6.8. ФІЛОСОФІЯ І БОГОСЛОВ’Я АРІСТОТЕЛЯ

Велетнем думки, якого можна поставити в один ряд із Плато­ном, був Арістотель (Αριστοτέλης, 384-322 роки до РХ). Філософ народився в місті Стагір.

• СУБСТАНЦІЯ

У центрі філософських міркувань Арістотеля стоїть поняття субстанції (substantia), тобто одиниці буття. Окремою субстан­цією є будь-що, що можна окреслити одним словом. Субстанція, як одиниця буття, має низку своїх виражень, які прийнято нази­вати акциденціями (accidens). Акциденціями є все, чим субстан­ція виражається назовні, і що пізнає людський розум. Будь-яка характеристика речі є її акциденцією; будь-який опис є перелі­ком акциденцій. З такого розуміння співвідношення субстанції й акциденції випливає, що все, що ми знаємо про субстанцію, є її акциденціями. Якщо субстанцію позбавити акциденцій, то від неї нічого не залишиться. Наприклад, якщо від речі забрати розміри, масу, густину, колір тощо, тоді залишиться ніщо. Аріс- тотель намагався класифікувати акциденції. Він вважав, що усі акциденції субстанції можна групувати за десятьма класами, які прийнято назвати категоріями (κατηγορία):

S субстанція (ούσία, substantia), тобто окреслення, чим річ є;

S кількість (ποσόν, quantitas), тобто окреслення всіх кількіс­них характеристик речі;

S якість (ποιόν, qualitas), тобто опис всіх власних якісних ха­рактеристик;

S відношення (πρός τι, relatio), тобто окреслення становища речі у зв'язку з іншими речами;

S місце (ποΰ, ubi), тобто визначення місця перебування речі;

S час (πότε, quando), тобто окреслення періоду існування речі;

S стан (κεϊ σθαι, situs), тобто спосіб існування речі;

S зовнішні риси (έχειν, habitus), тобто все, що річ здатна здо­бути;

S дія (ποιεί ν, actio), тобто все, що річ чинить;

J сприйняття дії (πάσχειν, passio), тобто всі дії інших речей, які можуть подіяти на річ.

Категорії в ученні Арістотеля охоплюють не тільки ті сегмен­ти субстанції, які підлягають пізнанню розумом, а всі, без винят­ку, характеристики речі.

•ГІЛЕМОРФІЗМ

В субстанції можна виділити два базові складники - форма (μορφή, forma) і матерія (ύλη, materia). Вчення Арістотеля про форму і матерію прийнято називати гілеморфізмом. Формою Арістотель називав усі аспекти субстанції, які підлягають піз­нанню, і які визначають її сутність. Іншими словами, словом «форма» Арістотель окреслював те, що Платон називав ідеєю. Матерія - це носій форми, тобто те, на що форма накладається. Людський розум пізнає форму, але не може пізнавати матерію. Коли людина пізнає якусь субстанцію, то в розумі відобража­ються характеристики речі (форма), а матеріал, з якого виготов­лена річ, частиною розуму не стає. Якщо форму субстанції розум може знати, то матерію - тільки постулювати. Оскільки розум пізнає форму не просто як чисту сутність, а як форму субстанції, то він не може не визнавати факту, що ця форма мусить мати свого носія. Цим носієм і є матерія. Матерія не може існувати са­мостійно; вона завжди перебуває в онтологічному зв'язку з фор­мою. Натомість форма може існувати й самостійно. На загал, во­на існує у трьох модусах: ante rem (до речі), тобто в розумі твор­ця субстанції; in re (в речі), тобто у її зв'язку з матерією; і post res (після речі), тобто в розумі того, хто пізнав сутність субстанції.

•АКТ І ПОТЕНЦІЯ

Окрім двох складників (форма і матерія), кожна субстанція також характеризується двома, одночасно присутніми в ній мо­дусами буття - акт і потенція. Акт (act) - це стан речі, якою во­на є в даний момент, тобто актуальний стан її буття. Потенція (potentia) - це все те, чим річ може бути, тобто набір її можливих станів. Кожна субстанція характеризується одним актом, тоб­то одним актуальним станом, і набором потенцій. Кожна річ за різних обставин може ставати чимось іншим; але існують і такі стани, яких річ не може досягнути за жодних обставин.

