучу тогочасну освіту.

Коли Моисеи виріс, він вирішив особисто побачити, як живе иого народ. Відвідавши поселення євреїв-каторжників, він по­бачив, як один із єгипетських наглядачів жорстоко б'є єврея. Заступившись за єврея, Мойсей убив наглядача. Після цього він не міг повернутися до палацу і був змушений тікати з Єгипту, щоби врятувати власне життя. Так Моисеи переселився до Мідії, де одружився з Ціппорою, дочкою мідіиського священика Ітро. Після одруження Моисеи заинявся господарством тестя. Одного разу, пасучи стада свого тестя, Моисеи побачив, що перед ним палає кущ, але не згорає. Зацікавившись цим незвичним яви­щем, він підіишов до куща і почув голос Божии, якии покликав Моисея до виконання величної місії - спасіння євреиського на­роду з єгипетської неволі. Помічником Моисея став Арон - пер- шии священик Ізраїлю. Опісля всі священики євреиського наро­ду і маибутнього Єрусалимського Храму були нащадками Арона. Моисеи зі старіишинами євреиського народу відправився до фараона говорити про звільнення євреїв, однак фараон був ка­тегорично проти цього. Саме тоді на єгиптян були наслані де­сять кар. Аж після десятої фараон погодився відпустити євреїв. Десятою карою була смерть усіх єгипетських первенців з людеи і тварин. Одного дня звечора євреї мали зібратися в дорогу, за­колоти ягня, приготувати иого і спожити в родинах, а кров'ю ягняти намастити одвірки домів. Коли вночі ангел смерті прои- шов по Єгипту і забрав життя первенців, він оминув тільки ті до­мівки, одвірки яких були позначені кров'ю ягняти. Налякавшись десятої кари, фараон відпустив євреїв. Цеи день став наивизнач- нішим в історії євреиського народу, і в честь цієї події досі євреї святкують свято Пасхи. Слово «Пасха», чи євреиською «ПОЗ» (Пе­сах) означає «вихід». Вихід євреїв з Єгипту відбувся у ХІІІ століт­ті до РХ.

Коли євреї почали рухатись до обіцяної Землі, фараон пошко­дував про своє рішення. Він вислав віиськових, щоби наздогна­ти євреїв і повернути їх до примусових робіт. Тим часом євреї вже підходили до Червоного моря. Саме там сталося чудо, коли води Червоного моря розіишлися і євреї змогли проити, а коли єгиптяни погналися за ними по дні моря, води повернулися і затопили їх. На п'ятдесятии день після Виходу, Бог з'явився лю­дям на горі Синай, де дав свіи закон, відомии як Десять запові- деи Божих або Декалог. Цеи день євреї урочисто святкують і до сьогодні, називаючи иого «ґООШ (Шавуот або П'ятидесятниця). Впродовж цих років зародився євреиськии культ, а брат Моисея, Арон, став першим євреиським першосвящеником. Євреиськии народ рухався з Єгипту до Обіцяної Землі пустелею впродовж сорока років. За цеИ час змінилося покоління євреїв, народився новиИ народ, вільниИ від рабського мислення, сформованого в єгипетській неволі, народ, якии прагнув власної державності та релігіиної свободи. Моисеи не дожив до завершення мандрівки свого народу, якии переишов ріку Йордан та увіишов до Ханаану близько 1220 року під проводом соратника Моисея Ісуса Навина. Поступово завоиовуючи Ханаан, євреї розселялися племенами. Перше місто, яке завоювали євреї, був Єрихон. Нащадки одинад­цяти синів Якова розділили між собою нові землі. Земельного наділу не отримали тільки нащадки Леві, оскільки їм була при­значена місія культового служіння, і жили вони за рахунок по­жертв інших племен.

• ЕПОХА СУДДІВ

Після осілості в Ханаані євреї довгий час не мали чіткої дер­жавної організації. В цей час виділяються постаті, яких нази­вали суддями (шофтім). Це - люди, які користувалися високим авторитетом серед народу; до них зверталися в пошуках право­суддя; вони очолювали народ в моменти воєн та були політич­ними авторитетами і в мирний час. Правління суддів стало ці­лою епохою в історії Ізраїлю, яка тривала у ХІІІ-ХІ століттях до РХ. Біблія згадує про декількох із них, які залишили особливий слід в історії.

