Шиїзм

Це - другий за масовістю напрям в ісламі. Його заснували прихильники Алі - двоюрідного брата Мухаммеда, добиваючись обрання його халіфом.

Він охоплює течії, секти, які вважають Алі та його потомків єдиними законними спадкоємцями і духовними послідовника­ми пророка Мухаммеда.

Шиїти, як і суніти, визнають Коран, місію Мухаммеда, му­сульманські традиції, хоч по-своєму тлумачать деякі догмати ісла­му. Вірячи у переселення душ, вони стверджують, що в тілах іма­мів - потомків Алі - втілена душа Мухаммеда.

Якщо сунізм був пануючим на території арабського халіфа­ту, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські угруповання були ізольовані одне від одного, що поро­джувало їхні специфічні риси. Відігравала свою роль і практика, згідно з якою в разі переслідувань за віру шиїту дозволялося при­ховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричинило активний розвиток у шиїзмі сектантсь­ких течій. Але всі вони відстоюють “чистоту релігійної віри”, єди­ними послідовниками якої вважають тільки себе. Багато шиїтсь­ких сект поділилися за принципом визнання певного імама. Інколи їх поділяють на “поміркованих” та “крайніх”.

Імаміти. Це найчисленніша течія в шиїзмі. Її ідейні засади сформували шиїти, які проповідували, що, згідно з божествен­ною волею, імамат є прерогативою тільки роду Алі й передається “чіткою вказівкою” вустами Пророка або попереднього імама. Імаміти визнають дванадцять імамів. Вважають, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухаммед абуль Касим, який на­родився в 873 р. у Багдаді й зник у дванадцятирічному віці. Віру­ючих у дванадцятого імама називають “дванадесятниками”.

• вчення про єдиного Бога;

• віра в божественну справедливість;

• визнання пророчої місії Мухаммеда;

• віра у воскресіння мертвих, судний день і потойбічне життя;

• вчення про імамат (головний догмат імамітського ісламу).

В основі імамітської доктрини - уявлення про божествен­ну природу верховної влади. Імамат вона розглядає як “божест­венну настанову”, продовження пророцтва, головну космічну силу, а імама - як виконавця божественного веління.

Імамістське вчення є державною релігією Ірану та Іраку. Іма- міти живуть в Афганістані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Кувейті, Лі­вані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, В'єтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.

Зейдити. Ця течія об'єднує прихильників п'ятого імама Зей­да Ібн Алі, який у 740 р. очолив повстання проти Омейядського халіфату, але в одній із збройних сутичок загинув. Після цього течія розпалася на кілька угруповань, але всі зейдити вважають, що імамат повинен залишитися в родині Алі. Повстання проти “тиранів” (незаконних з точки зору шиїтів правителів) вважа­ють обов'язком кожного істинно віруючого.

У богословських догматах зейдити зайняли “помірковану” щодо сунітів позицію. Визнаючи, що імам повинен бути з роду Алі, вони заперечують божественну природу імамату і вважа­ють, що імамом може бути будь-хто з роду Алідів, допускають існування одночасно кількох імамів у різних мусульманських країнах. На противагу імамітам, вони не визнають тези про “при­хованого” імама, не допускають приховування своїх релігійних поглядів. Усе це сприяло лояльному ставленню сунітських вла­стей до зейдитів, незважаючи на те, що збройні повстання були їхнім політичним принципом.

Більшість зейдитів проживає у Північному Ємені (понад 50% населення). Великі громади є в Саудівській Аравії, Паки­стані.

Ісмаїліти. Секта виникла приблизно в 760 р., після того як шостий шиїтський імам Джафар Садик позбавив свого старшо­го сина Ісмаїла права на імамат, передавши його своєму молод­шому братові.

Проте послідовники Ісмаїла стверджували, що насправді він не помер, а переховується і з часом повернеться до активної дія­льності. Вони вважали його сьомим, останнім, імамом. На думку деяких із них, оскільки Ісмаїл помер, то сьомим імамом слід про­голосити його сина - Мухаммеда. У будь-якому разі має бути лише сім імамів, і сьомий постане в ролі махді - особи, яка йде правильним шляхом під керівництвом Аллаха і має сповістити про кінець світу. Тому всім благочестивим мусульманам потріб­но об’єднатися, очікуючи на цю подію.

