РЕЛІГІЙНО-КУЛЬТОВЕ ЖИТТЯ БОСПОРСЬКОГО ЦАРСТВА ТА ЗРУШЕННЯ В СВІДОМОСТІ ТУБІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ КРИМУ ЗА ДОБИ ПІЗНЬОЇ АНТИЧНОСТІ

На відміну від Херсонеса, Ольвії або Тіри, які в цілому мали вигляд типових полісних міст-держав, які інколи поши­рювали свою владу на слабших сусідів (як Херсонес — на Кер- кінітиду та Калос-Лімен), на Боспорі, внаслідок об’єднання кількох полісів з метою спільного протистояння тиску з боку скіфів, близько 480 р.

Це, на перших порах федеративного типу, державне об’єд­нання очолили представники аристократичного дому Археа- нактидів, які виконували головно функції головнокомандувачів союзним військом. Політичним та культовим центром союзу боспорських міст став Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Але кожне місто зберігало полісне самоврядування, а відтак і власне релігійно-культове життя.

У цілому така ситуація зберігається і після утвердження на Боспорі у 438/437 рр. до н. е. династії Спартокідів. Очолена ними держава мала виразні протоелліністичні риси вже в кінці V — першій половині IV ст. до н. е. Правителі вважалися царя­ми над підвладним землеробським населенням негрецького по­ходження — сіндами, меотами та певними групами скіфів, що переходили до осілості на Керченському півострові під патро­натом Спартокідів, але щодо грецьких полісів вони зберігали старий титул архонта.

За часів Спартокідів Пантікапей перетворюється на справ­жню столицю держави, але інші міста-колонії, такі як Феодо­сія, Кітій, Німфей, Ілурат, Тірітака, Мірмекій на Керченсько­му півострові, Фанагорія, Гермонасса та Горгіпія в кавказькій частині держави, та заснований пізніше в гирлі Дону Танаїс зберігали полісний лад і особливості релігійно-культового життя. Фактично такі особливості мали місце і в перші сто­ліття н. е.

Та все ж у побуті, суспільних відносинах та віруваннях меш­канців міст на Боспорі Кіммерійському було й багато спільно­го. Це зумовлювалося як їхнім іонійсько-мілетським похо­дженням, так і ідентичними умовами життя й господарювання.

Тому при розгляді релігійно-міфологічного світогляду та культового життя боспорян необхідно бачити як їхні спільні риси, так і специфічні для окремих міст симпатії й уподобан­ня. До того ж варто враховувати, що на Боспорі, як і в інших заселених переважно греками районах Північного Причорно­мор’я, близько до межі ер відбувалися істотні зміни в духовно­му житті, пов’язані з поширенням східних вірувань та культів, а також з інтенсифікацією процесу релігійного синкретизму, типового для елліністично-римських часів. Схоже на те, що відповідно до особливостей історії Боспору (зокрема його входження наприкінці II ст. до н. е. до складу Понтійської дер­жави Мітрідата VI Євпатора) масоване проникнення східних, ірансько-малоазійських та іудейських духовних впливів тут по­чалося навіть дещо раніше, ніж у Херсонесі чи інших містах Північного Причорномор’я.

Вище вже йшлося про те, що в усіх мілетських колоніях (а саме до них належали поліси Боспору) за архаїчних та класич­них часів особливо вшановувався Аполлон — верховний бог Мілета, покровитель колоністів та заснованих ними полісів, бог,який виконував і численні інші функції, про які вже йшло­ся. Його культ мав офіційний, громадянсько-державний харак­тер і тому зосереджувався у містах.

Як в Аполлонії, Понтійській, Істрії, Tipi та Борисфені (о. Бе­резань), у більшості міст Боспору цей бог з моменту їх засну­вання вшановувався у вигляді Аполлона Ієтра (Лікаря) — по­кровителя колоністів, їхнього захисника від різних небезпек і загроз на суші та в морі. Але в Гермонассі йому, як і в Ольвії, вклонялися в образі Аполлона Дельфінів, а у Фанагорії — Аполлона Ателея (Вічного).

Окремі святилища Аполлону мали споруджуватися в різних боспорських полісах безпосередньо після їх заснуван­ня, тобто приблизно з середини VI ст.

