9.4. ГНОСТИЧНІ СИСТЕМИ І СЕКТИ

Найяскравішим вираженням духу епохи еллінізму в царині релігійних вірувань був гностицизм. Він відобразив у собі всі характерні ознаки еллінізму. Тривалий час дослідники сприй­мали гностицизм як одну із християнських єресей, однак у світ­лі нових досліджень цей феномен постає окремою релігією, а її співзвучність із християнством є тільки зовнішнім.

• ТВОРЦІ ГНОСТИЧНИХ СИСТЕМ

Гностицизм - це величезний і доволі хаотичний комплекс учень і сект, які нелегко класифікувати. Вони виникали в різних культурно-релігійних середовищах, вбирали в себе елементи найрізноманітніших релігійних і філософських концепцій. За часом виникнення та місцевістю поширення їх прийнято поді­ляти на ранній, сиро-єгипетський та перський гностицизм. В основі всіх гностичних сект стояли творці гностичних систем. Вони були передовсім богословами і філософами, які висловлю­вали власні творчі релігійні концепції, а ранні, сиро-єгипетські та перські гностики були представниками релігійних сект, які використовували вчення гностиків-філософів для власного ре­лігійного життя. Тому вчення цих мислителів є важливим для розуміння ідейних основ усього гностичного руху. До засновни­ків гностичних систем відносяться Симон Волхв, Сатурнін, Васи- лід, Маркіон, Валентин та іншими.

- В історії християнської Церкви сформувалося переконання про те, що засновником християнізованого варіанту гностициз­му був Симон Волхв. Перші згадки про нього зустрічаються у Біб­лії, в якій описано, що апостол Филип проповідував християн­ську віру в Самарії, де мав неабиякий успіх. «Був перед тим у тому місті один чоловік, Симон на ім'я, що займався чаклунством і ди­вував люд самарійський та видавав себе за щось велике. За ним усі від найменшого до найбільшого слідом ходили, кажучи: Цей чоловік - сила Божа, що її звуть великою» (Діян.8:9-10). Симон, побачивши чуда, які чинив апостол та почувши його проповіді, охрестився. Успіх проповіді Филипа у Самарії стимулював інших апостолів вислати до Самарії також апостолів Петра та Івана, які «прийшли й помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Свято­го» (Діян.8:15). «Як же побачив Симон, що через накладання рук дається Дух, приніс їм гроші і каже: Дайте мені таку владу, щоб той, на кого я покладу руки, прийняв Святого Духа.

> Дослідникам мало відомі послідовники, які би продовжу­вали і розвивали вчення Симона. Щоправда, Іриней Ліонський згадував про Менандра, також народженого у Самарії, і називав його найвидатнішим адептом у практикуванні магії та наступ­ником Симона. Про самого Менандра збереглося мало відомос­тей. Іриней повідомляв, що він мав великий вплив на Василіда і Сатурніна.

> Сатурнін створив свою гностичну секту, яка не була чи­сельною і проіснувала дуже недовго. Свою проповідь Сатур­нін розпочав у Антіохії близько 125 року. Він стверджував, що добрий Бог створив ангелів. Але семеро з них забажали й самі стати творцями і правителями світу. Для того вони створили свій світ. Оскільки їхні творчі сили були надто слабкі, позаяк во­ни - не Бог, то ними сотворений світ виявився недосконалим. Це - матеріальний світ. Сім загорділих ангелів стали причиною існування зла у світі. Бог не хотів, щоби праведники, які перебу­вали у матеріальному світі довічно знаходилися в незнанні. Що­би відкрити їм шлях до спасіння, Бог послав Спасителя-Христа, який просвітив людство. Сатурнін дотримувався концепції до- кетизму, тобто він вважав, що Христос не прийняв людське тіло, а був присутній у світі лише як привид; людям лише видавалося, що вони бачать його у тілі.

