6.6. ФІЛОСОФІЯ І БОГОСЛОВ’Я ПЛАТОНА

Найбільш видатною постаттю в історії європейської думки був Платон (Πλάτωνας, 427-347). Найвлучнішою характерис­тикою значення Платона у світовій філософії є висловлювання Альфреда Вайтгеда: «Найнадійнішою загальною характеристи­кою європейської філософської традиції є те, що вона є серією приміток до Платона».

Платон багато писав, і його твори добре збереглися. Філософ викладав свої думки у формі діалогів, у яких головним героєм переважно був Сократ. До нашого часу дійшли 34 твори Платона. З них 24 твори не викликають сумніву щодо того, що їх справді написав Платон. Оскільки Платон писав майже сорок років, то його погляди дещо змінювались це дає підстави поділити діа­логи на три періоди.

До ранніх творів Платона належать: «Апологія Сократа» (Απολογία Σωκράτους), «Хармід» (Χαρμίδης), «Евтидем» (Εύθύδημος), «Евтифрон» (Εύθύφρων), «Іон» (Ίων), «Кра- тіл» (Κρατύλος), «Крітон» (Κρίτων), «Лахес» (Λάχης), «Лісій» (Λύσις), «Менексон» (Μενέξενος), «Менон» (Μένων), «Федон» (Φαίδων), «Протагор» (Πρωταγόρας) і «Бенкет» або «Симпо- зій» (Συμπόσιον).

До середнього періоду належать: «Парменід» (Παρμενίδης), «Федр» (Φαϊδρος), «Держава або Політея» (Πολιτεία) і «Тее- тет» (Θεαίτητος). До пізніх творів належать: «Крітій» (Κριτίας), «Закони» (Νόμοι), «Філеб» (Φίληβος), «Політик» (Πολιτικός), «Софіст» (Σοφιστής) і «Тімей» (Τίμαιος).

До творів, щодо Платонового авторства яких існують сумні­ви, належать: «Алкібіан Перший» (Αλκιβιάδης πρότος), «Гіп- пій Старший» (Ιππίας μείζων), «Гіппій Молодший» (Ιππίας έλάττων), «Клітофон» (Κλειτοφων) і «Теаґ» (Θεάγης).

Щодо ще п'яти творів, приписаних Платону, доведено, що вони філософу не належать: «Алкібіад Другий» (Αλκιβιάδης δεύτερος), «Філіп Опунський» (Φίλιππος ό Όπούντιος), «Супер­ник» (Άντερασταί), «Гіппарх» (Ίππαρχος) і «Мінос» (Μίνως).

• ВЧЕННЯ ПРО ІДЕЇ

Філософія Платона дуже багатогранна; вона охоплює весь спектр філософських проблем і враховує досягнення всіх мисли­телів, які працювали до нього. Першою темою філософії Плато­на є його онтологія (вчення про буття). Вона є спробою Плато­на відповісти на питання, що таке добро, тобто на питання, на яке Сократ відповіді не дав. Міркуючи про будову світу, Платон, під впливом Парменіда і Евкліда, не вважав емпіричний світ іс­тинним буттям. Він розумів, що перш, ніж з’являється якась річ, мусить існувати її проект, її ідея. Спершу у майстра чи митця з’являється ідея речі, і аж тоді ця ідея втілюється. Результат не завжди ідеальний; часто виготовлена річ є не настільки доско­налою, як її ідея. Щоби пізнати сутність речі, недостатньо її поба­чити, а потрібно проникнути до її ідеї. Яскравим прикладом цьо­го є мала дитина, яка тільки пізнає світ. Дитина, коли побачить якусь річ уперше, запитує батьків, чим ця річ є. Це означає, що з емпіричного сприйняття речі, про неї мало що можна дізнатися. Щоби знати, чим річ є, потрібно сягнути до її ідеї, яка не схоплю­ється в досвіді. Якщо кожна річ існує тільки тому, що попередньо існувала її ідея, то і світ, як велика річ, якщо він існує, мусить ма­ти свою ідею. Оскільки світ не є цілісною річчю, а набором речей, то й ідей повинно бути багато. Так, Платон доводив, що істинним буттям є ідеї (ί δέα), а світ є лишень втіленням цих ідей, до того ж далеко не завжди досконалим.