Так само в містах Боспору вшановувалися Зевс — як Сотер (Рятівник) та Генарх (Родоначальник), Артеміда Ефеська — як Агротера (Сільська), Сімбула (Радниця). Вони не мали про­відного значення, але храми їм споруджувалися. Так, на горі поблизу Фанагорії в середині IV ст. до н. е. споруджено храм Артеміди Агротері, а храм Зевсу, Богу Гуркітливому та При- слухаючому, в Кітії — навіть у 234 р. н. е.

Неважко помітити, що образ Артеміди на Боспорі виразно відрізнявся від Артеміди Партенос (Діви) Херсонеса, оскільки в першому випадку вона асоціювалася з хліборобством, а не з лісисто-гірською природою, тобто зближувалася не з Тавр­ською Дівою, а з аграрно-хтонічними богинями давніх греків типу Деметри, Кібели та Афродіти.

Культ Афродіти в містах і сільськогосподарських поселен­нях Боспору був надзвичайно популярним і часто-густо мав провідне значення. Вшановувалася вона не лише як богиня кра­си і кохання, а й, головно — як аграрна богиня, подателька вро­жаю, що наближало її до Деметри та Кібели. Вклонялися їй здебільшого як Афродіті Уранії (Небесній), що передавало уяв­лення про неї не як про дочку Зевса, а як принаймні богиню, котра належить до одного з них та Посейдоном, Герою та Де­метрою покоління. Її також називали Апатурою — від присвя­ченого їй загальноіонійського свята Апатурій.

Боспорська Афродіта Уранія Апатура виступала в ролі по­кровительки та захисниці іонійських колоністів, що оселилися на берегах Боспору.

Це і не дивно з огляду як на роль мореплавства на Боспорі, так і початкового зв’язку образу Афродіти з морем, — з роже­вої піни якого вона і вийшла колись на Кіпрі. Про її «царствен- ний» статус у Боспорській державі римських часів свідчать і місцеві монети II—III ст., на яких Афродіту зображено на троні зі скіпетром та сферою. Отже, вона перетворилася на типове поліфункціональне синкретичне божество пізньоантич- ної доби.

В акрополі Німфея вже в другій половині VI ст. до н. е. були споруджені святилища Афродіти та Кабірів, а поблизу на бе­резі моря — святилище Деметри. У III ст. до н. е. на терасах схилу відповідної гори зводиться новий величний культовий комплекс, присвячений, на думку Н. Грач, Афродіті та Апол­лону. Храм Афродіті Навархіді було споруджено і в Горгіпії за часів правління на Боспорі Савромата І (93—123 рр).

Паралельно з Афродітою впродовж всієї історії античного Боспору великою популярністю тут користувалися Деметра та Кібела. Вже було зазначено, що святилища цих богинь входи­ли до ансамблю акрополя Пантікапея. Тут було знайдено ве­ликий мармуровий бюст Деметри. Святилища Деметри відомі також у Німфеї і в інших містах, де це засвідчується відповід­ними написами. Деметра та Кора-Персефона, як і Афродіта, Кібела, Діоніс передусім виступали як покровителі землероб­ства, але на Боспорі, як і в інших місцях, їхні образи пов’язу­валися також з уявленнями про потойбічний світ, що, зокрема, засвідчується знахідками теракотових статуеток Деметри в боспорських некрополях. 26 таких статуеток знайдено в одно­му склепі під курганом Великі Близнюки IV ст. до н. е. У тому ж склепі, як і в склепі Деметри І ст.

Подібну картину спостерігаємо і стосовно Кібели. Її святи­лище було в акрополі Пантікапея, а близьких до неї Кабірів — у Німфеї. Присвяти та кам’яні рельєфи з зображенням цієї богині І—II ст. знайдені у Пантікапеї, Німфеї і Тірітаці. Поряд із нею вшановувалися також її юний бог-коханець Аттіс, який належить до кола богів, котрі вмирають і відроджуються, а та­кож фрігійське місячне божество Мен, що сприяв родючості полів та здоров’ю людей. Зображення Аттіса відомі у вигляді статуеток та в рельєфних гіпсових композиціях, які прикраша­ли саркофаги.

З культом Кібели на Боспорі був пов’язаний і культ Діоні- са-Сабазія. Також аграрно-хліборобських функцій на Боспорі набув і іранський бог Сонця Мітра, який стає тут відомим з І ст. до н. е. До нього наближається також фракійський бог- вершник. Відомо, що Мітра та фракійський бог-вершник були особливо популярними у військових колах. До того ж Мітра тут, як і повсюдно, вважався божеством, від якого залежить потойбічна доля померлого.

