14.4. АНГЛІКАНСЬКЕ ВІРОВЧЕННЯ І БОГОСЛОВ’Я

Найважливішим доктринальним документом Церкви Англії є 39 статей, у яких англіканські богослови виклали всі головні тези свого віровчення. Англіканське віровчення у більшості своїх аспектів схоже на католицьке, однак у ньому присутні й елемен­ти, перейняті від лютеранства і кальвінізму.

• ОСНОВИ ДОКТРИНИ АНГЛІКАНСТВА

Все, що людство знає про Бога, відоме зі Святого Писання. Християнин повинен вірити тільки в те, що сказане у Святому Письмі, або може бути доведене на основі Святого Письма. Ніщо, що не міститься у Біблії, не є обов’язковим для віри христия­нина. Цим твердженням англікани прийняли принцип Лютера sola scriptura, та відкинули церковну традицію. Біблійний канон англікан є протестантським. Так серед книг Старого Завіту ан­глікани канонічними визнавали Буття, Вихід, Левіт, Числа, Вто- розаконня, Ісуса Навина, Суддів, Рути, І і ІІ Самуїла, І і ІІ Царів, І і ІІ Хронік, Езри, Неємії, Естер, Йова, Псалми, Приповідки, Про­повідника, Пісня Пісень, а також пророків Ісаї, Єремії, Єзекиїла, Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Міхея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії.

Англікани визнають августиніанське вчення про первород- ний гріх, відповідно до якого наслідком гріха Адама був не тіль­ки поганий приклад, даний людству, а ушкодження людської природи. Кожна людина народжується з первородним гріхом, який успадковує від прародичів за своєю природою. Внаслідок первородного гріха кожна людина за своєю природою схильна до зла, а тіло завжди противиться духу і Закону Божому. Тому кожна людина в силу зіпсуття своєї душі заслуговує прокляття. Внаслідок первородного гріха людина втратила свобідну волю, і не може власними силами заслужити на своє спасіння. Спасіння людина отримує виключно завдяки заслугам Ісуса Христа, через які людина отримує благодать, яка є Божим даром для спасіння людини. Все добре, що може зробити людина, чиниться завдяки благодаті. Оскільки людина своїми вчинками не може осягну­ти спасіння, то воно осягається тільки благодаттю (sola gratia), на яку людина відкривається виключно вірою (sola fide). Добрі вчинки не здатні спричинити людське спасіння. Вони є не при­чиною спасіння, а його наслідками. Коли людина щиро вірить у Бога та його спасенну благодать, тоді ця віра на практиці вира­жається у її добрих учинках. Єдиним, хто не мав жодного гріха, був Ісус Христос, хоч він і прийняв людську природу.

Оскільки людина грішна за своєю природою, то вона впадає у гріх і після хрещення. Однак Божою благодаттю і щирим по­каянням вона може очищатись від набутих гріхів. Англікани визнають учення про предестенацію.

Англіканство сформувало власну богословську думку. Як це завжди буває, стимул для розгортання богословської дискусії дали актуальні питання, які виникали в періоди становлення і розвитку англіканства. Як тільки Церква Англії виокремилась у самостійну конфесію, перед нею постала проблема осмислення власної сутності та закладення напрямних подальшого розви­тку. Церква Англії виникла не ізольовано від світових релігійних процесів. З одного боку, виокремлення з Католицької Церкви ви­магало встановлення демаркаційних ліній, здатних відмежува­ти англіканство від католицизму; з іншого боку, виокремлення Церкви Англії відбувалося на тлі загальноєвропейської рефор­мації, і перед англіканами постала проблема окреслення влас­ної самобутності поряд із іншими напрямами протестантизму: лютеранством, кальвінізмом та анабаптизмом.

• РАННЄ АНГЛІКАНСЬКЕ БОГОСЛОВ'Я

Найвідомішими мислителями раннього англіканства бути Ві- льям Тіндейл і Томас Кранмер. Заслуга Вільяма Тіндейла (1494­1536) полягала не у формуванні якоїсь богословської концепції, а в тому, що він був автором першого англомовного перекладу Біблії. Тіндейл захоплювався лютеранством, і вважав, що основ­не завдання реформації полягає в тому, щоби дати християнам можливість читати Біблію зрозумілою їм мовою. Поширення і читання Біблії, на його думку, самі призведуть до реформ.

Коли на англійський трон зійшла королева Марія І Тюдор, розпочався короткий період католицької реставрації. Через свою незначну тривалість він не був успішним, однак, коли при наступній королеві Єлизаветі І англіканство знову зайняло про­відні позиції, англіканські богослови зрозуміли, що побороти католицизм тільки адміністративно-поліцейськими акціями, ініційованими урядом, не вдасться. Необхідна серйозна бого­словська полеміка. Відповіддю на ці виклики стала «Апологія Церкви Англії» 1562 року Джона Джуела. Богослов намагався довести, що Церква Англії презентує спроби відродити церковні традиції раннього християнства. Саме в Апології була сформова­на англіканська теза про те, що тільки Церква Англії є істинним продовжувачем апостольської традиції, а Католицька Церква відійшла від них. На основі цих аргументів англікани стверджу­вали, що не вони відкололися від Церкви, а католики поступово відійшли від неї.

