7.3. БОГОСЛОВ’Я ІІ-ІІІ СТОЛІТЬ

У першому столітті християнам не потрібно було задумува­тися над богословськими питаннями. Допоки жили апостоли, вони були живими свідками Христа, і могли дати відповіді на пи­тання, які поставали перед ранніми християнськими общинами.

• МУЖІ АПОСТОЛЬСЬКІ

Першим етапом розвитку післябіблійної християнської лі­тератури були твори апостольських мужів (οί αποστολικοί άνδρες, viri apostolici), тобто богословів, які були безпосередньо пов’язаними з апостолами. Ці твори також називають літерату­рою двох шляхів, оскільки їхньою головною темою була мораль, про яку ці автори писали як про вибір із-поміж двох життєвих шляхів: доброго і злого. З цих творів до нашого часу збереглися лише деякі:

- Перший серед них - Дідахе (Навчання дванадцяти апостолів). Дідахе цікаве тим, що описує особливості життя ранніх хрис­тиянських общин.

- Ще одним твором цього циклу є Послання Псевдо-Варнави. Справжній автор Послання невідомий. Климент Олександ­рійський вважав автором Варнаву, одного із 70-ти апостолів, а Отці Церкви IV століття взагалі не згадували про Послання, навіть у життєписах Варнави. Вважається, що Послання напи­сане між 110 і 130 роками християнином в Єгипті. В Посланні піднімаються дві теми: відношення до Старого Завіту і моральність.

- «Пастир» Єрми - ще один твір мужів апостольських - напи­саний автором, про життя якого відомо тільки з твору. Єрма, вірогідно, був євреєм, який прийняв християнство, був проданий в рабство, з якого звільнився, нажив статки, які згодом втратив, жив з прибутків від земельної ділянки, яку обробляв. Єрма був одружений та мав дітей, які відреклися від віри під час гонінь. «Пастир» був написаний у 140-150 роках у Римі. Назва книги походить від того, що ангел, від якого Єрма отримав одкровення, з'явився йому у вигляді пастиря. Єрма порівнював Церкву з баштою, яка будується на воді (Хрещення) юнаками (ангелами) з різного каміння (апостоли, вчителі, єпископи і диякони), відкидаючи негоже каміння (закам'янілі грішники).

- Климент Папа Римський увійшов у патристичну думку кількома творами - двома Посланнями до коринтян та кількома творами, помилково приписаними Клименту. Пер­ше послання до коринтян написане у 97-98 роках. Приводом для написання Послання став розкол у Коринтській Церк­ві, викликаний тим, що деякі з мирян усунули кількох пре­світерів, яких вважали негідними священства. Папа закликав бунтарів до щирого покаяння та дав свої настанови. Цю церковну проблему Климент назвав σχίσμα (схизма, розкол). Друге Послання Климента викликає багато сумнівів щодо автентичності його авторства. Послання було написане між 120 і 150 роками. Послання складається з двадцяти глав і дає відповіді на різні догматичні та моральні питання.

- Важливе значення для формування раннього християнського богослов'я мали твори Ігнатія Богоносця, який був другим єпископом Антіохії.

- Полікарп Смирнський був учнем Ігнатія. Він зібрав послання Ігнатія, одне з яких Ігнатій адресував саме йому.

- Папій Єрапольський був сирійським єпископом на межі І-ІІ століть. Про його життя відомо дуже мало. Деякі згадки повідомляють, що він був учнем апостола Івана Богослова та другом Полікарпа. Він був також автором твору «Λογίων κυριακων έξήγησις» (Тлумачення Господніх висловлювань), укладеного близько 110 року. Твір до нас дійшов тільки в невеликих уривках. Ціллю твору було витлумачити вислов­лювання Господа, які він брав з Євангелій, як канонічних, так і апокрифічних, та з усної традиції, не завжди ставлячись до них критично.

