8.5. БОГОСЛОВ’Я І ФІЛОСОФІЯ ХІІ СТОЛІТТЯ

В Західній Європі ХІІ століття богослов’я і філософія характе­ризувалися розвитком двох головних напрямів. Продовжувала активно розвиватися схоластика, яку у ХІІ столітті презентував П’єр Абеляр, а також його однодумці і опоненти.

• П'ЄР АБЕЛЯР

Найвідоміший схоласт ХІІ століття - П'єр Абеляр (Petrus Abae- lardus, 1079-1142) - народився в околицях міста Нант у Бретані, навчався у школі при катедральному Соборі Паризької Богома­тері, був учнем Жана Розцеліна та Ґільйома де Шампо. Внаслідок конфлікту з Ґільйомом, Аделяр залишив Париж та викладав у різних школах Франції, але з часом повернувся для викладан­ня у школі Собору Паризької Богоматері. В 1117 році розгорівся скандал навколо роману Абеляра з його ученицею Елоїзою. Ро­ман учителя з ученицею був неприпустимою аморальністю в усі часи існування системи освіти. Абеляр був звільнений зі школи, а опісля Абеляр і Елоїза пішли в монастир. Через конфліктний характер Абеляр часто переїжджав з одного монастиря в інший, а в 1121 році його засудив Синод у Суасоні. Через рік Абеляр, яко­го через конфліктність не приймали на викладацьку роботу в жодну школу Європи, заснував власну школу, а в 1127 році став абатом одного з монастирів Бретані. В 1132 році Абеляру було дозволено викладати Парижі, але вже в 1141 році його засудив Синод у Сансі. Вирок був знятий у 1142 році, однак незабаром Абеляр помер в абатстві Сен-Марсель у Бургундії.

- Головною темою, яку розвивав Абеляр, було співвідношення віри і розуму. В цьому питанні Абеляр стояв на позиціях строгого раціоналізму. Все, що є предметом віри, повинно бути раціонально доведеним. Людина не може вірити в те, чого не розуміє. Саме тому він заперечував будь-яку таємничість одкровення. Таємниця для нього просто позбавлена сенсу: якщо людина не може чогось зрозуміти, то для чого Бог це об'являв? Християнство не повинно містити в собі нічого надраціонального. Навіть тринітологічний і христологічний догмати, які більшість середньовічних мислителів вважали недосяжними для розуму, Абеляр намагався осмислити. Віра була для нього сприйняттям осмислених знань. На основі цих методологічних засновків Абеляр намагався осмислити Святу Трійцю. Він виходив із аксіоми, що Бог є Найвище Добро. Найвище Добро включає в себе три аспекти: силу, мудрість і добро: Бог є найсильнішим, наймудрішим і найдобрішим.

- Наступним питанням, яке розглядав Абеляр, були атрибути Бога. Він відстоював переконання, що трьома головними Божими атрибутами є сила, мудрість і добро, які він ототож­нював з особами Трійці. Всі ці атрибути виражаються у творінні. Бог творить тому, що він сильний, мудрий і добрий. Оскільки три атрибути Бога можна спостерегти тільки у творінні, а атрибути Бога є незмінними і вічними, то він їх мусів виражати завжди.

- Важливе місце у міркуваннях Абеляра займала етика. Він заперечував унікальність християнської етики, і вважав, що християнський моральний кодекс є ніщо інше, як артикуляція природного закону. Бог вклав моральний закон у природу творіння, і цей моральний закон виражений у релігії. Гріх він поділяв на три етапи: спокуса, вольове рішення і акт. Спокуса ще не є гріхом; це - тільки намагання зла ввійти в життя людини. Сам гріх відбувається на етапі вольового рішення: коли людина вирішила згрішити, дала спокусі внутрішню згоду, тоді й згрішила. Відповідно, акт уже не змінює суті справи: гріх уже відбувся на етапі вольового рішення, і реалізація цього рішення не збільшує міру вини. Так само й у випадку, коли акт не відбувся: навіть якщо людина в силу обставин не змогла реалізувати гріх, вона вже згрішила, оскільки вирішила згрішити і прагнула цього. Будь-який вчинок, на думку Абеляра, є морально нейтральним. Він отримує моральне забарвлення не сам по собі, а внаслідок інтенції (наміру) людини. Якщо добрий намір, то добрий і вчинок; якщо намір злий, то і вчинок буде злий. Однак, намір включає в себе осмисленість: людина не може чогось хотіти, не знаючи того, що вона хоче. Відсутність осмисленості нівелює інтенцію, а відповідно й моральне забарвлення вчинку. Іншими словами, якщо людина не усвідомлювала, що робить, то не має гріха, навіть якщо зробила щось зле.

