ПРОБЛЕМА ВИНИКНЕННЯ РЕЛІГІЇ. КУЛЬТ І РИТУАЛ

Однією з особливостей ранньопервісної культури є недиференційований харак­тер її проявів. У зародковій формі має­мо і релігійні вірування, міфологічні перекази, образотворче мистецтво, мелодику, пісню, танок, але вони ще не представлені як щось окреме і самодостатнє.

Різні засоби самовиявлення людського духу чітко не розме­жовувались і навіть не усвідомлювались як щось окреме, а ви­ступали разом, взаємодоповнюючи одне одного. Цю традицію (зрозуміло, на принципово вищому рівні) продовжила практи­ка храмових богослужінь з усім притаманним їй розмаїттям форм емоційно-естетичного впливу на душі віруючих.

Певний підвищений, подекуди навіть екзальтований, настрій під час виконання ритуально-обрядових дій забезпечувався саме комплексною дією на психіку людей різноманітних (сло­весних, музичних, візуальних тощо) засобів, які разом і ство­рювали неповторну атмосферу культового життя окремої спільноти. Кульмінаційними моментами цього життя були свя­та, пов’язані з річним природно-господарським циклом. Свято протиставляється буденності й набуває сенсу як певне єднан­ня людей між собою через спільну співпричетність до сакраль­ного світу духів та (пізніше) богів.

Недиференційованість та ритуально-святковий, у своїх ви­щих проявах, зміст архаїчної культури безпосередньо пов’я-

зані також із такою рисою, як надіндивідуально-груповий ха­рактер її творення та функціонування.

Отже, найархаїчніші форми культури визначаються такими рисами, як недиференційованість та взаємопросякненість її форм, ритуально-святковий зміст її вищих проявів та надінди­відуально-груповий характер творчості. Її духовним ґрунтом виступають релігійно-міфологічні уявлення — тло всього по­дальшого розвитку духовної культури людства. Саме за ран- ньопервісних часів формуються певні базові релігійні уявлен­ня щодо існування поза реальним світом іншого, вищого, сак­рального світу та стосовно наявності в людини душі, яка має до якоїсь міри автономне існування і зберігає життя після смерті тіла. Ці ідеї є органічними для всієї історії людства, і немає жодного племені чи народу, які б не ґрунтували на них свою традиційну культуру. Тому не дивно, що проблемі виникнення релігії наука надає такого великого значення.

Для вчених XVIII—XIX ст. було характерним тлумачити про­блему виникнення релігії в раціоналістично-психологічному ас­пекті. Найвиразніше це простежується в дослідженнях представ­ників так званої антропологічної школи. Починаючи з Л. Фейєр- баха, вони виходили з припущення про те, що сама природа лю­дини — перенесена на зовнішній світ — стає основою уявлень про духів і богів. Природний світ персонізується, і події, що в ньому відбуваються, осмислюються за аналогією з прагненнями і діями людини. Найповніше такий підхід розробив Е. Тейлор, який вважав, що спочатку людина дійшла висновку про на­явність в ній самій відмінної від тіла душі, а потім припустила, що подібні душі мають також явища і предмети навколишньо­го світу.

За всіх своїх досягнень антропологічна школа на межі XIX—XX ст. зазнала ґрунтовної критики з двох боків. їй дорі­кали як за обмеження релігійного життя суто феноменами індивідуально-психологічного рівня, тоді як насправді вони є явищами суспільної свідомості, так і за зведення релігійних уявлень до продуктів саме розумової діяльності й нехтуван­ня імпульсів несвідомого. Відповідно, на початку XX ст. сфор­мувалися дві нові релігієзнавчі концепції — соціологічна та психоаналітична.

Соціологічна школа релігієзнавства пов’язана з ім’ям Е. Дюрк- гейма, хоча близькі до його положень думки висловлював ще молодий К. Маркс. Е. Дюркгейм наполягав на тому, що релігія є передусім явищем суспільного життя. Суспільна свідомість — щось принципово інше стосовно індивідуальної. Вона функці­онує на рівні гуртового спілкування, особливо під час спільних ритуальних дій. Відчуття спільності реалізується в обожненні самого соціуму, точніше — його єдності. Персоніфікацією цьо­го є певна сакральна істота — тотем, бог племені, народу тощо. Дюркгеймівське розуміння природи релігії відповідало й вис­новкам французького етнолога А. Леві-Брюля, який вважав, що на рівні колективної, особливо архаїчної, свідомості діють до- логічні, здебільшого асоціативні форми мислення, природа яких і відбивається в образах духів-богів, тоді як на буденно­му рівні окрема первісна людина мислить і діє досить раціо­нально. Отже, для соціологічної школи виникнення релігії по­в’язане з діяльністю колективної свідомості і відбиває само­усвідомлення людьми своєї причетності до певного автаркічно- го соціуму, починаючи з тотемної групи.

