4.2. ІНДУЇЗМ ТА ІСЛАМ. ДИНАСТІЯ МОГОЛІВ

Виникнення ісламу відбилось і на історії Індії. Араби, захо­плені проповіддю Мугаммеда, почали поширення нової віри по всьому світу, використовуючи при цьому завойовницькі війни.

• ДЕНОМІНАЦІЯ КАРІБА

Влада султанату повністю складалася з мусульман, які приїха­ли до Індії з інших азіатських країн. Вони, в більшості, не втру­чалися в життя індійців та їхню релігійність. Однак по всій тери­торії Делійського султанату виникали нові мистецькі, особливо архітектурні витвори. Мусульмани будували мечеті і мінарети, намагаючись зробити їх величнішими, аніж індуські храми. Про­те релігійне розмежування населення однієї країни не могло тривати вічно. З часом почались мусульмансько-індуські су­тички. Мусульмани, проповідуючи строгий монотеїзм, почали гостро критикувати не чітко оформлені догматичні уявлення індуїзму.

• БАБУР

Період процвітання мусульманської Індії тривав у 1526-1707 роках, коли субконтинентом правила династія Великих Моголів. Ім'я «могол» вказувало на походження цієї династії зі Середньої Азії та їхній зв'язок із монголами. Засновник династії, Загіреддін Мугаммед Бабур (1483-1530) був нащадком Чингізхана і Тамер­лана; він відомий як дослідник музики, військової справи тощо. Збірка поезій Бабура «Диван» принесла йому світову славу поета. Своє життя описав сам Бабур у своєму щоденнику. Бабур був за­конним спадкоємцем трону невеликого князівства Самарканду, який він втратив унаслідок узурпації незаконним правителем. Молодість Бабура пройшла в постійних намаганнях повернути свій трон. Тривалий час він очолював невеликий військовий за­гін, який заробляв на життя розбоями. У 1504 році Бабур зміг захопити владу в афганському місті Кабулі, в якому він створив маленьке царство. А далі - тріумф за тріумфом: укріплення вла­ди, розширення кордонів, успішні війни, і врешті перший похід на Індію в 1517 році. Навесні 1526 року Бабур здійснив масш­табний похід на Індію, де, стоячи на чолі двадцятип'ятитисячної армії, він зіштовхнувся зі стотисячним військом Ібрагіма Лоді, останнього делійського султана з династії Лоді.

Після Бабура трон успадкував його син Гумаюн (1530-1556), який був змушений знести тягар неорганізованості країни. Гу- маюн запам’ятався наступниками як творча особистість, яка вміла цінувати і підтримувати мистецтво. У 1540 році Гумаюн, після поразки у міжусобній боротьбі місцевої знаті, був змуше­ний тікати з країни. Повну владу він повернув аж у 1555 році за підтримки перського царя, але в нього вже не було ані часу, ані сил, щоби згуртувати імперію. Цю місію виконав його син - геній індійської політики Джелаль-ад-Дін Мугаммед Акбар (1542-1605).

• АКБАР

Акбар вступив на трон у тринадцятилітньому віці. Йому до­велося присвятити немало сил для усунення конкурентів, які зазіхали на його законні владу і титул. У вісімнадцятилітньому віці Акбар уже міцно володів країною, яка на той час охоплювала більшу половину Індії. Його вабили також південні території та вихід до Аравії. Прагнення розширити кордони країни втягли йо­го у війни, які були дуже успішними. Однак основу слави Акбара склали не завоювання, а його релігійна і культурна діяльність. Імператор чудово розумів, що в його країні зосереджені дві по­тужні сили: індуїзм та іслам, жодна з яких неспроможна зайня­ти домінантне становище, але вони обидві втягнуті в постійні протистояння.

Сьогодні неможливо сказати, чи релігійна політика Акбара визначалась тільки державницьким міркуванням. Якщо й так, то суто політична мудрість керувала його діями недовго. Акбар був не тільки політиком, адміністратором і полководцем. Він був передовсім глибоким мислителем і духовною людиною, яка осмислювала філософське підґрунтя своїх дій та щиро шу­кала Бога. Акбар не знищував іновірців, а намагався їх зрозумі­ти; прагнув не стільки навчити когось своїх релігійних переко­нань, скільки навчитися від інших. Він розумів, що різні народи по-різному шукають Бога; проте якщо хтось іде до Бога своїм шляхом, то це не означає, що він не осягне мети. Результатом таких міркувань Акбара став специфічний релігійний феномен, якому мало уваги присвячують дослідники, який, однак, заслу­говує на глибокий аналіз.