- Бог створив найкращий світ. Зло, вважав Абеляр, прийшло у світ внаслідок первородного гріха. Відтоді зло з необхідністю присутнє у світі. Бог створив найкращий світ, і іншого вже створити не може. Тому світ, якщо він вже зіпсований людиною, таким і мусить залишатися.

Абеляр був неймовірно вільнодумним мислителем і не міг збагатити християнське богослов'я новими змістами. Однак йо­го єретичні погляди вимагали відповіді Церкви. Так, вільнодум­ство П'єра Абеляра стимулювало пожвавлення богословського дискурсу ХІІ століття. Таку саму роль у ІХ столітті відіграв Іван Скот Еріуґена, а в перші століття християнства тринітологічні, христологічні, сотеріологічні та еклезіологічні єресі.

• МІСТИКА

Іншим напрямом богословсько-філософської думки ХІІ сто­ліття була містика, яка намаглася поєднати духовну та інтелек­туальну складову релігійності. Містика завжди присутня в будь- якій релігії, й у християнстві містика завжди займала особливе місце.

- Фундатором цього напряму філософії був Бернард із Клєрво (Bernard de Clairvaux, 1091-1153), який народився у Бургундії і став цистерціанським монахом. Орден цистерціанців був відгалуженням від бенедиктинців, а тому цистерціанці жили за правилами Святого Бенедикта. В 1117 році Бернард став абатом монастиря у Клєрво, де й прожив до своєї смерті. Його роль в європейській історії ХІІ століття була величезною. Він був найвищим духовним авторитетом Європи свого часу. Саме він був ініціатором Другого хрестового походу, місій серед монголів та інших починань. У 1145 році Папою став Євген ІІІ (Бернард Паганеллі), який в минулому був учнем Бернарда і впродовж свого понтифікату постійно консультувався з ним. В 1174 році він був зарахований до лику святих. Факт, що між смертю Бернанрда і його канонізацією минуло тільки два десятиліття, свідчить про його високий духовний авторитет. В 1830 році він був проголошений одним із Вчителів Церкви. Наслідуючи Святого Бенедикта, Бернард вважав покірність основою містики. В сьомій главі монастирських правил Святий Бенедикт описав 12 ступенів покори:

- завжди пам'ятати про страх Божий,

- відмова від своїх бажань,

- послух настоятелям,

- гідне перенесення труднощів при виконанні послуху,

- смиренне визнання своїх гріхів,

- вміння задовольнятись найменшим і найгіршим,

- переконаність у власній негідності,

- стриманість від будь-якої дії, яка недозволена правилами монастиря,

- мовчання і стриманість від розмов,

- стриманість від сміху,

- вміння говорити без сміху, без осуду і зі смиренням,

- виражати смиренність не тільки в серці, а й у поведінці.

Ступені покори Святого Бенедикта стали основою міркувань Бернарда. Він їх сприймав як підготовку до містичного досві­ду. Завдяки ступеням покори Святого Бенедикта містик пізнає власну злиденність. Пізнавши свою злиденність, містик співчут­ливо ставиться до злиденності інших. Тільки після очищення серця, Бог відкриває містику можливість пережити духовний екстаз, тобто зустріч із Богом, яку святий переживає після смер­ті. Пізнання Бога, на думку Бернарда, можливе не у теоретичних розумуваннях, а в єднанні з Богом, яке можливе тільки на основі безмежної любові до Бога. Тому любов є основою містики для Бернарда, а досягається вона завдяки покорі. Бернард вважав, що душа, яка пізнає Бога, розчиняється в Бозі, як крапля води у вині. Однак, це розчинення він розумів не як злиття, оскільки Бог і людина є носіями різних природ, а тому не можуть злитися. Це розчинення він розумів як обожнення людини, уподібнення людини Богу.