Ідеї є ментальною дійсністю, яка у філософії Платона отримує онтологічний статус. Їх є стільки, скільки предикатів можуть мати всі існуючі речі. Оскільки предикати є різні: більш загальні і більш конкретні, то й ідеї перебувають в певній єрархії, в якій більш загальні перебувають на вищому єрархічному рівні, ніж більш конкретні. Кожна більш конкретна ідея є партикулярним вираженням більш загальної. Найзагальнішою ідеєю є Добро (τό αγαθόν). Для Платона Добро є не тільки етичною катего­рією. Добре - це передовсім істинне буття. У міркуваннях про Добро Платон, як і Евклід із Меґари, ототожнював Сократове добро з Парменідовим буттям. Добро нічим не обумовлене; во- но є добром само по собі (αύτό αγαθόν). Отже, Добро ототожню­валося з Буттям, Істиною та Єдністю. Це ототожнення лягло в основу середньовічного вчення про трансценденталії (nomina transcendentia), тобто про базові поняття, які присутні в усіх ре­чах: добро (bonum), буття (ens), істина (verum) і єдність (unum). Саме Добро і є істинним Богом, від якого бере початок все суще.

Світ ідей (νοητός κόσμος) і світ речей (δόξα) не є двома різни­ми світами. Платон не був дуалістом. На його думку, існує тільки одна дійсність - Бог-Добро, який включає в себе ідеї. Світ ідей відображається в речах. Космологія Платона викликала низку запитань вже в античності. Платон писав, що світ створений на взірець (παράδειγμα, парадигма) ідей. Але відкритим залиша­лося питання про те, з чого він створений.

Платон вважав, що створення світу є історичним фактом, тоб­то світ має свій початок у часі. Світ не є вічним. Щоби унаочни­ти виникнення світу, Платон ввів поняття Δημιουργός (Деміурґ, Творець). Це слово до Платона використовувалося в побутовій грецькій мові. Воно походить від слів δήμος (дЄмос - земля, на­род) і έργον (ерґон - праця), й первісно означало землероба. В Платона Деміурґ не має персоніфікованих властивостей.

Платон у своїх ранніх діалогах писав, що між світом ідей і сві­том речей існує проміжна ланка - математичні категорії, уяв­лення про які Платон перейняв від піфагорійців. Наприклад, ідея червоного кольору втілена в багатьох червоних предметах, але в кожному з них вона втілена по-різному: в кожному черво­ному предметі насиченість червоного кольору різна, і цю наси­ченість визначає число. Або ж, щоби виготовити якийсь пред­мет, недостатньо знати тільки його форму (ідею), а необхідно також знати і його розміри (число). Отже, число є посередником між ідеями та речами. Під впливом піфагорійців Платонівська Академія культивувала математику. Коли, після розгрому піфа­горійського союзу, до Академії почали переходити члени союзу, тоді вивчення математики і культивування числа зросли в ній ще більше. В пізніх діалогах Платон настільки захоплювався піфагорійськими розмислами про число, що числа в його філо­софії майже замінили ідеї, а Добро сприймалося передовсім як Єдине (τό έν). Це загострення уваги на числі особливо розвину­лось у послідовників Платона, які працювали в Академії після його смерті.

• АНТРОПОЛОГІЯ

Оскільки світ є відблиском ідей, він влаштований розумно, і в ньому всьому присутні одні і ті самі принципи. Наявність у сві­ті речей вищого начала Платон називав Світовою Душею (ψυχή τοϋ κόσμου, anima mundi). Після Платона поняття Світової Душі розвинулось у платонізмі та у від нього залежних напрямах дум­ки. Сам Платон на основі свого вчення про Світову Душу побу­дував свою антропологію. Для Платона людина - це передовсім душа. Філософ вважав, що людські душі є не окремими сутностя- ми, а частинами Світової Душі. Оскільки Світова Душа є втілен­ням ідей у світі, то її завданням є зосереджуватись на істинному бутті - ідеях, а не на не-бутті. Ті частини, які відволіклись від споглядання ідей, потрапили в матеріальні тіла, й узалежнились від них. Платон проголошував: «Το μεν σωμά έστιν ήμϊν σήμα» (тіло є гробом душі). Тут Платон використовував гру слів σωμα (сома - тіло) і σήμα (сема - гріб). Завданням людини є звільнен­ня від тіла і будь-яких матеріальних прив’язаностей, та повер­нення до свого природного місця - Світової Душі. Для того, щоби осягнути поставлену ціль, потрібна праця над своїм духовним удосконаленням. Смерть не звільняє людину від її залежностей. Людина, яка за життя не прикладала зусиль для свого духовного звільнення, і після смерті залишатиметься зі своїми пристрас­тями. Ці пристрасті змушують душу знову народжуватися в ма­теріальних тілах, допоки людина не здолає зв’язку свого духа з тілом. У вченні про перевтілення душ Платон був однозгідним із Піфагором. Філософ вважав, що людська душа, хоч і має початок, все ж не має кінця; вона вічна.

• ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ

Теорія пізнання Платона побудована на його вченні про ду­шу. Проникливий геній Платона помітив основну проблему, яка відвічно стоїть перед епістемологією: яким чином розум ство­рює загальні висновки, враховуючи, що чуття спостерігають одиничні факти, а не універсальні принципи. Іншими словами, людський розум оперує загальними принципами, але досвід сприймає тільки одиничні факти. Одиничні факти не можуть перетворитися в загальні принципи. Це означає, що джерелом знання є не емпіричний світ. Звідки ж тоді беруться знання, і яка роль досвіду у процесі пізнання? - це питання стало основним для Платона. Він дав на нього відповідь, яка відповідала загаль­ній картині його філософії. Людська душа, як елемент Світової Душі, від створення світу спостерігала ідеї. Засвоюючи їх, вона отримала істинне знання. Однак, коли душа потрапила до мате­ріального тіла, вона забула те, що пізнавала у світі ідей. Кожна річ є одиничним втіленням ідей у не-бутті. Не-буття пізнавати неможливо, бо його немає. Єдиним раціональним сегментом ре­чі є парусія (присутність) в ній ідей. Сприймаючи в досвіді речі, розум впізнає в них ідеї. Тобто, спостерігаючи втілення ідей, ду­ша пригадує й самі ідеї, які спостерігала до свого народження. Так, речі є не джерелом знань, а тільки каталізатором пам'яті. Оскільки ідеї, на відміну від речей, універсальні, а саме їх при­гадує душа, то й знання є універсальними, а не партикулярними. З цієї епістемологічної схеми Платон робив висновок, що найви­щою формою діяльності, гідної людини, є пізнання, а не вироб­ництво. Душа покликана накопичувати знання, а не матеріальні речі. Тому філософія - це найвище і найбільш достойне занят­тя людини. Платон повторював за піфагорійцями розрізнення двох типів людської активності: θεωρία (теорія) - споглядання, вищий тип активності, і πραξις (праксіс) - діяльність, нижчий тип активності.

• ЕТИКА

Платон помічав, що кожне важливе рішення супроводжується внутрішньою боротьбою, при якій лунають наче два протилеж­ні голоси, один із яких закликає до добра, а інший - до зла. Ці спостереження надихнули Платона стверджувати, що людська душа є складним утворенням, і складається з трьох частин.

Перша - λογιστικόν (лоґістікон) - це вища і розумна частина душі, яка дає мудрі імпульси і пов'язує людину з ідеями.

Друга - επιστεμετικόν (епістеметікон) - це нижча і пристрас­на частина душі, яка дає дурні імпульси і втягує людину в залежність від матеріального світу.

Третя - τιμοιδές (тімойдЄс) - це нейтральна і виконавча час­тина душі, яка не ініціює жодної діяльності, а тільки вико­нує імпульси розумної і пристрасної частини душі.

Фактично, духовна боротьба ведеться тільки між двома пер­шими частинами. Платон вважав, що безсмертною є тільки ро­зумна частина душі. Людина є морально доброю і духовно до­сконалою, коли її життям керує розумна частина душі. На основі поділу душі на три частини Платон розробив свою етику. Він вважав, що людина тоді буде досконалою, коли кожна частина її душі осягне власну чесноту - αρετή (арете). Добром для розум­ної частини душі є мудрість - σοφία (софія), prudentia (пруден- ція). Мудрою є та людина, життям якої керує розумна частина її душі. Добром для пристрасної частини душі є поміркованість - σοφροσύνη (софросіне), temperantia (темперанція). Платон не

