Функціональне різноманіття у сучасних підходах і методах управління сталим соціальним розвитком світової спільноти

Завданням цього підрозділу є функціональний аналіз системи соціального управління, у ході якого уточнюється її відношення як до внутрішнього, так і зовнішнього середовища. Його сутність полягає в тому, що управління розглядається як сукупність функцій, які треба поставити у соціальне ціле для задоволення організаційних потреб.

Дослідження функцій менеджменту має велике практичне значення, тому що вони значною мірою виявляють внутрішню структуру організації та її органів управління. Об’єктивна необхідність виконання цієї роботи вимагає чіткої класифікації функцій.

Найбільш поширеною класифікацією нині є та, що поділяє функції на дві групи: загальні та конкретні функції менеджменту. Крім того, слід розрізняти поняття “функція управління” та “функції організації”, “функції структурних підрозділів організації”, “функції управлінського апарату” та ін.

Виконання функцій управління завжди вимагає певних витрат часу і сил, в результаті яких керований об’єкт вводиться в заданий або бажаний стан. Це і складає основний зміст поняття “процес управління”. Водночас, в літературі широко використовується і інше визначення процесу управління, в якому в якості його ключового моменту розглядаються не функції, а управлінське рішення, на розробку, прийняття і виконання якого спрямовуються зусилля і організаційна діяльність професійних керівників.

Схематично цей підхід представлений у вигляді “чорного ящика” з “входами” і “виходами”, а управлінський процес розглядається у складі трьох блоків: а) моделювання стану об’єкта управління на підставі інформації, що надходить від нього; б) розробка і прийняття управлінських рішень; в) організація виконання прийнятих рішень. Останній блок інформаційними каналами пов’язаний з “входом” виробничого процесу і таким чином забезпечує зміни, заплановані системою управління.

Існує проблема оцінки якості управлінських рішень. Якнайповніше система критеріїв оцінки рішень розроблена для структурованих проблем, що дозволяють застосовувати економіко- математичні методи. З їх допомогою визначаються кращі рішення, наприклад, за такими параметрами, як терміни самоокупності капіталовкладень, приріст доходів або прибутку, мінімізація поточних витрат або максимізація продуктивності праці і т. ін. Нерідко в якості критерію вибору рішення застосовується чинник часу, особливо важливий в умовах перехідного періоду, якому властива нестійкість стану економіки і суспільства в цілому.

При вирішенні слабоструктурованих проблем можливість оцінювати варіанти за допомогою математичного апарату, як правило, відсутня. У цьому випадку для оцінки рішень може застосовуватися система зважених критеріїв, а сам процес оцінки здійснюється трьома етапами [54]. На першому - формуються найважливіші критерії-обмеження, необхідність виконання яких не викликає сумнівів. Альтернативні варіанти оцінюють за цими критеріями і розділяють на групи: що відповідають вимогам, не відповідають і “сумнівні”. На другому етапі робиться аналіз за критеріями оптимізації, кожен з яких отримує рейтинг і відповідну оцінку значущості. На завершальному етапі робиться спроба встановити ті небезпеки, які можуть виникнути при ухваленні вибраного рішення.

“Суб’єкт-суб’єктні” відносини і полягають у тому, що керівники і підлеглі обмінюються інформацією на рівних засадах, бо без емпіричної інформації про стан організації не буде управлінського рішення, а без рішення немає сенсу збирати первинну інформацію. Коло замкнулось. Вихід тут один - підтримувати в системі управління організацією автономний і паритетний інформаційний обмін. “Якщо люди не зможуть обмінюватися інформацією, ясно, що вони не зуміють працювати разом, формулювати цілі і досягати їх”, - справедливо констатують М. Мескон, М. Альберт і Ф. Хедуорі [301, с. 165].

