4.3. БРИТАНСЬКА ІНДІЯ, ГАНДІ ТА СУЧАСНІСТЬ

Крах імперії Великих Моголів створив вакуум влади, який швидко заповнили європейці-християни. З давніх-давен євро­пейські мореплавці відправлялися до Індії задля торгівлі, по­ступово наповнюючи субконтинент своєю присутністю.

• ОСТ-ІНДІЙСЬКІ КОМПАНІЇ

У 1510 році португальці заснували першу європейську коло­нію в Індії - місто Гоа, яке залишалося португальським аж до 1961 року. Першим португальцем, який ступив на землю Гоа, заснував колонію та став її першим губернатором, був Альфонс д'Албукеркі. Другим губернатором Гоа був Васко да Гама; він по­мер і похоронений в Гоа. Найстаршою португальською будівлею в Гоа була церква святої Катерини. З Гоа вів свою місіонерську діяльність і християнську проповідь Святий Франциск Ксавьєр, який також був першим католицьким проповідником в Японії. У XVIII столітті в Індії велась боротьба за вплив між двома єв­ропейськими морськими країнами - Португалією та Нідерлан­дами. Назагал, від початку XVII століття в Індії діяли колонії більшості великих європейських країн; усі вони іменували себе Ост-Індійськими компаніями:

- з 1600 року - британська,

- з 1602 року - нідерландська,

- з 1616 року - датська,

- з 1628 року - португальська,

- з 1664 року - французька,

- з 1717 року - австрійська,

- з 1731 року - шведська.

У 1740 році за обсягами торгівлі й темпами колонізації пор­тугальські та нідерландські колонії були обігнані англійською Ост-Індійською компанією. Розвиваючись, Британська Ост- Індійська компанія почала будувати міста. Саме англійці роз­будували три найбільші міста Індії: Мадрас (сьогодні: Ченнаї), Бомбей (сьогодні: Мумбаї) та Калькутту (сьогодні: Колката).

З розвитком торгівлі та заснуванням поселень, європейці втя- глися в політичні протистояння на Індійському субконтиненті. В 1748 році помер князь Декана Нізамул-Мульк. Французький губернатор в Індії Жозеф Франсуа Дюпле прагнув посадити на трон свого кандидата.

Британське панування в Індії мало різнобічні наслідки. З од­ного боку, британці принесли в Індію високі технології, нала­годили виробництво, удосконалили адміністрацію... А з іншого боку, вони зневажали індійську культуру. Гаслами британської експансії було висловлювання губернатора Лорда Веллслі: «Не­має більшого блага для місцевого населення, аніж поширення влади Британії» або англійського історика Томаса Бабінґтона Маколея: «Одна полка доброї європейської літератури варта всієї індійської бібліотеки». Зневага, з якою британці ставили­ся до індійської культури і релігій, спричинила серію повстань. Так, у період від 1775 до 1819 року відбулись три масштабні англо-маратхські війни, а в період між 1839 і 1848 роками - дві англо-сикхські війни, в яких маратхи і сикхи боролися проти ан­глійської експансії. В цей час британці з ціллю опанування над Індією використовували аргумент «поганого управління»: спер­шу британці підписували з князями угоду про опіку Британії над їхнім князівством, поступово проникаючи в усі сфери жит­тя князівства, а коли князь помирав, ліквідовували його титул та встановлювали свою адміністрацію, аргументуючи тим, що індійське управління неякісне.

• СІПАЙСЬКЕ ПОВСТАННЯ

Найбільшим сплеском індійської непокори було повстання 1857-1858 років. В індійському суспільстві поширилися переко­нання, що вестернізація призведе до руйнування їхньої власної культури і релігії. Якщо досі боротьба Індії проти британської експансії мала характер намагань удільних князів зберегти свою владу, то у середині ХІХ століття вона стала всенародним виявом громадської непокори з релігійним підґрунтям. Тепер індійці піднялися на боротьбу не за державну, а за релігійну незалежність. У британській армії в Індії переважна частина солдат були індійцями, які пройшли англійське військове на­вчання. Допоки боротьба була виключно політичною, вони були вірними Британії, коли ж боротьба набрала релігійного характе­ру, то індійці в британській армії стали на сторону своєї віри та прадавніх традицій. Індійські солдати Британської армії назива­лися сіпаями. Звідси й походить назва національно-визвольних боїв 1857-1858 років - Сіпайське повстання. Серед населення Індії поширились чутки, що британські солдати змазують кулі своїх гвинтівок свинним та яловичим жиром. Смерть від кулі зі свинним жиром була ганебною для мусульман, а використання яловичого жиру у знарядді вбивства індусами сприймалося як святотатство. Ці плітки були вигаданими, втім вони мали вели­чезний громадський резонанс по всій Індії. Повстання охопили всю Індію. Індійці захопили Делі, яка була столицею Моголів, а нащадка цієї династії Бахадура Шаха, який був у старечому віці й не був причетним до повстання, проголосили імператором. По всіх містах Індії спалахували жорстокі бої та розправи над євро­пейцями.

