Функціональний аспект управління розвитком планетарної спільноти впродовж ХХІ століття

У ході еволюції людство накопичило певні знання про механізм управління біологічною системою, що живе за принципом Ф. Реді (1626-1698), тобто “усе живе походить від живого”. Для поглибленого вивчення проблем управління біологічними системами важливо познайомитися з їх видами у дискурсі загальних положень теорії систем.

Біологічні системи як відкриті структури мають низку атрибутивних характеристик, що вигідно відрізняють їх від технічних систем і наближають до соціальних. Універсальна властивість екосистем - їх емерджентність (англ. емердженсія - виникнення, поява нового), яка полягає в тому, що властивості системи як цілого не є простою сумою властивостей, що складають її частини або елементи. Наприклад, одне дерево - не становить лісу, оскільки не створює певного середовища (ґрунтового, гідрологічного, метеорологічного і т. ін.) і властивих лісу взаємозв’язків різних ланок, що обумовлюють нову якість.

Недоврахування емерджентним може призводити до великих прорахунків при втручанні людини в життя екосистем або при конструюванні систем для виконання певних цілей. Наприклад, сільськогосподарські поля (агроценози) мають низький коефіцієнт емерджентності і характеризуються вкрай низькою здатністю саморегулювання і стійкості. У них, внаслідок бідності видового складу організмів, вкрай незначні взаємозв’язки, велика ймовірність інтенсивного розмноження окремих небажаних видів (бур’янів, шкідників).

Біосфера - саморегулююча система, для якої, як зазначав В. Вернадський, характерна організованість.

Біосфера - система, що характеризується великою різноманітністю. Для будь-якої природної системи різноманітність - одна з найважливіших її властивостей [100, с. 7-9]. З нею пов’язана можливість дублювання, підстраховування, заміни одних ланок іншими (наприклад, на видовому або популяційному рівнях), ступінь складності та міцності харчових та інших зв’язків. Тому різноманітність розглядають як основну умову стійкості будь-якої екосистеми і біосфери в цілому. Ця властивість настільки універсальна, що сформульована як закон (автор його У. Ешбі).

Характеристика функціонування і розвитку феномена управління біологічними системами. Живі системи мають одну принципову особливість, що полягає у наявності у їх організмах складної системи внутрішніх механізмів сприйняття, переробки управлінських сигналів ззовні і прийняття власного рішення. У розумних живих істот - на основі свідомості і самосвідомості, а у простих живих смертних - на основі інстинктів і реакцій. Так, наприклад, людина керує власною поведінкою на основі цілої системи внутрішньоорганізмених механізмів, що докладно подані В. Бехом у функціональній моделі особистості людини [53].

В. Попов, І. Крайнюченко, Є. Трифонов, В. Дружинін, Д. Конторов та інші дослідники, що предметно вивчали управління живими системами, пропонують напрацьовані ними принципи управління і подають характеристики рефлексивного управління [163; 374; 393].

Зазначимо, що дискурс цього виду управління ще тільки формується, і він ще далекий до повноти, але мова і зміст його кардинально відрізняються від того, що ми сьогодні використовуємо в практиці управління колективами, особливо дітей і підлітків. Так, наприклад, В. Попов і І. Крайнюченко, досліджуючи механізм управління складними (живими) системами, пишуть наступне: “Управляти - це означає спонукати керований елемент до потрібних дій. Якщо керований елемент- людина, тварина або колектив, то управління набуває особливої специфіки. Складні системи, а до них відноситься людина, мають можливість вибирати, змінювати свою поведінку залежно від обставин. У людей немає кнопок, важелів, педалей, за допомогою яких їх можна змусити виконувати ті або інші дії. Цим людина відрізняється від машини. Але у людини є потреби, цілі і прагнення їх задовольнити. Якщо мати можливість змінити внутрішнє і зовнішнє середовище людини, то ці дії спровокують певну її поведінку, спрямовану або на усунення небажаної дії (принцип Ле-Шателье - Реакції на зовнішній вплив детерміновані), або на її збереження (якщо зміна сприймається як бажане). Пряма дія на морфологію людини (побої, катування, страта і т. ін.), з метою спонукати її до потрібних дій, добре відомі в історії людства. Цей спосіб управління дістався нам у спадок від тваринних предків, які ще слабо володіли засобами “економічної” дії” [374].

