ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ ТА РИТУАЛЬНО-КУЛЬТОВЕ ЖИТТЯ СКОТАРСЬКО-ЗЕМЛЕРОБСЬКИХ ПЛЕМЕН ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ЗА ДОБИ ЕНЕОЛІТУ - БРОНЗИ

Розпад праіндоєвропейської спільноти, за лінгвістичними даними, датується не пізніше як першою половиною IV тис. до н. е. Очевидно, ще раніше відбувалася його початкова дифе­ренціація на мовні ареали «А» і «В», при збереженні постійних контактів між їхніми представниками вздовж великих річок півдня Східної Європи.

Племена мовного ареалу «А» за часів енеоліту займали сте- по-лісостепове порубіжжя Східної Європи і залишили тут па­м’ятки середньостогівсько-хвалинської культурно-історичної спільноти. Вони, спеціалізуючись на конярстві та розведенні ве­ликої рогатої худоби, поширювалися відповідною природно- кліматичною зоною на південний захід та схід. У першому ви­падку маємо справу з рухом протохетто-лувійців спочатку на Балкани (де вони залишили культуру Езеро) до Малої Азії, куди вони потрапляють на середину III тис. до н. е. Приблизно в цей же час на схід від Волги, через Південне Приуралля, по­ширювалися прототохарські племена, котрі, як видається, за­лишають в Північному Казахстані батайську культуру кінця IV — початку III тис. до н. е.

Решта племен мовного ареалу «А» певний час ще перебува­ють на степово-лісостеповому порубіжжі Східної Європи, але підтиском південніших індоєвропейських племен мовного аре­алу «В» частково відходять на захід, утворюючи в Дунайсько- Карпатському реґіоні другої половини III — початку II тис. до н. е. протоілліро-кельтсько-італійську спільноту (з подальшим її розгалуженням протягом II тис. до н. е. на власне іллірійців, кельтів та італіків), а частково (в межах ямної культурно-істо­ричної спільноти) зазнають асиміляції з боку представників мовного ареалу «В». Для подальшого огляду важливо зазначи­ти, що протягом доби пізньої бронзи та раннього залізного віку іллірійські племена переважали в Середньому Подунав’ї та на Західних Балканах, тоді як від середини І тис.

Водночас відбувається і розселення індоєвропейських пле­мен мовного ареалу «В» зі степово-передгірських районів Пів­нічного Причорномор’я, Приазов’я та Передкавказзя. Одна з їхніх гілок, у мовному відношенні прагреко-вірмено-фракійсь- ка, не пізніше кінця IV тис. до н. е. опановує Північно-Західне Причорномор’я та Нижнє Подунав’я, асимілює тут рештки піз- ньотрипільської людності та нащадків носіїв культури Гумель- ниця і залишає пам’ятки усатівської культури та культури Чер- навода. Далі вони поширюються на Східні, а пізніше й на Пів­денні Балкани, витискуючи звідти прахетто-лувійців в Анато­лію. На початку II тис. до н. е. носії грецьких діалектів зайня­ли територію сучасної Греції, тоді як фракійсько-вірменські племена обрали Східні та Центральні Балкани, Нижнє Подуна­в’я та частково Карпатський ареал. Протягом останньої чверті II тис. до н. е., зокрема після падіння Трої (найімовірніше — ____________ 77

близько до 1225 р. до н. е.), протовірмени просуваються Малою Азією на Вірменське нагір’я (де в XI ст. до н. е. були зупинені ассирійцями). Слідом за ними від протофракійців відділяються фрігійці, які на межі II—І тис. до н. е. заселяють області Захід­ної та Центральної Анатолії.

Відповідно впродовж кінця II — першої половини І тис. до н. е. в межах Східних Балкан, Нижнього Подунав’я та Кар­патського ареалу утворюється фрако-дакійська етномовна спільнота, яка за доби ранньозалізного віку представлена дво­ма основними етнічними ареалами: фракійським (приблизно в межах сучасної Болгарії, Балканської Туреччини та грецьких областей Північної Егеїди) та гето-дакійським (приблизно в межах сучасної Румунії та частково Молдови, Буковини і При­карпаття). На це варто звернути увагу для розуміння поширен­ня тих чи інших релігійно-міфологічних систем серед давнього населення території сучасної України.

