<<
>>

Порівняльно-правовий аналіз виборчої системи України та держав Європейського Союзу

В умовах становлення парламентської виборчої системи в Україні виникає потреба у зіставленні основних норм вітчизняного виборчого законодавства з аналогічними нормами держав Європейського Союзу, відповідно до яких відбувається обрання законодавчих органів у цих країнах.

Мета такого

зівставлення полягає у здійсненні порівняльно-правового аналізу особливостей законодавчого забезпечення парламентських виборчих систем держав-членів ЄС та України й визначення специфіки цих систем. Ще однією метою зівставлення основних норм вітчизняного та європейського виборчого законодавства має виступати визначення міри відповідності виборчого законодавства держав ЄС та України загальним принципам міжнародного виборчого права. Як зазначалося, до основних сучасних принципів міжнародного виборчого права належать: принцип загального та рівного виборчого права; принцип періодичності виборів; принцип вільних виборів; принцип прямих виборів; принцип таємного голосування; принцип добровільності участі у виборах та ін.

Для досягнення окресленої мети, зівставлення основних норм виборчого законодавства держав-членів Європейського Союзу та України доцільно здійснити відповідно до таких критеріїв: тип виборчої системи, тип виборчих списків, спосіб висування кандидатів, розмір прохідного бар'єра, спосіб підрахунку голосів, відповідність виборчого законодавства принципам міжнародного виборчого права, рівень законодавчого закріплення тих чи інших норм виборчого права (на рівні конституції, виборчого кодексу, виборчого закону).

Основною сучасною тенденцією у розвитку виборчих систем у державах- членах ЄС, як показало дослідження здійснене в попередніх розділах дисертації, є застосування при формуванні нижніх палат парламентів і однопалатних парламентів переважною більшістю держав пропорційної виборчої системи. На сучасному етапі зазначена виборча система використовується в 19 державах- членах Європейського Союзу, зокрема: Австрії, Бельгії, Греції, Данії, Естонії, Італії, Іспанії, на Кіпрі, Латвії, Люксембурзі, Нідерландах, Польщі, Португалії, Румунії, Словаччині, Словенії, Хорватії, Чехії, Швеції [157, с.86].

Відповідні норми щодо закріплення типу виборчої системи у цих країнах містяться в конституціях та спеціальних виборчих законах. При цьому значна кількість держав закріпила тип виборчої системи на рівні Основного Закону -Іспанія, Данія, Польща, Ірландія, Мальта, Португалія, Фінляндія та ін.

У конституціях деяких європейських держав формулювання щодо закріплення типу виборчої системи є досить стислим і чітким, а в деяких окрім цього, має місце уточнення використання її конкретного різновиду (Ірландія, Мальта), методу підрахунку голосів (Португалія), способу розподілу країни на виборчі округи (Фінляндія). Зокрема, в ч. 2 ст. 31 Конституції Данії від 5 червня 1953 року досить лаконічно зазначено, що члени Фолькетинга обираються за пропорційною виборчою системою [112, с. 764-765]. Подібне формулювання містить і Конституція Республіки Польща від 2 квітня 1997 року, в якій ідеться про те, що вибори до Сейму проводяться за пропорційним принципом [115]. Своєю чергою, у п. 5 ст. 16 Конституції Ірландії, прийнятої 29 грудня 1937 року, чітко прописано, що члени Палати представників мають обиратися за системою пропорційного представництва з використанням єдиного голосу, що передається [112, с. 793]. Таке саме уточнення застосування конкретного різновиду пропорційної виборчої системи містить ч. 1 ст. 56 Конституції Мальтійської Республіки від 21 вересня 1964 року, в якій зазначається, що члени палати представників повинні обиратися за принципом пропорційного представництва шляхом єдиного голосу, що передається від такої кількості виборчих округів, що складають непарне число не менше 9 і не більше 15, яке парламент повинен визначати час од часу [113, с. 500]. Окрім зазначеного, ч. 1 ст. 149 Конституції Португалії, від 2 квітня 1976 року встановлює, що депутати парламенту обираються на основі пропорційної виборчої системи із застосуванням методу д'Ондта [113, с. 792], а параграфом 25 Конституції Фінляндії від 11 червня 1999 року визначається, що члени едускунти обираються шляхом прямих, пропорційних виборів та таємного голосування.