У ході еволюції людство придбало інші, соціально менш небезпечні засоби дії, управління. Навчившись активно змінювати довкілля, люди стали використовувати цей засіб як батіг і пряник. Зміни в зовнішньому середовищі “м’яко” впливають на морфологію керованого елемента, спонукаючи, провокуючи його на певні реакції у відповідь. Такий метод управління названий рефлексією [163]. Метод рефлексії стохастичний, оскільки достовірно спрогнозувати реакцію у відповідь на нього неможливо. Достовірне управління вимагає хороших знань про об’єкт управління і інформаційні процеси, що у ньому протікають [423].

Людина, суспільство і інші біологічні об’єкти є відкритими, нелінійними системами, тобто споживають ресурси і виділяють метаболіти.

У давні часи різновидів ресурсів було більше, оскільки велося натуральне господарство. Вочевидь, дія на найважливіший, незамінний ресурс дозволяє найефективніше управляти. Під ресурсом розуміється і сировина, і території, і “духовні” ресурси (задоволення), і час. Ресурс - це те, що задовольняє потреби і дозволяє оптимально функціонувати. Чим більшою мірою поведінка об’єкта управління визначена рефлексами (достовірними реакціями), тим легше ним управляти. Людина має і рефлекторну, і “свідому” поведінку. “Свідома” поведінка - менш передбачувана.

У якості висновків В. Попов і І. Крайнюченко подають характеристику управління живими системами наступним чином [374, с. 74]:

1. Дія (управління) на складні (живі) системи можлива тільки за допомогою провокації керованої системи на потрібні дії. Це називається рефлексивним управлінням.

2. Рефлексивне управління певною складною системою можна здійснювати, змінюючи довкілля, регулюючи ресурси і метаболіти. Управління розвитком біосфери може бути тільки рефлексією, і в якості зовнішнього середовища для неї є людина, земна кора і космос. Зміна людського чинника - це найефективніший спосіб впливу на біосферу.

3. Серед усіх підсистем найціннішою є підсистема, що управляє, оскільки відсутність управління приведе до розпаду будь- якої складної системи.

4. Виникнення управління є наслідком еволюційної диференціації і спеціалізації елементів складної системи.

5. Управління обмежує різноманітність станів системи.

6. Головною функцією управління в живих системах є регенерація зношених елементів з метою підтримки гомеостазу і вибір шляхів еволюції.

7. Рефлекс підпорядкування генетично закладений в усіх вищих живих істотах (зграєвих). Це полегшує управління і виховання.

8. Системи управління ієрархічні. Вищі рівні орієнтовані на управління зовнішнім середовищем. Нижчі рівні управляють власним гомеостазом. Якщо “нижчі” не справляються зі своїми функціями, то їх доповнюють “вищі”. Вони ж пропонують універсальну схему управління живими системами, що придатна для функціонування, як в онтогенезі, так і у філогенезі.

Тож на основі навіть поверхового огляду дискурсу управління біологічними системами стає зрозумілим, що ми управлінням біологічними системами не володіємо. Людина як представник біоту живого не має власної, тобто адаптованої під її стан потреби і можливості, системи управління. На неї “накидають аркан” - то технічного, то виробничого призначення. І здається, що саме філософія управління, що своєчасно задіяна, може надати смислу і забезпечити достатню динаміку формування дискурсу управління біологічними системами. Про закони і закономірності управління живими системами у біоценозі, біогенезі, онтогенезі і філогенезі демографами, соціальними філософами і теоретиками менеджменту майже нічого не надруковано.

Великий інтерес викликає так зване “рефлексивне управління”, яке фактично є філософією управління біологічними системами. Під управлінням рефлексії розуміється мистецтво впливу на людину за допомогою інформаційних повідомлень (управління без зворотного зв’язку), в ширшому сенсі - специфічний метод соціального контролю над індивідами [139, с. 4].

Особливість рефлексивного управління полягає в тому, що будується якась дуже спрощена модель іншого суб’єкта, на її основі йому надсилається певне повідомлення і водночас в побудовану модель закладається інформація, що міститься в цьому повідомленні. Тоді не потрібен зворотний зв’язок, оскільки можна отримати певну інформацію про суб’єкта тільки тому, що йому надіслане певним чином організоване повідомлення.