Концептуальні підстави категорії взаємодії, розроблені в природничих науках і філософській онтології, дозволяють стверджувати, що організаційна взаємодія у сфері організаційних стосунків, як і взаємодії в природі, має визначати їх носіїв, їх закономірності і константи, пояснювати причинно-наслідкові

зв’язки елементарних організаційних дій і породжуваних ними наслідків.

“Взаємодія” є абстрактним узагальнювальним поняттям для різних форм взаємовпливу і взаємовідображення об’єктів матеріального світу. Взаємодія - це процес обміну, що відбувається між матеріальними об’єктами і виражається в передачі від одного об’єкта до іншого, певної фізичної суті - носія взаємодії. У організаційній взаємодії - це у звітній інформації - відомості про стан нижчестоящої структури, у директивній - ідеальна модель стану, у який треба привести організацію. Як тут не згадати гіпотезу М. Амосова про те, що розум необхідно розглядати як апарат управління складними об’єктами за критеріями оптимальності через дії з моделями. При цьому слово “апарат” припускає як структуру, так і алгоритм” [10, с. 51].

Таким чином, ми приходимо до висновку, що обмінні процеси складають сутність організаційної взаємодії в соціальній природі в усіх їх формах і різноманітності, і що обмін є інваріантом організації кількісних і якісних переходів в соціальній системі.

Обмін організаційною інформацією майстерно, щоб не сказати - штучно, укорінений людиною в інформаційну матрицю суспільства (Матриця - двовимірний масив однотипних елементів (в даному випадку - інформації), яка слугує для збереження повноти даних, сприяючи адекватному рішенню складної інформаційної проблеми. Положення елемента в матриці визначається номером рядка і номером стовпця [294]). Ось чим ми можемо пояснити потребу будь-якої організації довести суспільству свою важливість присутності у соціальному організмі країни.

Якщо фірма не має морального визнання з боку суспільства, вона виключається з кругообігу соціальної інформації і терпить фіаско, оскільки обмін формує інформаційне і предметне середовище організації, що визначає напрям вектора розвитку організації.

Термін “інформаційний метаболізм” [200] народився з ідеї, висловленої і розробленої польським психологом і психіатром А. Кемпінським. Суть її в тому, що взаємодія людини з навколишнім світом (природою, іншими людьми тощо) і ті образи, які внаслідок цієї взаємодії виникають у свідомості людини, мають інформаційний характер. Як життя тіла ґрунтується на речовинному та енергетичному метаболізмі (тобто на фізичному обміні з навколишнім світом речовинами та енергією, а також побудові на цій основі самого тіла), так життя психіки людини - на інформаційному обміні.

Обмін інформацією у каналах управління організацією - це матеріалізація організаційного зв’язку між її організаторами, з одного боку, а з іншого, - її зв’язку із зовнішнім середовищем. Це слід розглядати у такому сенсі, як він аналізується у сфері матеріального виробництва. З цього приводу О. Богданов писав: “обмін товарів є вираження організаційного зв’язку між людьми в суспільстві як системі виробництва; і діяльність окремої психіки з її суб’єктивними оцінкам зводиться до того, щоб пристосовувати цю особу з її господарством до об’єктивних, від нього незалежних умов соціальної організації” [65, с. 136].

Водночас, обмін до обміну прирівнювати не можна. Між ними є велика різниця. Якщо обмін управлінською інформацією у каналах соціального цілого досягає певного змісту і інтенсивності, що робить соціальну систему цілісною і здатною до самовідтворення, тоді він набуває якості організаційного метаболізму. Метаболізм (від грец. metabole - зміна, перетворення) - 1) те ж, що обмін речовин; 2) сукупність усіх хімічних і фізичних змін, що відбуваються в організмі людини, які сприяють його нормальному зростанню і розвитку [242].

Це означає, що система здатна взаємодіяти із зовнішнім середовищем завдяки механізму міжсистемного обміну (організаційний метаболізм), що представлений потоками: обміну сферами життєвого простору; обміну видами діяльності; обміну ресурсами; обміну ідеями, цінностями, інформацією.