Для виборів в едускунту країна ділиться відповідно до чисельності населення, щонайменше як на 12 і найбільше як на 18 виборчих округів таким чином, щоб від кожного виборчого округу обиралося не менше 7 членів едускунти [114, с. 375-376]. Як бачимо, значна кількість держав-членів Європейського Союзу закріпила тип виборчої системи на рівні конституції, що своєю чергою забезпечує стабільність виборчої системи у цих країнах, і сприяє проведенню чесних парламентських виборів.

На відміну від більшості держав-членів Європейськго Союзу в Україні тип виборчої системи на рівні Конституції не визначено, що значно спрощує процедуру зміни такої системи. Закріплення типу виборчої системи на сучасному етапі має місце в Законі про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року. При цьому, на відміну від переважної більшості європейських держав, Україна відмовилася від застосування пропорційної виборчої системи. Натомість, відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону про вибори народних депутатів України від 2011 року, вибори до Верховної Ради України здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) виборчою системою. Зокрема, 225 депутатів обираються за пропорційною системою у

загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій. Решта 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах [85].

Доречно нагадати, що лінійна змішана виборча система, яка відповідно до Закону про вибори народних депутатів від 2011 р. застосовується в Україні, вже більше ніж півстоліття успішно діє в ФРН. Відповідно до Федерального Закону про вибори від 1956 року з поправками, внесеними в 1998 році, повний склад бундестагу ФРН (загалом 656 депутатів) обирається таким чином: половина депутатів бундестагу (328 депутатів) обирається за виборчими списками, а друга половина - за земельними списками політичних партій. Тому має місце поєднання мажоритарної та пропорційної виборчих систем [94, с.

50]. Така виборча система відзначається функціональністю щодо підрахунку голосів, оскільки в німецькому і українському варіантах застосовується метод встановлення результатів виборів, заснований на квоті Хейра та правилі найбільших залишків. Окрім наявності низки схожих ознак між виборчими системами ФРН та України, спільним для обох країн виступає також відмова від закріплення типу виборчої системи на рівні Основного Закону. Попри це, як показує багаторічна практика проведення парламентських виборів в Німеччині,

виборче законодавство в цій країні у частині виборчої системи, на відміну від України, залишається незмінним протягом багатьох років.

Не зважаючи на досягнення значної міри одностайності щодо надання переваги конкретному типу виборчої системи державами-членами ЄС, така одностайність не була досягнута останніми у питанні застосування конкретного типу виборчих списків. Про це, зокрема, свідчить законодавче закріплення використання у процесі застосування пропорційних та змішаних виборчих систем в зазначених країнах трьох основних типів виборчих списків: закритих, преференційних та відкритих. При цьому, на відміну від закріплення типу виборчої системи, тип партійних списків у європейських державах встановлюється переважно на рівні виборчого закону.

До держав-членів, що законодавчо закріпили застосування на парламентських виборах відкритих та преференційних виборчих списків, належать, зокрема, Данія, Польща, Ірландія, Італія та ін. Натомість закриті партійні списки знайшли своє законодавче закріплення в таких державах, як Іспанія, Німеччина, Португалія, Хорватія. Наприклад, в Органічному Законі Іспанії про загальний виборчий режим від 19 червня 1985 р. чітко зазначено, що вибори до Конгресу здійснюються шляхом застосування повних, закритих та блокованих списків кандидатів, а розподіл депутатських місць відбувається відповідно до чисельного порядку у списку [205, с. 72-73]. Подібна ситуація має місце і в Португалії, де відповідно до ч. 3 ст. 95 Закону про вибори до парламенту від 16 травня 1979 року, голосування відбувається за конкретну партію чи виборчий блок партій, що свідчить про застосування закритих виборчих списків [80]. Своєю чергою, у Законі “Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща” від 12 квітня 2001 року уточнюється, що Сейм обирають преференційним голосуванням, яке проводиться у багатомандатних округах за пропорційним принципом [287].