- Сучасником і другом Бернарда був Гуґо де Сен-Віктор (Hugues de Saint-Victor, 1096-1141), який зробив великий внесок у розвиток містики. Гуґо народився в Саксонії в родині графів Блянкенбурґ. Він здобував освіту в різних містах Німеччини, а в 1115 році перебрався до Парижу, вступив у монастир Сен- Віктор і продовжив освіту в місцевій монастирській школі. Після навчання він став викладачем цієї школи, а в 1138 році - її керівником. Своє філософсько-богословське вчення Гуґо виклав у трактаті «De sacramentis». Перше питання, яке поставив перед собою Гуґо стосувалось того, чи людина може пізнавати Бога розумом. Гуґо вважав, що людина може розумово пізнавати Бога, але тільки частково. Бог так створив світ, що людина ніколи не зможе пізнати Бога повністю. Якщо би Бог дозволив пізнати себе повністю, тоді би не залишилось невіруючих, а віра не була би духовним подвигом. Якщо ж би Бог себе повністю закрив для розумового пізнання людини, то віра не була би пов’язаною з розумом, і перетворилася б на забобон. Тому Бог відриває себе людському розуму частково. Людина пізнає Бога одночасно через розум і одкровення, при цьому розумове пізнання відбувається на основі як внутрішнього, так і зовнішнього світу. Гуґо сформулював власний доказ існування Бога. Перше, що пізнає людина, - це існування власного духа. Вона відокремлює свій дух, власне Я, від матеріального тіла. При цьому людина усвідомлює, що дух не є вічним; він має початок, а отже, й творця. Ним є Бог. Цей доказ існування Бога зазнав критики зі сторони інших схоластів передовсім через те, що Гуґо ігнорував тіло і по-платонівськи сприймав людину тільки як дух. Гуґо також доводив, що Бог єдиний і неподільний на тій основі, що світ гармонійний і внутрішньо узгоджений, а це означає, що він спланований і створений одним творцем. Також Гуґо раціонально обґрутовував, що Бог триєдиний. В розумінні Трійці філософ не був оригінальний. Отець - це джерело і носій божественності. Син - мудрість Бога, а Святий Дух - любов Бога. Оскільки Бог єдиний і нероздільний, то Отець, Син і Святий Дух є не окремими субстанціями, а тільки трьома особами однієї сутності.

Багато уваги Гуґо присвячував проблемі пізнання. Він вважав, що існують три стадії пізнання. Перший етап - це сприйняття. На цьому етапі людина сприймає свої внутрішні і зовнішні переживання. Людську діяльність на цьому рівні Гуґо окреслював терміном «cogitatio». Другий етап - це розум (ratio). На цьому рівні пізнання людина намагається знайти відповіді на питання «що?», «чому?», «для чого?» тощо. Людську діяльність на рівні розуму Гуґо окреслював словом «meditatio». Третій рівень - це інтелект, тобто проникнення в глибини змістів. Людську діяльність на цьому етапі Гуґо називав «contemplatio». Мислитель вважав, що contemplatio потребує просвітлення Божим світлом. Просвітлення можливо осягнути тільки глибокою вірою. Для того, щоби здобути віру і просвітлення, людина повинна приготуватися. Приготування полягає в моральному удосконаленні. Гуґо вважав, що первородний гріх завдав шкоди людській здатності вірити, а тому contemplatio з природної для людини здатності перетворилось у те, що людина повинна здобувати важкою духовною працею. Так, Гуґо здійснив спробу поєд­нання містики і схоластики. Пізнання є діяльністю, яка поєд­нує в собі розумову і моральну працю, а вершиною пізнання є знання, набуте шляхом просвітлення.