Таким чином, інформаційний метаболізм живить процес утворення нового організаційного порядку в соціальній сфері, що підводить соціальну систему до саморегуляції або аутопоезисного буття. Для гарантії свого нового стану соціальна система формує гомеостат. До речі, багато цікавого з приводу самоорганізації і саморегуляції можна знайти у працях академіка М. Амосова [11­12]. Він навіть запропонував модель держави, тобто своєрідний гомеостат соціальної системи, розрахував межі сталості соціальних систем у трьох координатах: влада, власність і рівень економіки і подав схему самоорганізації у суспільстві [12, с. 148, 172-173, 184­187].

Однак для нас більш цікавою є модель системи саморегуляції соціального організму країни, що запропонована В. Бехом [Див. : 48], оскільки вона є достатньо апробованою для вирішення проблем співвідношення соціального управління і саморегуляції. На її основі колективом вчених НПУ імені М. П. Драгоманова виконано протягом останніх десяти років декілька науково-дослідних робіт на замовлення Міністерства освіти і науки України, підготовлені і захищені кандидатські [72; 204; 277; 412] і докторські [375] дисертації, надруковані солідні колективні монографії [417].

Рис. 5.3.1. Модель системи саморегулювання соціального організму країни

Ця модель саморегуляції соціального організму країни являє собою найбільш складний вид взаємодії суб’єктів або структур між собою [417, с. 254-255]. Під загальним визначенням поняття “регуляція” (регулятивний процес) ми розуміємо упорядкування соціальних процесів. При цьому під упорядкуванням процесу мається на увазі збільшення нерівнозначності ймовірностей можливих змін параметрів штучно створеної людиною реальності, тобто такий вторинний процес, який, використовуючи поняття ентропії, найчастіше характеризують як антиентропійний, або як процес зменшення ентропії [Див.: 24, с. 207-208].

Сутність регуляції у загальному вигляді зводиться до локалізації соціальних процесів, що впорядковуються відносно один одного в просторі й циклізуються в часі.

Управління змінює саморегуляцію там і тоді, коли перевага віддається інформаційному сигналу [226, с. 92]. Проте реалізація цієї умови могла статися лише з перетворенням структурної дії на дію інформаційну - вже за критеріями не лише атрибутивної, але і функціональної концепції інформації. Головною передумовою цього переходу стала, мабуть, поява простої функціонально організованої цілісної системи (гіперциклу), в якій зворотна субстанціональна дія - на джерело кожної структурної дії - встановлює практичне відношення відповідності між відбитою і відбиваною структурами.

Причому за відсутності достатньої відповідності цілісна система саморегуляції просто не утворюється, а при серйозному її порушенні - руйнується. Про це “піклується” природний відбір. І тільки при дійсній відповідності циклічний процес взаємодій не припиняється після першого ж циклу, а триває до того часу, поки складові його дії “оцінюють” структурну відповідність, що встановлюється в них, як достатнє.

Таким чином, відношення відповідності між відбитою структурою і відбиваною стає в матеріальній системі відношенням субстанціональним, що має, кажучи словами Маркса, “характер процесу” [282, с. 29].

Отже, організаційні відносини відіграють таку ж якісно нову роль в саморусі соціального організму, яку відіграє розум або діяльність при саморозгортанні людиною суб’єктивного образу універсуму. На поверхню нашого життя виступає управлінська інформація, виникають нові процеси саморегуляції і їх продукти. Але не тільки зміни функцій викликають зміни у структурі соціальної системи. Такі ж зміни може викликати і дисфункція, яка означає порушення, що відбуваються в системі, котрі ведуть до знищення цієї системи.

