4.7. ЦЕРКВИ В АМЕРИЦІ, ЧЕХІЇ, ПОЛЬЩІ

Однією з Церквов, статус якої залишається спірним, є Право­славна Церква в Америці. Історія цієї Церкви сягає 1794 року, ко­ли до Америки відправились перші місіонери з РПЦ. Ця місія гур­тувала переважно мігрантів із Росії, а також вела активну пропа­ганду серед діаспорних українців, які і сформували першу єпар­хію РПЦ в Америці.

Врешті, усвідомивши, що Північно-Американська митропо­лія ніколи не повернеться до РПЦ, а втративши зв'язки з нею, РПЦ втратить вплив в Америці, Синод РПЦ у 1970 році надав їй автокефалію. Відтоді вона іменується Православною Церквою в Америці. Автокефалія цієї Церкви досі залишається спірним питанням. Російська Церква, а також Церкви, які в 1970 році бу­ли залежними від неї, тобто Болгарська, Грузинська, Польська і Чеська, визнають її автокефалію. Натомість, інші Церкви її ви­знають не автокефальною, а автономною у складі РПЦ. Своє рішення вони аргументують тим, що ця Церква не має апос­тольської традиції, оскільки жоден апостол не проповідував в Америці, а також тим, що Америка не є канонічною територією Російської Церкви, і РПЦ не має права ухвалювати рішення про автокефалію поза своєю канонічною територією, і таке рішення може ухвалити тільки Вселенський або Всеправославний Собор.

• ПОЛЬСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Автокефальною Церквою, визнаною всіма Церквами візан­тійської традиції, є Польська Православна Церква. Її утворення є болісною сторінкою в історії українського народу. В 1815 році Росія завоювала Холмщину, Лемківщину і Підляшшя, тобто те­рени Західної Галичини, населені українцями, які до 1815 року належали до Австро-Угорської імперії. На початку ХІХ століття ці регіони були населені виключно греко-католиками. Як тільки Росія завоювала ці регіони, уряд почав активну боротьбу проти Української Греко-Католицької Церкви. Відразу ж уряд зробив усе можливе, щоби перешкодити місцевому єпископу підтри­мувати контакти з греко-католицьким митрополитом. У 1828 році помер холмський греко-католицький єпископ Фердинанд Ціхановський, і цар Микола І призначив новим єпископом Філі- па Феліціана Шумборського. Однак, єпископ Шумборський, як і його наступники Іван Терашкевич і Іван Калиновський, активно відстоювали права греко-католиків. Усвідомивши, що опір гре­ко-католиків неможливо здолати, російський уряд у 1865 році розпочав жахливий терор із ціллю ліквідації Греко-Католицької Церкви у Холмщині. Військові насильно відбирали храми, роз­стрілювали і ув’язнювали греко-католицьких священиків, в усі парафії призначали православних священиків, а людей змушу­вали приймати нові порядки.

В 1918 році Польща об’єдналась і отримала незалежність. Відразу ж почали лунати голоси за відділення від Російської Церкви. В той час Православну Церкву у Польщі очолював вар­шавський митрополит, який підпорядковувався Московському Патріарху. В 1923 році Константинопольський Патріарх Григо­рій УІІ оголосив, що приєднання Київської митрополії до Мос­ковського Патріархату у 1686 році було незаконним, а тому са­ме він має право вирішувати долю Варшавської митрополії як однієї з відгалужень Київської митрополії. Користаючись цим правом Григорій УІІ надав Польській Православній Церкві ав­токефалію і призначив митрополитом українця Діонізія Вале- динського, який в минулому брав активну участь в автокефалі- зації Української Церкви. В 1940 році, коли Польща перебувала під німецькою окупацією, в ППЦ відбулась адміністративна ре­форма, внаслідок якої ППЦ складалась із трьох єпархій: Варшав­ської, Холмсько-Підляшської і Краківсько-Лемківської. Варшав­ським митрополитом залишився Діонізій Валединський, холм- сько-підляшським єпископом став Іларіон-Іван Огієнко, який в минулому був міністром освіти Української Народної Республі­ки, а краківсько-лемківським єпископом став Палладій-Петро Відибіда-Руденко, відомий український громадський діяч. Те, що ППЦ очолили українці, було природнім, оскільки й члени цієї Церкви в більшості були українцями.

• ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ЧЕСЬКИХ І СЛОВАЦЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Ще однією автокефальною Церквою, спорідненою з Росій­ською, є Православна Церква Чеських і Словацьких Земель. Іс­торія цієї Церкви не схожа на інші. В 1890 році в Чехії утворився Союз католицького духовенства, до якого ввійшли католицькі священики, які прагнули привнесення національного духу у свою Церкву, зокрема перекладу богослужінь з латинської мови на чеську. Лідером цього руху став Карл Фарський. В 1918 році Чехія і Словаччина вийшли зі складу Австро-Угорської імперії, утворивши Чехословацьку Республіку. Оскільки Союз католиць­кого духовенства не отримав підтримки у Ватикані, в 1920 році його члени оголосили про свій вихід із Католицької Церкви та утворення Чехословацької Церкви, яка не мала численних при­хильників. Новоутворена організація потребувала окреслення власної ідентичності. Активний пошук ідентичності викреслив у межах Чехословацької Церкви дві позиції: одна група її членів на чолі з Карлом Фарським схилялася до протестантизму; інша на чолі з Гораздом-Матеєм Павліком схилялася до православ’я. Прихильники православ’я розпочали переговори із Сербською Православною Церквою, внаслідок яких Сербський Патріарх Дмитрій у 1921 році висвятив Горазда-Матея Павліка на єпис- копа чесько-моравського. Так виникла єпархія Сербської Церк­ви в Чехословаччині. Та група, яка схилялася до протестантизму, залишилась у Чехословацькій Церкві під проводом Фарського і щоразу більше переймала протестантські ідеї, а в 1975 році вона перейменувалась у Чехословацьку Гуситську Церкву, хоч до Яна Гуса та його вчення ця Церква не мала жодного відношення.

В 1946 році єпархія Павліка вийшла з-під юрисдикції Серб­ської Православної Церкви ввійшла у підпорядкування Росій­ської Православної Церкви, в якій отримала статус екзархату, який, як і вся РПЦ, тісно співпрацювала з урядом СРСР. В 1949 році в межах цього екзархату утворились дві єпархії: Празька і Оломоутсько-Брненська. В 1950 році під тиском СРСР в Чехо­словаччині була заборонена діяльність греко-католиків. Біль­ша частина чеських і словацьких греко-католиків пішли у під­пілля, а частину уряд змусив відректися від Ужгородської унії та перейти до Чехословацького екзархату РПЦ. Внаслідок цього акту екзархат збільшив кількість своїх віруючих, і в ньому були створені дві нові єпархії: Пряшівська та Михайловська. Єписко­пами в обох стали росіяни. В 1951 році, на вимогу уряду СРСР, Московський Патріархат надав автокефалію Чехословацькому екзархату. Новоутворена організація почала називатись Пра­вославною Церквою Чеських і Словацьких Земель. Цю автоке­фалію довгий час не визнавали інші Церкви візантійської тра­диції. Аж у 1998 році Константинопольський Патріархат видав томос, який дарував автокефалію цій Церкві. В РПЦ цей томос сприймають як визнання автокефалії, даної цій Церкві Москов­ським Патріархатом у 1951 році; натомість у Константинополь­ському Патріархаті вважають, що автокефалія 1951 року неза­конна, і ПЦЧСЗ повинна вважатися автокефальною з 1998 ро­ку. В 1968 році відбулась Празька весна і введення радянських військ у Чехословаччину. Наслідком цих подій стала легалізація Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині та антиросійські настрої. Від ПЦЧСЗ відійшли греко-католики, які повернулися до рідної Церкви, а також чеські і словацькі патріоти, які не хо­тіли перебувати в Церкві, котра співпрацювала з радянським урядом. Сьогодні Православна Церква Чеських і Словацьких Зе­мель є невеликою релігійною організацією, яка налічує близь­ко 70.000 віруючих.