10.5. БОГОСЛОВ’Я ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ

Католицьке богослов’я після Другого Ватиканського Собору відзначається відсутністю домінантної школи, яка б визначала стиль мислення богословів сучасності, як це було, до прикладу, у середньовіччі, коли богослов’я базувалося на схоластичних принципах.

Навіть враховуючи, що схоластика не була ідейним монолітом, а становила радше суму богословсько-філософських поглядів, вона єднала мислителів ідейними та методологічними засадами. ХХ століття відхилило схоластику як застарілі методи осмислення світу і буття. Спроби її відновити не увінчалися успіхом. Свобода думки, початок якої поклав Другий Ватиканський Собор, виразилася у багатстві міркувань і різноплановості думок. Як наслідок, утворилася ситуація, яка на перший погляд видається хаосом. Виникнення різних богословських шкіл та їхня партикулярна діяльність не дозволяють випрацювати єдиний богословський вектор думки. Однак цей примарний хаос пророкує гідне майбутнє богослов’ю: він накопичує багатство думок та ідей, які врешті обов’язково сформуються в домінуючу систему, яка відзначатиметься багатогранністю осмислення дійсності. Це - не хаос руйнування, а хаос становлення, народження і розвитку. Крок за кроком богословська дискусія формує масивну глибину думки. Ситуація роздробленості притаманна не тільки богослов’ю; вона повсюди присутня в сучасному світогляді. Сьогодні немає домінуючих систем ані у філософії, ані в гуманітарних науках. Інколи цю ситуацію звуть кризою.

• АНРОПОЛОГІЯ

В богословській антропології після Другого Ватиканського Собору найбільш новаторським була сама гострота постановки проблеми. Ніколи досі феномен людини не наближався настільки близько до епіцентру богословської дискусії. Людина з учасника процесу спасіння перетворюється у плацдарм спасін-

ня. Мислителі сучасності усвідомлюють, що вся історія спасіння обертається навколо людини. Воднораз католицькі богослови ХХ століття уникають крайнощів, в які потрапили мислителі Просвітництва, яким людина видавалася абсолютно доброю, гріх відходив на задній план і зникав із сторінок наукових праць, а Бог, як фундамент християнства, замінювався моральним законом і розумом людини.

Католицькі богослови завжди з осторогою сприймали надмірні уповання на людські можливості, і розуміли, що людина спроможна до добра і морально-духовного зросту тільки завдяки контакту із джерелом добра, яким є Бог. Тому возвеличення людини в сучасному богослов’ї супроводжується постійним застереженням, що істинною сутністю людини є її спрямованість до Бога. Отож, у центрі сучасної богословської думки опинилася людина. Богослов’я після Другого Ватикан- ського Собору не тільки звернуло особливу увагу на людину, а й здійснило успішні спроби поглянути на усі напрями богословської рефлексії крізь призму людини. Ці напрацювання стали реалізацією напрямних, закладених Собором, який визначив пастирську діяльність Церкви першорядним завданням християнства. Антропологізація богослов’я є адекватною відповіддю на інкультураційний виклик сучасного світу. Людина завжди відігравала важливу роль у християнстві. Однак саме сучасність поставила людину не тільки на п’єдестал християнських цінностей, а й побачила у ній ключ для розуміння істинного змісту євангельської проповіді Христа, яку Церква повинна передати його народові. Виходячи з тези про Божу присутність в людині як істинну сутність людськості, сучасні богослови підкреслюють таємничість і неможливість достеменного дефініювання людини. Якщо людина є собою завдяки присутності у ній Бога, а Бог є для людини Абсолютною Таємницею, сутність якої закрита від людини, тоді й людина не може бути дефінійованою, тобто є абсолютною таємницею. Вона перевершує суму своїх характеристик і не розчиняється у світах, громадянином яких вона є.

• НЕОСХОЛАСТИКА

У ХХ столітті католицьке богослов’я розвинуло численні цікаві напрями, які надихалися Другим Ватиканським Собором та змінами у соціальному житті народів світу. Першим напрямом, який відіграв свою роль у богослов’ї ХХ століття, була неосхоластика. Вона не була новим явищем у богословській думці, оскільки його історія тягнеться ще від середньовіччя. У XVII-XIX століттях неосхоластика була головним напрямом у католицькій думці.

