4.3. ТАНАХ, ТАЛМУД, МІДРАШ

Своє Священне Писання юдеї з прадавніх часів називали Се­фарім (книги). Звідси походить і грецьке слово βιβλία, яке також означає книги. У середньовіччі євреї почали називати Писання Мікра (читання).

Тора (ПІТД), що означає «Закон»;

Небіїм (ї_!Д.^,К.’П), тобто «Пророки»;

Кетувім (Г^-ЛЧЗ.'П), себто «Писання».

Наипоширеніша назва євреиської Біблії - ТаНаХ (Д"ДЛ) - це абревіатура назв трьох груп книг Писання: з назви кожної із них взяті перші букви. Євреиськии ТаНаХ відповідає, щоправда з певними змінами, християнському Старому Завіту.

• ТОРА

Тора, або П’ятикнижжя Мойсея, складається з п’яти книг, авторство яких традиційно приписують Мойсеєві. Сьогодні в біблістиці домінує «документарна теорія» авторства Тори, від­повідно до якої П’ятикнижжя писалося чотирма групами авто­рів, а згодом злилося в єдину редакцію. Здогади про цю теорію вперше висловив французький вчений Жан Астрюк. Згодом її розвинули німці Карл Гайнріх Ґраф, Юліус Велльгаузен, нідер­ландець Абрагам Кюнен та інші. На основі співставлення різних частин П’ятикнижжя ці вчені довели, що воно є злиттям декіль­кох традицій:

ягвіст ((аЬшівї) - це група авторів, які в тексті використовува­ли ім’я Бога «Ягве» і писали близько 950 року до РХ; елогіст (Elohist) - це автори, які використовували ім'я Бога «Елогім» та писали близько 800 року до РХ;

девтерономіст (Deutoronomist) - це група авторів VII століття до РХ, які написали Второзаконня;

священичий кодекс (Priesterkodex) - це священики, які близько 550 року до РХ писали ті уривки П'ятикнижжя, які стосуються обов'язків священиків.

Тексти, укладені чотирма традиціями, були зведені в єдиний текст Тори, в якому виокремилися п'ять книг. В єврейській тра­диції ці книги називають словами, якими починаються тексти книг. У християнській традиції їх називають за змістом, який во­ни розкривають. До Тори входять:

В Палестині склалася традиція перечитувати всю Тору під час суботніх синагогальних богослужінь упродовж трьох років. У Ва- вилоні Тору перечитували за один рік. Поступово вавилонська традиція витіснила палестинську.

Книгу Буття (Бе-решит) за змістом можна розділити на дві частини. Перша (гл. 1-11) розповідає про створення світу впро­довж семи днів, перший гріх людини, Всесвітній Потоп, історію спорудження Вавилонської вежі. Друга частина (гл. 12-50) роз­повідає про початок історії єврейського народу та трьох його прародичів Авраама, Ісаака та Якова. У книзі Вихід (Шемот) йдеться про перебування єврейського народу в єгипетській неволі та вихід із неї. Основними темами Виходу є народжен­ня Мойсея (гл. 1-4), десять кар, які були наслані Богом на єгип­тян за те, що вони не хотіли відпускати євреїв (гл. 5-13), вихід єврейського народу з Єгипту та перехід через Червоне море (гл. 13-15), одкровення Бога на горі Синай та дарування люд­ству Закону (гл. 19-20), гріх ідолопоклонства євреїв (гл. 32-34). У книзі Левіт (Ва-їкра) розглядаються приписи для священ­нослужителів щодо різних культових особливостей: жертви (гл. 1-7), висвячення священнослужителів (гл. 8-10), сакраль­на чистота (гл. 11-16), праведність народу Божого в сімейно­му та суспільному житті (гл. 17-20), порядок і чин богослужінь (гл. 21-27). Книга Числа (Бе-мідбар) присвячена опису народу, який переходив з Єгипту до Палестини. Книга розпочинається з переліку боєздатних чоловіків, які готувалися до боїв за Обіця­ну Землю, та опису порядків у єврейській общині періоду пере­ходу через пустелю. Далі розповідається про шлях євреїв після Синаю (10:11-22:1), деякі культові приписи (гл. 15), обов'язки левітів (гл. 18), подальший шлях і його труднощі, перехід євреїв до Моаву (гл. 22-36). Книга Второзаконня (Дварім, Повторення Закону) присвячена стислому повторенню законодавчих аспек­тів попередніх частин Тори.