Ісмаїліти активно проповідували своє вчення в усіх мусу­льманських країнах, створили таємні гуртки в Сирії, Іраку, Ірані, Північній Африці. Їхня організація базувалася на ієрархічних засадах із сімома ступенями посвячення, кожному з яких від­повідали певні норми інформування віруючого в політичних та релігійних справах. На кожному з них відкривають ісмаїліту сокровенне, езотеричне знання, щораз менше закорінене в істи­ни Корану та ісламу. На п’ятому ступені ісмаїліт дізнається, що зміст Корану не зводиться до буквального значення його текс­ту, тобто він алегоричний. На шостому - так само алегорично тлумачаться вимоги виконання обрядів. Останній ступінь бі­льше схожий на релігійно-філософську систему, ніж на іслам­ську догматику.

Серед ісмаїлітів панувала сувора внутрішня дисципліна. Мали вони і свою філософсько-теологічну догматику. Помітний вплив на її формування справила філософія неоплатонізму. Го­ловна його ідея про еманацію (перетікання) духу в світ плоті знайшла в ісмаїлізмі своє втілення у формі вчення про те, що Бог послідовно еманує (випромінює) свою сутність у світ, яка пере­ходить до пророків-проповідників.

Кармати. Радикальний релігійно-політичний напрям ісмаїлізму, що виник наприкінці ІХ ст. у Сирії та Іраку. З часом стає вагомим чинником у повстаннях рабів, виступах ремісни­ків, землеробів. Загони карматів влаштовували набіги на насе­лені пункти, нападали на каравани прочан. У 930 р. захопили Мекку і пограбували її. Кармати знищували не тільки воїнів своїх противників, а й цивільне населення, полонених забира­ли в рабство.

Вони сповідували вчення ісмаїлітів у його ортодоксаль­ній сунітській формі. Богословські тонкощі езотеричного вчен­ня, пов’язаного з неоплатонізмом, не були доступні більшості з них. Мечетей не будували, приписи Корану про п’ятиразову молитву, пости, паломництво не виконували. У їхньому віро­вченні головну роль відігравало очікування майбутнього махді - засновника династії султанів Бахрейну Абу Саїда. На почат­ку Х ст. у Східній Аравії створили свою державу, центром якої було місто ал-Хаса (інша назва - Лахса). Вона проіснувала май­же півтора століття, до 1029 р. Поза межами Бахрейнського сул­танату карматський рух давався взнаки протягом усього пері­оду середньовіччя.

Асасини. Вважають, що назва цієї секти, яка належить до ісмаїлітського відгалуження в шиїзмі, пов’язана з тим, що її чле­ни вживали наркотики. Європейці здебільшого асасинами на­зивають релігійно-фанатичних убивць, оскільки головним ме­тодом релігійної та політичної боротьби членів секти були вбив­ства ворожих до неї діячів.

Приводом для формування її стало те, що халіф Єгипту Му- стансір позбавив свого старшого сина Нізара права на насліду­вання халіфату, передавши його молодшому синові.

У 1090 р. його керівник Хасан Ібн Саббах утікає з Єгипту і в горах на південь від Каспійського моря починає вербувати нев- доволених під прапори “прихованого” імама з династії Нізари- тів. З часом Хасан оволодів кількома фортецями Північно-Захі­дного Ірану, звідки розсилав своїх підлеглих для вбивств воро­жих йому ісламських правителів. Сам він не залишав свою голо­вну базу - фортецю Аламут до кінця життя (помер у 1124 р.). Так само поводилися керівники секти після смерті Хасана, поз- бавляючи життя багатьох правителів феодальних держав Бли­зького і Середнього Сходу. Їх називали “гірськими шейхами”, часто не знаючи, хто вони насправді. Перших “гірських шейхів” вважали представниками “прихованого” імама. Але четвертий “гірський шейх” Хасан II (1162-1166), який відкрився для вста­новлення небесного правління на землі, проголосив себе “при­хованим” імамом.