Багато католицьких богословів цього часу бачили в ученні Святого Томи ідеальну систему, яка дає відповіді на всі питання віри і не допускає різноманіть у трактуваннях, чим охороняє католицьке віровчення від єресей. ХІХ століття породило модерністські напрями у богослов’ї, які стали опозицією до неосхоластики. Однак більшість католицьких богословів стояли на позиціях неосхоластики. Щоби вберегти бастіон католицького віровчення від ударів модернізму, Папа Папи Лев ХІІІ у 1879 році проголосив енцикліку «Aeterni Patris», а Папи Пій Х у 1907 році проголосив енцикліку «Pascendi Dominici gregis». В обох енци- кліках томізм проголошувався нормативною філософсько-богословською позицією Церкви, і на ньому католицькі навчальні заклади зобов’язувались основувати навчання. В оточенні Папи Лева ХІІІ сформувались найактивніші популяризатори томізму. Головне місце серед них займав Кардинал Дезіре Жозеф Мер- сьє (Desire Joseph Mercier, 1851-1926), який був архиєпископом Брюсселю-Мехелена і Примасом Бельгії. До того, як він став єпископом, він навчався в Римі, де й захопився ідеями томізму, а після повернення до Бельгії став його найактивнішим популяризатором. В 1889 році він створив у Лювенському університеті Інститут філософії, який став важливим центром поширення то- мізму. В 1894 році він заснував журнал «Revue Neo-Scolastique», який став рупором томізму. В 1946 році цей журнал був перейменований у «Revue philosophique de Louvain». Мерсьє розглядав типово схоластичні питання, які середньовічні мислителі перейняли від Арістотеля, а саме відношення форми і матерії, акту і потенції, душі як forma substantialis corporis, докази існування Бога, проблему Бога як actus purus, теорію причин, серед яких традиційно виділяв causa materialis, causa formalis, causa efficiens та causa finalis, тощо. Проте в його доробку з’являлися й оригінальні ідеї. До таких належить його розробка проблеми істини. Мислитель вважав, що проблема істини є основною у філософії, проте не повністю розкрита у філософській дискусії.

Визначення істини залежить від правильності вибору критерію. Мерсьє поставив перед собою ціль обрати критерій визначення істинності. Таким критерієм стало для нього відповідність суб’єкта і предиката судження. Якщо суб'єкт і предикат взаємно відповідні, тоді судження істинне. Отже, з критеріології Мерсьє випливає, що істинність закладена у судженні.

Основну роль у розвитку неосхоластики відіграв французький мислитель Жак Марітен (Jacques Maritain, 1882-1973). Йому належить авторство специфічного напрямку, іменованого інтегральним гуманізмом. Марітен ставив собі за ціль узгодити і поєднати томізм із французьким екзистенціалізмом Сартра, Марселя, Мерло-Понті, Камю та інших. Марітен не бачив перспективи гуманізму, сепарованого від духовності. Людина може розвивати свої найбільш сутнісні задатки тільки у зв'язку із Богом. Так, інтегральний гуманізм став поєднанням християнського світогляду з антропологічним налаштуванням сучасної філософії. Про важливість досягнень Марітена можна робити висновок принаймні з того, що Папа Павло VI в енцикліці «Populorum progressio» назвав інтегральний гуманізм ціллю, до якої прагне Католицька Церква. Ще одним важливим представником неосхоластики був Етьєн Жільсон (Etienne Gilson, 1884-1978). Саме його перу належать виклади аналізу томістичного розрізнення сутності (essentia) та існування (existentia). Жільсон вважав, що розрізнення цих понять і їх розвиток у філософській дискусії є заслугою виключно Томи. Платон і Арістотель, на думку Жільсо- на, наголошували лише на сутності, а екзистенціалісти ХХ століття - на існуванні. І тільки Тома прогледів їхню відмінність. Філософ дискутував з неотомістами Лювенського університету, які починали свої розмисли з гносеології, з якої переходили до метафізики. Він вважав, що такий підхід неправильний. Метафізика є обґрунтуванням епістемології, а не навпаки. У християнському віровченні Жільсон виокремлював дві групи істин. Перша з них - це богословські істини, які дані людям через одкровення і не можуть бути осягнутими лишень людським розумом.