Першим суддею, який згадується після Ісуса Навина, був Отниїл. Його роль полягала у звільненні євреїв від утисків арамського царя. Осівши в Ханаані, євреї опинилися у сфері культурних впливів ханаанців, від яких подекуди переймали елементи культів Ваала й Астарти з усіма їхніми аморальними звичаями. За цей гріх євреї були покарані утисками зі сторони арамського царства, які тривали вісім років. Спасіння від цієї кари було дароване через суддю Отніїла, який згуртував на­род, закликав його до покаяння та звільнив його від зовніш­ніх ворогів, забезпечивши сорокалітній спокій.

Схожа історія повторилася й за судді Егуда. За гріхи єврей­ський народ був покараний навалами моавитян. Моавський цар Ґілґалу завоював Єрихон та вісімнадцять років утискав євреїв. Егуд, прийшовши до царя, вбив його мечем, який був захований у його одежі.

Третій згаданий у Біблії суддя - Шамґар прославився тим, що у боротьбі з филистимлянами проявив неабияку хоробрість, здолавши шістсот филистимлян.

Четвертим суддею була жінка і пророчиця Девора. Вона очоли­ла спротив євреїв проти утисків ханаанського царя Явіна. Під її проводом євреї перемогли, поклавши край двадцятилітнім протистоянням євреїв та ханаанського царя Явіна.

Соратником Девори у боротьбі проти Явіна був п'ятий суддя - Барак.

Наступний суддя - Гедеон - також запам'ятався тим, що згур­тував народ у боротьбі проти моавитянського панування і культу Ваала. Син Гедеона, Авімелех, залишився у пам'яті як негативний герой минувшини. Він захопив владу у Сихемі, де проголосив себе царем, убив інших синів Гедеона, а врешті за­гинув від удару горщика, який на нього скинула якась жінка з міської стіни.

Наступними Біблія згадує про суддів Толу та Яіра, які правили тривалі періоди, однак особливо нічим не відзначилися.

Неординарною постаттю був суддя Єфта. Він починав своє свідоме життя як лідер бандитської зграї, а в час важкого ста­новища євреїв, Єфта очолив народне ополчення. Коли Єфта став суддею і просив Бога допомоги у боротьбі проти ворогів, він пообіцяв, що після війни принесе в жертву всепалення все, що вийде йому на зустріч із його дому, коли він повернеться. Коли Єфта підійшов до свого дому, йому на зустріч вийшла йо­го єдина дочка. Він дотримався обіцянки і приніс її в жертву. Цей випадок був осуджений Біблією та єврейською традицією настільки, що навіть давній єврейський історик Йосиф Фла- вій виражав своє обурення проти вчинку Єфти. Він не тільки був варварським, а й виражав впливи ханаанської релігії. Піс­ля перемоги над зовнішніми ворогами Єфта втягнувся у між­усобну боротьбу з племенем Євраїма. Три наступні судді, які згадуються у Біблії - Івцан, Елон та Авдон - не відзначились чимось особливим.

