6.7. РАННІЙ ПЛАТОНІЗМ

Коли Платон помер, його послідовники продовжували фі­лософські ідеї та надбання свого великого вчителя. В останні роки свого життя і діяльності Платон все більше захоплювався піфагорійською доктриною та філософським значенням чис­ла.

давня або перша Академія, схолархами (керівниками) якої бу­ли Спевсіпп (348-339), Ксенократ (339-314), Полемон (314­270) і Кратес (270-265), і в якій домінував синтез пізнього учення Платона та піфагорійців;

друга Академія, схолархами якої були Аркесилай (265-241), Лакид (241-225), Аванд (225-167) і Геґесин (167-165), і в якій домінували радикальні скептичні ідеї;

нова або третя Академія, схолархами якої були Карнеад (165­127), Клітомах (127-110) і Філон із Лариси (110-84), які роз­вивали поміркований скептицизм. Коли Академією керував Філон, відбувалися Мітридатові війни, під час яких римський диктатор Сулла завоював Атени і знищив Платонівську Ака­демію. Філон переїхав до Риму, де продовжив свою наукову і викладацьку діяльність.

Наступний період розвитку платонізму прийнято назива­ти середнім платонізмом, який уже не зосереджувався лише в одних Атенах, а також розвивався в Олександрії та Римі. В цей період розвивалися еклектичні ідеї, тобто платонізм тісно по­єднувався із стоїцизмом. Першим мислителем, який пропагував синтез платонізму та стоїцизму, і цим заклав основи середнього платонізму, був Антіох Аскалонський на межі І-ІІ століть до РХ.

При використанні цього терміну потрібно пам'ятати, що четвер­та Академія - це не заснований Платоном навчальний заклад, а період розвитку Платонової філософії, яка процвітала в Атенах, Римі й Олександрії. Академія як навчальний заклад в Атенах, після її зруйнування Суллою, була відновлена римським імпера­тором Марком Аврелієм у 176 році, і проіснувала до 529 року, коли її остаточно закрив візантійський імператор Юстиніан. Її останній схоларх Дамаскій емігрував з Атен, і помер в Олександ­рії в 550 році.

• СПЕВСІПП

Після Платона Атенську Академію очолив Спевсіпп (Хпеиотпоф), який був племінником Платона, сином Платоно­вої сестри Потони. Він був схолархом (керівником) Академії до 339 року до РХ. Про Спевсіппа збереглося дуже мало відомостей. Однак загальні риси його філософського вчення реконструюва­ти все ж таки можливо. Вихідним принципом філософії Спевсіп- па є теза, відповідно до якої причина не може мати ту саму при­роду, що й її наслідок, а повинна відрізнятися своєю сутністю. Перебуваючи під впливом піфагореїзму та пізніх ідей Платона, Спевсіпп стверджував, що джерелом буття усього сущого є Єди­не. Поняття «Єдине» було впроваджене Спевсіппом, однак до­вгий час після його смерті не отримувало належного розвитку. Воно відродилося аж у неоплатонізмі Плотина. Сьогодні, маючи достатньо матеріалу для реконструкції Спевсіппвого вчення, стало можливим побачити, що категорія «Єдине» впроваджена у філософський дискурс не Плотином, а Спевсіппом. Єдине Спев- сіппа - це джерело буття всього сущого. Оскільки, на його пере­конання, причина не може мати ту саму сутність, що й її наслідок, то якщо наслідок є буттям, причина не може бути буттям. Якщо все суще можна охарактеризувати якимись стверджувальними поняттями, то Єдине, як його причина не може нічим окреслю­ватися. Про нього неможливо навіть сказати, що воно є, позаяк буття - це певна стверджувальна характеристика.

Щоби Єдине могло пізнати себе, тобто окреслити стверджу­вальними категоріями, воно повинно виразитися назовні. Ви­раження є виходом зі себе, тобто формуванням зі себе інших сутностей. Оскільки Єдине - неподільне, то воно не може зі себе нічого виділити. Для вирішення цієї дилеми Спевсіпп увів прин­цип Двійки, як другого, після Єдиного, єрархічного рівня буття. Двійка - це не щось суще, а принцип роздвоєння, джерело мно­жинності, яке уможливлює багатогранність виражень Єдиного. Двійку можна назвати потенційним буттям, а не актуальним. Спевсіпп вважав, що моральні категорії добра і зла можуть за­стосовуватися тільки до актуального буття. Позаяк Єдине немає жодних стверджувальних характеристик, а Двійка не є актуаль­ним буттям, то вони не є ані добрими, ані злими. Цим Спевсіпп відійшов від переконань Платона, принаймні від його ранніх по­глядів, відповідно до яких джерелом усього сущого є Добро.