Інша група істин - це філософські істини. Їхня особливість у тому, що вони осягнуті людським розумом, однак історично вкорінені в одкровенні та збережені завдяки йому. Філософ підкреслював, що християнські філософські істини можуть бути осягнуті розумом, але тільки в особливих умовах, якими є християнське середовище. До таких істин належать існування Бога, свобода людини тощо. Ці істини не потребують об'явлення Божого, щоби їх усвідомити. Однак для їх пізнання необхідне середовище, в якому загострюється духовне відчуття. Про розрізнення істин, які людський розум може пізнати самостійно, і тих, які даються людині виключно через Боже одкровення, писав ще Тома. Однак, Тома не згадував про духовне середовище, в якому ці істини можуть осягатися і, що особливо важливо, зберігатися. Неосхоластика поширилася не тільки у франкомовному просторі. Вона охопила весь католицький світ.

Не менше, аніж франкомовні філософи, до розвитку неосхоластики спричинилися й німецькомовні мислителі. Одним із найвідоміших німецьких філософів, який вніс свою вагому лепту у розвиток неосхоластики, був єзуїт Йоганнес Баптіст Лотц (Johannes Baptist Lotz, 1903-1992). Його позиція формувалася під впливом Марешаля і в опозиції до Канта. Лотц намагався запре- зентувати томізм у світлі екзистенціалізму, і цією концепцією побороти кантіанство. Протилежні засади визначали погляди австрійського єзуїта Емеріха Корета (Emerich Coreth, 1919-2006), який у своїх творах намагався поєднати томізм і кантіанство. Метафізичні розмисли Корета починаються з епітемологічних засновків у стилі Канта, і лишень після їх ретельного осмислення переходять до томістичної метафізики. Неосхоластика ХХ століття була радше набором шкіл і напрямків, а не групою абсолютних однодумців. Більшість неосхоластів у своїх міркуваннях опиралися не лише на Тому. Вони ставали фундаторами спроб синтезу томізму і новочасної філософії. Так, неосхоластика була спробою зберегти метод філософсько-богословського аналізу, застосованого Томою та його однодумцями.

Неотомізм ніколи не став стовідсотковим відродженням чистого томізму. Неосхоласти ХХ століття сприймали філософію і богослов’я Томи крізь призму сучасних їм філософських повчань та намагалися прокласти містки між традиційним середньовічним томіз- мом і течіями сучасної філософії. Неосхоластика, хоч і творилася за адміністративної підтримки Церкви та ставила перед собою ціль побороти модерністські віяння у католицькому богослов’ї, все ж вторувала шлях новому богослов’ю.

• БОГОСЛОВ'Я ВИЗВОЛЕННЯ

Одним із напрямів католицької думки є богослов’я визволення (Teologia de la liberacion), яке розвинулось у Латинській Америці. Найбільш значущими ідеологами богослов’я визво- лення були священик із Перу Ґуставо Ґутьєррез Меріно (Gustavo Gutierrez Merino, народжений у 1928 році), священики з Нікарагуа Ернесто Карденаль Мартінес (Ernesto Cardenal Martinez, народжений у 1925) та його брат Фернандо Карденаль Мартінес (Fernando Cardenal Martinez, 1934-2016), священик з Бразилії Леонардо Бофф (Leonardo Boff, народжений у 1938 році) та інші. Богослов’я визволення підтримував архиєпископ Сан- Сальвадору Блаженний Оскар Арнульфо Ромеро-і-Ґальдамес (Oscar Arnulfo Romero-y-Galdamez, 1917-1980), якого розстріляли бойовики за його активний захист обездолених. В основі богослов’я визволення стоїть прагнення Церкви домогтися рівних прав для всіх членів суспільства, подолати бідність та забезпечити всім рівні блага. Країни Латинської Америки після звільнення від іспанської та португальської колонізації не зуміли розвинути економіку та демократичні інституції державного управління. У більшості країн утворились диктатури, які пригнічували просте населення. Люди не мали доступу до системи освіти, не були захищені якісним законодавством, не могли користуватися якісною медициною тощо. Все це спричинювало революційні настрої. Латиноамериканське католицьке духовенство від початку колонізації боролось за права поневолених, захищаючи індіанців, рабів та бідняків, а тому звикло захищати бідних і нещасних. Усвідомлюючи вражаюче порушення прав людини, священики виступили із закликом до повалення диктатур та перебудови суспільства. Оскільки такі заклики окремих священиків були небезпечними пануючим режимам, у багатьох країнах Латинської Америки почались переслідування прихильників богослов’я визволення. В умовах терору цей напрям богословської думки швидко перейшов від теорії проповідників і професорів до революційної практики.