Сутність організації соціальних систем (суспільства), на думку М. Сєтрова, яку підтримуємо і ми, розкривається через п’ять принципів: принцип сумісництва функцій, принцип актуалізації функцій, принцип зосередженості функцій, принцип лабілізації функцій, принцип нейтралізації дисфункцій [Див.: 424]. Ступінь організованості суспільства, відповідно, залежить від того, наскільки повно актуалізовані й зосереджені функції елементів системи.

Механізм саморегуляції соціального розвитку країни забезпечується взаємодією чотирьох специфічних механізмів, а саме: механізму прийняття законів, механізму дії законів, механізму реалізації закону і механізму соціального контролю, або зворотного зв’язку [Див.: 417, с. 254-379]. При цьому дослідники зробили спробу дослідити адаптацію системи саморегуляції України до системи саморегуляції Об’єднаної Європи [Див.: 417].

Механізм прийняття законів є каналом, по якому із саморегуляційного процесу виокремлюються найважливіші потреби населення країни і набувають нормативної форми - форми законів і створюють власне коло функціонування - нормативно- ціннісне управління. Це онтологічна характеристика соціального управління як відносно самостійного виду організаційної взаємодії.

Механізм дії законів забезпечується, як мінімум, двома чинниками, а саме: а) взаємоузгодженням закладених в нього норм і логікою його побудови; б) його сумісністю з іншими раніше прийнятими законами. Аналіз механізму дії закону передбачає аналіз дії закону у трьох “вимірах”: 1) дія закону в часі, 2) просторі, 3) за колом осіб [431, с. 329].

Механізм реалізації законів - це фактично є соціальне управління у найвищій його формі - державній. Виділення механізму реалізації законів у цілісній системі саморегуляції соціального організму країни є необхідним кроком на шляху створення комплексної картини управлінської складової цієї системи, а, отже, і важливою передумовою розробки теоретичного підґрунтя оптимізації її функціонування.

Механізм соціального контролю, або зворотного зв’язку, є головним стиковим вузлом системи соціального управління і системи саморегуляції соціального цілого. У його основі лежить влада громадянського суспільства, що взаємодіє з владою держави. Така постановка питання закономірна, оскільки “кінцева мета громадянського суспільства - досягнення щасливого життя, чому сприяють як державні, так і особисті відносини (членів громадянського суспільства - авт.). І його кінцева мета означає життя, а всяке життя, яке ми розглядаємо, становить певне природне поняття, і воно охоплюється й підтримується завдяки об’єднанню” [513, с. 137]. Від себе додамо - зусиль громадянського суспільства і держави.

При цьому звернемо увагу на те, що соціальне управління проходить чотири класичні стадії, що притаманні будь-якому процесу: 1) зародження або виокремлення явища соціального управління із загального регуляційного саморуху соціального світу;

2) становлення структури системи соціального управління як відносно самостійної підсистеми системи саморегуляції;

3) функціонування системи соціального управління у якості активного і всемогутнього суб’єкта упорядкування суспільних відносин; 4) подальший розвиток, зняття у філософському сенсі або саморозчинення явища соціального управління у системі саморегуляції соціального світу.

Однак на основі викладеного ми не можемо прийняти у повному обсязі наведену вище модель системи саморегуляції соціального організму країни, оскільки вона “працює” тільки у одній площині з координатами “норма-цінність”, а вище ми уже довели, що гомеостат повинен мати й іншу - смислову площину. Це означає, що гомеостат соціального організму країни являє собою конус, у основі якого лежить наведена модель системи саморегуляції соціального організму країни.

Рис. 5.3.2. Модель системи саморегулювання соціального організму країни у вертикальному вимірі

Саме за таких умов у нас з’являється можливість вписати у неї систему місцевого самоуправління регіонами, територіальними громадами та іншими соціальними спільнотами. Крім того, можна відтворити канали інформаційної комунікації, по яких залучається смислове поле ноосфери у саморегуляцію соціального цілого.