Протягом III тис. до н. е., за умов аридизації клімату і значного зміщення степових і лісостепових ландшафтів (за ра­хунок лісу) у північно-західному напрямку відбувалося також розселення з причорноморсько-приазовських степів у бік Балтики та Центральної Європи іншої гілки індоєвропейців мовного ареалу «В» — протогермано-балто-слов’ян. Згодом вони розділилися на прагерманську та прабалто-слов’янську спільноти II тис. до н. е.

Зоною розселення прагерманської спільноти стають пере­важно середня та нижня течії Одеру і Ельби, з подальшим по­ширенням прагерманців Ютландією до Південної Скандинавії. Основний ареал розселення прабалто-слов’янських племен — лісостепо-лісові простори Східної Європи приблизно в межах сучасних територій України, Білорусі та Прибалтики між по­низзями Вісли та Західної Двіни (Даугави). Впродовж II тис. до н. е. відбувається поступова диференціація прасло­в’янського та прабалтського масивів, які утверджуються відпо­відно південніше та північніше Прип’ятського Полісся.

За доби пізньої бронзи та ранньозалізного віку басейн Вісли займала окрема, проміжна між прагерманцями, прабалтами та праслов’янами, група індоєвропейських племен — венеди. Скіф­ська навала середини І тис. до н. е. підірвала їхні сили, і до межі ер їхні східні групи були слов’янізовані, зберігши назву венедів, а західні, відомі в історії як вандали, — германізовані.

Третьою гілкою індоєвропейських племен мовного ареалу «В» була арійська, або індо-іранська, що, в свою чергу, не піз­ніше другої половини III тис. до н. е. розділилась на групи індо- арійських та ірано-арійських племен. Впродовж доби бронзи та ранньозалізного віку, фактично до межі доби давнини й Серед­ньовіччя, до самої гунської навали кінця IV ст., народи індо­іранської спільноти складали основну масу населення північно- причорноморсько-приазовсько-північнокавказьких степів, без­посередньо межуючи і контактуючи з праслов’янами та давніми слов’янами Лісостепової України. Останнє стосується головно ірано-аріїв, які за доби ранньої та середньої бронзи мешкали північніше індо-аріїв, не лише у північнопричорноморсько-при- азовських степах, а також у лісостепових областях Донеччини, Середнього Подоння та Середнього Поволжя.

Водночас, від кінця III тис. до н. е. відчувається початок руху індо-іранських племен на південь, через Закавказзя на Близький Схід (де у XVII ст. до н. е. вони створюють царство Мітанні), та на схід до Центральної Азії. В середині II тис. до н. е. перші індо- арійські племена, носії ведичної релігійно-міфологічної тра­диції, з’являються вже у Північній Індії та, не виключено, і в Північному Китаї. Незабаром Центральну Азію опановують ірано-арійські племена, які в кінці II тис. до н. е. займають ще й Іранське плато. Внаслідок переходу до осілості південних груп іраномовних племен в оазисах та передгір’ях сучасних країн Середнього Сходу, з одного боку, та розвитку кочового скотарства в зоні євразійських степів, від Карпат до Хінгану, ірано-арії розділяються на два основні господарсько-культурні масиви: осіло-землеробський (мідійці, перси, бактрійці, сог­дійці, хорезмійці тощо) та кочівницько-скотарський (кімме­рійці, скіфи, сако-масагети, сармати, алани тощо). Представни­ки останнього і домінували в степах Східної Європи півтора тисячоліття, впродовж кінця II тис. до н. е. — першої полови­ни І тис. Водночас, як припускають О. Трубачов і деякі інші дослідники, в Приазов’ї та Північно-Східному Причорномор’ї до початку І тис. зберігалися і рештки давнього індо-арійсько- го населення, відомого під назвою сіндів та меотів.