З часом асасинський рух поширився на захід, де утворило­ся відносно самостійне сирійське відгалуження, а центром стала гірська фортеця Масіяф. Фактично сирійські асасини були са­мостійним угрупованням.

Секта мала суворі ієрархічні принципи з різними ступеня­ми посвячення. Шейху були підпорядковані так звані великі мі­сіонери, які керували рядовими членами. На найнижчому щаблі були федаї - особи, які безпосередньо виконували смертні ви­роки, винесені шейхом чи його наближеними. Сліпо підкоряю­чись наказам, федаї вважали, що після своєї смерті, яка найчасті­ше наставала відразу після виконання ними вироку, опиняться в раю. Ними ставали здебільшого селяни з місць, де мешкав шейх, або ті, хто зазнав переслідувань феодалів.

Кожен вищий ступінь посвячення був пов’язаний з мен­шим релігійним фанатизмом, який поступався політичному ро­зрахункові. Найвищий ступінь ієрархії швидше нагадував син­кретичну політизовану філософську систему.

У 50-ті роки ХІІІ ст. монгольська навала знищила асасинські угруповання в гірському Ірані, а в 1273 р. їх було остаточно лікві­довано в Сирії.

Друзи. Виникнення цієї ісмаїлітської секти пов’язане з осо­бою халіфа Єгипту - Хакіма (996-1021) і його наближеного - Даразі, від імені якого походить назва “друзи”.

Хакім був жорстокою людиною, за його правління було стра­чено понад 18 тис. осіб. Релігійні позиції його були непослідов­ними. Він декілька разів проголошував свою належність то до шиїзму, то до сунізму. В останні роки життя вирішив, що він має бути сьомим імамом. У цьому Хакіма підтримав турецький ісма­їліт Даразі, який оселився в Каїрі й став наближеною до халіфа особою. У 1017 р. Даразі оголосив у великій мечеті, що в халіфа втілилася душа Адама - продукт еманації світового розуму. Але маси не були готовими до цієї “істини”. До того ж єгиптяни нена­виділи Хакіма, а його влада трималася завдяки армії найманців. Тому Даразі ледве вдалося втекти від розлюченого натовпу. Ха- кім допоміг Даразі перебратися до Сирії, де той заходився орга­нізовувати рух прихильників нового вчення. Навколо нього гу­ртувалися численні послідовники, готові зі зброєю в руках відс­тоювати божественність Хакіма.

Через деякий час з’явився ще один апостол “сьомого імама” - іранець Хамза. В одній із мечетей він спробував про­голосити божественну сутність Хакіма. Але його слова були сприйняті так само, як проповіді Даразі. Тому Хакім і його пе­реправляє до Сирії, де той стає першим помічником Даразі. Після того жителі Каїра зазнали переслідувань, а поширення нового культу стало справою усього подальшого життя Хакі- ма. Через кілька років він помирає за нез'ясованих обставин. Прихильники Хакіма проголосили його прихованим імамом, який з часом з'явиться і керуватиме світом.

У Єгипті культ Хакіма так і не прижився, але в Сирії й на деяких інших ісламських територіях він протягом кількох сто­літь був важливим чинником народних повстань, які відбували­ся під релігійними гаслами.

Секти послідовників Хакіма поширені в Лівані, Сирії, Йор­данії, Ізраїлі.

Хаттабіти. Засновником і духовним лідером секти був Абу­уль Хаттаб, який проповідував, що божественний дух послідов­но еманується в імамів з роду Алі Ібн Таліба. Хаттабіти обожню­вали шостого імама Джафара Садика, а після того, як він про­кляв Абу-уль Хаттаба, стали обожнювати самого Абу-уль Хатта­ба. В 765 р. Абу-уль Хаттаб із сімдесятьма своїми послідовника­ми спробував підняти повстання, але був захоплений і страче­ний. Після його смерті секта розпалась на кілька течій. Напри­кінці ІХ ст. послідовників хаттабізму в Ірані, Іраку, Сирії, Ємені було до ста тисяч.