заперечував природні потреби людини повністю, але вимагав поставити ці потреби в рамки. Добром для виконавчої частини душі є мужність - ανδρέια (андрея), fortitudo (фортітудо). Навіть якщо дві попередні частини душі даватимуть найкращі імпуль­си, вони залишатимуться тільки в імпліцитному стані, якщо ви­конавча частина душі не матиме достатньої сміливості їх реалі­зувати. Коли людина осягає чеснот для кожної частини душі, во­на й назовні стає досконалою, тобто в ній з’являється і зовнішня чеснота - справедливість - δικαιοσύνη (дікайосіне), iustitia (юс­тиція). Ці чотири чесноти - мудрість, поміркованість, мужність і справедливість - під назвою quattuor virtutes cardinales (чоти­ри кардинальні чесноти) пройшли всю платонівську традицію і ввійшли до католицького катехизму.

• ТЕОРІЯ ПОЛІТИКИ

Відповідно до своїх антропологічних уявлень Платон буду­вав і свою теорію політики і держави. Філософ, у силу свого по­ходження і внаслідок спостережень за політичним життям йо­го батьківщини, вважав владу народу нещастям держави. Про­стий і неосвічений натовп керувати державою не може. Влада повинна бути прерогативою високоосвіченої аристократії ду­ха. Платон, як і всі його сучасники, не розрізняв між державою і суспільством. У той час ці поняття ототожнювалися. Держава для Платона - це гігантська людина, а тому в ній присутнє те, що й у людині. Якщо людська душа складається з трьох частин, то й держава складається з трьох прошарків. Першим прошар­ком, який відповідає розумній частині душі, є царі-філософи. До цього класу належать високоосвічені люди, здатні прийма­ти мудрі рішення. Зважаючи на їхню мудрість, Платон називав їх філософами, тобто тими, хто любить мудрість. А зважаючи на те, що саме в їхніх руках повинна зосереджуватися влада, називав їх царями. Другим прошарком, який відповідає вико­навчій частині душі, є воїни. Вони повинні характеризувати­ся передовсім мужністю, і обороняти країну. Третій прошарок відповідає пристрасній частині душі. До нього належать ті, хто виробляє продукцію і володіє засобами виробництва, тобто ре­місники і селяни. Платон вважав, що царі-філософи і воїни не повинні володіти жодним майном, і навіть не мати сімей. Тіль­ки за таких умов вони можуть повністю віддавати себе служін­ню країні. Представники третього прошарку можуть володіти приватною власністю, але й мають обов'язок утримувати царів та військових. Платон найбільше зосереджував свою увагу на першому прошарку, а третій його мало цікавив. Оскільки філо­соф найбільше писав про перший прошарок суспільства, яко­му не дозволяв мати приватну власність і умови життя якого були строго регламентовані, то і його ідеальна держава вида­ється жорстким комуністичним тоталітаризмом. Насправді ж, Платон закликав до відмови від власності тільки правителів і воїнів. Завданням держави є виховання аристократії. Платон стверджував, що уряд повинен регулювати всі сфери життя аристократів: уряд визначав, які книжки їм належить читати, яку музику слухати, який одяг носити, які страви їсти тощо. Доброго правителя, на думку Платона, потрібно готувати, а не обирати на керівні посади першого з краю, бо той, хто не навів ладу у власному житті, занапастить і країну.

Філософ намагався побудувати таку ідеальну країну, але йому це не вдалося. Опис ідеальної держави він виклав у діалозі «Дер­жава». Після того, як його наміри провалилися, його теорія дер­жави зазнала змін. Свою пізню теорію держави філософ виклав у діалозі «Закони». Різниця між ранньою і пізньою Платоновою теорією держави полягає в тому, що пізні погляди не такі кате­горичні; філософ став значно поблажливішим у своїх вимогах до виховання і регламентування умов життя народу.

Філософія Платона - це бездонний колодязь розмислів, які в різних конфігураціях зустрічаються в усі епохи європейської культури. Вплив Платона на всі сфери життя колосальний і до сьогодні. Його термінологією жваво послуговувалися християн­ські богослови, гностики і філософи всіх часів. Вчення про ідеї та культивування математики поклали початок науки в епоху Ренесансу. Після смерті Платона його Академія процвітала ще майже тисячоліття. Окрім неї, центрами платонівської філосо­фії стали Олександрія і Рим. Саме в цих культурно-філософських центрах розвивався середній платонізм і неоплатонізм.