Сутність етнополітології. Основні форми етнонаціональних спільнот

Місце та роль етнонаціональних спільнот у політиці визначається складністю й актуальністю проблем в етнонаціональній сфері, що особливо загострилися на рубежі ХХ і ХХІ століть. Складність, актуальність і практична значимість етнонаціональних проблем зумовлена такими факторами:

1.

2. Політизація етнічності – вихід етнонаціональних спільнот на арену політичного життя й зростання їхньої ролі в суспільно-політичній сфері. З початку 60-х років, на думку етнополітологів, у світі спостерігається «вибух етнічності», тобто різке загострення етнонаціональних проблем і протиріч: спочатку в США («негритянська проблема»), потім у Канаді (франкомовна провінція Квебек), у Європі (Бельгія, Великобританія, Франція, баски в Іспанії), пізніше у 90-тих роках – розпад Радянського Союзу, Югославії, розпад Чехословакії, утворення більше ніж 20 незалежних держав. Усе це сприяло посиленню дезінтеграційних процесів, виникненню проблем національних кордонів, біженців, а також етнічних конфліктів і навіть війн.

3. Загострення етнічних конфліктів та їх інтернаціоналізація. Останнім часом дезінтеграційні процеси, національний екстремізм, багато в чому сприяли загостренню етнічних конфліктів, що виникли раніше, і появі нових. У світі існує три найбільш конфліктогенних регіони: Близький Схід, Кавказ і колишня Югославія.

Все це обумовлює актуальність дослідження етнонаціональних проблем. Будь-яка поліетнічна держава потребує вироблення розумної та ефективної етнополітики з урахуванням уроків і негативних тенденцій, що спостерігалися в минулому. Етнонаціональна сфера в Радянському Союзі була закритою для критики - отже, суспільствознавчі науки не могли її об’єктивно дослідити. І тільки останнім часом українські етнополітологи дістали унікальну можливість вільно досліджувати цю складну, надзвичайно актуальну та важливу проблему.

Уже із самої назви «етнополітологія» зрозуміло, що це синтез, діалектична єдність двох таких важливих наук, як етнологія (наука про етнонаціональні спільноти) і політологія (наука про політику). Етнополітологія особливу увагу приділяє вивченню механізмів взаємозв'язку й взаємовпливу етнонаціональних і політичних процесів у сучасному світі.

Становлення етнополітології як науки пов'язано з ім'ям шведського вченого Р.Челлена, який на початку ХХ ст. запроповадив у науковий обіг поняття «етнополітика», а також з ім'ям німецького політолога М.Бема, що після Першої світової війни випускав у Берліні журнал «Етнополітичний альманах», який став своєрідним центром етнополітичної думки в Європі і значною мірою сприяв становленню етнополітології як науки.

У самостійну науку і навчальну дисципліну етнополітологія виділилася на Заході на початку 70-х років. Великий внесок у її становлення зробив один з найвизначніших західних етнополітологів, професор Колумбійського університету Дж. Ротшильд. Наприкінці 70-х років він випустив у світ свою фундаментальну монографію «Етнополітика: концептуальні рамки», яка, на одностайну думку учених вважається етапною роботою в розвитку етнополітології. Значний внесок у розвиток етнополітології зробив англійський учений Е.Сміт (основні роботи «Націоналізм у ХХ столітті», «Етнічне походження нації», «Національна ідентичність») і Е.Геллнер (основна робота «Нація і націоналізм»).

У незалежній Україні перші наукові розробки з етнополітологічної проблематики з'явилися на початку 90-х років. Завдяки зусиллям таких українських учених, як академіки Ю.Римаренко, І.Курас, а також А.Майборода, О.Картунов, І.Варзар, М.Степико, О.Маруховська, етнополітологія набула в нашій країні подальшого розвитку.

Дослідження етнонаціональних процесів потребує визначення й аналізу категорій основних етнонаціональних спільнот: етносів і націй. Ці категорії (особливо «нація») досить складні за змістом і багатогранні за конкретними проявами.

У закордонній і вітчизняної етнополітології найбільш усталеною є така точка зору: усі етнонаціональні спільноти (рід, плем'я, народність) являють собою історичні типи етносу, а нація - вищу еволюційну точку розвитку етносу на сучасному етапі людської цивілізації. Схематично поняття етнос виглядає так: рід-плем'я-народність-нація. Між нижчою точкою (рід) і вищою (нація) минуло близько півтора мільйона років еволюції, цілеспрямованої, стійкої соціалізації індивіда й перетворення його на сучасну людину. Далеко не всі етноси пройшли через весь еволюційний ряд. Це підтверджують дані ЮНЕСКО, згідно з якими у світі нараховується більше 4 тисяч етносів, з них лише 800 є націями.

До ознак, що відображають системні властивості етносу, належать такі: спільність походження, народне мистецтво, звичаї, обряди, традиції, норми поведінки, звички. Причому жодна з перерахованих ознак не є самодостатньою. Саме в сукупності вони утворюють певну етнічну культуру.

Важливою ознакою, елементом етносу є спільна історична територія, де відбувався процесс його становлення й розвитку. Для етнічної ідентифікації більше значення має символічний зв'язок з територією, ніж реальний факт проживання на ній. У свідомості членів етносу вона сприймається, насамперед, як священна земля предків, видатних релігійних і політичних діячів. Якщо навіть члени етносу знаходяться в діаспорі, то все одно зберігають у пам'яті символічні образи цієї землі.

До основних елементів етносу також відносять такі пси­хо­логічні і культурні явища як історичну пам'ять, мову, релігію і державу.