Твори апостольських мужів цінні тим, що вони є найдавнішим свідченням християнської віри після творів Нового Завіту. В по­рівнянні з пізніми Отцями Церкви, апостольські мужі відносно мало сприяли розвитку догматичного богослов'я, натомість вони концентрувалися на моральності. Їхні роботи тематикою і стилем різко відрізняються від новозавітних писань; ці відмін­ності спричинені потребою інкультурації. Основною їхньою від­мінністю є моральна проповідь, яка була необхідною в умовах морального запустіння населення Римської імперії. Творіння апостольських мужів сягають не конкретних апостолів, а пода­ють картину віри ранніх церковних спільнот. Вони презентують праведність як правило, а не як дар. Дар Христа полягає в істин­ному знанні, а гріх як невідання і перебування у владі смерті. Якщо у Новому Завіті присутня ідея, що благодать спасає, то в апостольських мужів благодать дає силу спастися. Благодать (gratia, χαρις) розуміється як знання (γνωσις), дароване Хрис­том, яке стимулює внутрішню силу духа (δυναμις) до осягнення спасіння. У відношенні до Писання апостольські мужі вважали, що все, сказане у Старому Завіті, вповні розкривається тільки у Христі. В догматиці домінувала віра в єдиного істинного Бо­га (μονος αληθινός θεος), сформованої тринітарної термінології ще не було, але віра в Трійцю явно присутня. Апостольські мужі підкреслювали божественність Христа і називали його словом «Бог». Христос, на їхню думку, присутній у Церкві як її Глава, а християни поєднані з ним у його смерті і воскресінні. Важливе місце у творах апостольських мужів займала боротьба проти до- кетизму, тобто єресі, яка визнавала примарність тіла Христа. У творах апостольських мужів сформувалося поняття про постать єпископа як символу єдності Церкви. Монархічний єпископат з'явився в Сирії, і вперше виявився у творах Ігнатія Богоносця.

• АПОЛОГЕТИ

Окрім апостольських мужів, важливе місце у формуванні християнського богослов'я належить апологетам, тобто мис­лителям, які намагалися захистити християнство від атак рим­ського уряду та язичницького суспільства.

- Одним із перших апологетів був Атенагор Атенський, ві- омий як автор Апології, написаної близько 177 року. В цій роботі автор висловлював притаманні усім тогочасним християнським апологіям ідеї, тобто заперечував тверджен­ня язичників про безбожність християн. В міру апологічної потреби він розповідав про життя і звичаї християн, однак не висловив оригінальних богословських ідей.

- Теофіл Антіохійський був шостим єпископом Антіохії, похо­див із язичницької сім'ї та навернувся до християнства у зрілому віці. Він писав про Христа, іменуючи його Лоґосом та виділяв два модуси його буття: внутрішній (λόγος ένδιάθετος, присущий лоґос) і зовнішній (λόγος προφορικός, проявлений лоґос). Внутрішнім Лоґос був завжди, зовнішнім він став у момент творіння, коли йому треба було проявитися назовні. Теофіл першим у християнській літературі використав сло­во «Трійця» (Τριάς). Дискутуючи з платоніками про від­ношення тіла і душі, Теофіл висловив думку про те, що людина сотворена Богом ані смертною, ані безсмертною. Якщо би Бог сотворив людину безсмертною, то зробив би її богом, якщо би він створив її смертною, то був би винним у її смерті. Обидві перспективи закладені в людині як потенції. Згрішивши, людина обрала смертність.

- Юстин Мученик був автором двох апологій, одна з яких адре­сована імператору Антоніну-Пію, а інша - римському сенату, а також «Розмови з Трифоном Юдеєм», найбільш ранньої апології проти юдаїзму. Юстин розвивав думку про те, що Старий Завіт повністю розкривається тільки у християнстві, що дало підстави для християнської екзегези Старого Завіту.