У такому випадку нормативно-ціннісне поле держави перетинається з ціннісно-смисловим полем суспільства, і разом вони утворюють ціннісно-смислове поле країни. Нормативна база, як продукт державотворення і суспільної моралі, залишається специфічним продуктом, а ціннісно-смисловий субстрат набуває властивостей загальнолюдського призначення.

Отже, різниця між випадковим, а точніше простим інформаційним обміном і організаційним метаболізмом в організації полягає не стільки у процедурі обміну, скільки у його продуктах. Формально, у простому процесі інформаційного обміну організаційними продуктами і у метаболічному процесі рухаються одні і ті ж смислові повідомлення, але продукти і наслідки від вживання організацією цих продуктів - різні.

У першому випадку, організація має нестійку структуру, а у другому, навпаки, сталу або таку, що розвивається. Тобто ми тут маємо справу з гомеоклазом, гомеостазом і гомеорезом. До цих трьох станів системи, що провокує або забезпечує система управління будь-якою організацією, ми ще повернемось далі і прокоментуємо їх методологічний зв’язок з сучасними концепціями соціального управління.

У широкому розумінні категорія управління досить часто визначається як функція органічних систем різноманітної природи та складності, що, на думку Б. Гурне, “забезпечує збереження їхньої структури, підтримку внутрішнього режиму функціонування й реалізації програми. Управління - це система органів, установ, призначених здійснювати рішення політичної влади” [146, с. 489]. Соціальне управління вирізняється з-поміж інших керованих систем тим, що в його рамках діють не лише стихійні механізми, а відразу дві взаємопов’язані детермінанти: і свідомий, і спонтанний способи регулювання.

Організаційний обмін у системі управління організацією, або її організаційний метаболізм, детермінується двома джерелами: культурологічним і інноваційним, і функціонування носить традиційний / консервативний або інноваційний характер.

Відповідно до двох типів детермінації у структурі системи управління організацією сформовано і функціонують два механізми: культурологічний (ціннісний) і інноваційний (смислопороджуючий). Їх дію ми можемо побачити на прикладі результатів науково-дослідної праці В. Беха і Л. Семененко [46]. Нагадаємо, що О. Богданов розумів під механізмами. Він писав, що: “механізмами” називаються спочатку ті організаційні системи, які планомірно влаштовуються самими людьми, а потім усі ті системи, будову яких вдалося пізнати і зробити зрозумілою в такій же мірі, як пізнається і зрозуміла будова цих технічно створюваних систем” [65, с. 137].

Культурологічний механізм управління В. Бех і Л. Семененко розкрили на прикладі соціального організму навчального закладу [46]. Про можливість такого самостійного існування культурологічного утворення ми знаходимо у працях інших класиків філософської думки. “Цінності, - писав один з видатних представників баденської школи Г. Ріккерт, - не відносяться ні до області об’єктивної, ні до області суб’єктивної, а формують самостійне “царство”, що лежить по той бік об’єкта і суб’єкта” [404, с. 33].

Так з думок сукупного працівника в межах простору будь-якої організації формується своєрідне смислове ядро, що стає атрактором процесу породження локального соціального світу. Внаслідок цього стихійно виникають локальні поля (осередки) соціальності, які займають, як правило, ті частини простору, в яких зосереджена та чи інша професійна група працівників організації.

Інноваційний механізм управління. Роль активності самого суб’єкта у породженні смислів особливо підкреслюють В. Франкл, М. Чиксентмихалі, С. Мадді, Дж. Бьюдженталь, Дж. Келлі, Л. Томас і Ш. Харрі-Аугстайн, Дж. Шоттер. Соціокультурну детермінацію смислів відзначають К. Юнг, М. Чиксентмихалі, Ф. Фенікс, Р. Мей, Я. Смедслунд, Л. Томас і Ш. Харрі-Аугстайн, Р. Харре, при цьому особливу роль навчання і самонавчання у породженні смислів підкреслюють Ф. Фенікс, Л. Томас і Ш. Харрі- Аугстайн, а також Дж. Шоттер, К. Левін звертають увагу на вплив інших людей на породження смислів (валентностей) у вигляді наказу, заборони або прикладу.