- Після Гуґо монастир Святого Віктора і монастирську школу очолив його учень Рішар де Сен-Віктор (Richard de Saint-Victor, бл. 1110-1173), який походив зі Шотландії, але все своє життя провів у Франції. Рішар перейняв тези вчення Гуґо і намагався їх продовжити та розвинути. Він перейняв учення Гуґо про три етапи пізнання - сприйняття, розум та інтелект - і, як і Гуґо, найбільше уваги присвятив інтелекту. Просвітлення, на його думку, можливе за умови навернення душі. В цьому процесі беруть участь воля і розум. Рішар алегорично порів­нював волю і розум до двох дружин біблійного патріарха Якова-Ізраїля. Волю Рішар прирівнював до Лії, яка народила Якову старших синів. Розум він прирівнював до Рахиль, мо­лодшої дружини Якова, яка народила йому Йосифа і Венья- мина. Рішар стверджував, що спершу людина повинна досягти вольових чеснот, і лише опісля може досягати двох розумових чеснот: пізнання себе, яке Рішар порівнював із Йосифом, та пізнання Бога, яке Рішар порівнював із Веньямином. Як Веньямин був для Якова улюбленим сином, так і способом пізнання Бога є любов. Преображення волі і розуму уможливлюють контемпляцію (споглядання), тобто пізнання за посередництвом інтелекту.

Рішар виокремлював шість об'єктів і три етапи контемпляції. Першим об'єктом контемпляції є чуттєвий світ, у красі якого містик бачить красу Бога. Другим об'єктом є причини чуттєвих речей, в яких містик пізнає силу і мудрість Бога. Третім об'єктом є надчуттєве, тобто ідеї, чуттєвих речей, в якому відображається сутність Бога. Четвертим об'єктом є душа і ангели, в яких містик пізнає відображення Бога. П'ятим об'єктом є сам Бог у тій мірі, в якій він відкривається для розумового пізнання. Шостим об'єктом контемпляції є таємниці Бога, які не відкриваються розуму, але виражені через одкровення, наприклад, триєдність Бога. Контемпляція проходить три етапи. Перший - це просвітлення інтелекту, внаслідок якого інтелект стає спроможним бачити ширше, аніж розум. Другий - це просвітлення інтелекту, внаслідок якого інтелект піднімається понад звичні рівні споглядання. Третій - це просвітлення, внаслідок якого інтелект зустрі­чається зі самим Богом, якого неможливо виразити ніякими словами. На думку Рішара, хоч містик повинен готуватися до просвітлення, воно залишається даром, даним йому за волею Бога, а не за заслуги містика.

- Після смерті Рішара у школі монастиря Святого Віктора зупинилося творення оригінальних і творчих концепцій. Наступний керівник школи, Ґотьє (Вальтер) де Сан-Віктор не розвивав нових ідей, а зосередив свої сили на полеміці з єретичними вченнями його сучасників. У своїй роботі «Contra quatuor labyrinthos Franciae» (Проти чотирьох лабіринтів Франції) він полемізував проти єресей П'єра Абеляра, Гіль­берта де ля Поре, Петра Ломбарда і П'єра де Пуатьє. Незва­жаючи на спад творчих ідей у Сен-Вікторській школі, вона залишилась найбільшим освітнім центром Європи ХІІ сто­ліття. Кращі вчені цього періоду навчались саме у Сен- Віктор, а згодом, викладаючи в усіх країнах Західної Європи, поширювали ідеї своєї alma mater. Тому роль і значення Сен- Вікторської школи в освіті і науці ХІІ століття неоціненна.

• LIBRI SENTENTIARUM

Окрім філософсько-богословського дискурсу, пов'язаного з ідеями П'єра Абеляра та містиками школи Сен-Віктор, ХІІ сто­ліття відзначилось численними спробами систематизувати на­укові надбання та викласти їх у такій формі, яка була би най- прийнятнішою для навчальних потреб. Університетські ви­кладачі почали писати перші підручники, які охоплювали весь матеріал дисципліни, яку вони викладали. Особливу роль у на­писанні підручників відіграли виходці зі школи Сен-Віктор, яка була передовою науково-навчальною установою ХІІ століття. Перший, відомий європейській системі освіти підручник отри­мав назву «Tractatus theologicus». Цей твір був приписаний Гуґо де Сент-Віктор, однак сьогодні доведено, що його автором був Гільдеберт де Лавардін (Hildebert de Lavardin, 1056-1133), ари- хиєписокп Пуатьє. Популярним жанром навчальної літератури були libri sententiarum (книги сентенцій), в який автори підби­рали важливі цитати авторитетних авторів та систематизували їх відповідно до тем. Такі libri sententiarum були зручними для студентів, які могли в одній книзі побачити позиції різних авто­ритетних авторів щодо кожного питання богослов’я і філософії. Апогей використання жанру libri sententiarum спостерігався у ХІІ столітті. Традиція написання libri sententiarum сформувалась у Франції. Серед відомих авторів книг сентенцій, окрім Гільде- берта де Лавардіна, були два англійці, які були учнями Гуґо де Сен-Віктора, професор Оксфордського університету Кардинал Роберт Паллен (Robert Pulleyn, 1080-1150) і єпископ Геренфорду Роберт Мелум (Robert Melun, бл. 1100-1167), а також виходець зі школи Сен-Віктор, канцлер Паризького університету П’єр де Пуатьє (Pierre de Poitiers, бл. 1130-1215). Також libri sententiarum писав Гуґо де Руан (Hugo von Rouen, 690-730), який був племін­ником майордома франків Карла Мартелла, єпископом Байо, єпископом Парижу і архиєпископом Руана, а також абатом мо­настиря в Жюмен і абатом монастиря Сан-Демі.