- Ще один апологет християнства - Таціан Ассирієць - навер­нувся до християнства у зрілому віці в Римі, де він був учнем Юстина. В 172 році він повернувся до Сирії, де під впливом гностицизму став противником грецької філософії. Надмірно захопившись аскетизмом, Таціан врешті заснував секту енкратистів, які заперечували подружжя та відмовлялися від вина і м'яса. Крайньою формою енкратистів були акварії, які служили Євхаристію на хлібі і воді. Однак сам Таціан до таких крайнощів не дійшов. В оцінці грецької філософії він був дуже ригористичним, і вважав, що все грецьке від диявола, а Платон перейняв свою мудрість від Мойсея. Таціан був автором Діатессарону, зведеного тексту чотирьох Євангелій, який використовувався в Антіохійській Церкві до V століття, коли Феодорит Кирський вивів Діатессарон з ужитку.

• ХРИСТИЯНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ ІІ-ІІІ СТ

Окрім мужів апостольских, які зосереджували свою уагу на моральній доктрині ранньої християнської спільноти, та апо­логетів, які відстоювали істинність християнства у греко-рим- ському світу, і богослов'я раннього християнства творили та­кож мислителі, які розглядали доктринальні питання. До таких християнських письменників II століття належали:

- Іриней Ліонський, народжений між 140 і 160 роками в Малій Азії. Перебравшись на Захід, він став єпископом Ліону та полемізував із гностиками. Іриней порівнював Христа з новим Адамом, а Марію - з новою Євою. Це найдавніша згадка про роль Богородиці в історії спасіння. Спасіння, дароване Христом, полягає в тому, щоби вирвати у диявола його полонених. Христос переміг смерть, і люди стали учас­никами його перемоги та отримують життя, втрачене в Ада- мі. Коли людина послушна Божим заповідям, то отримує життя, коли ж не дотримується заповідей, то потрапляє під владу смерті. Смерть не притаманна людині по природі; вона є наслідком гріха. Відновлена людина досягає свого призначення - стати подібною Богу і жити в безсмерті. Спасіння людини Іриней означував терміном «recapitulatio» або «ауаксфаЛаішощ» (з'єднання, повернення до глави). У ІІ- ІІІ століттях розвинулась християнська література в Західній Європі. До латинських письменників цього періоду належить Тертуліан, який був першим вагомим богословом, що писав латиною. Він народився близько 155 року в Північній Африці в язичницькій родині, отримав добру юридичну освіту. Навернувшись до християнства, швидко став священиком. Опісля Тертуліан перебрався до Риму, де розвернув юридичну практику, при цьому не залишивши писати на богословські теми. Його праці відзначалися крайньою суворістю. Після 207 року він примкнув до єресі монтанізму. Засновник цієї єресі, Монтан, учив, що у Христі люди отримали не все одкровення. Воно продовжується в історії через Святого Духа. Монтаністи відкидали церковну єрархію. Африканські монтаністи під назвою тертуліаністи проіснували аж до V століття. Тертуліан сформував цікаве пояснення природи Церкви і значення Хрещення. Він прирівнював Хрещення до переходу через Червоне море. Як ізраїльтяни, щоби перейти до обіцяної землі, мусіли перейти через воду Червоного моря, так і кожен віруючий, щоби увійти в Церкву, мусить перейти через воду Хрещення. У книзі «Про душу» Тертуліан висловив знамениту думку про те, що душа по своїй природі християнська (naturaliter christiana), оскільки сотворена на Образ Божий. Він вважав, що все є тілесним і навіть Богу приписував тіло певного роду. Душа передається від людини до людини через покоління (propagation animae ad anima), на відміну від більшості Отців Церкви, які вважали, що кожна душа є окремим творінням Бога. В усіх єресях Тертуліан звинувачував грецьку філософію, твердячи, що немає нічого спільного в Атен і Єрусалиму, Академії і Церкви, філософії і християнства. Його вчення характеризують лозунгом «Credo, quia absurdum» (вірю, незважаючи на абсурдність), який не зустрічається у його творах, проте добре окреслює його позицію. Тертуліан першим вжив термін «Трійця» латиною, який грецькою вперше використовував Теофіл Антіохійський.