Отже, для доби бронзи, зокрема для періоду з кінця III до кінця II тис. до н. е., маємо таку (зрозуміло, схематичну) кар­тину розміщення етномовних спільнот у межах сучасної Украї­ни та навколо неї. Основними серед них виступають прабалто- слов’яни та індо-ірано-арії. На другу половину II тис. до н. е. Середнє Подніпров’я, Лісостепове Правобережжя, Південне Полісся, Волинь і значною мірою Прикарпаття з південно- східними районами Польщі виступають як основний ареал пра­слов’янської спільноти. Дещо раніше ірано-арійські племена утверджуються як домінуюча сила в північнопричорноморсь- ко-приазовсько-поволзьких степах та лісостеповій смузі від дніпровського Лівобережжя на схід. Тому нижче увага буде зосереджена переважно на розгляді релігійно-міфологічних уявлень і обрядово-культової практики індо-іранців і, зокрема, ірано-аріїв східноєвропейських степів, з одного боку, та бал- то-слов’ян і безпосередньо праслов’ян — з іншого.

Перш ніж перейти до аналізу цих двох тем, варто зупинити­ся на дослідженні вірувань та обрядово-культового життя сте­пово-лісостепових племен території сучасної України доби розгалуження та розселення основних гілок індоєвропейсько­го масиву, — тим більше, що саме з їхньої гущини вийшли мовні предки індо-іранців та балто-слов’ян.

На початку розпаду індоєвропейської спільноти у причор- номорсько-приазовських степах над похованнями з’являють­ся перші курганні насипи. З межі енеоліту — ранньої бронзи курганний обряд стає домінуючим в усій степовій смузі Схід­ної Європи та, значною мірою, на суміжних з нею лісостепо­вих просторах. Тому спадкоємно пов’язані між собою куль­турно-історичні спільноти індоєвропейських племен цих тери­торій, зокрема найзначніші серед них — ямну (III тис. до н. е.), катакомбну (кінець III — перша третина II тис. до н. е.) та зрубну (середина — Друга половина II тис. до н. е.), часто об’єднують під спільною назвою курганних культур. Не вда­ючись до спеціального обговорення проблеми етномовної на­лежності їхніх окремих регіональних проявів, можна ствер­джувати, що ямна культурно-історична спільнота репрезентує головно спільноарійський масив племен та інші індоєвро­пейські групи, що опинились на той час у зоні його переваж­но обрядово-культового впливу, катакомбна — здебільшого індо-аріїв та ірано-аріїв після їх розгалуження, а зрубна (ра­зом із подібними культурними феноменами Північного При- каспію та Казахстану — зрубно-андронівська) — головно іра­но-аріїв до поширення в їхньому середовищі кочівництва в кінці II тис. до н. е.

Починаючи з часів усатівської культури Північно-Західно­го Причорномор’я та ямної культурно-історичної спільноти на степо-лісостепових просторах України та Південної Росії, а потім і в Подунав’ї, поширюється підкурганний обряд похован­ня посиланого червоною вохрою небіжчика - здебільшого у скорченому стані в ямі, перекритій дерев’яними плахами або кам’яними брилами, з жертовною їжею у вкритих мотузчатим орнаментом горщиках. Висота кургану, наявність підкурганних кам’яних споруд та розкіш інвентаря (прикраси, металева зброя, інколи, зокрема в Нижньому Подніпров’ї, навіть вози чи їхні деталі — колеса тощо) у похованні залежали від соціаль­ного статусу померлого.

Кам’яні поховальні споруди частіше використовувались у південних районах України, багатих на вапняк.

Оскільки такі ознаки, як наявність металевої зброї, високий курганний насип, встановлена на його верхівці антропоморф­на стела тощо, були властиві небагатьом похованням, можемо припускати наявність вже в ті часи не лише значного соціаль­ного розшарування з установленням культів вождів-першосвя- іцеників («сакральних царів» за Дж. Фрезером), а й віри в різну потойбічну долю представників родоплемінної знаті та рядо­вих пастухів і землеробів.