У 1858 році англійським військовим вдалося придушити по­встання, яке коштувало їм величезних втрат. Єдиним спасін­ням Британії у цій нищівній війні стала недостатня згуртова­ність індійців. Були деякі князівства, які підтримали британ­ців, а не індійців. Це був величезний урок для британського уряду. Після повстання, британці передовсім слідкували за тим, щоб у військових загонах кількість індійців не переважа­ла над кількістю англійців; армія і державна служба пережили масштабні реформи. А головне, британці зрозуміли, що без то­лерантності місцевої культури їхнє панування буде слабким і недовговічним. Реакція влади і британського населення Індії була дуже різною. Влада намагалася декларувати толерант­не ставлення до всіх культур і релігій, утім продовжувала ві­рити, що Британія принесла Індії світло цивілізації. Пересічні англійці сформували інше ставлення до індійців: вони повніс­тю відмежувалися від корінного населення, будували містечка і квартали у виключно британському дусі, відвідували клуби і громадські місця, до яких не впускали індійців тощо. Інши­ми словами, британці й індійці, живучи в одній країні майже не перетиналися. Символом такого розмежування, чи радше протесту проти нього, став найбільший готель Індії «Taj Mahal Palace & Tower», який збудував у 1903 році в Бомбеї індійський магнат Джамсетджи Нуссерванджи Тата. Одного разу Тату, не­зважаючи на його вплив і статки, не впустили в готель через колір шкіри. Це надихнуло його збудувати готель, в якому не було б расових упереджень.

У британській експансії Індії було й багато позитивних сто­рін. Англійці принесли до Індії європейські здобутки: технології, медицину, європейську модель освіти, пресу, промисловість, ад­міністративні та правові стандарти тощо.

Зрештою, фундаменти національно-визвольної боротьби Індії, яка врешті призвела до її незалежності, закладені бри­танцями. В ХІХ столітті у Британії відбулось щось на кшталт «нового відкриття Індії». Британські вчені подивилися на цю частину світу по-новому: вони почали вивчати індійську куль­туру та захоплюватися нею, перекладати індійські літературні витвори та вдумуватись у концепції індійської філософії. Пер­шим серед них став Вільям Джонс, який переклав англійською «Шакунталу» Калідаси. Німецько-британський вчений Фрідріх Макс Мюллєр почав ґрунтовне вивчення санскриту. Поступово європейці побачили нову Індію, захоплюючу та цікаву. Британ­ські університети давали талановитій індійській молоді мож­ливість навчатися в них. Часто молоді індійські інтелектуали знаходили перлини власної культури саме в англійських уні­верситетах. Повертаючись на батьківщину, вони приносили зі собою знання про багатство власної традиції та європейські форми її систематизації й вираження. Яскравим прикладом цього є факт, що засновник руху за відродження індуїзму Браг- мо-самадж Рам Моган Рой останні роки свого життя провів у Англії, де й помер та похоронений.

• НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ІНДІЇ

Серед індійської еліти зростав патріотизм. Його найвищим вираженням стало створення у 1885 році Індійського Національ­ного Конгресу, якому судилося очолити боротьбу індійців за свою незалежність. Створення організації відбулося за підтрим­ки віце-короля Лорда Ріпона. Рання програма ІНК не передба­чала різких перетворень в Індії, а задовольнялась лише невели­кими правами культурної самоідентифікації. Однак у 1905 році ситуація змінилася. Тогочасний віце-король Лорд Керзон, нама­гаючись покращити управління Бенгалією та остерігаючись за­ворушень, розділив її на дві майже рівні частини, в одній з яких домінували індуси, а в іншій - мусульмани. Оскільки віце-король не узгоджував свої дії з індійцями, вони розцінили це як чергову атаку на свої права. Внаслідок дій віце-короля, ІНК сформував вимогу самостійного управління державою. Активність індусь­ких патріотів посіяли страхи серед мусульман, які боялися, що в новій Індії всі права і владу отримають індуси. На противагу ІНК, мусульмани в 1906 році створили свою партію - Мусульманську Лігу. Навіть назви основних гравців на політичній арені Індії свідчать про те, що новітня історія субконтиненту, як і вся по­передня, є передовсім релігійною історією.

