НЕНАСИЛЬНИЦЬКИЙ ПРОГРЕС ЯК ІДЕАЛ І РЕАЛЬНІСТЬ

Створена відомим індійським політичним діячем і теоретиком М.Ганді (1869-1948) соціально-політична і релігійно-філософська доктрина незастосування й неприйняття насильства як засобу прогресу одержала назву гандізму й набула великого поширення у світі.

Як соціально-філософська доктрина ненасильницького прогресу, гандізм ба­зується на принципі ахімси - утримання від фізичного і духовного насильства до всього живого, особливо людини. Це потребує правдивості і хоробрості, джере­лом чого є закон любові, що доповнюється законом страждання - готовністю до самопожертв в ім’я великих цілей. Суспільний прогрес, вважав М.Ганді, виз­начається законом страждання, який включає такі вимоги, як утримання від потурання слабостям, правдивість, справедливість, некористолюбство тощо.

Стрижень гандізму - принцип ненасильства. Розроблена М.Ганді і прийнята його послідовниками тактика ненасильницької боротьби за незалежність одержала назву «сатьяграхі» - затятості в істині. Вона пропонувала дві форми практичних дій: не- співробітництво і громадянську непокору. Перше вимагає відмови від титулів і звань, дарованих завойовниками, бойкоту урядових установ, організацію мирних демон­страцій. Друга форма передбачала страйки, відмови від сплати податків, припине­ння будь-якої діяльності взагалі. М.Ганді закликав уряд і народ до взаєморозумін­ня, переговорів, спрямованих на пошуки взаємоприйнятних рішень. Основу суспіль- но-злагодженого життя він вбачав у любові до бідності, страждання, аскетичності. За М.Ганді, суть прогресу полягає не в підвищенні рівня життя людей, а в свідомому і добровільному обмеженні потреб, у моральному самовдосконаленні особистості.

Подібні погляди висловлював також Л.Толстой. У творах «Сповідь», «У чому моя віра?», «Крейцерова соната» та ін. він проповідував етику любові і непро­тивлення, закликав до самовдосконалення й духовно-морального розвитку осо­бистості як єдиного радикального засобу вирішення суспільних суперечностей та конфліктів, пропагував відмову від будь-якої боротьби.

Послідовники Л.Толстого проповідували загальну любов і непротивлення злу насильством. Вони закликали до релігійного і морального самовдоскона­лення як єдино людського, гуманістичного засобу суспільних перетворень, ор­ганізовували виробничі землеробські громади, закликали відмовитися від спла­ти податків і виконання військових обов’язків.

Новий імпульс гандізм і толстовство одержали завдяки теоретичним працям і практичним настановам німецько-французького мислителя Альберта Швей­цера (1875-1965). Заперечуючи декартову тезу про існування як мислення, А.Швейцер водночас розвинув її («Я - життя, що живе серед життя, хоче в ньому жити») і обгрунтував свій головний етичний принцип («благоговіння перед жит­тям»), Він ставив завданням досягнення прогресу через самовдосконалення осо­бистості, розвиток освіти, моралі, виховання. Технічну еру А.Швейцер називав зовнішнім прогресом. Він зазначав його обмеженість і закликав до розвитку людської волі, активності духу, які подолають зовнішню необхідність та забез­печать прогрес особистості навіть за найнесприятливіших умов.

Пошуки шляхів ненасильницького прогресу тривають. Досить поширені рухи пацифістів та зелених, що прагнуть громадянського миру та злагоди між народа­ми, поліпшення екологічних умов життя та розвитку культури ненасильницькими засобами.

Концепції ненасильницького прогресу мають надзвичайну загальнокультур­ну, гуманістичну привабливість як спосіб вирішення громадських справ. Насиль­ство і ненасильство, жорстокість та гуманізм, руйнація й прогресивне суспільне творення настільки тісно переплітаються і органічно входять у суспільне полотно, що розмежувати їх можна лише на рівні теоретичного аналізу. Звідси обмеже­ність і умовність будь-яких теоретичних настанов щодо здійснення радикаль­них суспільних реформ і прогресивних перетворень. Життєві реалії завжди склад­ніші, ніж теоретичні уявлення про них. Тому здійснення прогресу потребує постійних теоретичних пошуків, які б узагальнювали соціальний досвід минулих поколінь і грунтовно осмислювали нові історичні реалії, інтереси дійових осіб, що зрештою стануть його провідниками або чинитимуть опір.