Світ побудований розумно. Відповідно, на якомусь етапі кос­мічної єрархії повинен розміщуватись Розум, за принципом яко­го упорядкований світ. Спевсіпп не міг його розмістити на рівні Єдиного, позаяк основною функцією Розуму є окреслювати сут­ності поняттями, а Єдине не має поняттєвих виражень. Філософ ототожнив Розум із Двійкою. Іншими словами, Розум існує там, де є множинність. В рамках цих міркувань Спевсіпп висловив цікаві богословські міркування. Розум він називав Богом. Отже, та сутність, яку Спевсіпп називав Богом є не найвищим рівнем космічної єрархії. Що саме мав на увазі Спевсіпп, ототожнюючи Розум із Богом, викликає багато питань.

Наявність Двійки вносить у потенційне буття множин­ність, тобто можливість виразитися у багатоманітті форм. Так з’являються сутності. Якщо Платон чистими сутностями вважав ідеї, а наступний єрархічний рівень буття, на його думку, за­ймали числа, то Спевсіпп повністю відмовляється від поняття ідеї. Воно в його вченні замінюються числами. Якщо Єдине та Двійка є числами, то й наступні рівні буття є числами. Спевсіпп, як і піфагорійці, вважав, що всі сутнісні характеристики можна описати числом. Відповідно, на етапі числа трансцендентність Єдиного і потенційне буття Двійки перетворюється в актуальне буття. На цьому рівні вже можна говорити про буття і сутності. Якщо тут наявні сутності, то їх можна охарактеризувати онтоло­гічними і моральними категоріями. Добро і зло не є чимось са­мостійно існуючим. Добро - це міра присутності Єдиного; а зло - це вичерпування Єдиного. Іншими словами, вираження Єдиного можна порівняти до світла: чим дальше від джерела світла, тим світло тускніше, світло розсіюється. При цьому темрява не є чи­мось самостійно існуючим, а тільки відсутністю світла. Анало­гічно Спевсіпп розумів зло: воно не є чимось існуючим, а тільки згасанням Єдиного.

Числа потребують простору для реалізації. Ним стає Душа - четвертий рівень буття. На цьому рівні з’являється конкретна реалізація принципів, закладених у числах. Саме на рівні Душі з’являється зло, оскільки на найнижчих рівнях Душі формується матеріальний світ, який перебуває на межі буття і небуття. Так, у вченні Спевсіппа з’являється єрархія буття: Єдине, Двійка, числа і Душа. Кожен вищий рівень буття є причиною-принципом для нижчого. Єдине, Двійка, числа і Душа не є відмінними категорі­ями чи окремими сутностями. Все є Єдиним, бо якщо би окрім Єдиного існувало ще щось, то Єдине не було би Єдиним.

Захоплення математикою помітне й у моральній доктрині Спевсіппа, якою він випередив деякі етичні погляди Арістотеля та стоїків. Етика Спевсіппа евдаймонічна, тобто в її центрі стоїть переконання, що ціллю життя людини є пошук щастя. Проблема виникала в тому, що саме потрібно вважати щастям. Від відпові­ді на це питання залежить орієнтир людського життя, оскільки те, що є щастям, є також ціллю, до якої людина прагне. Спевсіпп стверджував, що щастям людини є досконалість у відповідності до природи. Все, що не відповідає людській природі, повинно за­лишитись осторонь неї, і не повинно заторкувати людську ду­шу. Цим Спевсіпп першим висунув ідею безпристрасності, яка згодом у філософії Епікура сформувалася в ідею атараксії, а у філософії стоїків - в ідею апатії. При моральній оцінці кожного окремого вчинку Спевсіпп керувався принципом золотої серед­ини, який згодом повторив Арістотель. Добрим, відповідно до цього принципу, є такий вчинок, у якому дотримана міра. Кожна крайність є злом. А середина між цими крайнощами є добром. Так, скупість - це зло, марнотратство - це теж зло, а середина між ними - це добро.