Як і в багатьох грецьких полісах, у містах Боспору вшано-

вувалися й інші еллінські боги, зокрема Посейдон та Арес. Сав- ромат II (174/175—210/211 рр.), переможець кримських скіфів, спорудив храм першому та відновив храм другому. Популярни­ми були також Гера, Посейдон, Діоніс, Гермес, Асклепій. У І ст. у Пантікапеї діяв фіас (релігійна спілка) Зевса і Гери Рятів­ників, а в Горгіппії — Посейдона. Не менш ніж в Херсонесі чи Ольвії тут шанували також Ізіду, статуетки якої знайдені у Пантікапеї та Горгіппії. Але з не зовсім зрозумілих причин Афіна на Боспорі, на відміну від Тіри, Ольвії чи Херсонеса, не мала помітного авторитету.

Боспорське царство ніколи не входило до складу Римської імперії, але з кінця І ст. до н. е. залежало від неї. Тому не див­но, що боспорські царі, прагнучи засвідчити римським прави­телям свою відданість, вводять у перші десятиліття І ст.

Під впливом культово-політичної практики східних держав та введення культу імператорів у Римі, на Боспорі було встановле­но і культ власних царів. Так, уже цар Аспург (14/15—37/38 рр.) спорудив присвячений собі храм. Подібне практикували і на­ступні царі. Цими діями вони намагалися забезпечити сакраль­ний авторитет своїй владі, мабуть, не стільки в очах місцевих греків чи іудеїв (які навряд чи могли серйозно ставитися до цих спроб, як і до обожнення римських імператорів), скільки від­носно мас автохтонного землеробського населення Керчен­ського півострова та Східного Приазов’я з пониззям Кубані та гирлом Дону: осілих скіфів та сарматів, сіндів та меотів.

Варто також зазначити, що релігійно-міфологічні уявлен­ня та культове життя боспорян мало більш виразні свідчення синкретизації з уявленнями та обрядами догрецьких меш­канців його території, ніж спостерігаємо в Tipi чи Ольвії, не кажучи вже про Херсонес. Фіксуються риси пізньоскіфських та сіндо-меотських культів родючості. На деяких боспорських поселеннях знайдено ліпні ідолоподібні зображення, вкриті товстим шаром гіпсу і глини, а на деяких культових предме­тах бачимо прокреслені сарматські знаки. За всім цим стоять певні магічні обряди, зміст яких не завжди зрозумілий. Так само були поширені і різноманітні магічно-астрологічні віру­вання, що, як і в Херсонесі, засвідчуються «абрасакс-гемами» та іншими речами.

Особливого поширення в містах Боспору в перші століття н.е. 192

набуває відомий нам із попереднього параграфа з херсонеських матеріалів синкретичний, але з виразними іудейськими рисами, культ безіменного бога. В написах він названий «Богом Най­вищим» із додаванням епітетів «вседержитель благословен­ний», «справедливий» тощо. Його популярність, без сумніву, готувала на Боспорі ґрунт для прийняття християнства, яке починає тут поширюватися з кінця III ст. Боспорський єпископ Кадм згадується вже у 325 р. серед учасників Першого Все­ленського собору в малоазійському місті Нікеї.

Окремою і поки що малодослідженою є проблема про транс­формацію релігійно-міфологічних уявлень тубільного населен­ня Криму протягом останньої чверті І тис. до н. е. — першої чверті І тис. та на межі ер. Ця тема може бути розробленою лише у зв’язку зі з’ясуванням двох основних питань, а саме: по- перше, етнічного розвитку нееллінського населення Криму в цей час та, по-друге, природи його взаємодії з античними цен­трами півострова, і не тільки з Боспорським царством та Хер­сонесом, а й із римськими гарнізонами та військовими поста­ми, які були присутні з II ст. в районі Бахчисарая та Ялти, а та­кож з активними в економічному відношенні іудейськими гро­мадами і поселеннями, які не пізніше названого століття з’яв­ляються в Південному та Південно-Західному Криму (про що докладніше йтиметься).

Не зупиняючись спеціально на названих проблемах, зверне­мо увагу лише на деякі з їх аспектів.