• ACTUS PURUS

Аналізуючи проблему потенцій, Арістотель дійшов до виснов­ку, що чим досконаліша субстанція, тим менше у неї потенцій. Наприклад, людина з віком стає досконалішою і реалізовує ба­гато своїх можливостей, при цьому в неї залишається щоразу менше можливостей. Якщо досконалість субстанції обернено протилежна кількості її потенцій, то це означає, що найдоскона­ліша субстанція повинна бути абсолютно вільною від потенцій, тобто бути чистим актом. На цій основі Арістотель називав Бога чистим актом (actus purus). Якщо потенція є матерією, а акт - формою, то це означає, що Бог, будучи чистим актом, є також чистою формою, і вільний від будь-якої матерії. Оскільки форма є незмінною, то й Бог, який є чистим актом і не містить у собі жодної матерії, є незмінним.

Оскільки Абсолют є чистим актом, а тому нічого не діє, він і не творить світ. Проте, позаяк речі складаються з форми і мате­рії, вони мусять звідкись отримувати ці два складники. Щодо форми, то проблеми не виникає, бо Абсолют є чистою формою, і речі можуть отримувати її від нього. А от щодо матерії, то її речі від Абсолюту отримати не можуть, бо він і сам не має матерії. На цій основі Арістотель постулює, що матерія існує незалежно від Абсолюту. Однак тут виникає інша проблема: якщо матерія існує незалежно від Абсолюту, то чи вона не є другим богом, і чи не випливає з цього, що у світі наявні два начала? У філософії Арістотеля відповідь на це питання однозначно заперечна. Ма­терія не є другим началом світу, поряд із Богом, бо матерія не має власного буття. Чиста матерія (якої ніколи і ніде немає і не може бути, бо матерія без форми існувати не може; її самостій­но можна розглядати виключно як категорію розуму, а не дій­сності) є абсолютною потенційністю, тобто можливим буттям, а не дійсним. Отже, матерія без форми є тільки можливістю, а не реальністю, а як можливість вона не співмірна Абсолюту, який є повнотою реальності. Щоби бути дійсністю, тобто актуалізува­тися, матерія повинна поєднатися з формою. Єдиним можливим джерелом отримання форми для матерії виступає Абсолют. Але ж Абсолют бездіяльний! Це ще одна дилема, яка постала перед складною Арістотелевою системою.

• ФІЗИКА

З богословсько-метафізичної концепції Арістотеля логічно випливали його природознавчі теорії, які домінували у фізиці античності й середньовіччя, аж до зародження нової науки, яка ґрунтується на філософії Платона. Якщо світ формується вна­слідок руху матерії до Абсолюту, то з цього випливають два висновки. По-перше, рух - це перехід від потенції до акту, а то­му рух інтенційний, тобто скерований до своєї цілі. По-друге, оскільки світ отримує існування внаслідок наближення до Аб­солюту, то саме Абсолют є ціллю світу, його природним місцем. На цьому етапі міркування Арістотеля виникає нове поняття - природне місце. Все суще має своє природне місце, в якому воно перебуває у стані спокою. Якщо ж воно не перебуває у своєму природному місці, тоді воно прагне до нього. Всі матеріальні речі складаються з чотирьох елементів - землі, води, повітря і вогню. Усі вони характеризуються двома парами властивостей: вологе-сухе і гаряче-холодне. Так, земля - суха і холодна, вода - волога і холодна, повітря - вологе і гаряче, а вогонь - сухий і гарячий. Холодні елементи мають своє природне місце у центрі всесвіту, а гарячі - на його периферії. Тому, грудка землі або во­да, якщо їх підняти і відпустити, падатимуть донизу, а полум'я і повітря підноситимуться доверху. Для Арістотеля природним станом речі є спокій. Коли річ перебуває у нормальному стані, вона не рухається. Рухається вона тільки тоді, коли на неї діють зовнішні сили, або коли вона прагне до свого природного місця. Сучасна наука, після Ґалілея і Ньютона, ґрунтується на абсолют­но протилежних засновках. На думку Арістотеля, рух до центру всесвіту або від нього є законом природи. Втім існують і такі субстанції, які цим законам не підпорядковуються. Ними є живі організми.