Хаттабіти розвивали вчення про “здатного говорити” та “безмовного” імама. Згідно з ним Алі за часів Мухаммеда був “безмовним” імамом, а після смерті Пророка став “здатним го­ворити”. Не заперечуючи спадковості імамату Алідів, ствер­джували, що імамат - суто духовна якість. Пророки та імами є божественною еманацією. До своїх ворогів хаттабіти виявля­ли жорстокість.

Аліди. До цієї секти належали потомки Алі Ібн Таліба, який мав багато дітей, найвідоміші серед них у боротьбі за халіфат - Хасан і Хусейн. Релігійно-політична доктрина стверджує, що вер­ховна влада (імамат) є “божественним установленням”. Право на імамат належить тільки родині Алі та його потомкам. Саме за це аліди вели збройну та ідеологічну боротьбу.

Потомки Алі мешкають майже в усіх мусульманських краї­нах, володіють винятковим правом носити зелену чалму і нази­ватися сеїдами.

Кадарити. Секта виникла в ІХ ст., визнає значення када­ру - поширення в часі вічного божественного рішення, вва­жаючи, що за різних життєвих обставин людина сама повин­на вирішувати, як їй вчиняти, керуючись свободою, наданою їй Аллахом. У віровченні сильні уявлення про те, що визнан­ня абсолютного божественного призначення призводить до несправедливості. З часом прихильників цієї секти почали на­зивати джабрітами. Пізніше вчення кадаризму було доповне­не мутазилітами.

Мутазиліти (мусталіти). Секта зародилася в Арабському халіфаті у УІІІ-ІХ ст. Засновник її - Ваїш Ібн Ата. В основі віро­вчення лежать догмати про єдинобожжя і справедливість, запе­речення атрибутів Бога, неприпустимість будь-яких антропо­морфних уявлень про Бога. Коран вважається одним із творінь Аллаха. Боролися з прихильниками абсолютного призначення.

Рафадити. Так називають усіх поміркованих шиїтів, на­самперед імамітів. Сунітські автори називали рафадитами всіх шиїтів, які не визнавали законності правління халіфів Абу Бак­ра і Омара.

У вузькому значенні рафадитами вважають поміркованих шиїтів, прихильників шостого шиїтського імама Джафара Сади­ка. Вони не визнавали ісмаїлітського руху й відмовилися від збройної боротьби за владу. Рафадитами також називають шиї­тів Куфи, які не підтримали хусайніта Зейда Ібн Алі в боротьбі за халіфат проти династії Омейядів. Так вчинили вони і в 762 р., відмовившись визнавати імамат Мухаммеда Ібн Абдаллаха, який організував повстання в Медині.

“Брати чистоти”. Це таємне філософське товариство діяло на Близькому Сході в Х ст. За своєю орієнтацією наближалося до ісмаїлітського руху. Його учасникам належить 51 трактат під загальною назвою “Трактати Чистих братів та Вірних друзів”, які містять відомості з різних наук і адресуються тим, хто зумів переступити межу сліпого релігійного фанатизму. Прихильни­ків товариства жорстоко переслідували і знищували. Деякі еле­менти їхнього вчення були притаманні “Апостольським Братам” в Італії (початок XIV ст.), помітні вони і в трактатах “Чеських братів” (XV-XVI ст.).

Бекташи. Секта (дервітський орден) виникла в Малій Азії у ХІІ-ХІІІ ст., була поширена в Туреччині, на Балканах. Назва походить від імені засновника напівлегендарного Хаджі Бекта­ши Велн. У віровченні поряд з положеннями ісламу (шиїзм) на­явні елементи християнства і язичества. Її послідовники дотри­муються безшлюбності, сповідують культ Алі. Серед культових обрядів - причастя вином, хлібом, сиром, сповідь наставнику. Одяг - білий довгий плащ і білий високий ковпак.