В основі богослов’я визволення лежать декілька базових ідей.

- По-перше, суспільство, яке склалось у латиноамериканських країнах, є структурою гріха. Терміном «структура гріха» прихильники богослов’я визволення називали такі соціальні відносини, які обмежують свободу волі людини та змушують її до гріха. В такій структурі людина повинна чинити гріх; в іншому випадку структура її знищить. Структура гріха не може переродитися; її потрібно тільки знищити. Прихильники богослов’я визволення уявляли Христа революціонером, який зруйнував структуру гріха його часу.

- По-друге, спасіння неможливе без політичної, економічної та соціальної свободи. В умовах перебування у структурі гріха, людина не може вільно реалізовувати свої добрі прагнення. Тому необхідно зруйнувати ті чинники, які стоять на перешкоді осягненню свободи і спасіння.

- По-третє, базовими елементами щасливого суспільства є загальнодоступна освіта і медицина.

- По-четверте, побудова Царства Божого у цьому світі передбачає встановлення суспільства свободи, верховенства права та демократії. Ставлення Католицької Церкви до богослов’я визволення було неоднозначним. Керівництво Церкви відзначало його добрі сторони: турботу про бідних, прагнення побудувати суспільство свободи та сформувати правові відносини тощо. Воднораз керівництво Церкви осуджувало його негативні сторони: надмірну політизацію Церкви, заклики до збройної боротьби, елементи соціальної ненависті на противагу християнським ідеалам любові тощо.

• ДРАМАТИЧНЕ БОГОСЛОВ'Я

Однією з концепцій сучасної релігійної думки стало драматичне богослов’я. Цей погляд розвинувся одночасно у трьох конфесіях. Драматичне богослов’я презентується швейцарським кальвіністським богословом Карлом Бартом, шведським лютеранином і єпископом Ґустафом Емануелем Гільдебрандом Ауленом та швейцарськими католицькими професорами богослов’я Гансом Урсом фон Бальтазаром і Раймундом Шваґром. Найбільший внесок у розвиток драматичного богослов’я здійснив швейцарсько-австрійський богослов, єзуїт, професор і декан факультету католицького богослов’я Іннсбрукського університету Леопольда-Франца Раймунд Шваґер (Raimund Schwager, 1935-2004). Він спробував прирівняти історію спасіння до театрального дійства. У праці «Ісус у драмі спасіння» богослов виклав історію спасіння як драму з п’яти дій. Перша дія, яку Шваґер назвав «Зламане панування Бога», відображає відхід людини від Творця в момент гріха Адама. Другу дію богослов назвав «Відхилення Божої влади і суд»; вона відображає історію відходу людства від Бога. Третя дія - «Носій спасіння під судом» - відображає земне життя і хресну жертву Ісуса Христа, який, всупереч непослуху людини, приніс їй спасіння. Четверта дія, яка отримала назву «Воскресіння Сина і вирок небесного Отця», виражає кульмінаційну точку історії спасіння. П'ята дія - «Святий Дух і нове помазання» є розв'язкою священної історії.