В епоху королеви Єлизавети І кальвіністські ідеї проникали в Церкву Англії особливо сильно.

Однак, найважливішою реакцією на пресвітеріанські ідеї були роботи Річарда Гукера (1554-1600). У 1585 році він видав «Трак­тат про оправдання» (Learned Discourse of Justification), в якому писав, що християни повинні більше зосереджуватись на тому, що їх об'єднує, аніж на тому, що розділяє. Як протестант, він від­стоював переконання, що спасіння можливе завдяки вірі, однак стверджував, що навіть ті, хто не приймають цієї тези, мають шанс на спасіння, вказуючи цим на католиків. Книга Гукера ви­кликала шквал критики зі сторони пуритан. В 1594 році вийшов перший том його роботи «Про закони церковної організації» (Of the Lawes of Ecclesiastical Polity). Гукер декларував, що закликає Церкву Англії зайняти середній шлях (via media) між католициз­мом і пуританством. Цей середній шлях виражається передовсім у добрій системі церковного управління. Біблія, на його думку, не може сприйматися відірвано від історичних та культурних обставин. Якщо в Біблії викладена певна форма церковного управління, то вона була найкраща для свого часу. В управлінні Церквою, як і в управлінні державою, необхідно керуватися не описаними у Біблії застарілими формами, а вічно актуальним і вкладеним Богом у людські душі природним законом. Критері­єм для відчитання природного закону є здоровий глузд. До пев­ної міри, Гукер був предвісником вільнодумства. Він стверджу­вав, що Богові однаково, яка система управління діє в Церкві чи державі, і навіть однаково, як формулюються другорядні догми. Будь-яке управління буде добрим, якщо люди будуть побожни­ми. А тому потрібно зосереджуватись не на адміністративній реформі, а на відродженні благочестя. Робота Гукера стала не тільки базовим підручником для духовенства, а й відіграла не­абияку роль у формуванні політичної думки Англії. В 1662 році богослов Роберт Сандерсон (1587-1663) написав вступ до ново­го видання «Книги спільних молитов», у якому виклав принцип via media: він стверджував, що мудрість англікан полягає в тому, що вони зуміли уникнути крайнощів некритичного сприйняття обрядів і їх категоричного відкинення. Відомим противником пуританства був Вільям Лод (1573-1645), який у 1633 році став архиєпископом Кентерберійським. В його роботах було здійсне­не розрізнення Високої Церкви (High Church) і Низької Церкви (Low Church), де під Високою розумілось англіканство з мак­симальним збереженням дореформаторських традицій, а під Низькою - пресвітеріанство.

В період Англійської революції, протекторату Кромвеля та Реставрації Стюардів богословські дискусії значною мірою стихли. На це були об’єктивні причини: по-перше, коли Англія заливалась кров’ю, інтелігенції було геть не до богословських розмислів, а з поверненням на трон Карла ІІ основні зусилля були скеровані на відновлення Церкви після буремних років; по-друге, в період Революції відбулось остаточне розділення Церкви, при якому пуритани втратили надію вплинути на Церк­ву Англії, і почали організовувати власні общини. Новий сплеск богословських дискусій відбувся в епоху Просвітництва.

• АНГЛІКАНСЬКЕ БОГОСЛОВ'Я НОВОГО ЧАСУ

Філософські ідеї епохи Просвітництва проникли й до Церкви Англії. Оскільки Просвітництво пропагувало авторитет розуму, то й проблема розумності релігійної віри стала основною те­мою англіканського богослов’я XVII століття. Серед англійських мислителів з’явилися такі, хто захопився цими ідеями. Про­світництво дало поштовх для формування декількох напрямів англіканської думки. Перший прийнято називати латітудіна- ріанством (вільнодумство). До цього напряму належали орто­доксальні англіканські мислителі, які намагалися довести, що християнство відповідає природній релігії. Під природною ре­лігією просвітники розуміли релігійний досвід, який вкладений Богом у людську природу, і тому виражається в різноманітних формах упродовж людської історії. Латітудінаріани намагалися показати, що християнство найбільшою мірою відповідає ро­зумній природній релігії. Найвідомішим представником цього напряму був Джон Тіллотсон (1630-1694), який у 1691 році став архиєпископом Кентерберійським.