• НЕБІЇМ

Збірка пророчих книг (Небіїм) умовно поділяється на три гру­пи, відповідно до періодизації їх написання. Класифікація про­рочих книг у єврейському ТаНаХ не співпадає з відповідною кла­сифікацією у християнській Біблії.

ранні пророки, до яких увійшли книги:

S Ісуса Навина (івр.: УІУІП’, Єгошуа, лат.: Iosue), яка розповідає про вхід народу Ізраїля до Палестини після смерті Моисея під проводом Ісуса Навина та перші завоювання Обіцяної Землі;

S Судді (івр.: tPPW, Шофтім, лат.: ludicum), яка розповідає про епоху Суддів, тобто осілість євреїв у Палестині;

S Перша і Друга книги Самуїла (івр.:, Шмуель, лат.: Sa-

muelis), присвячені пророку Самуїлу, иого життю, пропо­віді та служінню, а також встановленню монархії в Ізраїлі;

S Перша і Друга книги Царів (івр.:, Мелахім, лат.: Regum)

розповідають про монархію в Ізраїлі та поділ царств.

пізні пророки, до яких увійшли книги пророків:

S Ісаї (івр.: mw), Єшаиягу, лат.: Isaias, написана між 733-701 роками), в якіи пророк картає народ за гріхи та потішає у зв'язку із маибутнім Вавилонським полоном;

X Єремії (івр.: ИТйТ, Ірміягу, лат.: Ieremias, написана бл. 580 року до РХ в Юдеї), яка втішає народ у час вавилонської віИни;

X Єзекиїла (івр.: ‘жрПТ, Єхезкель, лат.: Ezechielis, написана у Вавилоні бл. 591 року до РХ), в якіи викладаються проро­цтва щодо Другого Храму та приходу Месії.

12 малих пророків:

X Осія (івр.: ЭДДП, Гошеа, лат.: Osee), якии діяв до 745 року до РХ в Самарії;

X Йоіль (івр.: ^КР, Йоель, лат.: Ioel), щодо діяння якого вче­ні розходяться у поглядах, датуючи иого книгу від ІХ до V століть до РХ;

X Амос (івр.: ОійУ, Амос, лат.: Amos), якии діяв бл. 750 року в Північному царстві;

X Авдіи (івр.: П'рйУ, Овадья, лат.: Abdias), діяльність якого протікала за різними версіями між IX і VI століттями до РХ;

X Йона (івр.: ПІР, Йона, лат.: Ionas);

X Міхеи (івр.: ПЗ’й, Міха, лат.: Michaeas);

X Наум (івр.: аіПД, Нахум, лат.: Nahum), якии писав між 663 і 612 роками;

X Авакум (івр.: рІрйП, Хавакук, лат.: Habacuc), якии писав на межі VII-VI століть;

X Софонія (івр.: П'ірї, Цфанія, лат.: Sophonias), якии діяв між 641 і 610 рр.;

X Аггеи (івр.: РП, Хагаи, лат.: Aggaeus), якии діяв після повер­нення євреїв із Вавилону;

X Захарія (івр.: ГЛЛЩ, Зехарья, лат.: Zacharias) зі VI століття до РХ;

X Малахія (івр.: РК^й, Малахі, лат.: Malachias), якии діяв після Вавилонського полону.

• ХЕТУВІМ

Третя частина ТаНаХу - Хетувім - містить три групи книг, які не ввійшли до Тори і Небіїм, але є священними для євреїв і хрис­тиян:

три поетичні книги:

X Псалми (СЛ^ПЛ, Тегілім),

X Притчі ('^^й, Мішлеи),

X книга Йова (ЗРК, Йов).

«п'ять сувоїв», які в синагогальних богослужіннях читаються на різні свята:

Пісня Пісень (?’ТОП ТО, Шір А-Шірім), яка читається на Пе­сах,

книга Рут (ЛІТ, Рут), яка читається на Шавуот,

Плач Єремії (Пй’К, Еиха), яка читається на Тіша бе-Ав, Проповідник (Л^Лр, Когелет, Еклезіаст), якии читається на Суккот, книга Естер (ПЛОХ), яка читається на Пурім.