- Ще одним західним християнським письменником був Іполит Римський, перший в історії антипапа, тобто він був обраний єпископом Риму на противагу законному Папі. Причиною його протиставлень справжньому Папі було його невдоволення надто слабкою покаянною дисципліною. Проте, оскільки він загинув мученицькою смертю, його Церк­ва вшановує як святого. Існує версія, що Іполит під кінець життя примирився з офіційною Церквою. Він писав багато, однак його твори погано збереглися. Одним із основних його творів були «Філософумена» або «Заперечення єресей», в якій автор, наслідуючи Іринея Ліонського, полемізував проти гностицизму; «Слово про антихриста», в якому ав­тор заперечував пануюче серед тогочасних християн пере­конання, що Римська імперія є царством антихриста; «Тлума­чення пророка Даниїла». Також Іполит описав чин літургії. Це найдавніший чин літургії, який зберігся в Церкві. Іполит твердив, що Христос зміг спасти людину тільки тому, що прийняв всю людську природу разом із наслідками гріха. В Церкві немає місця для грішників, яким би не було їх покаяння. Як Адам був вигнаний з Раю через гріх, так і кожен грішник повинен бути вигнаним з Церкви. Богослов запровадив порівняння Церкви з кораблем або Ковчегом Ноя, який пливе до тихої пристані по бурхливому морю.

- Кипріан Карфагенський жив у ІІІ столітті в Карфагені, тогочасній столиці римської Африки. Ставши єпископом Карфагену, Кипріан мав постійного опонента - заслуженого священика Новата. Невдовзі після обрання Кипріана єпис­копом почалось жорстоке гоніння християн, ініційоване імператором Децієм у 250 році. Кипріан сховався від пере­слідувань. Після того, як Папа Фабіан загинув як мученик, Кипріана звинуватили у боягузстві. Ця проблема і визначила роль Кипріана в богослов’ї. Після закінчення гонінь постало питання, що робити з відступниками, чи приймати їх знову до Церкви. Ісповідники (тобто ті, хто зазнали страждань під час гонінь, але залишилися живими) на чолі з Новатом вважали, що це питання належить до їхньої прерогативи, а не до єпископської. Натомість, Кипріан наполягав, що приймати покаяння відступників є правом єпископа. Також Кипріан вст- пив у полеміку з Папою Стефаном щодо Хрещення єретиків. Карфагенський єпископ вважав, що хрещення єретиків не­дійсне, оскільки Хрещення є входженням у Церкву, а тому не може здійснюватися поза Церквою. Отже, єретиків, які переходять до Церкви потрібно перехрещувати. Папа Стефан вважав, що Хрещення з дотриманням форми є дійсним навіть у єретиків.

- У той самий час розквітла богословська думка в Олександрії, де виникла відома катехитична школа. Климент Олексан­дрійський (150-215) був другим, після Пантена, її керівником. Він народився і отримав освіту в Атенах. Серед основних творів Климента «Протрептик» або «Навчальне слово до еллінів», написане в апологетичному стилі; «Педагог», адресований до нових християн, які прийняли Хрещення і потребують духовного проводу; «Стромати», твір на захист грецької культури і філософії. Климент вважав, що кожна культура веде свій народ до Христа, як і Старий Завіт вів до Христа євреїв. Тому язичницька культура несе в собі сім'я істини, а філософія потрібна грекам, котрі ще не знають про Христа. Грецька філософія була педагогом еллінів до Христа. Основою богослов'я Климента було вчення про Лоґос, через якого здійснювалося творіння і звершувалося Одкровення для юдеїв у Старому Завіті та для греків у філософії. Повнота часів наступила при втіленні Лоґоса. Знання (уушощ), на думку Климента, про Лоґос є прерогативою освіченої еліти, а не широкого загалу. Климент розрізняв між пютщ, тобто простою вірою в авторитети, яка притримується зовнішньої букви і діє зі страху перед покаранням і в надії на нагороду, та уушоїд, вищим розумінням, носії якого вірять за внутрішнім переконанням.