• КСЕНОКРАТ

Після смерті Спевсіппа Атенську Академію очолив Ксенократ (Е^ократцф), який керував нею до 314 року до РХ. Ксенократ перейняв від Спевсіппа математизовані філософські розмисли та вчення про Єдине і Двійку, втім значно їх переробивши та переосмисливши. Єдине, на його думку, є абсолютно трансцен­дентним і повністю неописанним джерелом буття. Двійка - це джерело багатоманітності всього сущого. Однак, на відміну від Спевсіппа, Ксенократ вважав, що Єдине або Монада не є тільки абсолютною трансценденцією, а має певні позитивні характе­ристики. Філософ ототожнював Монаду зі Світовим Розумом. Якщо для Спевсіппа Розумом була Двійка, то для Ксенократа - Єдине.

Окрім Єдиного і Двійки, Ксенократ вводить третю сутність - Світову Душу. Характеристикою душі є її розумність і рухли­вість. Єдине - розумне, але не рухливе; Двійка - рухлива, але не розумна. Тому ані Єдине, ані Двійка не можуть бути Душею. Вона з’являється зі зв'язку Єдиного і Двійки. Оскільки Двійка ототож­нюється з матеріальним началом світу, а матерія не може існува­ти самостійно, тобто без форми, то вона прагне до впорядкуван­ня, якого вона може осягнути тільки у зв'язку з Єдиним. Відпо­відно, Світова Душа є наслідком природного прагнення Двійки до оформлення і прагнення Єдиного до вираження. У Світовій Душі Єдине і Двійка зливаються. Якщо Єдине і Двійка є проти­лежностями, то Душа є модусом злиття онтологічних протилеж­ностей. Так, Ксенократ поділив світ на три сфери: Єдине, Душа і Двійка. Принцип потрійності буття став базовим у філософії Ксенократа. Трирівневий поділ світу Ксенократ виражав у мі­фічній формі. Він вважав, що трьом сферам буття відповідають три мойри: Атропос відповідає розумовому світу, Клото - чут­тєвому, а Лахесіс - проміжному. Оскільки Лахесіс пряла нитку життя, відповідала за його тривалість, то проміжна сфера, тоб­то середовище Світової Душі сприймалося Ксенократом за сфе­ру життя. Вченням про Світову Душу Ксенократ виразив свою вірність традиції Платона, для якого Душа також є проміжною ланкою між розумним і чуттєвим світами. Антропологія Ксено- крата є похідною з його метафізики: індивідуальна людська ду­ша є частинкою Світової Душі.

Кожна з трьох сфер має свої епістемологічні характеристи­ки. Усі вони підлягають пізнанню, однак різним його формам. Якщо у філософії Спевсіппа Єдине - абсолютно неописанне і не може бути окресленим стверджувальними категоріями, а тому не може бути пізнаним, то у Ксенократа Єдине ототожнюється з Розумом, а тому може осягатися розумом. Єдине в епістемо- логічному плані є сферою розумового пізнання. Сфера Двійки, оскільки вона є матеріальним началом, пізнається чуттями. А сфера Душі, позаяк вона є синтезом Єдиного і Двійки, пізнаєть­ся методом, який включає в себе розумом і досвід. Оскільки лю­ди перебувають у сфері, яка є проміжною між Єдиним і Двійкою, то той метод пізнання, який притаманний саме цій сфері є най­більш оптимальним для людини. Цим Ксенократ був схожим до Платона, який вважав, що пізнання - це пригадування сприйня­того у світі ідей (раціональний аспект) на основі досвіду (емпі­ричний аспект). Відповідно до трьох рівнів пізнання, Ксенократ постулює існування трьох типів сутностей: розумові, чуттєві та проміжні.

Трирівневий поділ світу Ксенократа відобразився у його три- рівневій класифікації розумних істот. Найвищим рівнем є боги; найнижчим - люди. Між ними розміщується світ демонів, тоб­то духів, які можуть бути як добрими, так і злими. Боги пере­бувають у наднебесному світі; люди - на Землі. Демони є духами піднебесних просторів. Захоплюючись математикою, Ксенократ порівнював ці три види істот із різними типами трикутників: боги відповідали рівностороннім трикутникам, демони - рівно- бедренним, а люди - різностороннім. Як рівнобедренний три­кутник досконаліший за різносторонній, але менш досконалий, ніж рівносторонній, так і демони досконаліші за людей, але менш досконалі, ніж боги. Етика Ксенократа відповідає загаль­ним тенденціям платонізму. Він вважав, що щастям для людини є її звільнення від пристрастей. Іншими словами, людина покли­кана не допускати до своєї душі жодних зовнішніх збудників, не відволікатися від головних цілей. Людину робить щасливою та­ка діяльність, яка є для неї природною.