Застосування європейської практики законодавчого закріплення використання того чи того типу виборчих списків на рівні виборчого закону має місце і в Україні. Подібно до зазначених держав-членів Європейського Союзу,

відповідно до Закону про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року, у пропорційній складовій змішаної виборчої системи застосовуються закриті виборчі списки [85]. При цьому, не зважаючи на досить поширену практику використання закритих партійних списків на парламентських виборах європейськими державами, в Україні застосування такого типу партійних списків, на думку автора цього дослідження, не є виправданим. Щоб змішана виборча система найбільше відповідала міжнародним виборчим стандартам та задовольняла потреби електорату, у її пропорційній складовій мають застосовуватися відкриті виборчі списки, відповідно до яких виборці можуть голосувати за конкретного кандидата у народні депутати України. Цим самим буде забезпечений такий принцип міжнародного виборчого права, як принцип прямого голосування. Своєю чергою, голосування за конкретного кандидата у виборчому списку зменшить корупційну складову у контексті одноособового формування такого списку лідером партії, що бере участь у виборах.

Не зважаючи на подібність європейської та української практики щодо законодавчого закріплення та використання закритих виборчих списків, зазначена практика не є однаковою у частині способу висування кандидатів. При цьому в самих державах-членах ЄС, навіть тих, які застосовують на парламентських виборах однаковий тип виборчої системи, практика висування кандидатів у депутати парламенту також значно відрізняється. Зокрема, в таких державах, як Іспанія, Польща та Хорватія, відповідно до виборчих законів цих країн, кандидати в депутати висуваються політичними партіями, їх об'єднаннями або незалежними особами, які не належать до жодної політичної партії. Водночас, попри однаковий перелік суб'єктів висування кандидатів у депутати, процедура такого висування, прописана у виборчому законодавстві вказаних держав-членів ЄС, значно відрізняється. Так, Органічний закон Іспанії про загальний виборчий режим від 19 червня 1985 року, на відміну від Закону “Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща” від 12 квітня 2001 року, не створює особливих умов для незалежних кандидатів. Підтвердженням цьому є низка вимог, які висуваються Органічним Законом

Іспанії, щодо надання системи гарантій, з-поміж яких вимога отримання відповідної соціальної підтримки, внесення застави або представлення кандидатом певної кількості підписів виборців, що гарантують йому мінімальну підтримку населення [205, с. 36]. Натомість, вказаний виборчий Закон Польщі законодавчо закріплює можливість для окремих громадян стати суб'єктами виборів на рівні з політичними партіями (блоками партій). Згідно із Законом право балотуватися до Сейму мають представники організацій національних меншин, а також громадяни як самовисуванці шляхом створення виборчого комітету [287]. При цьому, на відміну від виборчого законодавства Іспанії, у законодавстві Польщі для реєстрації самовисуванців відсутня вимога внесення грошової застави.

Ще однією державою-членом Європейського Союзу, яка подібно до Іспанії та Польщі закріплює повний перелік суб'єктів висування кандидатів у депутати парламенту, є Хорватія. Попри це, так само як і розглянуті держави- члени, Хорватія також має низку особливостей процедури висування кандидатів, які закріплені на рівні відповідного виборчого закону. Зокрема, згідно із Законом про вибори представників хорватського парламенту від 2 квітня 2003 року, право на складання списків кандидатів у депутати Хорватського Сабору мають всі політичні партії, зареєстровані в Республіці Хорватія на день оголошення рішення про призначення виборів у центральному органі “Народне новине”, а також окремі виборці або групи виборців. Можливим є формування списків кандидатів від коаліцій політичних партій, створених двома і більше партіями. Особливістю хорватської виборчої системи є те, що політичні партії висувають не лише кандидатів у депутати, а й їхніх заступників на випадок “заморожування” депутатського мандата, тобто тимчасового зняття із себе обов'язків депутата. У випадку висування однією чи кількома партіями кандидатів, або списків кандидатів у депутати хорватського парламенту, підтримки кандидатур підписами певної кількості виборців не вимагається. Натомість, у разі висування списків кандидатів від окремих виборців або груп виборців необхідно, щоб на підтримку кожного кандидата

було зібрано мінімум п'ятсот підписів виборців. У випадку висування кандидатів у депутати та їхніх заступників з боку виборців від національної меншості, право висування кожної кандидатури підтверджується підписами ста виборців [230].