- Найвидатнішим християнським мислителем в Олександрії був Оріґен (185-253). Він походив із Єгипту, очолив олек­сандрійську катехитичну школу після Климента. Під час гонінь у 216 році Оріґен перебрався до Палестини, де він почав проповідувати. Олександрійський єпископ Дмитрій, незадоволений тим, що мирянин проповідує, відкликав Орі- ґена до Олександрії. У 231 році Оріґен відправився до Греції, а по дорозі отримав священичі свячення в Кесарії Палес­тинській. Дізнавшись про це, єпископ Дмитрій відлучив Оріґена від Церкви. У 232 році, після смерті Дмитрія, Оріґен повернувся до Олександрії, але його знову відлучив від Церкви новий єпископ. Помер Оріґен під час Децієвих гонінь. Оріґен першим здійснив спробу історичного дослідження Біблії. Він писав дослідження трьох типів: схолії (записи на полях), гомілії та наукові коментарі. Оріґен користувався методом алегорії, тобто найпопулярнішим методом олександрійської школи. Він вважав, що навіть начебто незначні деталі зі Старого Завіту мають глибокий зміст, який торкається Христа і Церкви. Оріґен сформував оригінальну онтологію. Він вважав, що Бог створив рівні за природою розумні творіння. Вони вільно споглядали Бога і насолоджувалися його любов'ю. Однак, будучи вільними, вони відволіклися від споглядання і впали в тіла. Так виник матеріальний світ, і саме в цьому полягало гріхопадіння. Чим більше розумні творіння відволікалися від Бога, тим грубіші тіла вони отримували. Зло не створене Богом, а є результатом вільного вибору творіння; матерія ж виникла внаслідок гріхопадіння, а не сотворена Богом. Спасіння полягає у поверненні розумних істот до первісного стану споглядання Бога. Для цього необхідно відмовитися від матеріальних прив'язаностей. Звідси і розуміння чернецтва як ангельського способу життя. Єдиною душею, яка не відво- ліклася від споглядання, була душа Ісуса Христа, з якою поєднався Божественний Лоґос для спасіння світу. На основі того, що до спасіння покликаний весь світ, Оріґен відстоював ідею апокатастазису (апокатаотаощ), відповідно до якої все, навіть пекло і диявол, в кінці часів повернуться до Бога і будуть помилувані.

- Оріґен мав багато послідовників, які в різні епохи розвивали його вчення. Відразу ж після його смерті можна вести мову про феномен оріґенізму ІІІ століття. Серед послідовників Оріґена важливе місце займав Діонізій Великий, який був олександрійським єпископом у 248-265 роках. Він відомий своєю перепискою з Папою Діонізієм із приводу модалізму або савеліанства, тобто єресі, представники якої вчили, що Отець, Син і Святий Дух проявляються в різні історичні епохи як різні модуси єдиної сутності. Діонізій наполягав, що в Богові є три Особи, а не три модуси. Найбільшим опонентом Оріґена був Павло Самосатський, який став антіохійським єпископом у 260 році. Його вчення було змішанням модалізму і притаманного антіохійцям методу історизму. Павло вважав Христа людиною, в яку в момент Хрещення в Йордані вселилась Божа присутність, тобто старозавітна шехіна, яка до цього стало перебувала в Єрусалимському Храмі. Цю єресь називали адапціонізмом, оскільки вона ґрунтувалася на думці, що Бог усиновив Ісуса в певний момент його життя. За це вчення Антіохійський Собор 268 року оголосив Павла Самосатського єретиком.