Найвищого професіоналізму в укладанні книг сентенцій до­сягнув Петро Ломбард (Petrus Lombardus, 1096-1160). Він наро­дився у Ломбардії, але переїхав до Парижа, де в той час діяли найвідоміші учителі Європи П’єр Абеляр і Гуґо де Сен-Віктор. Після завершення навчання Петро Ломбард став викладачем катедральної школи Собору Паризької Богоматері, а згодом єпископом Парижа. Від вихідців школи Сен-Віктор Петро Лом­бард перейняв ідею укладення книги сентенцій. Його робота отримала назву «Libri Quattuor Sententiarum» (Чотири книги сентенцій). Вона була неперевершеною у повноті підбору ма­теріалу та в чіткості його структурування. Книга миттєво стала найпопулярнішим навчальним посібником у всіх навчальних закладах Західної Європи. Вивчення сентенцій Петра Ломбар­да стало обов’язковим для всіх західноєвропейських студентів богослов’я і філософії. Під час занять студенти під проводом про­фесора читали сентенції Петра Ломбарда і дискутували про них. Викладати сентенції Ломбарда було високою честю для кожно­го професора. Петро Ломбард розділив усі ним зібрані сентенції на чотири групи, помістивши кожну з них в окрему книгу.

- Перша - «De Mysterio Trinitatis» - присвячена тринітології (вченню про Святу Трійцю);

- Друга - «De rerum creatione et formatione corporalium et spiritualium et aliis pitiribus eis pertinentibus» - креатології (вчення про творіння);

- Третя - «De Incarnatione Verbi» - христології (вчення про воплочення Ісуса Христа) і сотеріології (вчення про спасіння);

- Четверта - «De Doctrina Signorum» - сакраментології (вчен­ня про Таїнства).

Запропонована Петром Ломбардом систематизація богослов’я і послідовність тем залишалась непорушною впродовж століть, і навіть сьогодні студенти вивчають богослов’я в такій послідов­ності, яку запропонував Петро Ломбард.

Незважаючи на те, що сентенції Петра Ломбарда викорис­товувалися повсюди, написання нових праць у цьому жанрі не припинилось. Відомим автором сентенцій після Лобарда став монах-цистерціанець Алан де Лілль (Aiain de Lilie, бл. 1128-1202), який був вихідцем із школи Сен-Віктор, навчався у Бернарда з Клєрво, викладав, був учасником Третього Латеранського Со­бору і єпископом Осеру у Франції. Алан був автором численних текстів, написаних у стилі сентенцій. Якщо Петро Ломбард пи­сав свої сентенції з навчальною ціллю, тобто для того, щоби сту­дентам було зручно їх вивчати, то Алан писав їх із полемічною ціллю. ХІІ століття - це період хрестових походів, під час яких європейці зазнайомились із мусульманською думкою. Алан вва­жав, що будь-яку догму можливо раціонально довести, а мусуль­мани, євреї і єретики сформували свої помилкові вчення тому, що не прислухалися до голосу розуму. Своїми сентенціями Алан намагався заперечити віровчення мусульман, євреїв і єретиків, та показати, що християнська віра основується на розумі, а її до­гми раціонально доведені.