• КЕРИГМАТИЧНЕ БОГОСЛОВ'Я

Розвиток богослов'я ХХ століття характеризується також напрямком, який отримав назву керигматичне богослов'я. Як і драматичне, керигматичне богослов'я є міжконфесійним, тобто до його фундаторів зачисляються як католицькі, так і протестантські богослови. В основі керигматичного богослов'я стоїть прагнення змінити центр богословської думки з переконування та раціональних розмислювань на проповідь. Як і драматичне богослов'я, керигматика є антитезою до ліберального протестантизму, фундатори якого прагнули знайти порозуміння з просвітницьким ідеалом раціональності та перетворювали євангельські правди у філософські концепти. ХХ століття відкрило неспроможність лібералізму привести людину до Бога і ним дарованого спасіння. Церква очікувала від богослов'я проповідь Слова Божого, а не розумових спекуляцій. Іншим підмурком ке- ригматичного богослов'я став наголос на самій керигмі, тобто на вічному і незмінному змісті Слова Божого, яке не підлягає релятивації внаслідок зміни світоглядних віянь у світі слухачів Євангелія. Центром керигматичного богослов'я стало поняття κήρυγμα, яке присутнє в богословській термінології від часу писань мужів апостольських. Керигма первісно означала зміст підготовчих наук до Хрещення. Ранні християни, ретельно ставлячись до підготовки до вступу в Церкву, проводили тривалу підготовку оглашенних, які повинні були пізнати основи віри. Те, що вивчали оглашенні, називали керигмою. Згодом керигма почала означати сутність християнської віри і поза контекстом Хрещення. Цим терміном і до нині окреслюють фундаментальні віровчительні істини. Для творців керигматичного богослов'я керигма є не плодом креативної релігійної творчості, а істиною, проголошеною Богом у Святому Письмі. Ця істина передається традицією Церкви і є незмінною з плином епох. Керигматичне богослов'я стало основною віхою думки німецько-американського лютеранського богослова і релігійного філософа Пауля Йоганнеса Тілліха (1886-1965). Богослов розрізняв філософську та керигматичну теології. При цьому філософською теологією він називав не філософське вчення про Бога (theologia naturalis), як цей термін традиційно вживався, а філософсько-світоглядну систему середників інкультурації. Натомість, керигматичне богослов’я є для Тілліха основою віри, яка проповідується за посередництвом філософських напрацювань цивілізації. Мислитель вважав, що для проповіді необхідні обидва складники, проте філософська теологія, як форма проповіді чи зовнішнє обрамлення Слова Божого у слово людське, не повинна витісняти і замінювати собою керигматичну теологію, яка є змістом християнства і саме її проповідує Святе Письмо. Якщо у проповіді правильно розставлені акценти і слово проповідника обрамлює керигму, тоді теологія відображає своє істинне значення «Λόγος του Θεού», де Λόγος сприймається як синонім до «λέξη», а не до «επιστήμη».

В католицькому богослов’ї керигматичну парадигму розвинули іннсбрукські професори Юнґманн та брати Ранери. Австрійський єзуїт Йозеф Андреас Юнґманн (1889-1975) відзначився як радник Другого Ватиканського Собору та активний втілювач його постанов. Особливе значення в його практичній церковній діяльності займає реформа літургії в дусі Собору. Свої погляди в царині керигматичного богослов’я мислитель висловив у праці «Блага вість і наша проповідь віри». Керигматичне богослов’я Юнґманн сприймав як добрий шлях до віднови істинного християнського духу. В керигмі богослов вбачав істинне християнство, на відміну від культурних нашарувань, які він називав звичним християнством. Важливу роль у розвитку керигматич- ного богослов’я відіграв єзуїт Гуґо Ранер (1900-1968). У своїх численних працях, передовсім у монографії «Богослов’я проповіді» він виклав своє бачення керигматичного служіння Церкви, яке червоною ниткою проходить крізь патристичну і середньовічну традицію християнства.