На відміну від представників соціологічної школи, прибічни­ки психоаналітичного напряму в релігієзнавстві, родоначальни­ком якого був 3. Фрейд, вбачають першоджерело релігійно- міфологічних уявлень у сфері несвідомого.

У дитячій психіці батько стає прообразом ідеї вищої влади, котра персоніфікується в образі тотемного першопредка, пра- родителя, племінного бога, врешті-решт Бога монотеїстичних релігій, починаючи з давньоєврейського Ягве. До останніх віру­ючі і звертаються як до «батька», поєднуючи пієтет та вдяч­ність з відчуттям свого безсилля перед неодмінною карою з його боку за скоєні провини.

Іншим ракурсом психоаналітичного релігієзнавства є концеп­ція колективного несвідомого та його архетипів К. Юнга. За його вченням несвідоме окремої людини не вичерпується його інди­відуальним (пов’язаним саме з життям цієї людини) змістом, а містить у собі й певні праобрази, що передаються від тисяч по­колінь наших пращурів. Ці праобрази швейцарський мислитель називає «архетипами колективного несвідомого» і вважає, що саме вони є тією основою, з якої випливають уявлення про богів. Особливого значення він надає таким архетипам, як «Тінь» — персоніфікація всього темного, що є в людській душі, «Аніма» (у чоловіків) або «Анімус» (у жінок) — ідеалізований образ про­тилежної статі, «Самість» — персоніфікація власної індивіду­альності та «Старий» — мудрий наставник, який стоїть осторонь буденності, але втручання якого з допомогою магічних засобів здатне принципово змінити перебіг подій.

Ці юнгівські уявлення певною мірою перегукуються з ідеєю німецького філософа-теолога початку XX ст. Р. Отто стосов­но того, що будь-яка релігія є колективною реакцією людей на відчуття «нуміозного», тобто трансцендентно-сакрального, як чогось величного і водночас такого, що викликає жах і душев­ний трепет. Відповідно виникнення релігії пов’язується з пер­шим досвідом відчуття «нуміозного» та спробами якось осмис­лити його і передати через певні образи та перекази.

Спільною рисою зазначених, так само як і більшості інших, концепцій виникнення релігії є те, що вони стихійно виходять з уявлення про образно-ідейний зміст як первинне тло релі­гійного життя. На противагу цьому вже на початку XX ст. анг­лійський історик релігії У. Робертсон-Сміт обґрунтував думку про пріоритет в архаїчних суспільствах культу, ритуалу над міфом, який здебільшого є лише тлумаченням і поясненням того чи іншого обряду. Ця теза перегукується з концепцією А. Ван Геннена й В. Тернера й близька до висновків В. Ардзінби щодо співвідношення міфу і ритуалу в давній культурі.

У богословських колах ідею У. Робертсона-Сміта підтримав П. Флоренський, на думку якого, головним у релігійному житті завжди було і залишається не пояснення світу, а встановлення живого зв’язку між людиною (колективом) і сакральним вимі­ром буття. Саме це і здійснюється через культ, тоді як перека­зи навколо нього мають похідне і допоміжне значення. Справ­жнє відчуття трансцендентно-божественного здійснюється саме через культову практику, і тому вона є стрижнем будь- якої релігії, починаючи з її найархаїчніших форм.

На важливість ритуальної практики в плані соціально без­печної локалізації чи навіть групового зняття невротичної на­пруженості вказував 3. Фрейд, детально зіставляючи обрядові дії з нав’язливими діями невротиків.

Співвідношення та функціональний взаємозв’язок культу і міфу в релігійному житті архаїчних суспільств вимагає подаль­шого вивчення. Але й нині не викликає сумніву, що, усвідомлю­ючи недиференційований характер первісної культури, зайвим було б ставити питання про «первинність» культового чи мі­фологічного змісту найдавніших форм релігії. Обрядова прак­тика, що складалася стихійно протягом величезної кількості поколінь — від самого виникнення людини сучасного типу (Homo Sapiens) — для виведення та об’єктивації спільних (гру­пових) почуттів, з необхідністю передбачала і формування сло­весно-текстових, предметно-образних, ритмічно-музичних її еквівалентів, які фокусувалися в обрядово-святкових дійствах. Від такого недиференційованого комплексу і беруть свої вито­ки різні, дедалі автономніші, аспекти культури. Перш за все це стосується релігії й, зокрема, її ранніх форм.