Хуруфіти. Назва цієї містичної секти, заснованої наприкінці XIV ст., походить від араб. хуруф - літера. Спершу діяла в Півні­чно-Західному Ірані, пізніше - на території Османської Туреч­чини. Там була написана і канонічна література турецькою мо­вою. Це Джавіданамі (Книга вічності), Хахіхатмані (Книга істи­ни) та інші трактати. Протягом чотирьох століть секта зазнавала переслідувань, у 1824 р. була майже знищена урядом Туреччи­ни. Ті, хто уникнув розправи, об’єдналися з дервітським орде­ном Бекташи.

Згідно з ученням хуруфітів, світ створено Аллахом, він пе­ребуває у постійному кругообігу, що є причиною усіх змін у ньому. Аллах виявляє себе в людині, ним же створеній, і в мові своїй - Корані та назвах предметів. Пророк Мухаммед завер­шує собою цикл кругообігу. Наступні після нього божественні покровителі - шиїтські імами. Фазлалах є останнім покрови­телем і першим богом у плоті, а також першим у третьому циклі божественності.

Бабіди. На початку 50-х років ХІХ ст. в Ірані молодий ши- разький торговець Сеїд Алі Мухаммед проголосив себе Бабом - “воротами”, через які мусульманин може наблизитись до Ал­лаха і потрапити в його царство. За кілька років до цього Сеїд мешкав у священному місті шиїтів Кербелі, де познайомився з керівником сектантської громади шейхістів Сеїдом Каземом Решті. Шейхісти вважали, що їх керівник є тією людиною, піс­ля якої повинен з'явитись дванадцятий імам. Коли Казем Решті помер, його послідовники розпочали пошуки нового вождя, який мав готувати людей до приходу останнього імама. Вибір випав на Баба, який згодом зібрав навколо себе численних по­слідовників.

На той час доживала своє епоха феодального середньовіч­чя, пожвавилася торгівля. Відмінялися заборони на шовковий одяг та прикраси. Усе це сприяло залученню до бабідського руху представників дрібної та середньої буржуазії. Сприяло цьому спрощення релігійного культу. Бабіди відмінили моли­товні зібрання, протестували проти щоденного п'ятиразового намазу, намагалися реформувати деякі норми побуту і стано­вище жінки в сім'ї.

У 1847 р. Баба було заарештовано і перевезено до Тегерана, що спричинило велике народне повстання під бабідськими гас­лами. Намагаючись придушити повстання, влітку 1850 р. власті стратили Баба. Але повстанський рух набув ще більшого розма­ху і переріс у громадянську війну. До 1852 р. повстання на тери­торії Ірану були придушені.

Бахаїзм. Серед послідовників Баба був Ях'я, якому той, пе­ребуваючи за ґратами, передав свої рукописи і деякі особисті речі. Крім того, Баб велів Ях'ї дописати останні вісім глав свя­щенної книги бабідів Беяну. Прихильники Ях'ї твердять, що Баб велів йому відмінити Беян і взяти під своє керівництво весь ба- бідський рух. Ях'я перейменував себе в Сух-е Езеля (“ранок віч­ності”). Перебравшись із Тегерана, де учасників бабідського руху жорстоко переслідували, до Багдада, який належав Туреччині, почав формувати бабідські громади.

Брат Сух-е Езеля - Хусейн Алі, який у 1852 р. втік із в'яз­ниці, де перебував за участь у бабідському русі, прибравши собі ім'я Баха-Улла, також проголосив себе єдиним продовжувачем Баба. З цього починається багатолітнє суперництво між брата­ми, яке згодом перейшло у відкриту ворожнечу. Турецький уряд змушений був розселити їх: одного - на Кіпр, другого - в Пале­стину. Діяльність Баха-Улли виявилась успішнішою. Тому но­вий релігійний рух отримав назву від його імені - бахаїзм.