• ЄРЕСІ РАННЬОЇ ЦЕРКВИ

У ІІ-ІІІ століттях у християнстві відбувалась жвава богослов­ська дискусія, побічними наслідками якої стало виникнення низки єретичних учень. Серед них вагому роль відіграли:

- Адапціонізм, якого також називають динамічним монархіз­мом - це єресь, прихильники якої стверджували, що Ісус Христос за свою повну відданість Богу був адаптований (усиновлений) Богом під час Хрещення в Йордані. Адапціонізм був оголошений єрессю в кінці ІІ століття, а також був осу­джений Першим Нікейським Собором. Першим відомим проповідником адапціонізму був Теодот Візантійський у ІІ столітті. За свідченнями Іполита Римського Теодот учив, що Ісус народився як звичайна людина, праведно жив у Єрусалимі, а в момент Хрещення на нього зійшов Христос у виді голуба. Тому Ісус, на думку адапціоністів, не творив чудес, допоки в ньому не оселився Христос. У ІІІ столітті ідеї адапціонізму підживлював Павло Самосатський, який вчив, що Ісус досягнув єдність із Богом унаслідок досконалого життя. Особливим різновидом адапціонізму є іспанський адапціонізм, який сформувався в окупованих Омеядами християнських регіонах Піренейського півострова у VIII­IX століттях. Проповідником цієї єресі став толедський архиєпископ Еліпанд. Єресь була осуджена Папою Адріаном І, а на території імперії Каролінгів її офіційно заборонив Франкфуртський Помісний Собор 794 року. Іспанський адап- ціонізм дуже відрізнявся від адапціонізму епохи раннього християнства. Він визнавав, що Ісус Христос завжди був Сином Божим за своєю Божественною природою, а в певний момент його земного життя Бог адаптував і його людську природу. Тому ця єресь є радше відблиском несторіанства. Третьою хвилею відродження єресі був неоадапціонізм Петра Абеляра у ХІІ столітті. Абеляр вважав, що Христос прийняв людську природу наче одяг. В цьому ж контексті термін «filius adoptivus» використовував також Вільям Оккам.

- Докетизм (бокеш - привид, примара) - це вчення, згідно якого Христос, його історичне та тілесне існування, і людська форма Ісуса не мали реального існування. Іншими словами: Ісус тільки видавався людиною, а його фізичне тіло було лишень примарним. Відомі два види докетизму. За однією з версій, Христос був Богом, а тому не міг бути людиною, оскільки Бог не має матеріального тіла, а отже, не може фізично страждати. Його тіло було тільки привидом. Інші групи вважали, що Ісус був людиною в тілі, але Христос був окремою особою, яка увійшла в тіло Ісуса у вигляді голуба при Хрещенні в Йордані, даючи йому можливість творити чудеса. Христос покинув Ісуса перед його смертю на Хресті. Походження докетизму в рамках християнства неясне. Докетичні секти в основному зникли впродовж першого тисячоліття. В середовищі докетів виникли кілька апокрифів: Євангеліє від Филипа, Другий трактат великого Сета, Гностичний апокаліпсис Петра, Єван­геліє від Юди, Євангеліє від Петра, Діяння Івана.

- Модалізм або савеліанство - це єресь, яка проповідувалася Ноетом, Праскеєм і Савелієм. Перші ідеї модалізму висунув Ноет, який заявляв, що Отець і Син - це не різні Особи в одній сутності, а тільки різні імена одного Бога. За Савелієм, три Особи є тільки трьома модусами вираження однієї сутності.

• ПОМІСНІ СОБОРИ РАННЬОЇ ЦЕРКВИ

Для подолання єресей та вирішення поточних питань церков­ного життя єпископи збиралися на Собори, тобто зібрання для прийняття спільних рішень. Якщо на Собор збиралися єпископи з усіх територій поширення християнства, то такий Собор нази­вали Вселенським, якщо ж з'їжджалися єпископи певної округи, то такий Собор був Помісним. Перший Вселенський Собор від­бувся у Нікеї в 325 році. Однак ще до нього скликалися Помісні Собори, які залишили свій слід в історії християнства.