Смислова детермінація враховує вплив зовнішнього середовища на персонал організації, а згодом своїми наслідками відбивається на процесі прийняття корпоративних рішень. Це означає, що її дію слід аналізувати згідно з загальною теорією управління як зовнішнє доповнення (виділено - авт.). Принцип зовнішнього доповнення та його застосування у процесі прийняття рішень відзеркалено у сучасній науковій літературі [2].

На цьому ми можемо завершити функціональний аналіз даного явища. Смислова сфера особистості, що конструктивно складається з сукупності смислових детермінант, не тільки “піднімає людину до стану особистості, але вона робить її володарем свого організму й поведінки, самостійним суб’єктом у культурно-історичному процесі. “Особистість... не вроджена, але виникає у результаті культурного розвитку, тому “особистість” є поняття історичне. Вона охоплює єдність поведінки, що вирізняється ознакою оволодіння ^виділено - Виготським)”, - писав Л. Виготський [104, с. 315].

Далі є сенс розглянути продукти функціонування смислової сфери особистості та встановити їх специфіку у відповідності до соціальної ролі керівників і підлеглих у соціальному просторі організації. Смислова сфера особистості складається з низки смислоутворюючих структур, що утворюють специфічні зв’язки і мають свій механізм функціонування [258, с. 167-251]. Провідними структурами Д. Леонтьєв називає особистісний смисл, смислову установку, мотив, або мотиваційний механізм смислоутворення, смислову диспозицію, смисловий конструкт, або атрибутивний механізм смислоутворення, особистісні цінності і потреби. Цю динамічну смислову систему він розглядає як принцип організації і одиницю аналізу смислової сфери особистості [258, с. 232].

Філософія управління, завдяки структурно-функціональному аналізу системи управління, що виводить нас на розуміння трьох можливих станів морфології організації, а саме: гомеостаз, гомеорез і гомеоклаз, відкриває можливість класифікувати існуючі концепції соціального менеджменту і навіть ті, що будуть запропоновані для практиків за ознакою їх цільового призначення. Методологічний прийом для класифікації тут простий: існуючі концепції менеджменту “накладаються” на емпіричний стан соціальних систем.

Якщо з’ясовано, що: а) гомеостаз потребує стабільних впливів для відтворення динамічної рівноваги і спокійного дрейфу системи у достатньо спокійному навколишньому середовищі; б) гомеорез потребує використання внутрішньої енергії системи і тому потребує організаційного впливу, що вивільняє потенціал внутрішніх джерел в еволюційному русі у нестабільних ринкових відносинах; в) гомеоклаз знаходиться у стані наростання ентропії і тому потребує радикальних управлінських дій у обмеженому часі і просторі, то вони, концепції управління, мають лягти на свої полиці, як речі у камері схову.

Аналіз сукупності сучасних концепцій соціального управління дозволяє у першому випадку розглянути, як мінімум, п’ять видів: управління за моделям, ситуаційний менеджмент, управління за цілям, принцип самонавчання, управління за допомогою цілеутворення; у другому - чотири концепції, а саме: м’який менеджмент, інноваційний менеджмент, синергетичний менеджмент і нейроменеджмент; у третьому - дві теорії: кризовий менеджмент і ризик-менеджмент.

Виходячи з такого бачення проблеми, навіть можна зробити висновок, що цей крок повинен привести до виникнення нової наукової дисципліни, яка має отримати статус так званих спеціальних теорій, що розгорнуті у структурі соціології. Отримані результати зведемо у порівняльну таблицю (Див.: Додаток З).

Отже, зробимо головні висновки з функціонального аналізу системи соціального управління. Вони полягають, на наш погляд, у наступному.

