Культ особистості як антипод політичного лідерства

КУЛЬТ - (від лат. “cultus” - шанування) надмірне звеличання чого-небудь або кого-небудь (культ особистості).

МЕХАНІЗМ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ - полягає в тому, що підлеглі починають вихваляти свого начальника перед іншими.

ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ - це фактично зафіксована трансформація переходу лідера у “вождя нації” в якості кінцевого результату, з наступники ознаками:

ОСНОВА КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ - лежить у співвідношенні моральності й професіоналізму керівника й підлеглого йому колективу. У толпо-“елітарному” суспільстві, коли панує моральність, що затверджує систему взаємин “пан-раб”, у носіїв такої “моральності” існує бажання підкорити собі не тільки того, хто перебуває в ієрархії нижче його по положенню, але й того, хто перебуває вище. Співвідношення морально-ділових якостей керівника й підлеглих йому людей має 3 рівні:

• Керівник за своїми якостями нижче своїх підлеглих.

• Керівник має рівні якості зі своїми підлеглими.

• Керівник за всіма своїми якостями вище за підлеглих йому людей.

Кілька прикладів цього з історії.

Міра розуміння Хрущева була набагато нижче його “команди” (яка й улаштувала йому “культ” особистості), тому він був повністю залежний від її.

Саме в особистості “культивуй мого” і лежить рівень культу в суспільстві. У Хрущева був один, у Брежнєва - інший, а в Сталіна - третій.

РОЛЬ ІМІДЖУ У ФОРМУВАННІ КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ.

Взагалі прийнято вважати, що президент країни - це надлюдина, яка завдяки своїм здібностям добивається абсолютного лідерства. Однак численні дослідження свідчать про те, що президенти є звичайними людьми, для яких збіг обставин, досвід, величезні амбіції та хороші організаторські (або ораторські) здібності стали визначальними в кар'єрі.

Лише деякі з обраних лідерів країн вирізнялися серед подібних за психотипом людей (наприклад, топ-менеджерів) якимись надзвичайними здібностями. І частіше за все такі люди ставали диктаторами.

Втім, прихід до влади можливий лише за рахунок створення іміджу надзвичайності навколо кандидата - точніше, це є найлегший шлях для отримання влади. Лідер як феномен - це той, хто вирізняється з-поміж маси: або харизматик, або надраціональна людина (тобто справиться з економічними проблемами), або вірний традиціям (і тому буде захищати свою країну). Імідж - це більш точне слово для означення суті політика.

Кеннеді всю президентську кар'єру боровся з болем у спині, але мав імідж завжди усміхненого молодого впевненого політика. Рузвельт не міг встати з інвалідного крісла, але про це громадяни дізналися під кінець його четвертого президентського строку (втім, Рузвельт все ж був надзвичайною людиною - в хвилину афекту він знаходив сили підвестися на зведені від поліомієліту ноги, чим вражав свій генеральний штаб). Сухорукість Сталіна, закомплексованість Гітлера - це теж вдало скривалося за їх іміджами.

Водночас імідж несе в собі не тільки можливість приходу до влади, але й небезпеку.

Годі й казати, що в усі часи найближчі люди керівників держав сприяли такій ситуації, прививаючи лідеру думку про його особливість. Самокритика, а тим більше критика з боку - рідкі гості “при дворі”, тому більшість президентів закінчують свої строки у блаженному стані самозакоханості. Культ особистості став логічним продовженням цього стану у країнах, де механізмів розділення декількох центрів (гілок) влади просто не існує.

МОЖЛИВОСТІ ЗАПОБІГАННЯ КУЛЬТУ ОСОБИСТОСТІ.

Західна модель президентства довела свою надзвичайну ефективність у боротьбі з культом особистості. Справа в тім, що в Європі та США президент (або канцлер, прем’єр-міністр) - це не казковий “гарант Конституції”, “лідер нації”, але конкретний лідер партії, який втілює її принципи в життя, і зазвичай керівник виконавчої гілки влади. Маючи навіть такі самі потужні функції, як український президент, закордонний колега вимушений стикатися з двома важливими відмінностями.

Перша - це відповідальність. Президент США чи канцлер Німеччини особисто несе відповідальність за дії уряду, за власні рішення чи події в країні. Це відповідальність політична і чисто психологічна, оскільки саме його/її команда не справилася з поставленими задачами. Джон Кеннеді після невдачі на Кубі (коли заслані американським урядом антикастровські партизани були розбиті у взяті в полон) надзвичайно переживав і намагався залагодити ситуацію - хоча особисто він не був винний у ситуації (вина лежала на ЦРУ). Обвинувачення міністра закордонних справ Йошки Фішера щодо проблем з українськими мігрантами автоматично перекидаються на канцлера Герхарда Шрьодера як лідера команди.

Друга відмінність західної системи урядування - це конкуренція гілок влади. Президент, яким би улюбленим, загальнообраним і харизматичним не був, все одно буде стикатися з діями опозиції, з незгодою парламенту, з демаршами місцевих органів влади. Робота президента в США чи Італії - це постійно доводити свою правоту, боротися за ухвалення тих чи інших рішень. Тільки в кризових ситуаціях президент отримує право наказувати.

Очевидно, що ці дві умови - відповідальність і система управління просто так в Україні не з’являться. За нормальних умов вони довго розвиваються в результаті політичних реформ, розвитку громадянського суспільства, ефективних механізмів самозахисту територіальних громад тощо. Це шлях довгий - бо він є культурним, політичним і системним одночасно.

Єдина можливість для нормалізації цієї ситуації - це створення конкурентоспроможного середовища всередині владної вертикалі. А за відсутності критики, як відомо, істина народитися не може.