- Анкирський Помісний Собор відбувся 314 року в місті Анкира (сучасна Анкара). В роботі собору взяли участь вісімнадцять єпископів із Малої Азії та Сирії; головував на ньому Віталій Антіохійський. Собор був скликаний після гоніння на християн, ініційованого імператором Максиміном і розглядав питання про повернення в церковне спілкування осіб, які відреклися в період гонінь від християнства, а потім попросили про своє повернення у спільноту. Собором були прийнято 25 правил, які увійшли в загальну збірку церковного права.

- Неокесарійський Помісний Собор відбувся незабаром піс­ля Анкирського собору (314 р.), але перед Першим Вселен­ським Собором (325 р.). На ньому також головував Віталій Антіохійський, який помер у 319 році. З цієї причини вва­жають, що собор відбувся між 315-319 роками. Він прийняв 15 правил, які увійшли у загальний збір церковного права. До головних питань, які розглядав Собор, відносяться норми шлюбу, морального та церковного управління.

- Гангрський Помісний Собор відбувся в середині IV століття в місті Гангри (Пафлагонія). Щодо дати проведення Собору висловлююся різні думки: близько 340 року, 343 рік, або між 362-370 роками. НаСоборі головувавЄвсевій Никомидійський. Причиною скликання Собору стало виникнення єресі сева- стійського єпископа Євстафія і його послідовників. Собор прийняв 21 правило, яке увійшло у збірку церковного права. Також собор склав послання. Всі правила, прийняті собором, закінчуються словосполученням «нехай буде під клятвою», тобто анатемою. Саме з Гангрського Собору закріпилося традиційна форма анатеми «якщо хто-небудь... нехай буде

анатема».

• КАНОНІЧНІ ЗБІРНИКИ ІІІ-ІУ СТ

Перші християнські громади управлялися єпископами за тими нормами, які дані у Священному Писанні й апостольсько­му переданні. Однак, активний розвиток Церкви вимагав удо­сконалення та уточнення церковного законодавства. У ІІІ сто­літті були укладені декілька документів, які містили канонічні приписи для життя Церкви. Деякі з цих документів традиційно приписували авторству апостолів, щоби надати їм особливої ав­торитетності.

- У ІІІ столітті в Єгипті був укладений збірник Церковні канони Святих Апостолів, в основу яких лягло Дідахе з його вченням про два шляхи. Вони донині входять до складу чинного права Коптської і Етіопської Церков.

- У ІІІ столітті також з'явилася й Апостольська настанова або Дидаскалія, великий твір релігійно-морального та дис­циплінарного змісту. В ньому у вигляді соборного послан­ня апостолів викладалися повчання про різні аспекти цер­ковного життя. Грецький оригінал Дидаскалії не зберігся, але збереглися переклади сірійською, етіопською і арабською мовами, а також латинські фрагменти.

- Наприкінці ІІІ чи на початку ІУ століття з'явився ще один збірник, видання якого приписується Климентові Римсь­кому, - Апостольські постанови. Перші шість книг Апос­тольських постанов збігаються з Дидаскалією, текст якої, проте, піддався в новому збірнику значній переробці. Сьома книга Постанов близька за змістом до Дідахе. Восьма кни­га Апостольських постанов має переважно церковно-пра­вовий характер і містить ряд сказаних від імені кожного з дванадцяти апостолів правил про рукоположення клириків, про їхні права й обов'язки та про церковну дисципліну. Ця книга має особливу назву «Постанови святих апостолів про рукоположення». У 85-му Апостольському правилі дається перелік «шанованих і святих книг». Трульський Собор 691 року відкинув Апостольські постанови як книгу, пошкоджену єретиками.

- Правила Святих Апостолів тісно пов'язані з Апостольськими постановами і є ще одним збірником суто канонічного змісту, значення якого в житті Церкви дуже велике.

- До канонічного кодексу Церкви ввійшли правила трьох Свя­тих Отців, що подвизалися до видання Міланського едикту: Діонізія і Петра Олександрійських та Григорія Чудотворця.