“Це надзвичайно економний спосіб управління іншими суб’єктами, оскільки зворотний зв’язок річ дуже дорога.

Рефлексивне управління в якості специфічного методу соціального контролю використовується з 60-х років ХХ століття, в період, коли почала формуватися концепція інформаційної війни. Специфіка проблеми полягає в тому, що в цій концепції генерація інформаційних дій виходить не стільки з природної людської інтуїції, скільки з особливої моделі керованого суб’єкта. Це було пов’язано з малою ефективністю побудованих на той час на традиційних біхевіористських поняттях (що вважають предметом психології не свідомість, а поведінку як сукупність реакцій на дії зовнішнього середовища) психологічних моделей. Модель же суб’єкта у рамках підходу рефлексії, як передбачалося, відбиватиме не лише його поведінку в площині чисто фізіологічних реакцій на стимули, але і його здатність усвідомлювати самого себе разом з іншими суб’єктами. З побудови таких моделей рефлексій, власне кажучи, і почалися дослідження. Перші реально працюючі моделі і технології рефлексивного управління з’явилися у кінці 70-х років ХХ століття. У них суб’єкт вже представлявся як “щось”, що має риси, для яких можна вживати такі поняття, як “свідомість”, “справедливість”, “свобода волі” і т. ін.

За оцінками С. Кара-Мурзи, американці здійснили науковий і інтелектуальний подвиг. За дійсно неймовірно короткий термін створили новітню технологію рефлексивного управління суспільством. Те, що в інших суспільствах складалось протягом тисячоліть, що у європейській культурі мало в своїй основі уже визнані узагальнюючі філософські праці, наприклад, “Політика” Аристотеля і “Республіка” Платона, в США було сконструйовано на голому місці, по-новому, чисто науковим і інженерним способом. Г. Маркузе тлумачить цю величезну зміну так: “Сьогодні підкорення людини увічнюється й розширюється не тільки засобами технології, але і як технологія, що створює ще більшу основу для повної легітимізації політичної влади і її експансії, що охоплює усі сфери культури” [Цит.: 208, с. 35]. Підкорення не за допомогою технології, а як технологія!

Проте досить часто за справжню владу визнається та, що якраз не містить у собі елемента насильства. Насильство - це примус, володіння, але не справжня влада. Насильство, зазначає Т. Болл, це не влада, а її брак, це псевдовлада [73]. А найочевиднішою умовою ефективності влади видається поєднання елементів примусу і впливу. “Ефективного приневолення не можна досягти єдиним інструментом - чи то насильством, чи то ідеологією, - писав М. Фуко, - приневолення може бути безпосереднє, фізичне, а проте не буде насильне, воно може бути обраховане, організоване, витончене, а проте мати фізичний характер” [521, с. 34-35].

Таким чином, має йтися про оптимальне поєднання засобів впливу і засобів примусу. Про це говорить і С. Московічі: з одного боку - насильство в різних формах, із другого - легітимність, яка виправдовує та освячує панування. Внутрішня віра, що доповнює зовнішнє насильство, - формула леґітимності влади [323, с. 2-83; 164, с. 25].

Розгляд з цієї точки зору поведінки громадських комах, передусім, найбільш високоорганізованих серед них медоносних бджіл і мурашок, показує наявність зародків розсудливої діяльності, що проявляється в здатності до елементарного узагальнення, синтезу. У такому випадку адекватне дійсності введене відомим радянським ученим Л. Крушинським поняття “розсудлива діяльність”, що дозволяє уникнути повного ототожнення тих, що істотно розрізняються за мірою складності розумових процесів у тварин і людини [243].

Експерименти свідчать про здатність громадських комах до розсудливої діяльності: бджоли і мурашки можуть створювати уявлення про “альтернативну ситуацію”, мають вражаючу здатність до так званого інваріантного розпізнавання фігур і предметів, тобто бджоли і мурашки можуть створювати елементарні абстрактні уявлення про трикутник, коло, квадрат, кількість (в межах двох- трьох) кольорів або об’єктів. На таке здатні тільки найбільш високоорганізовані хребетні тварини. У сучасній зоопсихології найчастіше використовується схема класифікації поведінки, яка виділяє п’ять типів адаптивних реакцій: таксіси, рефлекси, інстинкти, розсудлива діяльність, що включає інсайт, різні форми навчання. На додаток до поведінки громадських комах виявляється, що найбільшу долю в ній займають інстинкти і розсудлива діяльність [Див.: 95; 382].