Розлогий уривок Біблії розповідає про суддю Самсона. Його матері, яка довго не мала дітей, явився Ангел Господній, який сповістив, що вона народить сина, котрий принесе Ізраїлю спасіння від филистимлян. Коли Самсон виріс, то став назо- реєм, тобто посвяченим Богові. Назореї - це єврейські старо­завітні містики, які давали обітницю аскетичного життя: від­мовлялися від вина та м'яса, відходили у пустинні місця, щоби в пості та молитві служити Богу. Видимим знаком назорей- ства була заборона обстригати волосся. Назореями могли ста­вати на певний час або на все життя. Самсон був обдарований Богом неймовірною силою, але ця сила могла належати йому тільки доти, доки він був вірним назорейській обітниці. За­вдяки своїй силі він вів постійну боротьбу з филистимлянами, яка увінчалася величезними успіхами. Про секрет своєї сили він необережно розповів филистимлянці Далілі, яка наказала филистимлянам зненацька обрізати його волосся. Внаслідок цього Самсон втратив свою силу і навіть зір. Однак, коли фи- листимляни зібрались на язичницький ритуал у своєму храмі, Самсон молився, щоби Бог повернув йому силу. Так і сталося: суддя знову отримав свою силу та повалив колони храму. Під руїнами храму загинуло багато филистимлян, а з ними і Сам­сон. Боротьба євреїв проти хаанаців, моавитян, филистимлян та інших народів була не тільки постійним процесом станов­лення Ізраїлю як народу і утвердження його державності, а й боротьбою за чистоту високих релігійних і моральних ідеалів. Оселившись в Обіцяній Землі, євреї перебували у просторі інших культур, перейняти вплив яких було найбільшою спо­кусою Ізраїлю. Епоху суддів Біблія зображає як постійне по­вторення одного і того самого сценарію: гріх (зрада Заповіту), кара (навала чужинців), навернення і звільнення за посеред­ництвом судді.

Останнім зі суддів Ізраїлю був пророк Самуїл, який жив у ХІ столітті до РХ. Історія його життя й до нині викликає осо­бливий інтерес дослідників та митців. Коли Самуїл був ще малим хлопцем, його мати Анна віддала його на навчання до храму, під опіку першосвященика та судді Ілія. Одного ра­зу Самуїл крізь сон почув голос, який його кликав. Він встав і підійшов до Ілія, оскільки подумав, що його кликав саме він. Коли це сталося втретє, Ілій зрозумів, що це був голос Божий і порадив Самуїлу, коли той ще раз почує голос, відповісти: «Го­вори, Господи, слуга Твій слухає». Тоді голос Божий сповістив Самуїлу, що Ілій буде покараний смертю за гріхи своїх синів і за те, що не напоумив їх. Сини Ілія - Офні та Фінеєс - були священиками, однак жили грішно. Зранку Самуїл розповів про це Ілію. Через короткий час так і сталося. Филистимляни в черговий раз напали на євреїв та захопили Скинію Завіту. Дізнавшись про це, Ілій впав зі свого сидіння, зламав хребет і помер. Филистимляни були покарані за викрадення Скинії За­віту: їхній ідол впав і розбився, люди почали хворіти, а врожаї поїли миші. Филистимляни відправили Скинію назад, щоби збутися тих кар. Після смерті Ілія суддею Ізраїлю став Самуїл. Він очолив боротьбу проти филистимлян та отримав низку перемог. Саме на його долю випало помазувати на царство Саула і Давида. З Самуїлом закінчилась епоха суддів Ізраїлю.

• ЕПОХА ЄДИНОГО ЦАРСТВА

Ізраїльтяни бачили, що навколишні народи управляються монархією. Деякі сусідні держави мали значно краще адміні­стративне управління, аніж ізраїльтяни. Поступово серед євреїв сформувалося переконання, що наявність царя зробить їх силь­ними та більш згуртованими. Люди зверталися до Самуїла з про­ханням помазати їм царя. Самуїл, натомість, вважав, що справж­нім царем Ізраїлю повинен бути сам Бог, тому не погоджувався. Однак Бог дозволив Самуїлу помазати народу царя.

Самуїл, за волею Божою, проголосив царем Саула з племені Ва- ньямина. Саул найкраще годився на правителя: від був дуже високого зросту, красивий, сміливий, сильний та розумний, до того ж походив зі знатної єврейської родини. Саул почав своє правління добре: він дотримувався Закону Божого та мав великі воєнні здобутки. Самуїл був найближчим дорадником Саула та в певній мірі його совістю. Однак утверджуючи свою владу, Саул все рідше прислуховувався до порад Самуїла.