Впродовж III ст. до н. е. у Степовому та Передгірському Криму консолідується досить потужне Пізньоскіфське цар­ство, столицею якого стає Неаполь Скіфський (у межах сучас­ного Сімферополя). З межі III—II ст. до н. е. воно оволодіває Північно-Західним Кримом (Керкінітида, Калос-Лімен та інші поселення, які до того належали Херсонесу). Незабаром, з се­редини II ст. до н. е., скіфські царі Скілур та його син і спад­коємець Палак встановлюють протекторат над Ольвією, почи­нають тиск на Херсонес, оволодіваючи на кінець II ст. до н. е. майже всією його хорою і втручаючись у династичні чвари Бос- порського царства. У зв’язку з цим скіфсько-боспорські взає­мини періодично загострюються. Імовірно, не без підтримки з боку володарів Кримської Скіфії сталося і захоплення влади на Боспорі у 107 р. до н. е. (на хвилі повстання скіфського залеж­ного населення Керченського півострова) Савмаком, який на­лежав до скіфської знаті і, можливо, був у родинних зв’язках зі Спартокідами.

Безпосередньо перед межею ер в античних джерелах з’яв­ляється новий етнонім — тавроскіфи, тоді як про власне тав­рів уже не йдеться. Це, очевидно, відбиває процес змішуван­ня пізньоскіфських та таврських елементів у межах Передгір- ___ 193

ського Криму, де пізні скіфи селилися компактними масамиу зручних для землеробства долинах, які раніше використову­валися таврами. До того ж, з археологічних матеріалів добре видно, що значний відсоток мешканців цього ранньодержав- ного об’єднання складали етнічні групи сарматського похо­дження, які досить легко змішувалися з власне пізніми скіфа­ми.

Тавро-скіфсько-сарматський симбіоз не міг не привести до синкретизації релігійно-міфологічної свідомості учасників та нащадків цього процесу. Але, разом з тим, Пізньоскіфське цар­ство (що добре видно з археологічних досліджень Неаполя Скіфського) майже з самого початку свого існування опиняєть­ся в зоні потужного античного впливу, який у перші два сто­ліття н. е. ще більше зростає. Все це, за повної відсутності пись­мових та фрагментарних археологічних знахідок, що бодай хоч якимось чином мали відношення до релігійного життя меш­канців Пізньоскіфського царства, ще більше заплутує пробле­му. Але все ж таки хоча б дещо з цього питання є більш-менш зрозумілим.

Передусім, не викликає сумнівів, що з переходом у Криму більшості скіфсько-сарматських елементів до осіло-земле- робського життя, а також із підвищенням ролі землеробства у нащадків таврів, під впливом грецьких землеробських культів в останній чверті І тис. до н. е. тут поширюється синкретичний культ богині родючості. Фрагменти її теракотових зображень відомі з розкопок Неаполя Скіфського. Мабуть, вона уявля­лась на зразок Деметри. Принаймні саме Деметра зображена на монетах, що карбувалися в Ольвії скіфським царем Скілуром десь у третій чверті II ст. до н. е. Не виключено, що образ цієї богині якось був пов’язаний з богинею родючості, яка відтво­рювалася на ліпних статуетках негрецького населення Кер­ченського півострова.

З культом родючості був пов’язаний і поховальний культ. Це добре засвідчується даними могильників, що підтверджує правомірність зближення образу відповідного аграрного бо­жества пізніх скіфів з Деметрою в її інтерпретації елевсинсь- ким ученням. Ця ж, або дуже близька до неї, богиня відома за зображеннями і як володарка звірів — між двома крилати­ми кіньми на настінному розписі в одному зі склепів Неаполя Скіфського. Власне, володаркою звірів мала бути таврська Діва, в чому вона контамінується з грецькою Артемідоюта малоазійською Кібелою (яка дуже часто зображалася саме між двома звірами — котячими хижаками). Але мотив крила­тих коней виразно пасує до скіфсько-сарматського середови­ща (хоча таким був і грецький Пегас). Отже, синкретична при­рода цього образу сумнівів не викликає.

Як і повсюдно в іраномовному світі (і, зрозуміло, не лише в ньому), пізні скіфи вшановували вогненну стихію. Про це свід­чать вогнища та зольники культового призначення. Дуже імо­вірно, що як і у Великій Скіфії, з вогненною стихією у них асо­ціювалося жіноче божество, щось на зразок Табіті-Гестії. Але не слід забувати, що принаймні з І ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї починає поширюватися культ сонячно-сяючо- гоМітри, пов’язаного з вогненною стихією. Тому питання про те, хто саме в пізньоскіфському середовищі персоніфікував вогонь (особливо — з межі ер), залишається відкритим.