По-перше, функціональний аналіз системи управління висвітлив суб’єктивований і об’єктивований інгредієнти як цілісність, у якій зв’язки диференціювались і набули онтологічної ваги, тобто стали органами, від яких залежить якість управління. Він також показав специфічні ролі, які відіграють ціннісна й смислова детермінанти у соціальному тілі організації. Встановлено, що ціннісна компонента об’єктивно визначає не тільки поведінку персоналу організації, а й породжує корпоративну нормативну систему, що знаходиться в основі діяльності її органу управління. Смислова компонента, у свою чергу, на основі смислового ядра структури особистості, що має трирівневу спонукальну систему смислопородження, смислоусвідомлення й смислобудівництва, назовні виходить як мотив діяльності людини, яка переслідує свої інтереси та задовольняє власні потреби. Під її тиском керівники модернізують корпоративну ідеологію, а підлеглі - захищають себе від марної трати життєвих сил. До механізмів дії ціннісної детермінації віднесено хронотоп і традиції, а до смислової - замкнення життєвих відносин, індукцію смислу, ідентифікацію, інсайт, зіткнення смислів, надання смислу.

По-друге, виявилось, що організаційна взаємодія носить системний характер і проходить декілька етапів онтологічного визрівання як глибоко внутрішній процес, у ході якого породжуються продукти управлінської діяльності - головним з яких є управлінські рішення.

По-третє, організаційний обмін, змістом якого є взаємодія прямого і зворотного зв’язку, побудований на емпіричній і директивній інформації, при набутті певної міри зрілості набуває якості організаційного метаболізму, що знаменує морфологічну завершеність організації і її перехід до повноцінного функціонування з породженням органу саморегуляції - гомеостату. Зв’язки управління можна розглядати як один з характерних виразів системоутворюючих зв’язків. Складність їх аналізу, окрім усього іншого, полягає в тому, що, зазвичай, на різних рівнях управління відбувається більш-менш регулярне чергування жорстко детермінованого і “корпускулярного” (тобто ймовірнісно- статистичного, якщо користуватися більше загальноприйнятою термінологією) способів управління.

По-четверте, у системі управління проявляється ціннісно- смислова детермінація і відповідно до цього існує два види механізмів регуляції: культурологічний, що “працює” на ціннісному субстраті і залежить від ідеології організації та її традицій, і інноваційний, що є продуктом смислопородження особистостей, задіяних у функціонуванні системи.

По-п’яте, прямі і зворотні зв’язки у системі соціального управління приводять онтологію організації до трьох типових станів: гомеостазу, гомеорезу і гомеоклазу, що філософія управління пропонує використовувати як методологічний засіб для систематизації і вивчення наявних концепцій управління, шляхом “прив’язки” теоретичних продуктів до регуляції соціальної поведінки системи.

По-шосте, наявність управління робить необхідною постановку при дослідженні деяких систем (тих, які мають в розпорядженні власний “орган” управління) проблеми мети і доцільного характеру їх поведінки. При цьому поняття мети тлумачиться не в традиційно-телеологічному, а в сучасному сенсі, наданому йому кібернетикою. Джерело перетворення системи або її функцій лежить, зазвичай, у самій системі; оскільки це пов’язано з доцільним характером поведінки системи, найважливіша риса цілої низки системних об'єктів полягає в тому, що вони є не просто системами, а є системами самоорганізуючими.

По-сьоме, виявлений генетичний зв’язок між смисловою і ціннісною детермінацією свідчить про те, що смислова детермінація передує ціннісній детермінації, крім того, встановлена також морфологічна і функціональна різниця між ними; встановлено технологічний зв’язок між смисловою детермінацією і процесом прийняття управлінських рішень, суть якого полягає у тому, що смислова детермінація діє за принципом зовнішнього доповнення і тому реально присутня у процесі прийняття управлінських рішень.

5.4.