• ТЮБІНҐЕНСЬКА ШКОЛА

Неабияке значення в розвитку богослов’я ХІХ-ХХ століть зайняла Тюбінґенська школа, впливи якої на сучасні розв’язки богословських проблем залишаються достатньо великими. Зародилася ця школа в рамках протестантизму. Її засновником вважається Фердинанд Крістіан Баур (1792-1860). У своїх працях Баур здійснив перші кроки історично-критичного вивчення Біблії. Богослов ставив перед собою питання про відношення Нового Завіту до Старого. Ретельно вивчаючи новозавітні тексти, він прийшов до висновку про те, що Новий Завіт є ареною боротьби двох поглядів. Згідно першого, Старий Завіт залишається зобов’язуючим для новозавітного християнства, а його приписи не відміняються Христом. Дослідник вважав, що цю позицію найактивніше захищав Апостол Петро, тому Баур її називав «петризмом». Згідно другого погляду, Старий Завіт із приходом Нового відходить у минуле і втрачає свою обов’язковість. Фундатором такого погляду дослідник вважав Апостола Павла; тому цю позицію він називав «павлізмом». Ця боротьба поглядів, на думку Баура, тривала на межі І і ІІ століть, а вже у другій половині ІІ століття наступає примирення. Саме таке датування дало вченому підстави витворити свою систему датування виникнення новозавітних текстів: чим вищою є напруга петризму і павлінізму, тим старший текст. Сьогодні система, випрацювана Бауром, застаріла і не використовується в науці. Однак витворений ним історично-критичний метод отримав широке застосування. В протестантському богослов’ї Тюбінґенська школа ХІХ століття дала цілу низку вчених, яких оцінюють по-різному. У 1835 році побачила світ праця представника цієї школи Давида Штрауса «Життя Ісуса», яка викликала величезний ажіотаж. Вчений увійшов в дискусію з ліберальним богослов’ям, яке намагалося раціонально витлумачити Святе Письмо. Ліберали пояснювали чудеса і розповіді про надприродні аспекти Біблії як літературні гіперболізації. Штраус не погоджувався з таким способом тлумачення. Він намагався провести ретельний аналіз новозавітних текстів, щоби вияснити, наскільки вони відповідають дійсності. Дослідник дійшов до висновку, що Святе Письмо є лише людським літературним твором; у ньому немає Божого об’явлення, а тому для нього допустима авторська фантазія. Такі висновки показують негативну сторону історично-критичного методу, коли вчені, задля вивчення людської сторони Святого Письма, відкидають її основу - Боже об’явлення і Боже авторство, які є суттю Біблії. Саме, враховуючи такі результати наукових досліджень Тюбінґенської школи, вона отримала високі оцінки філософів-атеїстів.

Поряд з протестантською Тюбінґенською школою розвивалась і аналогічна католицька. Її засновниками вважаються професор Йоганн Себастіан фон Дрей (1777-1853) та два його учні Йоганн Адам Мьоллєр (1796-1838) і Йоганн Баптіст фон Гір- шер (1788-1865). Найвідомішим прихильником Тюбінґенської католицької школи поза Тюбінґенським університетом став Франц Антон Штавденмаєр (1800-1856), який був професором католицького богослов’я в університетах Ґіссен і Фрайбурґ-ім- Брайсґав. Найгучнішим рупором Тюбінґенської католицької школи вважається Йоганнес Єванґеліст фон Кун (1806-1887). Ці богослови перейняли від протестантських колег історично- критичний метод вивчення Біблії, однак зуміли уникнути нігілістичного ставлення до Божественного об’явлення і Божого авторства Святого Письма. Саме в цьому аспекті полягає кардинальна відмінність між протестантською і католицькою Тю- бінґенськими школами. Тюбінґенські католицькі біблісти стали першими дослідниками Святого Письма нового типу. З початком їхньої діяльності в католицькому біблійному богослов’ї починається вкорінення історично-критичного методу, який, однак, не відразу отримав повсюдне визнання в Католицькій Церкві. Після Другого Ватиканського Собору Католицька Церква по- новому поглянула на вивчення Біблії. Як наслідок, відродилася Тюбінґенська католицька школа. Її відродження стало заслугою професора Тюбінґенського університету Йозефа Руперта Ґізель- манна (1890-1970).

<< | >>

↑

Источник: Шепетяк Олег Михайлович. Історія релігій. Том третій. - Жовква: Місіонер,2020. - 856 с.. 2020

Еще по теме 10.5. БОГОСЛОВ’Я ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ:

- История религий -