Якщо бабізм був специфічним іранським явищем, бахаїзм швидко вийшов на міжнародну арену, оскільки проголошував віротерпимість і спрямованість до синкретизму, виступав за ство­рення нової світової релігії, яка, синтезуючи існуючі, не була б схожою на них. Бахаїзм відводив другорядну роль культові, мо­литвам, відкинув богослужіння в мечетях, заборони щодо вико­ристання шовкових тканин, прикрас та предметів розкоші. Він зняв заборони на відшкодування лихварських відсотків, що сприяло розвиткові торгово-промислової буржуазії. Рішуче за­перечував джихад (священну війну з невірними), стверджую­чи, що царство справедливості може бути побудоване лише ми­рним шляхом, а всі люди рівні між собою. Виступав також і за ліквідацію бідності, стверджуючи водночас, що порядки у цьому світі закладені “самим небом”, без керівників та підлеглих, не можуть існувати ні армія, ні суспільство. Але керівники повинні жертвувати собою на користь бідних.

Бахаїзм явив собою своєрідну спробу реформування пер­вісного ісламу з метою наближення його до капіталістичних від­носин, що зароджувалися. Він набув значного поширення в ре­лігійному житті, з’єднавшись із іншими реформаторськими ру­хами й організаціями.

Махдизм. Ця течія виникла в Судані у 80-90-ті роки ХІХ ст., підкреслюючи відданість “чистому”, первісному ісламу. Махдизм вів “священну війну” як з європейськими колонізато­рами, так і з турецько-єгипетськими єдиновірцями, які, на його погляд, зрадили ідеали мусульманської віри, стали “лжемусуль- манами”. Негативно ставився і до розвитку в Судані капіталіс­тичних відносин. Використовуючи гнучку релігійну форму, опе­руючи гаслами щодо повернення до святих порядків первісного ісламу, залучив у свої ряди чимало прихильників.

Керівником руху був суданський дервіш (чернець-жебрак) Мухаммед Ахмед. У 1871 р. він оселився на одному з островів річки Ніл, звідки розсилав мандрівних дервішів по всій країні. Махдисти виступали проти занепаду моралі, розкошів, закли­кали відібрати землю у феодалів, перерозподілити все майно, відмовитися від сплати податків, скинути турецько-єгипетське панування, вигнати європейських колонізаторів.

Далеко не всі з цих закликів відповідали вимогам Корану і духу первісного ісламу. Але для багатьох достатньо було того, що махдисти апелювали до авторитету Пророка і Корану. Соці­альна програма махдизму була підтримана рабами, селянами, ре­місниками. Гнучкішою ставала політика місцевих феодалів і ра­боторговців, які використовували ці заклики для подолання іно­земної конкуренції, будучи байдужими щодо домагань, пов'яза­них із перерозподілом майна.

Махдизм викликав занепокоєння не тільки єгипетсько-ту­рецьких, а й європейських властей. Влітку 1881 р. Мухаммед Ахмед проголосив себе Махді й виклав свою програму дій. Єги­петський уряд велів йому з'явитись у Хартум, щоб виправдатися перед властями. Але той відмовився. Каральний загін, який при­був на острів Абба, був повністю знищений махдистами. Після цього Махді проголосив джихад проти європейських колоніза­торів і “лжемусульман”, розпочавши бойові дії проти судансько- єгипетських військ. Здобувши кілька перемог, на початку 1885 р. оволодів містом Хартум.

Переможне завершення “священної війни” відкривало мо­жливості для формування теократичної держави на засадах, про­голошених у період боротьби за владу. Але невдовзі Махді по­мер. Його заступив Абдаллах Ібн аль-Саїд Мухаммед, який іме­нував себе продовжувачем Махді.

Спочатку всі громадські порядки базувалися на зрівняль­но-аскетичних принципах. Командирський склад армії та чи­новництво набирали з низів. Платня високопоставленим чино­вникам не перевищувала заробітків ремісника. Було суворо ре­гламентовано використання побутових предметів. Усі коштов­ності необхідно було здавати державі. Заборонялися надмірності в харчуванні.

Однак вивести суспільство за межі його об’єктивного роз­витку не вдалося. Через декілька років почалося виродження махдистської теократичної держави. Чиновники та офіцери по­чали захоплювати земельні ділянки, які обробляли раби та крі­паки. Це спричинило обурення народних мас, які потрапляли в нову кабалу. Спроба впровадження соціально-релігійного ідеа­лу зазнала краху.