Старання Акбара привели до поєднання спадків двох велич­них культур світу - індуської та мусульманської. Результатом цього поєднання стало високе мистецтво, яке впродовж віків захоплює багатьох. Завдяки специфічному індусько-мусульман­ському мистецтву, XVII століття стало часом блискучих досяг­нень культури Індії. Після смерті Акбара його справу продовжив його син Джаганґір (1605-1627) та внук Шах Джахан І (1627­1658), які не тільки розширили кордони імперії та удосконали­ли управління, а й підняли культуру і мистецтво Індії на новий рівень.

• АУРАНҐЗЕБ

В 1657 році Шах Джахан захворів. Не дочекавшись смерті батька, сини почали боротьбу за престол. Законним спадкоєм­цем падишаха був його старший син Дара Шукот. Однак він став жертвою свого молодшого брата Ауранґзеба, який захопив вла­ду, убив двох своїх братів Дара Шукоха і Мурада, а Шаха Шужду змусив покинути Індію. Коли законний імператор Шах Джахан одужав, його два сини були мертві, а третій син - у вигнанні. Сам Шах Джахан був ув’язнений у своєму палаці, і тільки з вікон міг дивитися на Тадж-Магал та інші шедеври свого правління. Останні вісім років життя ув’язнений падишах провів у розду­мах над складною долею. Новий правитель Ауранґзеб керував як жорстокий тиран. Найбільше його деспотичність проявилась у релігійній політиці. Досі Великі Моголи намагалися будува­ти державне управління за засадах релігійної толерантності та взаємоповаги. Тепер падишах змінив урядові настрої: Ауранґзеб був переконаним мусульманином, який вважав за свій обов'язок поширення ісламу і винищення інших релігій. В 1664 році він за­боронив відновлювати індуські храми, які зазнали ушкодження часом, а в 1669 - будівництво нових храмів. У 1679 році падишах відновив джизью, тобто подушний податок для всіх немусуль- ман. Джизья стала символом релігійного терору в Індії. Всі інші податки були для індусів значно вищими, ніж для мусульман. Ці укази спричинили ряд індуських повстань, які Ауранґзеб топив у крові. Падишах також розпочав криваві війни з ціллю завою­вання Південної Індії. Його країна стала потужною військовою імперією, але внутрішні протистояння, передовсім викликані релігійним терором, стали великим політичним ризиком для його влади. Останні роки свого життя Ауранґзеб присвятив ві­йнам з маратхами, одним із індійських етносів.

Після смерті Ауранґзеба в історії імперії Великих Моголів, як це буває завжди після правління, основаного виключно на си­лі і жорстокості, почався спад. Міжусобиці, боротьба за престол, повстання, сепаратизм розхитали імперію. І хоч Моголи прави­ли ще півтори століття, називати їх великими вже не було під­став. У 1857 році Моголи повністю втратили те, що залишилося від їхньої імперії. Династія припинила своє існування, а Індія розділилась на удільні князівства. Правління Моголів змінило Індію. Й до нині Індія залишається третьою (після Індонезії та Пакистану) країною світу з найбільшою кількістю мусульман.

Історія Великих Моголів - це історія злету і падіння індусько- мусульманського культурного синтезу. Величезна імперія, яка містила в собі різні релігійні деномінації, зуміла створити плат­форму для міжрелігійного порозуміння. Вершиною цього діало­гу стала унікальна синкретична богословська концепція Акбара дін-і-іллахі. Принципи релігійної толерантності та з'єднання ци- вілізаційних надбань світових релігій, закладені Акбаром, дали поштовх для розвитку виняткового мистецтва і культури зага­лом, що увібрало в себе найкращі здобутки різних культур, які перетнулися на субконтиненті. Релігійна толерантність стала підставою політичної та культурної величі Індії XVII століття, окресливши її самобутнє обличчя. Як тільки принципи рівно­правності релігій були знівельованими, а домінантною аксіо­мою індійського державного управління став мусульманський ексклюзивізм, неминучим став культурний та політичний спад країни, падіння в минулому величної династії та узалежнення її від нових завойовників.