> До творців гностичних систем належав також Керинт, який жив на межі І-ІІ століть. Його власні твори не збереглися, а ві­домості про нього, які містяться у творах християнських авто­рів, недостатні для того, аби реконструювати його вчення. З них можна виділити лишень деякі аспекти загальної концепції Керинта, які однак є важливими для розуміння загальної кон­цепції гностицизму та деяких єретичних ідей у християнстві. Керинт учив, що матеріальний світ був сотворений не Богом, а його творчою силою, яка відділилася від нього і почала само­стійно діяти. Оскільки світ був сотворений не Богом, він є злим. Керинт також учив, що Ісус не тотожний Христу. Ісус - це зви­чайна людина, народжена Марією і Йосифом, але він відзначався особливою побожністю і праведністю. За цю праведність Бог ви­брав його для того, аби через нього спасти частинки світла і доб­ра, які опинилися у злому матеріальному світі. Для їх спасіння Бог вислав у світ свого посланця - Христа, який вселився в Ісуса в момент хрещення в Йордані, діяв через нього аж до Ісусового арешту, і покинув Ісуса перед розп’яттям. Ісус помер і воскрес, а Христос ніколи не переживав страждання. Це вчення дало під­стави для концепції адапціонізму, яка повторювалась деякими християнськими єретиками.

- Втім, трьома найвидатнішими системами гностицизму бу­ли учення Василіда, Валентина і Маркіона. Василід народився в Олександрії і жив близько 85-145 років. Він був учнем Менанд­ра і проповідував своє учення в Олександрії та Персії. Перебу­вання в Персії суттєво вплинуло на вчення Василіда. Фактично, концепція Василіда була гностичним синтезом зороастризму та середнього платонізму з елементами християнства.

- Ще одним важливим творцем гностичної доктрини був Ва­лентин, який жив у ІІ столітті. Він народився в Олександрії, але активну діяльність вів у Римі. Його біографія дуже мало відома. Валентин був християнином і претендував на єпископську кате- дру, а коли його не обрали єпископом, залишив Церкву і органі­зував власну гностичну секту. Про Валентина довгий час було ві­домо з творів Отців Церкви, які не давали можливості повністю реконструювати його вчення. Однак після відкриття у 1945 році гностичної бібліотеки у Наґ-Гаммаді (Єгипет) відомості про сек­ту Валентина стали достатньо багатими. Якщо ідейним джере­лом для Василіда став перський зороастризм, то для Валенти­на - єгипетська релігія. Для формування власного гностичного уявлення про світ, Валентин використовував гермопольський космологічний міф. Відповідно до цього міфу, основою світу є Божественна Оґдоада (Вісімка), до якої належать чотири пари божеств, кожна наступна з яких виходить з попередньої: перша пара - це відвічний водних хаос Нун і водна стихія Наунет, які презентують безмежний і неокреслюваний хаос; друга пара - це Гуг і Гаугет, які презентували обмеження і впорядкованість ха­осу; третя пара - це Кук і Каукет, які були творцями життя; чет­вертою парою у Стародавньому Єгипті вважалися Тенем і Тена- ма, які відповідали за смерть, а в епоху еллінізму - Амун (боже­ство Сонця) і Амаунет (богиня повітряного простору, населено­го людьми). Валентин запропонував свою Божественну Оґдоаду, схожу до гермопольської. На його думку, відвічно існував пер­ший еон - Хаос, який був Божественним Отцем усього сущого, і його Думка. Вічно Хаос існував у спокої, але в певний момент він забажав виразитися назовні. Оскільки бажання є думкою, то воно з'явилося у Думці Хаосу. Потрапивши у Думку, задум ді­яв, наче сім'я, яке потрапляє в лоно жінки. З нього народилися Розум та Істина, які стали другою парою Валентинової Вісімки. Розум та Істина також задумали виразитись і народили Слово та Життя - третя пара Вісімки. Вони, у свою чергу, народили Лю­дину і Церкву. Так з'явилися вісім головних еонів Валентинової плероми. Побічно Розум та Істина народили ще десять еонів, а Людина і Церква - дванадцять. Відповідно, вся плерома склада­лася з тридцяти еонів. Останнім еоном була Мудрість (Софія). Оскільки мудрість завжди прагне знання основ буття, то Софія намагалась пізнати сутність Божественного Отця. Пізнати його сутність неможливо, бо він - Хаос, тобто він не має ані форми, ані сутності; в цьому сенсі він - не-сущий. Неможливість пізнати сутність Отця засмутили Софію, але не знищили її прагнення. З цього палкого і незадоволеного прагнення народився матері­альний світ. Валентин перейняв античне ототожнення жіночо­го начала з матерією, а чоловічого - з формою. Оскільки Софія, будучи жінкою, народила світ без чоловіка, то цей світ отримав тільки матерію, без форми. Неоформлений світ є недосконалим, а тому злим і некрасивим. Частинки Софії, які потрапили у світ, стали людськими душами. Софія переживала через недоскона­лість світу і дошкуляла іншим еонам своїми переживаннями. Врешті Божественний Отець, щоби врятувати частинки Софії, розсіяні у світі, породив ще два еони - Христа і Святого Духа. Ті, хто отримує через них спасіння, повертається до Софії, а все, що не буде спасенним, згорить у вогні кінця світу. Важливим мір­куванням Валентина був поділ людей на три категорії: духов­них, душевних і тілесних. Духовні осягнуть спасіння; душевні, за умови праведного життя, можуть отримати посмертне життя на нижчих рівнях плероми; а тілесні будуть навіки прокляті. Так вперше виникло вчення про предестинацію (напередвизначен- ня), яке відродилося аж у кальвінізмі. Етика секти Валентина була дуже строгою. Його послідовники не одружувались, не їли м'яса і не пили вина, дотримувались строгих правил поведінки. Послідовники Валентина організували власну секту, яка проіс­нувала до V століття, і навіть мала свої храми.