Філософ вважав, що вони рухаються всупереч цим принци­пам, оскільки мають у собі власні закони руху. Позаяк рух інтен- ційний, то закони руху живих істот передовсім визначають ціль їхнього руху. Такий закон руху Арістотель називав ентелехією (έντελέχια, доцільність). Ентелехія забезпечує життя істоти; то­му вона є її душею (Τυχή). Арістотель вважав душу тим чинником, який привносить у субстанцію життя. Таке розуміння душі після Арістотеля вкоренилося у психології і домінувало аж до Рене Де­карта, який ототожнив душу зі свідомістю. Різні живі істоти ма­ють різні життєві цілі, тому й душі у них різні. Рослини ростуть у тих напрямках, де вони отримують воду, поживні речовини і сонячне світло. Тому їхня душа характеризується тільки вегета­тивною функцією. Душі тварин також мають вегетативну функ­цію, однак вони, окрім органічних процесів, здатні пересуватися і відчувати зовнішні подразники. Тому тваринна душа, крім ве­гетативної, характеризується також чуттєво-моторною функці­єю. Душа людини найскладніша. Вона характеризується трьома функціями: вегетативною, чуттєво-моторною і раціональною. Саме наявність розуму робить людину особливою субстанцією у світі. Арістотель вважав, що душа і тіло співвідносяться як фор­ма і матерія, тобто душа є формою тіла-матерії.

• ТЕОРІЯ ПРИЧИН

Важливе богословське значення мала також Арістотелева теорія причин. Філософ вважав, що щоби з'явилась якась суб­станція, повинні збігтися декілька причин. Їх він розділив на дві групи. До першої належать ті причини, які після виникнен­ня речі стають її елементами. Їх філософ назвав внутрішніми причинами. До другої групи Арістотель відніс ті причини, які після виникнення речі залишаються поза нею, і назвав їх зов­нішніми. До кожної групи належать по дві причини. Внутріш­німи причинами є матерія (causa materialis), тобто те, з чого створена субстанція, та форма (causa formalis), тобто те, на взі­рець чого створена субстанція. Зовнішніми причинами є дієва причина (causa efficiens), тобто діяч, який утворює субстанцію, і цільова причина (causa finalis), тобто те, задля чого річ ство­рюється. Після виникнення речі матерія і форма стають її еле­ментами, а діяч і ціль залишаються поза нею. Серед чотирьох причин найважливішою є ціль, бо навіть коли наявні матерія, форма і діяч, але річ непотрібна, вона ніколи не виникне. Однак, коли річ потрібна, але немає матеріалу для її виготовлення, не­відома її форма і відсутній діяч, тоді сама ціль стимулює про все це подбати, щоби тільки річ з'явилася. В космічному масштабі виникнення світу також вимагає цих причин. Цільовою, тобто найважливішою, причиною світу є Бог, оскільки світ твориться внаслідок прагнення матерії уподібнитися до нього. Бог є ці­льовою причиною світу в прямому значенні слова. Він є також дієвою причиною світу, оскільки без нього світ би не виник, од­нак дієвою причиною світу його можна назвати тільки умовно, позаяк Бог, на думку Арістотеля, не творить світ безпосередньо, а є для світу наче бездіяльним діячем.

• ЕТИКА

Етика Арістотеля також випливає з його онтології. Світ ви­никає внаслідок уподібнення матерії до Абсолюту. Для людини наближення до Абсолюту є її щастям. Отже, щастя є ціллю люд­ського життя. Саме тому етику Арістотеля прийнято називати евдаймонічною (εύδαιμονία - щастя). Як уподібнення до Абсо­люту вносить у матерію форми, так уподібнення до нього вно­сить у людину чесноти - αρετή, virtus. Чесноти є моральними формами душі, які дозволяють їй звільнитися від хаосу і пере­йти до порядку. Філософ поділяв чесноти на дві групи.