Обов’язком родової аристократії, яка спеціалізувалася на виконанні жрецьких функцій (і незабаром розвинулась у про­фесійне жрецтво на кшталт індо-арійських брахманів чи кельт­ських друїдів), було підтримання контактів зі світом богів та померлих родичів, зокрема з найвизначнішими вождями-жер- цями минулих часів, завдяки складній, докладно розробленій системі ритуалів. Ця система передбачала багаті жертвоприно­шення (свійської худоби, а інколи й людей) і молитовні звер- нення-прохання до богів і предків, які поступово набували виг­ляду релігійних гімнів на зразок тих, що дійшли до нас у кор­пусі «Рігведи» або як яшти «Авести».

Можемо припускати, що культ вождів-жерців, зокрема об­ряди, пов’язані з їх переходом у потойбічний світ та сакралі- зацією влади й персони тих, хто приймав на себе відповідні по­вноваження, займали в житті індоєвропейців доби енеоліту— бронзи визначне місце. Наскільки такі ритуали були важливи­ми для пізньопервісних скотарських етносів, бачимо на при­кладі зулусів Південної Африки, ритуальне життя яких доклад­но описане в етнографічній літературі.

При цьому, як підкреслює О. Трубачов, не існує спільноін- доєвропейського поняття «храм». Навіть після розгалуження індоєвропейські племена ще тривалий час не зводили храмових споруд, а використовували для обрядових дійств ритуальні май­данчики з вівтарями, здебільшого на високих місцях. Зрозумі­ло, що коли минуло кілька тисячоліть, археологічно зафіксу- 81

вати такі майданчики надзвичайно важко. Але інколи, зокрема тоді, коли вони споруджувались з використанням каменю, це щастить зробити.

На сьогодні встановлено, що спеціально оформлені кам’я­ними стелами святилища з вівтарями вже в енеоліті були в Пе- редкавказзі, Приазов’ї, Північному Причорномор’ї, а потім, відповідно до поширення там індоєвропейських племен, і на Балканах. Особливо багато енеолітичних стел у степах між Південним Бугом та Інгулом (за Н. Довженко, близько 170). Згідно з дослідженнями Д. Телєгіна, ритуальні майданчики мали колоподібну чи прямокутну форму до 7—10 м довжиною. Вони були повністю чи частково оточені стелами іноді до 2— 2,5 м довжиною, нижня частина яких (що вкопувалася у зем­лю) залишалася необробленою, та кам’яними блоками, що ви­ступали над землею приблизно на 1 м і утворювали своєрідну стіну. Такі блоки здебільшого були орнаментовані «ялинкою» або заштриховані різьбою чи просто вохрою.

Вхід до такого святилища містився з західного боку, тобто орієнтовані вони були на схід Сонця. В центрі такої споруди стояла стела, яку особливо вшановували, або просто верти­кально вкопаний камінь-менгір. Перед таким релігійно-культо­вим символом містилася кам’яна плита-вівтар для жертвопри­ношень до 1 м довжиною, зі сферичною лункою для жертовних узливань. Сліди багать засвідчують, що ритуальні дії передба­чали на лише узливання священних напоїв (скоріше за все, того психотропного зілля, що відоме як сома ведичних аріїв та хао- ма давніх іранців), а й спалення дарів богам. При цьому не ви­кликає сумніву, що мали місце і криваві жертвоприношення. Найціннішим пожертвуванням вважалася людина, за нею — кінь, бик, баран тощо. З підвищенням добробуту в жертву при­носили дедалі більшу кількість худоби, що засвідчується ведич­ними гімнами.

Пізніше, зокрема за часів катакомбної* культурно-історич­ної спільноти, культові місця на вершинах високих курганів стають виразнішими і набувають рис довгочасних святилищ. Прикладом може вважатися святилище початку II тис. до н. е. на р. Молочній, досліджене й реконструйоване С. Пустовало- вим та Ю. Рассамакіним. Але храмових споруд, принаймні там, де індоєвропейці не асимілювали народи з відповідними архі­тектурно-культовими традиціями (як ахейці в Греції, хетти в Анатолії чи латини в Італії, що підпали під вплив етрусків), не існувало ще тривалий час. їх не знали ні ведичні арії, які спо­руджували вівтарі на високих місцях і на початку І тис. до н. е., ні кельти, германці або слов’яни до їх виходу на рівень цивілі­зації, ні, тим більше, кочові, здебільшого іраномовні, народи, зокрема скіфи та сармати.