- Третім, серед творців великих гностичних систем, був Маркіон, який жив близько 85-160 років. Він народився у хрис­тиянській родині в місті Синоп, на півночі Малої Азії, а в 140 році перебрався до Риму. У 144 році в Римі він був виключений із Церкви за свої єретичні погляди. Опісля заснував власну сек­ту, яка мала своїх послідовників в Італії, Єгипті та на Близько­му Сході. Вчення Маркіона настільки відрізнялося від доктрин інших гностиків, що історик християнства Адольф фон Гарнак узагалі відмовився від класифікації Маркіонового вчення як гностичного. Важливим аспектом його богословської творчос­ті була перша в історії спроба укладення біблійного канону. Біблія Маркіона значно менша, ніж християнська. Він повніс­тю відкидав Старий Завіт, а тому до його Біблії ввійшли тільки деякі новозавітні тексти, а саме Євангеліє від Луки, щоправда значно скорочене, Послання апостола Павла до галатів, пер­ше і друге до коринтян, до римлян (за винятком глав 15 і 16), перше і друге до солунян, до ефесян, до колосян, до Филимо­на і до филип'ян. Маркіон учив про двох Богів, не розвиваючи складної єрархії еменацій. Небесний Отець є істинним і любля­чим Богом. Окрім нього, існує і Деміург (творець), який є злим і владолюбивим. Деміург не є антиподом Небесного Отця, бо він значно нижчий від нього. Його можна охарактеризувати як непокірного духа. Деміург, задля задоволення власного владо­любства, створив світ. Весь Старий Завіт був епохою панування Деміурга, який тримав людей у неволі закону. Врешті Небесний Отець змилосердився над людьми та зіслав їм Спасителя - Ісуса Христа. Христос своєю проповіддю відкрив людям істину, во­лодіння якою дає звільнення. Ті, хто повірив Ісусу, звільнилися від неволі Деміурга. Христос не мав людського тіла. Він тільки видавався людям зодягнутим у тіло. Це вчення отримало назву докетизму (від грецького бокеш - видаватися). Спасіння - це перенесення людини у сферу Небесного Отця, а не воскресіння. Оскільки матерія зла, то воскресіння було би поверненням під владу Деміурга - творця матерії. З ціллю звільнення з-під влади Деміурга, Маркіон закликав до строгого аскетичного життя, зо­крема до безшлюбності і посту. Учення Маркіона має певні схо­жості з доктринами інших гностиків, але й має відмінні риси. Типово гностичним у його вченні були наступні тези: матеріальний світ злий;