Особливе місце у філософії Арістотеля займають його полі­тичні погляди. Філософ вважав, що людині природньо жити у спільноті. Тому людина, на його думку, є ζωον πολιτικόν (суспіль­на істота). Людина може осягати щастя тільки у спільноті.

• ТВОРИ АРІСТОТЕЛЯ

На відміну від Платона, який присвятив літературній ді­яльності сорок років, Арістотель писав упродовж нетривало­го часу - тільки в період його керування Лікеєм. У цей пері­од його погляди були вже сформовані і за той час не встигли еволюціонувати. Тому й послідовність написання його творів геть неважлива. Втім Арістотель писав багато і на різні теми. Його твори систематизував керівник школи перипатетиків у Римі в першому столітті до РХ Андронік Родоський. Оскіль­ки Арістотелеві твори більш відомі в латинських перекладах, аніж у грецьких оригіналах, то і їхні латинські назви стали офіційними.

Проблеми логіки Арістотель розглядав у творах, які Андронік об'єднав у єдиний блок та назвав їх спільною назвою «Орґа- нон» (Όργανον, Organon), що означає «знаряддя», оскільки ло­гіка є знаряддям мислення.

S «Категорії» (Περί των κατηγορίων, Categoriae),

S «Герменевтика» (Περί έρμηνείας, De interpretatione),

S «Перша Аналітика» (Αναλυτικά Πρότερα, Analytica Priora),

S «Друга Аналітика» (Αναλυτικά Ύστερα, Analytica Posteriora),

S «Топіка» (Τόποι, Topica),

S «Заперечення софістів» (Περ ί σοφιστικών έλέγχων, De sophisticis elenchis).

Дотичними до логіки є твори Арістотеля:

S «Риторика» (’Ρητωρική, Ars Rhetorica),

S «Поетика» (Περί ποιητικής, Ars Poetica).

Природознавству Арістотель присвятив також кілька творів:

S «Фізика» або «Лекції з фізики» (Φυσική άκρόασις, Physicae Auscultationes),

S «Про душу» (Περί ψυχής, De anima),

S «Про виникання і зникання» (Περί γενέσεως καί φθοράς, De generatione et corruptione),

S «Про небо» (Περί ουρανού, De caelo),

S «Історія тварин» (Περί τά ζωα Ίστορίαι, Historia animalium),

S «Про виникнення тварин» (Περί ζώων γενέσεως, De Generatione Animalium),

S «Про частини тварин» (Περί ζώων μορίων, De Partibus Animalium).

Проблемам етики Арістотель присвятив роботи:

S «Нікомахова етика» (Ηθικά Νικομάχεια, Ethica Nicomachea або De moribus ad Nicomachum),

S «Велика етика» (Ηθικά Μεγάλα, Magna Moralia),

S «Евдемова етика» (Ηθικά Εύδήμεια, Ethica Eudemia),

S «Економіка» (Ο ίκονομικά, Oeconomica),

S «Політика» (Πολιτικά, Πολιτικά).

Втім, для окреслення богословських поглядів Арістотеля найважливішим твором є «Метафізика» (Τά μετά τά φυσικά, Metaphysica), тобто збірка чотирнадцяти творів, присвячених філософським питанням.

• АРІСТОТЕЛІЗМ

У 322 році до РХ Арістотель помер, залишивши після себе чис­ленні твори і групу послідовників, та ввійшовши в історію люд­ства, поряд із Платоном, як один із найбільших філософів усіх часів і народів, вплив якого переоцінити неможливо.

> Після Арістотеля його школу очолив його найближчий учень Теофраст (Θεόφραστος, 372/370-288/286 до РХ). Він був плідним автором, який приклав багато зусиль для впорядкуван­ня робіт та ідей Арістотеля. Проте він не ввійшов у історію дум­ки як творчий мислитель. Вірність учителю не дала йому мож­ливості розвинути власні ідеї. Єдине, що відрізняло філософію Арістотеля і філософію Теофраста, - це наголоси у теорії причин. Якщо Арістотель вважав головною причиною (causa prima) ціль, то Теофраст на перше місце висував дієву причину.