три історичні книги:

книга Даниїла (РК’ИТ),

книга Езри (К~іТУ), яка у християнському каноні розділена на книгу Езри і книгу Неємії,

Хроніки (?’й’П ’П37, Дівреи а-Ямім, Параліпоменон).

Отож, єврейське Священне Писання містить три групи книг: Тора, Небіїм та Хетувім, яких разом іменують абревіатурною назвою ТаНаХ. Тора описує історію людства від створення сві­ту до виникнення єврейського народу та від початку єврейства до виходу з єгипетської неволі під проводом Мойсея. Авторство Тори приписують Мойсею, однак сьогодні відомо, що Мойсей за­лишив усну традицію Тори, яку різні групи його послідовників записали. Небіїм - це твори пророків, які піднімалися задля про­будження народу та його навернення. Третя група становить Хе- тувім, тобто писання, які несуть в собі як історичні розповіді про життя ізраїльського народу, так і поетичні твори.

• МІШНА

Впродовж довгої історії юдаїзму духовна традиція євреїв ви­творила величезнии літературнии доробок. Із плином часу змінювалася культура та життєві обставини євреїв. Питання, поставлені новими життєвими умовами, вимагали чітких релі- гіиних відповідеи. Видатні постаті євреиського народу, знавці Священного Писання створювали коментарі, завданням яких було розтлумачити ТаНаХ в умовах нових викликів і обставин. Як наслідок, з'явилася низка писань, які, хоч і не вважаються ви­разниками Божого Одкровення, однак склали основу релігіиної культури юдеїв. Першим із таких текстів є Мішна. Назва твору походить від євреиського ТОЙ - повторювати. Мішна наводить численні детальні пояснення різних аспектів релігіиного жит­тя юдеїв. Її джерелом є традиційне розрізнення між записаною та усною Торою. Юдеї вважали, що Мойсей, отримавши на горі Синай Одкровення, не все із нього записав у письмовіи Торі, а частину отриманих знань передав усно провідникам народу. Це вчення, яке передавалося з покоління в покоління, називають усною Торою. Сучасне біблієзнавство доводить, що Закон Мои­сея певнии час передавався усно, і лише згодом був записании.

Кожна школа юдаїзму формувала власні коментарі до Тори, власну мішну. Найвідомішими стали мішна рабі Акіби (бл. 50­135) та мішна його учня рабі Меїра (110-175). Кінцеву редакцію коментаторського матеріалу здійснив рабі Єгуда га-Насі (135­217). Саме з-під його пера вийшов текст, який сьогодні назива­ють Мішною. У вавилонському Талмуді цей текст, на відміну від усіх інших мішн, зветься Мішнатену (наша Мішна). Мішна на­писана єврейською мовою, однак із численними арамейськими, грецькими та латинськими домішками. Вона складається з шес­ти частин (седер), кожна з яких поділяється на трактати, трак­тати - на глави, а глави - на параграфи. Всього Мішна містить 4187 параграфів.

Перша частина Мішни - Цераїм (все, що насичує) - містить приписи про ведення сільського господарства та про по­жертви бідним, священикам і левітам.

Друга частина - Моед (час, коли щось відбувається) - це приписи про свята та особливі дні року.

Третя частина - Нашім (жінки) - наводить приписи щодо укладення подружжя, сімейного життя та розлучення.

У четвертій частині - Несікім (шкоди) - йдеться про зло­чини і покарання.

П'ята частина - Кошадім (святі речі) - розповідається про жертвоприношення і храмові служіння.

У шостій частині - Тегарот (чистота) - йдеться про припи­си щодо ритуальної чистоти.