матеріальний світ сотворений не Богом, а непокірним духом; спасіння - це звільнення від матерії;

світ перебуває під владою злого духа і потребує спасіння. Відрізняли Маркіона від інших гностиків такі тези:

якщо більшість гностиків пропагували знання, то Маркіон стверджував, що спасіння осягається вірою, бо спасеться не той, хто щось особливе знає, а той, хто повірив у Христа; сказане у Священному Писанні сприймається Маркіоном буквально, а не алегорично;

якщо в інших гностиків Бог спасає частинки своєї сутнос­ті, які відділилися від нього і потрапили в окови матері­ального світу, то у Маркіона люди є творінням Деміурга, і, відповідно, Бог спасає відмінні від себе сутності.

Після смерті Маркіона його секта розділилася на єгипетське та сирійське крило. Єгипетських маркіонітів очолив Апеллес. Сирійських маркіонітів очолив Таціан Ассирієць, який спершу вивчав платонізм, згодом став християнином, відомим апо­логетом і учнем Юстина Мученика, а після смерті Юстина пе­рейшов до маркіонізму. Маркіонітів також називали таціанами (татіауої, ТаТіапі) - від імені Таціана Ассирійця, або енкратитами (сукратїтаі), тобто повздержниками, через їхню строгу аске- тичність.

• АНТИНОМІЧНІ СЕКСТИ

Творці гностичних систем створили богословсько-філософ­ський фундамент, на якому сформувались численні секти. Ко­жен із цих мислителів залишив групи власних послідовників, які переросли в релігійні общини. Ці общини розділялися на дрібні секти, а в їхніх уламках виникали найрізноманітніші модифіка­ції віровчення. Так сформувались секти симонітів, маркіонітів, василідіан, валентиніан та інші, з їхніми численними розгалу­женнями. Однак, окрім ним виникали й інші гностичні секти, які перебирали базові постулати гностичної доктрини, і утво­рювали на їх основі власні вчення. Зазвичай учення цих сект поступалося у вишуканості і складності творцям гностичних систем, та культивувало лише якийсь один або кілька аспектів загальної доктрини гностиків. Серед ранніх гностиків виділя­ється ціла група сект, яких прийнято називати антиномічними гностиками. В цьому випадку під антиномічними (від грецьких слів αντί - проти і νόμος - закон) розуміються такі секти, які за­перечували Старий Завіт і моральний закон. На загал, усі гнос­тичні мислителі негативно ставилися до Старого Завіту, однак вважали необхідним дотримуватися високих моральних норм. Дрібні гностичні секти, натомість, робили з тих самих засновків зовсім інші висновки. Якщо моральний закон, даний у Старому Завіті, сформований Деміургом, який поневолює людину, то й сам закон покликаний тримати людину в залежності. Порушен­ня моральних норм вони сприймали як засіб визволення з-під влади Деміурга.