> Після смерті Теофраста схолархом Лікею став Стратон (Στράτων, бл.340-бл.268 до РХ). Його внесок у філософію також не був оригінальним. Стратон не відходив від ідей Арістотеля, а ставив собі за ціль лише систематизувати і популяризувати вчення філософа. Четвертим схолархом Лікею був Лікон (Λύκων, бл.299-бл.225 до РХ), який також не став самостійним мисли­телем. Ціцерон писав про Лікона, що він був добрим ритором, але не мав що сказати. Те саме стосується й наступних керів­ників Лікею Арістона (Αρίστων), Крітолая (Κριτόλαος), Діодора (Διόδωρος), Ерімнея (Έρυμνεύς). Ці мислителі, отримавши від Арістотеля величезний творчий спадок, обрали для себе шлях вірності вчителю і популяризації його вчення, відстоюючи йо­го в дискусіях наукового світу. В першому столітті до РХ Лікей в Атенах закрився. Сьогодні невідомо, що саме стало причиною закриття школи, однак найвірогідніше, що до цього призвели наслідки Мітрідатових війн, тобто низки військових сутичок між Понтійським царством, де правив Мітрідат VI, і Римом.

> Після закриття Лікею в Атенах діяльність послідовників Арістотеля не припинилася, але перенеслася в інші точки світу. Найвидатнішим послідовником Арістотеля у першому столітті до РХ був АндронікРодоський (Ανδρόνικος). Після закриття Лікею твори Арістотеля більше не могли зберігатися в порядку. Тому вони потребували нового впорядкування. Римський диктатор Сулла привіз до Риму збірку текстів Арістотеля і Теофраста, які досі зберігалися в приватній книгозбірні атенянина Апеллікона. Саме за впорядкування цих текстів узявся Андронік. Всі тексти Арістотеля, які відомі сьогодні, а також їхня класифікація, - це заслуга Андроніка. Відомо, що Андронік зібрав воєдино тракта­ти Арістотеля присвячені темі, яку філософ називав «першою філософією». Їх Андронік видав у єдиній збірці, давши їм назву «Метафізика». Окрім класифікації і впорядкування Арістоте- левих текстів, Андронік писав на них коментарі, а також уклав біографію Арістотеля. Збірки, укладені Андроніком, стали дуже популярними.

> У першому столітті до РХ діяв ще один видатний вчений, який залишив свій вагомий слід в історії філософії, - Миколай з Дамаску (Νικόλαος). Він підтримував дружні відносини з юдей­ським царем Іродом та римським імператором Октавіаном Ав- ґустом. Миколай був видатним істориком, який написав одну з найґрунтовніших історій світу. Захоплюючись філософією Аріс- тотеля, Миколай переклав його твори в редакції Андроніка си- рійською мовою, що дало можливість арістотелізму вкоренити­ся в Сирії. Згодом арістотелізм, завдяки перекладам Миколая, вплинув на антіохійську школу християнського богослов’я та на мусульманських перипатетиків.

> Все ж найвидатнішим античним коментатором Арістотеля був Олександр Афродизійський (Αλέξανδρος), який жив на межі ІІ- ІІІ століть після РХ в Малій Азії. За його видатні коментарі, його називали έξηγητής (екзеґет, коментатор). Олександр вважаєть­ся останнім істинним коментатором творів Арістотеля. Всі, хто брався за їх тлумачення після нього, коментували Арістотеля у світлі інших філософських учень, як наприклад мусульманські перипатетики бачили Арістотеля у світлі неоплатонізму. Пере­клади коментарів Олександра латиною лягли в основу європей­ського арістотелізму.

Завдяки поширенню творів Арістотеля в Сирії, роботи філо­софа згодом потрапили до арабомовних мислителів, які зазви­чай презентувати себе як коментатори Арістотеля. Саме через арабомовний світ твори Арістотеля потрапили до Іспанії, а звідти до всієї Європи, заклавши основи філософії зрілого се­редньовіччя.