• ТОСЕФТА

Поряд із Мішною сформувалася ще одна збірка коментарів і приписів щодо релігіиного життя - Тосефта (КЛЗОіЛ - доповне­ння). Вірогідно, що остаточна редакція Тосефти належить рабі Нешемії, учню рабі Акіби. Тосефта за змістом близька до Міш- ни, а деякі уривки обох текстів тотожні. Це означає, що Мішна і Тосефта формувалися в одніи традиції - коментування Тори і формування приписів релігіиного життя. До цієї ж традиції на­лежить і Бараїта (КЛ”ЛЛ - те, що залишилися назовні). Це - збір­ка окремих висловлювань, які не увіишли до Мішни, однак ви­никли у процесі формування різних мішн. Багато висловлювань Бараїти згодом увіишли в Талмуд.

• ҐЕМАРА

Як тільки Мішна сформувалася у сталии записании текст, во­на стала предметом подальших дискусіи. Життєва ситуація по- стіино змінювалася. Як Тора потребувала коментарів і пояснень, котрі згодом сформувалися в Мішну, так і Мішна з часом стала занадто складною, а її правильне розуміння вимагало пояснень. Як правильно розуміти і виконувати приписи Мішни? - це пи­тання турбувало рабинів після ІІ століття. Оскільки різні рабініс- тичні школи трактували Мішну по-різному, серед них виникали жваві дискусії. Традиція зберегла їх на письмі. Так сформувався текст Ґемара (га - навчання, вчення) - коментарі на Мішну. Ґемара є колективною працею багатьох поколінь євреиських мудреців. Якщо авторів і редакторів Мішни називали танаїм, то укладачів Ґемари приинято називати амораїм, від П’КЧІйК, що означає «тои, хто говорить» (в однині: амора). Вони діяли після завершення кінцевої редакції Мішни, тобто з ІІІ століття, до за­вершення формування єрусалимського і вавилонського Талму­дів (ІУ-У століття).

• ТАЛМУД

Поступово Мішна і Ґемара злилися в єдиний текст, який отри­мав назву Талмуд. Іншими словами: Талмуд - це Мішна і комен­тарі до неї. Сьогодні Талмуд належить до текстів, знання яких необхідне кожному ортодоксальному юдею. Він викладається в ізраїльських школах і йому належить найвища пошана після ТаНаХу. Юдейська традиція сформувала два Талмуди: єрусалим­ський (або палестинський) і вавилонський.

Єрусалимський Талмуд написаний єврейською і західно-ара­мейською мовами та містить багато грецьких слів. У Палести­ні, після зруйнування Храму римлянами, діяли чотири основні богословські школи юдаїзму: в Тиберії, Цезарії, Луді та Сеп- форісі. Усі вони були закриті римською владою в період між серединою ІІІ та серединою IV століть. Їх закриття спричини­ли побоювання, що традиція, носіями якої були мудреці цих шкіл, загубиться. Саме цей острах став причиною формування Єрусалимського Талмуду і зведення у ньому матеріалу Мішни та Ґемари. Над редакцією Талмуду працювали вчені, які були вихідцями з цих шкіл. Автором кінцевої редакції Єрусалим­ського Талмуду прийнято вважати рабі Йозе бар Абін. Отож, Єрусалимський Талмуд в сучасній формі з'явився на межі ІУ-У століть. Вперше Єрусалимський Талмуд видрукували у Вене­ції в 1523 році.

У місті Сура (Вавилонія) в 219 році абба Арека заснував шко­лу, яку очолював до своєї смерті у 347 році. В 375-424 роках в цій школі діяв рабі Аші, внесок якого у формування Талмуду вважається найвагомішим. У місті Негардеа мудрець Самуїл заснував власну школу, яку очолював до смерті у 254 році. Ця школа була перенесена до міста Пумбадіта після того, як у 259 році Негардеа була зруйнована. Арека і Самуїл були учнями рабі Йгуди га-Насі, останнього редактора Мішни. Формування Вавилонського Талмуду є заслугою саме цих двох шкіл. Процес його укладання завершився на межі У-УІ століть; він написа­ний єврейською і східно-арамейською мовами та містить пер­ські слова. Перше друковане видання Вавилонського Талмуду з'явилося в Сонкіно (поблизу Мілану) в 1484 році. Тексти обох Талмудів перегукуються. Однак Вавилонський Талмуд біль­ший за обсягом, аніж Єрусалимський. Обидва Талмуди містять Мішну, проте Єрусалимський Талмуд, на відміну від Вавилон­ського, має Ґермату не до кожної глави Мішни. В юдейській традиції Вавилонський Талмуд став більш відомим і отримав вищий авторитет.