На відміну від зазначених держав, де перелік суб'єктів висування кандидатів у депутати парламенту є найбільш повним, законодавство деяких держав-членів Європейського Союзу виключає можливість висування кандидатів від блоків або об'єднань політичних партій. До таких держав, наприклад, належать Данія, Італія, Франція. У Данії, до політичних партій, як основного суб'єкта висування кандидатів на вибори до парламенту, застосовується низка вимог, які відсутні у виборчому законодавстві розглянутих вище держав-членів ЄС. Так, відповідно до Виборчого Акта Данії від 11 травня 1987 року з останніми змінами від 10 квітня 1991 року, кандидатів у Фолькетинг можуть висувати політичні партії, які пройшли до останнього на попередніх виборах. Інші партії допускаються до виборів, якщо зберуть підписи 1/175 від загального числа виборців, що взяли участь у попередніх виборах [47]. Окрім висування кандидатів політичними партіями, можливе й висування незалежних кандидатів. Проте, як свідчить досвід останніх трьох виборчих кампаній, серед депутатів, які пройшли у Фолькетинг, немає жодного незалежного кандидата. Однією з причин такої ситуації є рівні умови для обрання політичних партій та незалежних кандидатів. Зауважимо, що незалежні кандидати, щоб бути допущеними до розподілу місць у Фолькетингу, повинні так само, як і партії, подолати виборчий бар'єр, який становить 2 % [47].

Подібна ситуація має місце і в Італії, де висування кандидатів на вибори до Палати Депутатів здійснюється шляхом самовисування або висування політичними партіями. На відміну від виборчого законодавства Данії, Закон про вибори депутатів парламенту Італії від 30 березня 1957 року не застосовує до політичних партій або самовисуванців, які мають намір взяти участь у парламентських виборах, ніяких вимог окрім необхідності зібрання на свою підтримку фіксованої кількості підписів. Зокрема, згідно зі ст. 18а цього Закону

партія, яка висуває список кандидатів, для участі у виборах має зібрати на свою підтримку від 1500 до 4000 підписів виборців. В одномандатному окрузі кандидат повинен зібрати не менш як 500 підписів виборців (в окрузі Балле д'Аоста через зазначену невелику кількість населення та виборців - 300) [79].

На відміну від розглянутих держав-членів ЄС, де перелік суб'єктів висування кандидатів у депутати парламенту та порядок їх висування закріплені на рівні виборчих законів, у деяких європейських країнах зазначені норми закріплено ще й на рівні Конституцій. До них, зокрема, належать Португалія та Фінляндія. При цьому характерною особливістю виборчого законодавства зазначених держав є те, що і конституція і виборчий закон кожної з них наділяє правом висування кандидатів в депутати парламенту лише зареєстровані політичні партії (в Португалії коаліції політичних партій). Так, згідно з ч. 1 ст. 151 Конституції Португалії від 2 квітня 1976 року кандидатури висуваються відповідно до закону політичними партіями, кожною окремо або в коаліції, причому у списках кандидатів можуть бути позапартійні громадяни. Відповідно до ч. 2 зазначеної статті, ніхто не може бути кандидатом більше ніж в одному окрузі, за винятком єдиного національного округу, якщо такий створено [113, с. 793]. Так само, згідно з ч. 3 параграфу 25 Конституції Фінляндії, яка була прийнята 11 червня 1999 року, правом висування кандидатів на вибори до Едускунти володіють зареєстровані політичні партії, а закон встановлює умови для володіння правом голосу [114, с. 376]. Своєю чергою, відповідно до параграфу 30 Закону Фінляндії про вибори народних представників від 13 червня 1969 року уточнюється, що правом висування кандидатів на вибори до Едускунти володіють зареєстровані політичні партії. Зокрема, останні подають до відповідного органу заяву про участь у виборах, а також додатки, які містять список кандидатів у депутати. Правдивість даних у списку підлягає перевірці відповідними контролюючими органами [93].