Імовірно, що у межах Пізньоскіфського царства поширеним був і культ Геракла, або синкретизованого з його образом місцевого героя. Прямих свідчень про це немає, але на моне­тах Скілура бачимо палицю — постійний атрибут цього попу­лярного героя. До того ж у міфології скіфів певне місце зай­мав і образ змієногої богині — їхньої міфічної прародительки. Вона зображена на розписах того ж склепу, де є малюнок бо­гині — покровительки крилатих коней.

Зважаючи на відносно велику кількість відомих пізньоскіф- ських зображень вершників (переважно з могильних плит), не виключено, що деякі з них відтворюють і відповідний образ фракійського чи сармато-фракійського божества або померло­го, котрого наділяють його рисами. Цікаво, що на деяких з та­ких стел, як і в склепах, збереглися й написи, зроблені так зва­ними сарматськими знаками.

Серед тварин сакральними силами пізні скіфи наділяли пе­редусім коня та собаку, що цілком відповідає загальній системі повір’їв іраномовних, особливо кочівницьких, народів (крилаті коні, крилатий пес Сімаргл — охоронець полів тощо). Собака (якєгипетський песиголовий Анубіс), зокрема, мав якесь відно­шення і до уявлень про посмертну долю душі. Принаймні його зображення бачимо на стіні одного зі склепів. До того ж соба­ка, очевидно, з магічними цілями, був похований біля порога царського мавзолею. Поховання собак відомі і на інших мо­гильниках Криму.

Крім подібних сакральних образів, матеріали Пізньоскіф­ського царства, головно ті, що походять з Неаполя Скіфсько­го, засвідчують наявність тут власне грецького населення та по­ширеність еллінських релігійних культів. З публікацій Е. Соло- монікта П. Шульца відомо, що на постаментах статуй, знайде­них у пізньоскіфській столиці, траплялися грецькі написи з іме­нами Зевса Атабірія, Афіни Ліндської, Ахілла Понтарха, Де- метри. Знайдені тут також уламки герми Діоніса, нижньої час­тини теракоти Артеміди та частину руки теракоти Гермеса, яка тримає гаманець.

Пізньоскіфське царство підтримувало зв’язки і з Боспор- ським царством, і з Херсонесом, і з Ольвією, а до того ж, через них (а з оволодінням портовою Керкінітидою, можливо, й без­посередньо) з іншими давньогрецькими містами (наприкладз о. Родосом, напис на честь одноіменної богині якого відомий у Неаполі Скіфському). Але схоже на те, що з Боспором зв’язки були глибшими і органічнішими, мали не лише економічну,ай суспільно-політичну та навіть етнічну природу, що полегшува­ло і релігійно-культурні взаємозапозичення.

Взаємопроникнення та синкретизація античних і місцевих культів та вірувань варварського населення Криму кінця І тис, до н. е. — перших століть І тис. виразно засвідчуються багато­річними дослідженнями святилища на перевалі Гурзуфське Сідло, через який у ті часи йшов торговельний шлях з централь­них областей Криму до його південного узбережжя. Значну частину ритуальних приношень тут складали античні вироби,у тому числі — з зображеннями божеств, культової атрибутики та астральної символіки. Зокрема, під час здійснених Н. Нови- ченковою розкопок цього святилища були знайдені срібні та бронзові статуетки Зевса, Посейдона, Аполлона, Артеміди, Гермеса, Тюхе, Ізіди — жертовні дари, які приносили богам чи духам Таврських гір торгівці та мандрівники.

Отже, нині маємо свідчення про те, що принаймні з межі ер носії античної релігійної свідомості, і не лише римські солда­ти, а й приватні підприємці, були помітно представлені на пів­денному узбережжі Криму і здійснювали подорожі углиб пів­острова, долаючи небезпечні гірські перевали. Без сумніву, вони мали певним чином впливати на світогляд узбережно- гірських мешканців півострова, у масі своїй — нащадків колись таких негостинних таврів. Але як саме від цього змінювалися релігійно-міфологічні уявлення та культова практика останніх нам, на жаль, практично невідомо.