Отже, залишена Мойсеєм традиція Одкровення, яке він отри­мав на горі Синай, потребувала постійно обновлюваного тлума­чення, відповідно до вимог часу. Це дало поштовх для форму­вання коментаторських текстів до Священного Писання. Таким текстом стала Мішна. Згодом і Мішна потребувала коментарів. Ними стала Ґемара. З плином часу ці два тексти злилися, утво­ривши Талмуд. Єврейська коментаторська традиція сформува­ла два Талмуди: Вавилонський та Єрусалимський, які дещо різ­няться за обсягом, але тотожні за ідейним наповненням.

• МІДРАШ

Поряд із Талмудом юдейська традиція сформувала й інший тип релігійної літератури - Мідраш (з єврейської: виклад, пояс­нення). Якщо в Мішні й Талмуді наявні богословські трактуван­ня Тори, то Мідраш пояснює ТаНаХ за допомогою притч, байок і приповідок. Юдейська література уклала цілу низку мідрашів, які писалися впродовж усього першого тисячоліття після Різдва Христового. Однією із серій мідрашів є тексти, які єврейськими мудрецями звались Мідраш-Аґґада. Це - оповідання і притчі на біблійні теми. З-поміж аґґад виокремлюють Мідраш-Рабба. Їх налічують десять і переспівують вони п'ять книг Тори та п'ять меґілот, тобто п'ять біблійних текстів, які записувалися на су­воях і використовувалися для читання під час різних святкових богослужінь. До Мідраш-Рабба належать Берешіт-Рабба (на кни­гу Буття), Шемот-Рабба (на книгу Вихід), Ваїкра-Рабба (на кни­гу Левіт), Бемідбар-Рабба (на книгу Числа), Дебарім-Рабба (на книгу Второзаконня), Рут-Рабба (на книгу Рут), Естер-Рабба (на книгу Естер), Шір-Гашірім-Рабба (на Пісню Пісень), Когелет-Раб- ба (на книгу Еклезіаст), Еха-Рабба (на Плач Єремії).

Окрім названих мідрашів існують й численні інші, в яких оспі­вують різні біблійні сюжети, в основному на тему Тори. Зокрема, популярною колекцією духовної мудрості є Мідраш-Мехілта на тему книги Виходу. Її автором був рабі Їшмаель (бл.60-бл.140). Перші друковані видання Мехілти з'явилися в Константинополі в 1515 році й у Венеції у 1545 році. Згодом був віднайдений ще один Мідраш-Мехілта, тобто мідраш на тему книги Виходу, на­писаний рабі Шімоном бен Йохії, який в багатьох місцях перегу­кується з Мехілтою рабі Їшмаеля. На тему книги Левіт був укла­дений Мідраш-Сіфра, написаний у школі рабі Акіби. Його друку­вали в Константинополі в 1522 році й у Венеції в 1645 році. На основі книг Чисел і Второзаконня був укладений Мідраш-Сіфреї, над яким працювали учні рабі Їшмаеля та рабі Акіби. Найдавні­ше друковане видання побачило світ у 1545 році. Цікавим для дослідників історії єврейської діаспори є Мідраш-га-Ґадол, укла­дений у ХІІІ столітті в Ємені. Його автором був Давід бен Амрам Адамі.