Отже, як показує досвід законодавчого закріплення процедури висування кандидатів у депутати парламенту в різних державах-членах Європейського Союзу, більшість із них встановлює власні особливості зазначеної процедури,

виходячи із визначеного кола суб'єктів висування кандидатів, типу виборчої системи, яка застосовується в тій чи тій країні, державної політики щодо національних меншин тощо. Це свідчить про відсутність єдиної європейської практики застосування процедури висування кандидатів у депутати парламенту. У зв'язку з цим, порівняння українського та європейського досвіду законодавчого закріплення способу висування кандидатів можливе лише на основі зівставлення деяких загальних особливостей притаманних конкретним державам-членам ЄС та Україні.

Зокрема, подібно до виборчого законодавства таких держав-членів ЄС, як Данія та Італія, Законом про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року також передбачено можливість висування кандидатів у депутати парламенту двома суб'єктами - політичними партіями та окремими особами, які мають право голосу (шляхом самовисування) [85].Зауважимо, що попередній Закон про вибори народних депутатів України, який було прийнято 25 березня 2004 року, визначав блоки політичних партій суб'єктами виборчого процесу, проте не передбачав процедури самовисування [84]. Тому, в кінцевому підсумку, про звуження кола суб'єктів виборчого процесу чинним Законом про вибори народних депутатів України та про відхід від загальної європейської практики мова не йде.

Окрім зазначеного, на відміну від виборчого законодавства деяких держав-членів ЄС (наприклад Іспанії, Хорватії), Закон про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року, запровадивши процедуру самовисування, не передбачає необхідності зібрання підписів виборців на підтримку осіб, що є самовисуванцями. При цьому ч. 2 ст. 56 зазначеного Закону встановлює обов'язкову грошову заставу для висування своєї кандидатури у народні депутати окремою особою, що також іде в розріз із виборчим законодавством деяких держав Європейського Союзу (наприклад Польщі) [85].

Отже, як показує досвід законодавчого закріплення процедури висування кандидатів у депутати парламенту окремих держав-членів ЄС та України, в

цілому законодавство нашої країни закріплює подібні до європейських держав норми регулювання цієї процедури. Водночас, як і в інших державах-членах, в українському виборчому законодавстві має місце закріплення й деяких особливостей процедури висування кандидатів, що виокремлює її з-поміж інших європейських держав. До таких особливостей, наприклад, можна віднести встановлену ч. 5 ст. 52 Закону про вибори народних депутатів України від 11 листопада 2011 року заборону висуватися кандидатам у народні депутати одночасно по мажоритарному округу та за виборчим списком політичної партії [85].

Подібно до процедури висування кандидатів, у виборчому законодавстві держав-членів ЄС немає одностайності й щодо розміру загальнодержавного виборчого бар'єра для різних суб'єктів виборчого процесу (політичних партій, їх блоків та окремих громадян як самовисуванців). На сучасному етапі в різних державах-членах такий бар'єр становить від 2 до 8 %. При цьому в одних державах він є однаковим як для політичних партій (їх об'єднань), так і для незалежних кандидатів, а в інших - може істотно відрізнятися. Наприклад, відповідно до Органічного Закону Іспанії про загальний виборчий режим від 19 червня 1985 р., прохідний бар'єр для політичних партій (їх об'єднань) та незалежних кандидатів є однаковим і становить 3 % дійсних голосів, які подано в окрузі [205, с. 78]. Подібна ситуація має місце і в Данії, де згідно з Виборчим Актом від 11 травня 1987 року з останніми змінами від 10 квітня 1991 року, для обрання до парламенту партія повинна отримати не менш ніж 2 % голосів у масштабі країни. Зазначеним Законом також встановлено рівні умови для обрання політичних партій та незалежних кандидатів. Останнім, щоб бути допущеними до розподілу місць у Фолькетингу, потрібно так само, як і партіям, подолати виборчий бар'єр, який становить 2 % [47].