Позаяк політика Саула не відповідала Закону Божому, Саму­їл отримав наказ від Бога поставити царем Давида з племені Юди. Давид походив із міста Вифлеєм, та був наймолодшим із восьми синів Єсея. Він не зразу став царем. Спершу Давид почав свою кар'єру при дворі Саула. Оскільки Саул після роз­риву з пророком Самуїлом страждав постійним неспокоєм, його заспокоювала Давидова гра на гуслях. Під час чергово­го конфлікту євреїв із филистимлянами, сторони вирішили, що кожен виведе на поле битви по одному воїну, і чий воїн переможе, за тим і зараховуватиметься остаточна перемога. Филистимляни виставили велетня Голіата, а євреї не мали воїна, йому рівного. Вийти на цю дуель погодився Давид. Та­ке рішення видавалося програшним, оскільки молодий і недо­свідчений у боях Давид не міг становити конкуренцію знано­му воїну Голіату. Все ж переміг Давид. Це принесло йому славу більшу, ніж у самого царя. Запалившись заздрістю, Саул двічі намагався вбити Давида, але його спроби були невдалими. Не­нависть Саула змусила Давида тікати до Самуїла, а згодом до филистимлян, яким Давид зі своїми прихильниками якийсь час служив. Після смерті Саула Давид повернувся на батьків­щину, і його рідне плем'я Юди проголосило його царем. Так, Юдея (територія племені Юди) фактично відділилася від усіх інших племен Ізраїлю, де царем став син Саула Ісваїл. Обидві частини Ізраїлю почали запеклу міжусобну боротьбу. Переміг Давид, який врешті утвердив свою владу над усім Ізраїлем та оселився в столиці Хеврон. Найбільшим досягненням Давида було завоювання міста Єрусалим, куди він переніс столицю. Давид не тільки об'єднав північні та південні райони; він та­кож включив у Ізраїль ханаанські міста-держави, які досі були незалежними. Перед Давидом постали нові завдання: тепер найнагальнішим завданням уряду було не завоювання тери­торій, а організація державного життя. Давид із цим впорав­ся блискуче, створивши добрий управлінський апарат. Серед його інновацій важливе місце зайняла релігійна реформа: Єру­салим став центром єврейського культу. Тепер саме тут розмі­щувалась Скинія Завіту. Священство тепер теж стало організо­ваним у єдину єрархічну структуру. Біблійна біографія Давида була заплямлена його гріхом з Версавією. Давид побачивши в сусідньому домі жінку Версавію, запалився пристрастю до неї, а коли дізнався, що вона одружена, відіслав її чоловіка Урію на фронт. Урія був хетом, який перебував на офіцерській службі в Давида. Щоби заволодіти Версавією, Давид наказав відіслати Урію з його загоном у найзапеклішу битву та відкликати до­поміжні загони, щоби він загинув у бою. Пророк Натан вказав Давиду на його гріх. Актом покаяння Давида став відомий 50- тий псалом «Помилуй мене, Боже...» У сім'ї Давида і Версавії народився син Соломон, який згодом став царем. Останні роки царювання Давида не були щасливими. Його державу ранили низка повстань і змов, на чолі деяких з яких столи його сини. Давид зумів зберегти владу, але стабільність держави була по­рушена. Врешті цар передав трон своєму сину Соломону, який завжди залишався вірним Давиду.

Після Давида, у 965-928 роках, державою правив його син Со­ломон, до заслуг якого належить будівництво Єрусалимсько­го Храму - центру давнього юдаїзму. Соломон запам’ятався своєю мудрістю, яка відобразилася у поетичних книгах Біблії. Він також розширив території свого царства. Важливим та­лантом Соломона була дипломатія: йому вдалося побудувати добрі відносини з сусідніми народами, налагодити торгівлю, запросити кращих майстрів і ремісників із сусідніх країн. Правління Соломона - це час найвищого економічного, по­літичного і культурного розвитку Ізраїлю. Для поширення добросусідських відносин Соломон уклав безліч династійних шлюбів. Внаслідок цього його гарем розрісся. Серед дружин царя було багато дружин з інших країн, які принесли до Ізраї­лю чужі звичаї і культи. Врешті вони переконали його збуду­вати храм чужим богам. Цей вчинок Біблія описує як найбіль­ший гріх Соломона.