• ГАЛАХА

Юдейська традиція сформувала низку релігійних приписів, які отримали назву Галаха, що означає: йти, наслідувати. Раби- ни вважають, що ці приписи дані Богом Мойсею на горі Синай; тому їх часто називають Галаха ле-Моше мі-Сінай (Закон, даний Мойсею на Синаї). Ці приписи регулюють чи не всі сфери релі­гійного і побутового життя правовірного юдея. Оскільки закон мусить опиратися на непорушний авторитет, то лишень п'ять джерел можуть вважатися достатніми для Галаха: 1) Тора, тобто безпосередні приписи, наявні у П'ятикнижжі, 2) традиція, тоб­то приписи інших частин ТаНаХу, 3) усне вчення, тобто приписи, освячені авторитетом усної Тори, 4) висловлювання мудреців та 5) приписи, освячені давністю звичаїв. Перші три групи нази­вають «де-Ораїта», тобто такі, що походять з ТаНаХу; дві остан­ні - «де-Рабанан», тобто встановлені рабинами. Де-Рабанан не можуть суперечити де-Ораїта. Приписи Галаха формувалися з ІІ століття до РХ і склали основу духовності фарисеїв. Близько 200 року після РХ Галаха була кодифікована. Значна частина цих приписів увійшла до Талмуду. Впродовж історії юдейства зрос­тала потреба оновлення законодавства та укладення стислого і спрощеного кодексу. Врешті такий кодекс з'явився. Він отри­мав назву Шульхан Арух. Його уклав у XVI столітті Йосиф Каро (1488-1577).

• КОМЕНТАТОРИ

Найбільшим центром поселення євреїв у Європі стала Іспанія. В епоху арабського панування та Реконкісти євреї сформували тут острівець власної культури, на якому розквітла єврейська філософія та численні біблійні коментарі. Однак єврейські му­дреці діяли та творили коментарі на Священне Писання також в інших частинах світу, де знаходитися юдейські общини, зокрема у Вавилоні та Єгипті. Серед коментаторів особливе місце займає Саадія Гаон (892-942), який очолював школу в Сурі, досліджував єврейську граматику, переклав ТаНаХ арабською, уклав перший єврейський молитовник та вів постійну полеміку із караїм. У 933 році Саадія арабською мовою написав філософську працю «Книга про віру та догматичне вчення», якою поклав початок єврейської середньовічної філософії. В 1186 Єгуда ібн-Тіббон пе­реклав її єврейською. Трактат складається з десяти глав і роз­глядає такі питання:

світ був сотворений Богом,

є тільки один Бог і він не має тіла,

віра в Одкровення (Писання і усна традиція),

людина покликана до праведності та повинна уникати гріха,

віра в нагороду і покарання,

·/ душа була сотворена чистою,

·/ віра у Воскресіння, очікування Месії, посмертний суд.

НаИвідомішим юдейським середньовічним коментатором Пи­сання був Раші (скорочене ім'я від Рабі Шломо бен Іцхак), якии жив у Франції в 1040-1105 роках. Його перу належить повнии коментар на ТаНаХ і Талмуд. Від середньовіччя Талмуд завжди друкується з коментарями Раші, які знаходяться на кожніи сто­рінці, праворуч від тексту. Після смерті Раші иого справу продо­вжили учні ним заснованої школи. Послідовників Раші назива­ють тосафістами (ЛІЗОІЛЛ ’^УЛ). Серед них наивідомішими стали три зяті Раші: рабі Меїр бен Шемуель, рабі Іцхак бен Меїр і ра­бі Яакоб бен Меїр Там, а також внук Раші - Рашбам (скорочене ім'я від рабі Шемуель бен Меїр). У своїх коментарях тосафісти не завжди погоджувалися з Раші. їхні коментарі також завжди друкуються в Талмуді, зліва від основного тесту. Наивідоміши- ми коментаторами в Іспанії були представники родини Кімхі: батько Йозеф Кімхі (1105-1170) та два иого сини Давид Кімхі та Моше Кімхі. їхньому перу належать численні коментарі та важ­ливі роботи з євреиської граматики. Уваги заслуговують и інші коментатори Писання. Рамбан (скорочене ім'я від рабі Моше бен Нахман, 1194-1270) у коментарях на Тору вперше висловив міс­тичні думки. Наивідомішии коментар на Мішну написав Обадія де Бертіноро (бл.1450-1510). У 1492 році у Венеції коментар на ТаНаХ написав їсаак Абарбанель (1437-1508).

Отож, окрім Талмуду, який став офіційним повчальним комен­тарем до Тори, з'явилися й інші коментарі більш вільної форми. Йдеться про Мідраші, які висвітлювали біблійну історію у формі притч і байок. Систематизацією масивного законодавства, сфор­мованого у традиціях ТаНаХу та Талмуду, стала Галаха. На загал, середньовіччя дало юдаїзму цілу низку талановитих інтерпре­таторів Священного Писання.