На відміну від Іспанії і Данії, виборчим законодавством Польщі встановлюється різний прохідний бар'єр для всіх суб'єктів виборчого процесу. Зокрема, відповідно до Закону “Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща” від 12 квітня 2001 року, виборчий бар'єр для

політичних партій становить 5 %, а для блоків - 8 %. При цьому, якщо жоден із суб'єктів виборів не набрав відповідної кількості голосів для подолання бар'єра, то поріг відповідно знижується до 3 % і 5 % [287]. Також виборча система Польщі дає змогу активно брати участь у виборах національним меншинам як суб'єктам виборчого процесу, нарівні з партіями та їх об'єднаннями. При цьому згідно із вказаним Законом, виборчі списки комітетів організацій національних меншин звільняються від потреби долати виборчий бар'єр [287].

На відміну від виборчого законодавства Польщі, яке попри встановлення одного з найвищих у Європі розміру виборчого бар'єра все ж допускає його зниження за певних умов, законодавство деяких держав-членів ЄС встановлює високий рівень виборчого бар'єра та не допускає його зниження. Наприклад, відповідно до Закону про вибори до парламенту Республіки Хорватія, до участі в розподілі мандатів не допускаються суб'єкти висування списків, які отримали на підтримку висунутих ними кандидатів менше ніж 5 % дійсних голосів [230].

Окрім держав-членів ЄС, де на парламентських виборах застосовується пропорційна виборча система, виборчий бар'єр діє також і в країнах, які для обрання парламенту використовують мажоритарну виборчу систему. Наприклад, у Франції, згідно з виборчим законодавством країни, для обрання депутатом Національних зборів потрібно набрати абсолютну більшість голосів виборців (більше ніж 50 %) уже в першому турі. Якщо жоден кандидат не отримує такої кількості голосів, то для визначення переможця проводиться другий тур, в якому беруть участь усі кандидати, які набрали щонайменше 12,5 % від числа виборців включених у списки. Якщо в окрузі виявиться тільки один кандидат, який набрав 12,5 %, то в другому турі братиме участь і наступний за кількістю набраних голосів кандидат [289, с. 105]. Зауважимо, що бар'єр у 12,5 % для проходження до другого туру був встановлений відповідним законом у 1976 році. До нього застосовувався більш лояльний для невеликих політичний партій бар'єр: з 1958 року - 5 %, а з 1966 - 10 % [289, с. 106]. Для остаточного обрання депутатом у другому турі достатньо отримати відносну більшість голосів.

Свої особливості щодо застосування виборчого бар'єра закріплює й виборче законодавство ФРН, де парламентські вибори проводяться із використанням змішаної виборчої системи. Згідно з Федеральним Законом про вибори від 1956 року з поправками, внесеними в 1998 році, вся територія Німеччини поділена на 328 виборчих округів, у кожному з яких обирається один кандидат. При цьому обраним вважається той кандидат, який отримав просту більшість голосів. Якщо кількість голосів, яку отримали кандидати виявляється однаковою, питання перемоги вирішується шляхом жеребкування, яке проводиться головою окружної виборчої комісії. У пропорційній складовій змішаної виборчої системи Німеччини, за якою відбувається розподіл мандатів між політичними партіями, встановлюється достатньо високий загальнодержавний виборчий бар'єр у 5 % від дійсних голосів виборців. Проте вказаний бар'єр не є абсолютним: до розподілу мандатів допускаються також партії, які не подолали зазначений бар'єр, однак отримали щонайменше по три “прямі” мандати (в одномандатних округах) [101, с. 80].

Подібно до виборчого законодавства ФРН, Законом про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року встановлено легальний виборчий бар'єр у 5 % голосів виборців [85]. На відміну від Німеччини, такий бар'єр застосовується до всіх без винятку політичних партій, що беруть участь у виборах та у жодному випадку не може бути зменшений, що іде в розріз із практикою деяких інших держав-членів ЄС (наприклад Польщі). Потрібно зазначити, що на чергових та позачергових парламентських виборах у 2006 та 2007 роках застосовувався 3 % виборчий бар'єр. Встановлення 5 % прохідного виборчого бар'єра в 2011 році було ініційовано провладною більшістю. Підвищення бар'єра призвело до зменшення шансів невеликих політичних партій та представників національних меншин потрапити до Верховної Ради України, а також поставило нашу державу в один ряд з країнами-членами ЄС, які застосовують на парламентських виборах один з найвищих виборчих бар'єрів.