- Однією з найдавніших гностичних сект були миколаїти. Їхнім засновником, найвірогідніше, був Миколай - один із се­ми дияконів ранньої християнської Церкви. Діяння апостолів розповідають, що коли община перших християн розрослася, і апостоли не могли самостійно керувати всіма аспектами жит­тя Церкви, вони обрали сімох чоловіків, які отримали завдання вести благодійницьку діяльність общини. Їх назвали диякона­ми. Одним із тих семи дияконів був Миколай, який згодом ві­дійшов від християнства і створив власну секту з гностичною доктриною. Особливістю миколаїтів було специфічне розумін­ня моралі. Оскільки гностики стверджували, що старозавітний закон встановлений Деміургом для того, аби тримати людей у неволі, а Бог звільняє людину від Деміурга, то миколаїти з цьо­го зробили висновок, що вони вільні й від морального закону. Порушення моральних заповідей, на їхні переконання, було ви­явом непокори Деміургу. Основуючись на цих міркуваннях, ми- колаїти демонстративно порушували моральні устави релігії і суспільства, особливо в області статевого життя. Саме тому їхню секту почали ототожнювати з розпустою, а слово «миколаїт» у середньовіччі використовувалося як образливе, і вказувало во­но на розпусний спосіб життя.

> У ІІ столітті в Північній Африці виникла ще одна антино­мічна секта - адаміти, про яку згадували Епіфаній Кіпрський і Августин. Про виникнення та існування цієї секти нічого не ві­домо. Мало відомо і про їхнє вчення. Представники цієї секти вважали, що вони, отримавши спасіння, стали такими, як були Адам і Єва до гріхопадіння. Оскільки прародичі отримали одяг після гріхопадіння, то одяг адаміти сприймали як наслідок гріха прародичів, і адаміти, вважаючи себе звільненими від гріха, не носили одягу. З’являючись повністю голими в людних місцях, вони притягували до себе неабияку увагу оточення.

> Третьою відомою антиномічною сектою ранніх гностиків були офіти, назва яких походить від грецького слова бщщ - змія. Офіти вірили, що Деміург, якого вони називали іменем Ялдабаот, запанувавши над людьми, сховав від них істину про Вищого Бога. Однак, Бог не міг допустити поневолення людей, і регулярно по­силав до них еон Софію (Премудрість). Софія з’являлась людям у вигляді змії. Перша її поява відбулась ще в Едемському саду, ко­ли змія підштовхнула Адама і Єву до непокори Деміургу. Софія, у вигляді змії, з’являлась людям і в часи Мойсея. Отже, основним об’єктом поклоніння офітів стала змія. Їхнє вчення багато пере­йняло від давніх язичницьких зміїних культів, хоч і обрамилося у християнські сюжети. Офіти вірили в різних еонів, і кожен із них посилав до людей своїх пророків. Ялдабаот послав людям Авраа­ма і Мойсея, тому ці пророки для офітів найгірші. Вони встанови­ли моральний закон, щоби ще більше поневолити людину. Щоби звільнитися від рабства Ялдабаота, люди повинні звільнитися від морального закону, даного Авраамом і Мойсеєм. Інші еони посилали інших пророків. Так, пророком Саваота був Ілля, а про­роками Адоная - Ісая і Єзекиїл. Софія була постійним посланцем Вищого Бога. Вона з’явилась і у постаті Христа, який вселився в людину Ісуса. Офіти сповідували розрізнення Христа й Ісуса.

> Ще однією антиномічною сектою були барбеліти, назва яких походить від грецького слова βόρβορος - бруд. Феномен барбелітів в науковій літературі часто називають барбело-гно- зисом. Вірогідно, що барбеліти відкололися від миколаїтів. Во­ни вірили, що світ складається з восьми небес, кожним із яких керує окремий архон (αρχων - князь). Найбільше уваги барбе- літи присвячували архонтам сьомого і восьмого небес, тобто найвищих сфер буття. Сьомим небом правив архонт Саваот, якого барбеліти ототожнювали з богом євреїв, володарем Ста­рого Завіту. Архоном восьмого неба була Барбело (Βαρβηλώ) - мати всього живого. Вона відвічно існувала поряд з Найвищим Отцем. Від зв'язку Найвищого Отця і Барбело народився Хрис­тос. Найбільш вражаючим був культ барбелітів, який містив у собі сексуальні елементи. У своїх богослужіннях барбеліти використовували менструальну кров і сперму, які вживали як причастя. Схожу доктрину сповідували і карпократи, засновані в Римі в середині ІІ століття платоніком Карпократом, і назва­ні його іменем. Карпократ учив, що Старий Завіт і викладений у ньому моральний закон є найбільшим злом людства, яким Деміург поневолює людину. Єдиним шляхом звільнення з-під влади Деміурга є порушення закону всіма можливими спосо­бами. Чим більше людина грішитиме, і чим більше злих учин­ків вона зробить, тим більше вона відмежується від Деміурга, і тим ближчою стане до Бога.