• ПОЛЕМОН

У 314 році до РХ Ксенократ помер, і Академію очолив Полемон (Πολέμων), який керував нею до 267 року до РХ, тобто майже пів­століття. Біографія Полемона мало відома. Давні автори вказу­ють тільки на те, що Полемон замолоду вів розгульне життя, і тільки знайомство з Ксенократом стало поштовхом до його на­вернення. Ймовірно, що Полемон був знайомим із Платононом та Спевсіппом. Розпусний спосіб життя, який вів Полемон до по­чатку філософської діяльності, відобразився на його поглядах. Як це часто буває, навернення Полемона було переходом до ін­шої крайності. В Академії він став проповідником моральності, а етика була основною темою його наукових пошуків. Учнем По- лемона був Зенон, який згодом став фундатором школи стоїків, перенісши етичні міркування Полемона до доктрини стоїків. Вплив платонізму на стоїцизм обмежується тільки етикою. В ца­рині метафізики та логіки стоїки були незалежними від платоні­ків, оскільки Полемон не цікавився ані метафізикою, ані логікою.

Античний історик філософії Діоген Лаертський так охаракте- ризовував погляди Полемона: «нам потрібно цікавитися пере­довсім практичною філософією, а не логічними спекуляціями, які роблять нас схожими до людини, яка на пам'ять вивчила під­ручник музики, але не вміє грати на жодному музичному інстру­менті; така людина заслуговує на захоплення за вміння, яким вона вирішує теоретичні питання, але її знання жодним чином не допоможуть їй у вирішенні щоденних життєвих проблем» (ІУ.18). Етичні погляди Полемона не дуже відрізнялися від ети­ки Спевсіппа і Ксенократа. Він, як і його попередники, вважав чеснотою є жити відповідно до природи. Людина покликана жи­ти за принципами, які закладені в природі, і такий спосіб життя спроможний зробити її щасливою. На думку Полемона, рушієм моралі є прагнення життя. Кожна людина прагне жити, і забез­печити собі все, що необхідне для виживання. Для того, щоби вижити, потрібно керуватися приписами власної природи.

• ІНШІ СХОЛАРХИ

Наступні схолархи Полатонової Академії не були настільки творчими мислителями, як Спевсіпп, Ксенократ і Полемон. Вони тільки передавали здобутки попередників.

> П’ятнадцять років після смерті Полемона Академією керу­вав Кратес (Кратцф), який продовжував ідеї своїх попередників, однак власної інноваційної доктрини не створив. Його смертю, яка настала у 265 році до РХ, закінчилась епоха першої Академії.

> Опісля почався другий період раннього платонізму - дру­га Академія, яка проіснувала впродовж наступного століття. Початок другої Академії заклав Аркесилай (АркєоІХаоф), який став схолархом Академії після Кратеса і пробув ним до 241 ро­ку до РХ. Період, коли Аркесилай очолював Академію, був для неї переломним. Незважаючи на те, що Аркесилай презентував себе як вірний і послідовний продовжувач традиції Платона, він кардинально відійшов від поглядів метра Академії. Позиція Акресилая в найбільшій мірі формувалася в рамках полеміки зі стоїками. На переконання стоїків, істинним є таке судження, яке ґрунтується на ясному і переконливому сприйнятті. Від­повідно, стоїки задовольнялися емпіричним сприйняттям, хоч і встановлювали для нього численні додаткові вимоги. Таке твердження стоїків суперечило доктрині Платона, який вважав, що справжнє пізнання - це пригадування ідей. Чуттєве сприй­няття одиничних речей спричинює тільки примарне знання, тобто поверхове охоплення речі, без вникнення в її сутність. Ці міркування Платона дали Аркесилаю підстави для критики епістемологічної доктрини стоїків. Будь-яка полеміка приво­дить її учасників до крайнощів та загострення власних погля­дів. Критикуючи емпіричне пізнання стоїків, Аркесилай став на позиції скептицизму. Він стверджував, що жодне судження не може бути достатньо переконливим, і ніщо з того, що людина може ствердити, вона не може довести. Аркесилай настільки захопився своєю скептичною доктриною, що врешті заперечив навіть об’єктивність та достовірність пізнання ідей, чим став опонентом навіть самого Платона. Епістемологічний скепти­цизм Аркесилая відобразився також у його етичній доктрині. Як і будь-яке судження не може бути доведеним і достатньо обґрунтованим, так і формулювання моральних суджень не мо­жуть мати достатньої підстави. Єдиним критерієм для оцінки моральних учинків є їхні наслідки. Якщо те, що людина робить, приносить добрі наслідки для неї самої і для інших людей, тоді такий учинок можна вважати добрим. Однак, на основі наслід­ків висновок про моральну якість учинку можна зробити тіль­ки тоді, коли вчинок уже відбувся. Це означає, що універсальні моральні судження неможливі.