• ПОДІЛ ЦАРСТВА

Після смерті Соломона, у 928 році, царський трон успадкував його син Ровоам, безталанна політика якого та надмірні подат­ки спричинили протести проти його влади. Оскільки Ровоам на­лежав до племені Юди, то юдеї отримали від нього преференції, а інші племена мусіли нести весь тягар державного бюджету. Внаслідок заворушень, які спричинювалися незадоволенням єврейських племен, Ізраїль розділився на дві держави:

Південне царство, або Юдея, зі столицею в Єрусалимі, яким залишився правити Ровоам, об’єднало лише племена Юди, Симеона і половину племені Веньямина;

Північне царство, або Ізраїль, столицею якого послідовно ставали міста Шхем, Тирца і Самарія, опинилося під вла­дою Єровоама І та об’єднало всі інші єврейські племена. Ізраїль (Північне царство) проіснував до 721 року, коли ассирійські війська під проводом царя Саргона ІІ знищи­ли Самарію, оскільки в цей час більшість царств у півден­ній Трансйорданії були завойовані або опинилися під ас­сирійським контролем. За час існування Ізраїлю в ньому змінилися дев’ять правлячих династій. Це був час важких перипетій у становленні ідентичності цього народу. Впли­ви сусідніх культур і релігій були причиною численних критик пророків, а жоден із князів Північного царства не заслужив на позитивну оцінку біблійних пророків.

Після завоювання Північного Ізраїлю ассирійцями велика частина населення була депортована в інші частини імперії, а звільнені території були заселені людьми, депортованими з інших окупованих земель, особливо еламітами. Куди саме пе­реселяли ізраїльтян, достеменно невідомо. Найвірогідніше, що їх розселили по різних провінціях, де вони асимілювалися серед місцевих мешканців. Зникнення цього народу породило численні - від наукових до напівказкових - версії щодо місця перебування десяти загублених колін Ізраїлю. Представники деяких колоній єврейської діаспори вважають, що походять від загублених ізраїльтян. Так, Бней-Ісраель (сини Ізраїлю), тоб­то група євреїв, яка мешкає в індійському Бомбеї і розмовляє на маратгі, ідентифікують себе з потомками племені Завуло­на; Бней-Єфраїм (сини Єфраїма), які живуть в південно-індій­ському штаті Андра-Прадеш і розмовляють мовою телугу, вва­жають себе потомками Єфраїма; Бней-Менаше (сини Манасії), які живуть в індійських штатах Маніпур і Мізорам, ведуть свій початок від Манасії; також євреї, які оселилися в штаті Кера­ла, вважають себе потомками самарян. Переселення північних ізраїльтян до Індії повністю ймовірне. Потомками північних ізраїльтян вважають себе також євреї інших місцевостей. Так, євреї, які мешкають у Грузії, припускають свій зв'язок із потом­ками племені Ісахара; євреї Персії - з нащадками Єфраїма; євреї Етіопії, які називають себе Бета Ісраелі (Дім Ізраїлю), ідентифі­кують себе з потомками Дана. Навіть в Нігерії існує група, яку прийнято називати «євреї Ігбо», і які вважають себе нащадками Єфраїма, Манасії, Завулона, Гада і Леві. Зовсім вірогідно, що ці люди є нащадками самарян. Існує також низка напівказкових теорій переселення десяти загублених колін: від мешканців Японії, до аборигенів Америки. Все ж значна частина північних ізраїльтян залишилася на батьківщині. Вони злилися з тими на­родами, яких Ассирія і Вавилон переселили на їхні землі. Коли юдеї повернулися до Єрусалиму після Вавилонської неволі, то не хотіли підтримувати контактів із самарянами (як їх назива­ли юдеї в честь їхньої столиці - Самарії), вважаючи їх такими, що втратили чистоту крові і віри. В часи Олександра Македон­ського самаряни збудували храм на горі Гаризим. Згодом цей храм знищив юдейський цар Іван Гіркан. І до сьогодні в Ізраїлі живе невелика етнічна група, яка називає себе самарянами. Їх­ня релігія - це допророчий юдаїзм, тобто основується тільки на Торі та книзі Ісуса Навина, не визнаючи пророків.