Поряд із різноманітними практиками висування кандидатів та встановленням неоднакового розміру виборчого бар'єра, виборче законодавство держав-членів ЄС закріплює й різноманітні способи підрахунку голосів та розподілу мандатів. Більшість виборчих законів держав-членів ЄС закріплюють конкретний перелік дій, здійснення яких дає змогу розподілити депутатські мандати. Наприклад, згідно зі ст. 163 Органічного Закону Іспанії про загальний виборчий режим від 19 червня 1985 року розподіл місць у парламенті проводиться відповідно до таких правил: в основу покладено принцип ділення невикористаних голосів кожної партії на послідовний ряд чисел - 1; 2; 3; 4 і т. д., та передачу мандатів тим політичним партіям, які в результаті ділення отримали найбільші залишки [162]. При цьому сама назва способу підрахунку голосів не вказується. Подібна ситуація має місце й у виборчому законодавстві Польщі. Зокрема, у ст. 166 закону “Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща” від 12 квітня 2001 року зазначено, що окружна виборча комісія здійснює поділ мандатів між окружними списками у такий спосіб:

1. Кількість дійсних голосів, відданих за кожен із цих списків у виборчому окрузі, ділиться по черзі на 1; 2; 3; 4 і т. д. до моменту, коли з отриманих таким чином часток вдається упорядкувати стільки цілих найбільших чисел, скільки мандатів розподіляється між цими списками;

2. Кожен список отримує стільки мандатів, скільки найбільших цілих чисел припадає йому з ряду часток, визначених у такий спосіб [287].

Як бачимо, і в Польщі і в Іспанії при розподілі мандатів застосовується метод д'Ондта. Водночас у зв'язку з використанням різних типів виборчих списків, визначення кількості дійсних голосів виборців у кожній із зазначених держав-членів ЄС має свої особливості. Наприклад, у Законі про вибори Польщі, на відміну від Органічного Закону Іспанії, встановлено, що спосіб голосування полягає в позначенні у виборчому бюлетені значком X прізвища бажаного кандидата. Якщо таку позначку поставлено навпроти двох і більше кандидатів, бюлетень вважається дійсним, а комісія зараховує преференцію

тому кандидату, прізвище якого йде першим у списку. Для підбиття підсумків голосування окружна комісія визначає кількість голосів за списком кожного суб'єкта виборів [287]. Отже, як показує досвід розглянутих держав, навіть законодавче закріплення одного й того самого способу розподілу мандатів у державах-членах ЄС не забезпечує застосування однакової практики такого розподілу.

Поряд із найбільш застосовуваним методом д'Ондта (Іспанія, Італія, Польща, Португалія, Хорватія тощо), для розподілу депутатських мандатів виборчим законодавством держав-членів ЄС передбачено також використання таких методів, як метод Сен-Лагю та модифікований метод Сен-Лагю (наприклад Данія), метод Хейра (наприклад ФРН) тощо. Подібно до виборчого законодавства ФРН, згідно із Законом про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року, для встановлення результатів виборів застосовується метод Хейра. Не зважаючи на це, так само як і в Іспанії та Польщі, практика підрахунку голосів в обох країнах значно відрізняється. Зокрема, відповідно до до ч. 8, 9 ст. 98 Закону про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року, розподіл депутатських мандатів відбувається у такий спосіб: кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії (що подолала бар'єр у 5 %), ділиться на виборчу квоту. Ціла частина отриманого числа становить кількість депутатських мандатів, що отримали кандидати у депутати від цієї партії. Партії, виборчі списки від яких мають більші порівняно з іншими дробові залишки після ділення на виборчу квоту отримують по одному додатковому депутатському мандату, починаючи з виборчого списку партії, що має найбільший дробовий залишок. Якщо дробові залишки у двох чи більше виборчих списках партій однакові, першим додатковий депутатський мандат отримує той виборчий список партії, за кандидатів у депутати від якої віддано більшу кількість голосів виборців. Розподіл додаткових депутатських мандатів закінчується після вичерпання загальної кількості депутатських мандатів у загальнодержавному окрузі [85]. У зв'язку з цим загальна кількість мандатів, яка

підлягає розподілу, не може перевищувати конституційно встановленого чисельного складу Верховної Ради України (450 депутатів).