> Після смерті Аркесилая закладені ним основи скептичного платонізму продовжувалися культивуватися членами Академії. Наступним схолархом Академії став Лакид (Аакибцф), який керу­вав Платоновою школою до 207 року до РХ, і який прославився радше як добрий учитель, а не як творчий мислитель. Наскіль­ки можна зробити висновки із тих небагатих джерел, що розпо­відають про Лакида, його вчення не відрізнялося від доктрини Аркесилая. Про наступних схолархів Еванда (Еиотброф) і Геґеси- на (Нуцо^ооф) не збереглось ніяких відомостей. Можна лишень припустити, що якщо би ці схолархи Академії висловлювали оригінальне вчення, відмінне від Аркесилая, то їхні сучасники присвятили б їм хоч трохи уваги.

> Зі середини ІІ століття до РХ почався третій період ранньо­го платонізму, званий «новою» або третьою Академією. Її поча­ток поклав схоларх Карнеад (Καρνєα6ηφ), який керував Академі­єю до 127 року до РХ. Філософія третьої Академії була скептич­ною, як це було і в другій Академії, однак скептицизм Карнеада і третьої Академії відмінний від скептицизму Аркесилая і другої Академії, що дає підстави розрізнити філософію другої і третьої Академій. Якщо Аркесилай заперечував можливість будь-яких суджень, то Карнеад вважав, що будь-яке судження має право на існування, але про жодне судження не можна стверджувати, що воно істинне. Карнеад заперечував об’єктивну істинність су­джень, але допускав їхню суб’єктивну переконливість. Жодне су­дження не має підстав вважатися істинним, однак кожна люди­на має власні переконання, відповідно до яких вона будує влас­не життя, і які відстоює перед опонентами. Кожна людина, коли чує якесь судження, то формує власне інтуїтивне ставлення до нього: одні судження видаються переконливими, а інші - ні. Пе­реконливими видаються ті судження, які є суб’єктивно ясними, тобто такі, щодо яких у людини не виникає внутрішніх сумні­вів. Скептицизм Карнеада не настільки категоричний, як скеп­тицизм Аркесилая. У другій Академії культивувалася толерант­ність до поглядів інших. Проте скептична філософська позиція, якою б вона не була - радикальною чи поміркованою, не дає можливості сформувати власну метафізику і теологію. Наступ­ника Карнеада, Клітомах (Κλειτόμαχος), який керував Академією до 110 року до РХ, та Філон (Φίλων), який був схолархом до 84 року до РХ, продовжували розвивати скептицизм Карнеада. У 84 році до РХ римський диктатор Сулла завоював Атени та знищив Платонівську Академію. Філон перебрався до Риму, де продо­вжував займатися філософією. Закриття Академії не знищило самого платонізму. Цей філософський напрям, набравши нових характерних рис, продовжив жити. Наступним етапом розвитку філософії Платона став середній платонізм.

Отже, після смерті Платона його філософія продовжила свій розвиток. Осередком платонівського філософствування стала заснована великим мислителем школа в Атенах - Академія, яка безперебійно проіснувала до 84 року до РХ, коли її зруй­нував Сулла. Академію відродив римський імператор Марк Аврелій. Період розвитку платонівської філософії між смертю Платона і зруйнуванням Академії Суллою прийнято називати раннім платонізмом. За чверть тисячоліття розвитку раннього платонізму платонівська філософська думка зазнала значних змін. Цей період прийнято поділяти на три відрізки: древня або перша Академія, яка відзначалася впливами піфагорійства; друга Академія, яка відзначалася радикальним скептицизмом; нова або третя Академія, в якій розвивалися ідеї помірковано­го скептицизму.