Це надто спрощена уява про механізм прийняття рішень живими системами, зокрема й людиною, оскільки у цій операції бере участь увесь біологічний організм як цілісність. Складність аналізу визначається багаторівневою структурою свідомості людини, що проявляє себе на кожному рівні по-різному, а саме: а) на безсвідомому - як генетично успадкований від предків інстинкт; б) на чуттєвому - як емоційні стани; в) на розумовому - як усвідомлені цінності, естетичні категорії.

У залежності від цього розшарування на кожному з цих рівнів діє свій власний орган і механізм переробки інформації: а) на безсвідомому - енергетичний механізм, що переробляє інформацію у енергію і, навпаки, розкодовує сенс, що несе енергетичний імпульс; б) на чуттєвому - психологічний механізм, що переробляє генетичну (ірраціональну) інформацію; в) на розумовому - механізм соціалізації, що переробляє соціальну (раціональну) інформацію.

Психологічний механізм “працює” на основі психофракталів, що часуються з психосфери і живлять підсвідомість особистості [161]. Його головна функція у дискурсі нашого дослідження полягає у гармонізації підсвідомості особистості і сфери колективного підсвідомого соціуму. Знання про несвідоме ще донедавна називали “шаманським” і відкидали в резерв “езотеричних”, тобто закритих, експериментально недоведених і навіть шкідливих. Незважаючи на те, що ці знання стосувалися, насамперед, сфери людської духовності, тонких матерій і потужних сил, що приховуються в ірраціональній і підсвідомій частині психічного світу людини і людства. Релігію теж можна зарахувати до духовності, але релігійна духовність розрахована на віру, вона тримається на ній і не потребує нічого, крім віри. У парадигмі архетипового менеджменту релігійні і наукові постулати прагнуть до єднання.

Механізм соціалізації функціонує у горизонті свідомості особистості. Особистість і суспільство мають, як показано вище, специфічні механізми вступу у взаємодію і справно користуються ними. Провідна функція цього механізму полягає у гармонізації свідомості особистості і суспільства на основі естетичного ідеалу. Сам по собі естетичний ідеал, що вище подавався як нормативно- ціннісний імператив, або абсолют, нічого “не може зробити”; для того, щоб диктована його сенсом самозміна сталася, він повинен з’єднатися з можливостями системи - організму людини (він- чисте спонукання). Зв’язок абсолюту і можливостей системи знаходять автоматично: він є простою реалізацією об’єктивних стосунків, передбачуваних між абсолютом і цими можливостями.

Абсолют, таким чином, завдяки своєму власному сенсу, має право впливу на усі можливості людини. Таке об’єднання якостей потрібності, необхідності самозміни, викликає естетичний ідеал, з можливостями особистості людини породжує самодостатній комплекс її самовідтворення (у цьому понятті представлена як спонукаюча, так і власне виконавча ланка активності).

Зараз ми підійшли до важливого моменту, суть якого полягає у тому, що наявність двох видів механізму впливу естетичного ідеалу на формування особистості породжує у її структурі гострі суперечності, які потрібно знімати тільки третім, більш глибинним механізмом, яким володіє жива розумна істота - механізмом внутрішньої боротьби суперечностей, що відомий нам як механізм переживання. К. Маркс при поясненні подібних переходів, часто користувався синтетичними категоріями-поняттями: “практично- духовне” засвоєння дійсності, “чуттєво-надпочуттєве” стосовно властивостей товару, “сутнісна єдність природи і суспільства” стосовно людини.

У нас щодо цього власної концепції ще немає, але є робочі гіпотези, опрацювання яких у майбутньому, можливо, дасть позитивні результати. По-перше, оскільки “хронотоп” у структурі особистості допомагає нам зрозуміти взаємопереходи між сенсибельною і інтелігібельною матеріями, то треба більш детально дослідити його функції в організмі людини. Своєрідність хронотопу полягає, ще раз повертаємось до цього явища, в тому, що він поєднує в собі, здавалось би, не з’єднуване, а саме: просторово-часові, у фізичному сенсі цього слова, тілесні обмеження з безмежністю часу і простору, тобто з вічністю і з нескінченністю. Тому в ньому містяться водночас і Фізичний, і Семантичний Всесвіти. Це, як відзначає М. Каган, орган опосередкування їхньої взаємодії [Див. : 199, с. 114].