Перша світова війна показала індійцям, що Британія не все­сильна. В той час Канада та Австралія отримали широкі права. Індійці й собі прагнули свободи. У 1915 році до Індії після на­вчання в Англії та праці в Південній Африці повернувся Монаг- дас Карамчанд Ґанді (1869-1948), більш відомий як Магатма Ґанді. Саме він став лідером національно-визвольної боротьби індійців та її ідеологічним натхненником. Ґанді виступив із за­кликом до мирної боротьби, з принципом «неспротиву». Під його проводом індійці проводили страйки, мирні демонстрації, відмовлялись від виконання повинностей, але не бралися за зброю і не піднімалися на революцію. Політичні переконання Ґанді ґрунтувалися на його релігійних принципах. Він був інду­сом, але шанував усі релігії і сприймав у свій світогляд елементи різних богословських доктрин. Його політичні заклики до «мир­ної непокори» основувалися на джайнському вченні агімси. Ас­кетичний спосіб життя відповідав буддійським ідеалам. При цьому Ґанді був переконаним монотеїстом, який, однак, дотри- мувався досить синкретичного релігійного світогляду, схожого до дін-і-іллахі Акбара. Своїми поглядами і діями він став одним із найвпливовіших моральних авторитетів людства.

В 1919 році відбулось найжорстокіше придушення мирного протесту. В цьому році по різних містах Індії люди припинили підприємницьку діяльність. Із цієї причини у місті Амрітсара був введений надзвичайний стан. 13 квітня 1919 року, в день святкування дня народження гуру Нанака, сикхи вийшли на площу для святкувань, всупереч комендантській годині. Гене­рал Майкл О'Дайєр вирішив покарати сикхів: він перекрив ву­лиці бронетранспортерами, щоби люди не могли втекти, і на­казав солдатам стріляти без попередження. Солдати стріляли в людей, допоки не закінчилися патрони. В результаті загинули 379 осіб, а 1208 отримали поранення. Внаслідок цього ІНК чіт­ко визначив ціль, до якої вестиме народ - незалежність. У 1935 році Британський уряд прийняв Закон про уряд Індії, в якому англійці пішли на низку поступок. У 1937 році відбулись вибо­ри, на яких ІНК отримав безпрецедентну перемогу. У 1929 році Ґанді запропонував своїм наступником Джавахарлала Неру. Під кінець Другої світової війни стало зрозуміло, що Індія отримає незалежність. Прийшов час задуматись над тим, як вона житиме без Британії. Політичні настрої формували дві сили: Індійський Національний Конгрес, який відстоював інтереси індусів, та Му­сульманська Ліга, яка представляла мусульман. Лігу очолював Мугаммед Алі Джинна (1876-1948). Відносини між двома сила­ми ставали дедалі складнішими. Врешті, 16 серпня 1949 року в Калькутті вибухнули масові зіткнення, в яких загинули п'ять тисяч людей.

Після цього мирне співіснування обох сил було немислимим. Неру був змушений погодитися на пропозицію Джинни про роз­поділ Британської Індії. Джинна вимагав розділити країну за релігійним принципом: виділити ту частину, в якій переважа­ють мусульмани, й відділити її від Індії. Такою територією став Пакистан. Мусульмани мали перейти з Індії до Пакистану, а ін­дуси - з Пакистану до Індії. При цих переходах відбувалися кри­ваві сутички, які забрали багато життів мусульман та індусів. У 1947 році Джинна став генерал-губернатором Пакистану. Ґанді в знак протесту проти сутичок індусів та мусульман оголосив голодування і поселився в мусульманському районі Делі. Індуси сприйняли цей вчинок за зраду. 30 січня 1948 року індуський екстреміст застрелив Ґанді. Оголошуючи смерть Ґанді, Неру в своєму зверненні до нації сказав: «Світло наших життів згасло, повсюди тепер темрява». 14 серпня 1947 року прем’єр-міністр Неру проголосив незалежність Індії. Незалежну Індію він вів шляхом реформ, економічного розвитку та осягнення політич­ної стабільності. В релігійному плані політика Джавахарлала Неру ґрунтувалася на толерантності, рівноправності та незаан- гажованості. Таку ж політику вели й інші прем’єр-міністри Індії, включно з дочкою Неру Індірою Ґанді та внуком Радживом Ґанді.

Так, падіння імперії Великих Моголів не принесло Індії не­залежності. Новими завойовниками стали європейці, зокрема британці. Англія дала Індії технології та промисловість, євро­пейську освіту та пресу, але позбавила права на самовизначення і рівності у гідностях. За ці права індійці мусіли боротися, проли­ваючи кров. Лідером національно-визвольної боротьби став Ма- гатма Ґанді - один із найвищих моральних авторитетів людства. Сьогодні Індія незалежна; вона переживає низку економічних і політичних проблем. Але її релігії продовжують вабити своєю глибиною та багатством внутрішнього світу.