Політична думка Середньовіччя і Відродження

У європейському Середньовіччі провідними політичними ідеями були концепції верховенства влади Божої та її земного втілення - влади церковної - над державою й окремою людиною. Так, єпископ Аврелій Авґу- стин (ΓV-V ст.) у своїй праці «Про Град Божий» визначав державу як «су­купність розумних істот, об’єднаних спільною угодою про те, що вони лю­блять».

Інший християнський мислитель Тома Аквінський (ХШ ст.), наслі­дуючи Арістотеля («Про врядування володарів», «Коментар на «Політику» Арістотеля»), визнавав необхідність держави, яка створюється задля ви­живання, процвітання й культурного розвитку. Одночасно він проводив ідею про те, що вся влада походить від Бога, стверджував божественний характер держави, але підкреслював її вторинність відносно церкви. Від­даючи перевагу монархії, як найкращій формі правління, він визнавав, що вища влада, походячи від Бога, утверджується завдяки людям, над котрими урядують, і уряд має свої повноваження завдяки довірі, яку йому виявля­ють. Тому він визнавав право народу на повалення тирана (але тільки під проводом церкви), адже не можна коритися законові, що суперечить боже­ственному праву. Взагалі в межах теологічного розуміння політики у на­званих мислителів усе ж таки набували розвитку християнські ідеї рівності людей перед Богом, які втілились пізніше в концепцію природних прав людини.

Автор радикальної світської теорії періоду пізнього Середньовіччя Марсилій Падуанський (ХІУ ст.) рішуче виступав проти політичної влади церкви і висунув ідею демократичної вибраної влади. Правити державою має законодавець (або весь народ, або його представники), який призначає та усуває виконавчу владу; судова влада становить частину виконавчої.

Біля витоків політичної думки Нового часу стоїть італійський мис­литель Відродження Н. Мак'явеллі (XV-ХУІ ст.). Він уперше виділив по­літику як автономну, самостійну галузь людської діяльності та досліджен­ня, зробив вирішальний крок до вивільнення політики від релігії. Наразі це означало і відокремлення політики від етики (відтоді нерозбірлива у засо­бах політика навіть дістала назву «мак ’явеллізм»). У відомій праці «Госу­дар» він дає поради правителю, як захопити та утримувати владу, викорис­товуючи при цьому реальні засоби, а не відсторонені моральні принципи. Тільки необхідність повинна керувати діями державця. Правитель, звичай­но, намагається бути порядною людиною, але «він завжди має бути гото­вим до того, щоб по можливості не віддалятись від добра, але за необхід­ності не цуратись і зла». Державець повинен перейняти хитрість лиса і си­лу лева; уникати народної ненависті, а водночас підтримувати шанобливий страх народу перед своєю особою; підтримувати образ шляхетного й чес­нотливого монарха незалежно від своїх учинків; повинен уміти бути жорс­токим. Держава, на думку Мак’явеллі, - це вищий вияв людського духу, а служіння державі - це зміст, мета і щастя життя людини. Одночасно Мак’явеллі стверджує, що свобода - неодмінна передумова зміцнення вла­ди і зростання багатства, тому захист свободи - основне політичне завдан­ня республіки, яке потребує від громадянства найвищих «чеснот».

Важливу роль у формуванні нового ставлення до політики відіграли ідеологи протестантської Реформації - М. Лютер, Т. Мюнцер (XVi ст.). Вони відкидали право католицької церкви як на політичну владу, так і на контроль віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом. По­ширення протестантизму спочатку спровокувало низку жорстоких релігій­них війн, проте згодом саме протестантське світобачення, яке залишало право розв’язувати питання віри за самою людиною, сприяло поширенню віротерпимості, свободи совісті та розвитку теорії прав людини.

В умовах релігійного розколу і феодальної роздрібненості францу­зький мислитель XVZ ст. Ж. Боден у праці «Шість книг про республіку» (1576) уперше сформулював поняття «суверенітет» як суттєву ознаку дер­жави: це вища влада над громадянами й підданими, яка сама творить зако­ни і є вільною від підпорядкування якимось іншим законам. Він виділив 5 ознак суверенітету: видання законів, обов’язкових для всіх підданих та установ; розв’язання питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія вищого суду; помилування.