> Близькою до барбелітів була секта сифітів, які вважали, що носієм вищої мудрості був третій син Адама і Єви, Сиф. Вони проводили чітке розрізнення між нащадками Сифа і нащадками Каїна. Каїн, на їхню думку, не був сином Адама. Злий Ялдабаот обманом і насильством заволодів Євою, і вона народила Каїна. Сиф був сином Адама; він передав своїм нащадкам добро. Добрі нащадки Сифа вимушені жити в оточенні злих нащадків Каїна. Великим гріхом сифіти вважали змішання родів. Якщо сифіт змішується з каїнітами, то це виникає через незнання власної духовної природи. Щоби уникнути цього гріха, потрібно дбати про знання. Сифіти вважали, що найвищими сутностями світу є трійця Отця, Матері-Барбело і Сина. Ця трійця породила нові еони, які спільно творять плерому (πλήρωμα). Окрім плероми, існує і недосконалий світ - кенома (κένωμα). Він виник внаслі­док того, що один із еонів, Софія-Мудрість, вирішила створити щось сама, без волі Божественного Отця. Оскільки її жоден еон не має власної творчої сили, а володіє нею тільки в тій мірі, в якій Отець його дарує, творіння Софії було недосконалим. Кено- ма, тобто неповнота, матеріальний світ, є творінням Софії. Його вона сформувала з частини себе. Так частина плероми, потрапи­ла в окови матерії. Її бажання втілилося у незаконнонародже- ному сині Ялдабаоті, який не зважає на Божественного Отця, а його син Каїн дав початок роду злих людей. Софія покаялася у своєму вчинку, але самостійно визволитись не змогла. Добрі частинки плероми, які втілилися у кеномі, виразилися у добро­му роді нащадків Сифа. Щоби врятувати частинки плероми, Сиф сам втілився у Христі та проголосив своїм нащадкам істину. Але ця істина рятує тільки його нащадків, а нащадки Каїна не мо­жуть спастись, позаяк вони злі за своєю природою. Сифіїти за­перечували цінність Старого Завіту, але не відмовлялись від до­тримання моральних норм.

- Каїніти, ще одна гностична секта, яка поширилось у ІІ сто­літті, вшановували Каїна. Вони вважали, що два сини Єви були народжені від різних сил: Каїн від вищої, а Авель від нижчої. Каїн, убивши Авеля, тобто спричинивши першу в біблійній іс­торії смерть, відкрив людству можливість смерті - можливість виходу з матеріального світу і з-під залежності від Деміурга. За це Деміург прокляв Каїна. Інші елементи віровчення каїнітів не­відомі. З того, що відоме, видно, що каїніти використовували ти­пову для всіх гностиків доктрину, але з особливим наголосом на особі Каїна. Християнські письменники Тертуліан та Іриней Лі­онський згадують про аморальне життя каїнітів, але не вдають­ся у подробиці. Ці відомості дають підстави зарахувати каїнітів до антиномічних сект.

Окрім перелічених, в давнину існували й сотні інших гностич­них сект, які то розділялися, то об’єднувались між собою. Їхні доктрини схожі між собою, і різняться тільки в деталях. Усі вони зникли ще в першому тисячолітті. З гностичних релігій до сьо­годні існують тільки мандеї. Гностичні секти мали величезний вплив на формування середньовічного гностицизму. І сьогодні вони знаходять прихильників серед шукачів таємничості та езо- терики.