• ВАВИЛОНСЬКА НЕВОЛЯ

Південне царство отримало назву Юдея, оскільки доміную­чим тут стало плем'я Юди. Від назви держави походить назва релігії - юдаїзм. В Юдеї незмінно правила династія Давида. У 586 році Юдея програла віину вавилонському царю Навуходо­носору ІІ. Вавилонські віиська знищили Єрусалимськии Храм, а багато євреїв переселили до Вавилону. Примусове переселення торкнулося наикращих та наиосвіченіших верств євреисько- го народу. Вавилонська неволя змусила євреїв переосмислити власну релігіиність. Досі їхня історія була постіиним розквітом. Звільнення з Єгипту, утворення власної державності, розбудо­ва релігіиної та державної організації, формування культу - все це переконувало євреїв у тому, що вони є носіями Божого бла­гословення. Вавилонська неволя перекреслила все: більше не було власної держави, народ скитався на чужині, а наигірше - більше не було Храму. Євреї вірили, що лише в Єрусалимському Храмі можна складати жертву Богові, що Храм - це місце осо­бливої присутності Бога. Тепер виникало питання: як молитися і служити Богу без Храму? Вавилонська неволя змусила перео­смислити власну ідентичність. Неволя тривала з 586 до 539 ро­ку до РХ. Саме в цеи час євреї усвідомили, що їхніи Бог - Бог не місця, а особи. У бібліиних текстах ніколи не иде мова про «Бога Єрусалиму», а про «Бога Авраама, Ісаака і Якова». За відсутності Храму припинилися жертвоприношення та зник звичнии культ. Центром євреиської духовності стало Священне Писання. Євреї почали збиратися для молитви і читання Писання, оскільки ли­ше в Писанні вони могли знаходити розраду. Поступово євреї у Вавилоні почали будувати спеціальні будинки, в яких відбу­валися молитовні зустрічі. Ці будинки називають бейт кнесет (ЛрДЭ Л’З, будинок зборів), або грецькою - синагога (συναγωγή, збори). Оскільки центром культу тепер стало Писання, а не жертвоприношення, то и головну роль у цих молитовних зі­браннях почали відігравати не священики, а знавці Писання, які могли иого тлумачити. Позаяк вони навчали віруючих, то їх почали називати вчителями, наставниками, тобто рабинами (ТО“і). Під час Вавилонської неволі юдаїзм кардинально транс­формувався. Ці зміни залишилися визначальними для всієї по­дальшої історії юдаїзму.

Отже, історія єврейського народу починається з постаті Авра­ама, який став батьком віри для євреїв, християн і мусульман. За покликом Божим та з вірою в Єдиного Бога в серці він по­кинув рідне місто Ур у Месопотамії й вирушив до Обіцяної Зем­лі, обійшовши весь Близький Схід. У Ханаані в родині Авраама і Сари народився син Ісаак. Наступним Патріархом Ізраїлю був Яків, дванадцять синів якого дали початок дванадцятьом єв­рейським племенам. Голод змусив родину Якова переселитися до Єгипту, де його син Йосиф займав високе політичне станови­ще. Судді були провідниками єврейського народу, які проявили себе в особливо важкі часи. Їхні завдання були релігійними та політичними: релігійними завданнями було зберегти релігій­ну чистоту народу, привести народ до покаяння, звільнити від впливів чужинських релігій, а політичним - вибороти свободу і право вільно жити в Обіцяній Землі. Судді гуртували народ для боротьби за власне національне буття і за віру в Єдиного Бога. При цьому вони не трактували себе правителями Ізраїлю, а тільки ретрансляторами волі Божої. Період їхнього правління був теократією, при якій істинним царем народу був сам Бог. Іс­торія єврейського народу після встановлення монархії пройшла складний шлях. Трагічний кінець правління Саула та розквіт за часів Давида і Соломона перейшли у розподіл країни за часів їх­ніх наступників. Обидва царства, утворені на руїнах Давидово­го Ізраїлю впали під тиском світових імперії: Північне царство завоювала Ассирія, а Південне - Вавилон. Якщо юдеям вдалося повернутися з вавилонської неволі, то самаряни ніколи не від­новили своєї національної цілісності. Вавилонське поневолення юдеїв стало часом великого релігійного переосмислення. Біль­ше не було Храму, проте юдеї зберегли віру у своїх серцях.