Іншим напрямом, початок якому дали раціоналістичні ідеї Просвітництва, був деїзм. На переконання деїстів, Бог вклав у людину розум, на основі якого вона може будувати свою релі­гійну віру. Релігію деїсти редукували до набору раціональних тез, і відмовлялись від Одкровення, літургійного обряду тощо. Латітудінаріани і деїсти виходили з однакових засновків - ра­ціональне начало релігії, однак доходили до відмінних висно­вків: перші не виходили поза межі протестантської ортодоксії, а другі фактично звели релігію до філософської концепції. Ан­глійський філософ Джон Локк відстоював переконання, що віра і розум мають абсолютно різні основи, і не можуть порівнювати­ся. В 1696 році з’явилось праця Локкового учня Джона Толанда «Християнство без таїнств», у якій автор довів Локкові засновки до крайності. Розум для Толанда є критерієм істини. Мислитель намагався очистити християнство від будь-яких згадок про чу­деса як про ірраціональність, та залишити тільки те, що підляга­ло раціональному поясненню. Метью Тіндаль у 1730 році видав роботу «Християнство давнє, як творіння», в якій показував, що християнство є тільки квінтесенцією природної раціональної релігії. Її сутність мислитель бачив тільки у моральному законі.

Деїстська критика одкровення викликала реакцію зі сторо­ни ортодоксальних англіканських богословів. Зокрема, єпископ Джозеф Батлер (1692-1752) відстоював думку, що одкровення не є зайвим для природної релігії, а розкриває її повною мірою. Аргументація Батлера, хоч і скерована проти крайнощів про­світницького раціоналізму, втім повністю опирається на його методи. Радикальною антитезою проти деїзму став методизм - протестантська конфесія заснована англіканським священиком Джоном Веслі, в центрі якої стояв заклик до духовного пережи­вання християнства та повної відмови від його раціонального осмислення.

У ХІХ столітті англіканське богослов’я пережило новий сплеск. Одним із його репрезентантів цього періоду був Оксфордський рух, який бере свій початок від діяльності Джона Кібла (1792­1866). Кібл гостро критикував державну владу за її втручання в життя Церкви. Окрім Кібла, Оксфордський рух презентував­ся мислителями Едвардом Пьюзі (1800-1882) та Джоном Генрі Ньюменом (1801-1890). Представники цього богословського напряму активно використовували платонівський понятійний апарат для тлумачення християнських істин. Також вони закли­кали повернутися до богослов’я ранньої Церкви та англікан­ського богослов’я доби реформації. Цими закликами вони спри­чинили величезний інтерес до творів Отців Церкви перших сто­літь християнства. В роботах представників Оксфордського руху помітні сильні прокатолицькі настрої; ці мислителі намагалися показати, що між католицьким і англіканським богослов’ям не­має відмінностей, а «39 статей» і постанови Тридентського Со­бору тотожні за змістом. Захоплення католицизмом призвело до того, що Ньюмен, який був одним із найвидатніших релігійних діячів Англії вікторіанської епохи, врешті перейшов до Като­лицької Церкви і став Кардиналом. Однак, згодом Оксфордський рух почав менше орієнтуватися на католицизм, а зосередився на ідеях Високої Церкви.

З постаттю англійського поета і філософа Семюеля Тейлора Кольріджа (1772-1834) в англіканське богослов’я потрапили німецький романтизм та ідеалізм. Під впливом кембриджських платоніків, Кольрідж критикував деїзм та пропагував містику. Він стверджував, що людський розум може проникати в таєм­ниці буття не власними силами, а завдяки причетності до Бо­жественного. Хоч Кольрідж жив у XVIII столітті, його філософія мала величезний вплив на англіканське богослов’я ХІХ століття, особливо виражене в роботах Фредеріка Денісона Моріса (1805­1872), вчення якого називають християнізованим платонізмом. Окрім платонівських ідей, творчість Кольріджа мала ще один наслідок: він першим в англіканському богослов’ї пропагував іс­торично-критичний метод вивчення Біблії. Під його впливом у 1889 році з’явилась робота Чарльза Ґора «Lux Mundi», яка стала взірцем застосування наукового методу досліджень у богослов’ї. Англіканське богослов’я ХХ-ХХІ століть вражає своєю біполярніс­тю: з одного боку англіканські богослови відзначаються своїми безцінними дослідженнями Біблії, історії богословської думки, історії Церкви тощо, а з іншого боку, основну увагу англікан при­тягують не глибокі богословські осмислення віри, а ліберальні віяння сучасності: жіноче священство, легалізація одностатевих партнерств тощо.

Отже, основою англіканського віровчення є «39 статей» Тома­са Кранмера. Англіканське богослов’я відобразило на собі бурх­ливі історично-культурні зміни. В епоху реформації воно зосе­реджувалось на двох напрямах боротьби: проти католицизму та проти закликів до радикальних реформ. Протистояння різних протестантських напрямів спричинило історичну катастрофу Англії в період Англійської революції та протекторату Кромве­ля. В епоху Просвітництва до англіканського богослов’я прони­кали раціоналістичні ідеї та деїзм. У ХІХ столітті в англіканстві розквітли ідеї наукових методів досліджень.