Залежна від щільності динаміка популяцій забезпечується біотичними факторами. Їх називають регулюючими [100, с. 7-9]. Сьогодні, наприклад, стало ясним, що головними в геномах є не структурні гени, а регуляторні. Людина і шимпанзе мають 99,4 % однакових структурних генів. Усі наші відмінності з цими мавпами детермінуються на 99 % генами-регуляторами.

Загалом дію регулюючих факторів можна розглядати на рівні міжвидових та внутрішньовидових (внутріпопуляційних) взаємовідносин організмів. Вони “працюють” за принципом зворотного негативного зв’язку: чим значніше чисельність, тим сильніше спрацьовують механізми, що зумовлюють її зниження, і навпаки - при низькій чисельності сила цих механізмів слабшає, і створюються умови для більш повної реалізації біотичного потенціалу. Фактори такого типу лежать в основі популяційного гомеостазу, що забезпечує підтримання чисельності в певних межах значень. До числа регулюючих факторів належить, зокрема, взаємовідношення організмів типу хижак-жертва.

До міжвидових механізмів гомеостазу відносяться зазначені вище взаємини типу “хижак-жертва”. У такому ж плані діють і взаємини “паразит - господар”. При високій чисельності створюються умови для збільшення кількості паразитів і паразитарних захворювань як в результаті скупченості, так і внаслідок ослаблення організмів. До міжвидових механізмів відноситься також конкуренція, гострота якої знаходиться в прямій залежності від чисельності організмів.

Конкуренція лежить і в основі внутріпопуляційного гомеостазу. Вона тут може виявлятися в жорстких і пом’якшених формах. Жорсткі форми, зазвичай, закінчуються загибеллю частини особин. У рослинному світі це проявляється в явищах так званого самозрідження фітоценозів. У тваринному світі результат гострої внутрішньовидової боротьби проявляється часто у формі канібалізму (поїдання собі подібних). Такі явища найбільш часті серед хижаків.

Пом’якшені форми внутрішньовидової конкуренції виявляються, зазвичай, через ослаблення частини особин, виключення їх із процесів розмноження. Випадки загибелі особин при таких формах боротьби менш вірогідні. До таких механізмів внутріпопуляційного гомеостазу відносяться ті, що пригнічують (інгібують) виділення речовин у зовнішнє середовище сильнішими особинами, стресові явища, розмежування територій (територіальність), міграції між популяціями.

При високій скупченості особин у популяціях регулюючим механізмом чисельності можуть бути стресові явища. Вони найбільш характерні для ссавців. При стресах, зазвичай, частина особин знижує або втрачає репродукційні функції (виключається з процесів розмноження). Сильніші особини меншою мірою схильні до стресу і його наслідків. При ослабленні або припинення стресових явищ організми, зазвичай, відновлюють функції життєдіяльності і репродукційного процесу.

Міграції як фактор гомеостазу виявляються найчастіше у двох видах. Перший з них відноситься до масового виходу особин з популяції при явищах перенаселеності (навали) (Китай). Другий вид міграцій пов’язаний з більш поступовим (спокійним) відходом частини особин в інші популяції з меншою щільністю населення (Америка, Канада).

Неоднозначні реакції популяцій на іммігрантів (Франція, Німеччина). У періоди високої чисельності вони перешкоджають вселенню особин з інших популяцій. При низькій чисельності має місце явище протилежного порядку: різко зменшується кількість особин, що залишають популяції, знімаються механізми, що перешкоджають вселенню особин з інших популяцій (іммігрантів).

Ясно, що гомеостаз повною мірою проявляється, якщо спрацьовують всі механізми, що лежать в його основі. Наприклад, не порушується різко співвідношення численності хижаків і жертв, не має місця дія факторів, що послаблюють популяції (забруднення, порушення середовища існування та ін.), не перевищуються критичні межі чисельності і т. ін.

Наразі подібні порушення гомеостатичних механізмів викликаються в більшості випадків антропогенними факторами. З огляду на це, одним з найважливіших завдань людини є вилучення або різке зниження дії подібних факторів.

4.4.