Існує два способи формування етносу: об’єднання і поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого боку - утворюється в результаті сектантського розколу чи етнічного розпаду, де одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою.

Етнос може змінюватися, зникати або відновлюватися. Повне зникнення етносу можливе лише за умов геноциду або етноциду. Основними причинами відновлення етносу можуть бути релігійна реформа, культурні запозичення, рухи народних мас, міф про етнічну вибраність. Релігійні реформи сприяють відновленню етносів, пристосуванню їх до нових історичних умов. Так, революційні рухи в Європі привели до консолідації багатьох європейських етносів.

У сучасній етнополітології існує й інший підхід щодо позначення форм існування етносу:

· мікроетнос (людина) – наприклад, українець або особа українського походження;

· мезоетнос (частина етносу, що перебуває в якійсь окремій країні) – українці в Україні чи громадяни українського походження в інших країнах -українська діаспора (США, Канада, Аргентина, Австралія тощо);

· макроетнос (етнос у цілому) – весь український етнос в усьому світі;

· мегаетнос (сукупність декількох споріднених етносів) - весь український етнос разом з російським, білоруським, болгарським, польським, сербським та іншими спорідненими етносами складають слов'янський мегаетнос.

Основні теорії нації

Політична теорія націй.(Г. Гроцій, Г.Сетон-Уотсон). Відповідно до цієї теорії нація – це, насамперед, політична спільнота, що поєднує всіх громадян однієї держави незалежно від їх етнічного чи соціального походження, культурно-мовних особливостей.

Психологічна теорія націй. (Е.Ренан, Р.Емерсон) вбачає в нації сукупність людей, пов'язаних спільністю характеру на ґрунті «спільності долі».

Культурологічна теорія. (К.Реннер, Й.Г.Гердер). На думку представників цієї теорії, нація - це культурна спільнота, союз особистостей, що однаково мислять та однаково говорять.

Історико-економічна теорія. Уперше її обґрунтував німецький соціал-демократ Карл Каутський, який у своїй роботі «Риси нації» виділив чотири ознаки нації: спільна територія, мова, економічне життя і традиції.

Етнічна теорія (Дж.Келлас, Е.Сміт) розглядає націю як велику політизовану етнічну групу, що характеризується спільною культурою і спільним походженням.

Щодо хронологічних рамок, то більшість етнополітологів вважають, що нації виникають у період побудови цивілізованої держави і зародження капіталістичних відносин, коли юрисдикція державної влади і спільний ринок утворюють спільні юридичні, політичні, економічні й культурні ознаки на всій території проживання етносу чи декількох етносів.

Досліджуючи процес формування нації, вчені виділяють кілька шляхів:

1. державно-централізована інкорпорація (від лат.
   incorporation- включення до свого складу, приєднання);
2. перетворення імперії на національну державу;
3. відділення колоній від імперії, створення нації за територіальним принципом як об'єднання різних груп;
4. відділення колонії від імперії і формування нації за етнічним принципом шляхом інтеграції різних етнічних груп навколо цінностей етносу;
5. відділення етносу від національної держави і формування нації на етнічній основі.

Перший спосіб формування нації ґрунтується на тому, що централізована держава, ядро якої утворює аристократичний етнічний прошарок, об’єднує в собі інші регіони, етнічні групи, поширюючи на них єдину державну юрисдикцію, цінності, формуючи єдиний національний ринок. Цей шлях у ХІІІ-ХУІІІ ст. пройшли такі європейські країни, як Англія, Франція, Іспанія, Швеція, а в ХІХ ст. - Німеччина.

Другий спосіб формування нації був характерний для тих країн, у яких національна держава формувалася на основі колишньої імперії. У цьому випадку правляча еліта на території колишньої метрополії, відмовившись від колоніальних претензій, прагнула об'єднати етнічні групи навколо цінностей територіального патріотизму. Так було створено японську й турецьку національні держави на основі Японської та Османської імперій, а в сучасних умовах триває процес утворення російської національної держави.

Третій спосіб формування націй характерний для колоніальних народів, що дістали незалежність від імперії. Оскільки там не було корінного етносу або його знищили колонізатори ще раніше, процес формування нації відбувався за територіальним принципом на поліетнічній основі. У такий спосіб формувалася американська нація, а також нації Латинської Америки, Азії й Африки.

Четвертий спосіб формування націй передбачає національно-визвольну боротьбу корінного народу за свою незалежність. Народ, здобувши незалежність, формує націю на етнічній основі шляхом культурної інтеграції інших етнічних груп навколо власних історичних культурних цінностей. Цей процес має кілька варіантів:

· нація формується за територіальним принципом, на політичній основі, коли представники інших етнічних груп набувають статус громадянства, але основою ідентифікації є національні цінності корінного етносу: історична назва, національно-державна символіка, мова, звичаї (Україна):

· нація формується винятково на етнічній основі, а інші етнічні групи не набувають статусу громадянства (Естонія, Латвія);

· етнічні групи протистоять корінному етносу, не сприймають його правил національної інтеграції (Чечня, Абхазія).

Два останніх варіанти формування нації на етнічній основі часто призводять до серйозних етнічних конфліктів і характерні для народів Східної Європи і колишнього СРСР.

П'ятий спосіб формування націй ґрунтується на прагненні якоїсь великої етнічної групи відокремитися від національної держави і створити націю на етнічній основі. Це, наприклад, баски Іспанії, французи в провінції Квебек у Канаді, шотландці, валлійці у Великобританії.

6.1