З одного боку, подібно до українського виборчого законодавства, Федеральним Законом про вибори, основний текст якого був прийнятий 7 травня 1956 року, встановлюється, що виборчий акт німецького громадянина здійснюється у два етапи. Перший етап дає змогу віддати перевагу конкретному кандидату - так званий “перший голос” (мажоритарна складова); на другому етапі має місце голосування за політичну партію - так званий “другий голос” (пропорційна складова). З другого боку, згідно з виборчим законодавством ФРН число отриманих “перших голосів” не є вирішальним для загального результату виборів. Розподіл місць у парламенті здійснюється відповідно до одержаної кожною партією кількості “других голосів”. Водночас “перші голоси” також залучаються до процесу розподілу депутатських місць. Відповідно, якщо партія отримує перемогу в більшому числі виборчих округів, ніж це передбачено бар'єром у 5 % “других голосів”, то вона отримує додаткові “надлишкові” мандати. Така ситуація приводить до збільшення числа депутатів бундестагу. Своєю чергою, наявність значної кількості надлишкових мандатів (наприклад на виборах 2009 р. вона досягла 24), порушує питання їх конституційності, що неодноразово було предметом розгляду Конституційного суду ФРН [101, с. 84]. Як бачимо, попри законодавче закріплення одного й того самого способу розподілу мандатів, досвід його застосування у ФРН та Україні є досить різним, що безпосередньо впливає на кінцевий результат розподілу депутатських мандатів.

Ще одним критерієм для порівняння основних норм виборчого законодавства держав-членів Європейського Союзу та України виступає відповідність вказаних норм цих держав принципам міжнародного виборчого права. Слід зазначити, що на відміну від розглянутих критеріїв (тип виборчої системи, тип виборчих списків, спосіб висування кандидатів, розмір прохідного бар'єра, спосіб підрахунку голосів), щодо останнього у виборчому законодавстві держав-членів ЄС досягнуто єдності, оскільки ті чи інші принципи

міжнародного виборчого права знайшли закріплення на рівні конституцій та виборчих законів майже усіх європейських держав (винятком складає виборче законодавство Португалії).

Зокрема, відповідно до ч. 1 та 4 ст. 68 Конституції Іспанії, яка була прийнята 29 грудня 1978 року, палати парламенту формуються одночасно на основі вільного, всезагального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки [113, с. 65]. Подібне формулювання містять і Конституції Данії та Польщі. Так, Конституція Данії від 5 червня 1953 року визначає, що члени Фолькетинга обираються на 4 роки (ч. 1 ст. 32) шляхом загальних прямих виборів (ч. 1 ст. 31) [112, с. 764-765]. Відповідно до Конституції Республіки Польща 1997 року вибори до Сейму, який обирається на 4 роки, є прямими, рівними, загальними та проводяться шляхом таємного голосування [115]. Своєю чергою, відповідно до ст. 71 Конституції Республіки Хорватія від 22 грудня 1990 року депутати Хорватського Сабору обираються на основі всезагального і рівного виборчого права шляхом прямих виборів таємним голосуванням [114, с. 459].

При цьому Конституції деяких держав-членів ЄС (наприклад Італії, Фінляндії) можуть містити далеко не повний перелік принципів міжнародного виборчого права. У таких державах він розширюється на рівні виборчих законів. Зокрема, згідно зі ст. 56 Конституції Італії від 22 грудня 1947 року, палата депутатів обирається загальним, прямим голосуванням [113, с. 113]. Водночас відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону про вибори депутатів парламенту Італії від 30 березня 1957 р. всі депутати Палати Депутатів обираються в один тур загальним, прямим, рівним, вільним, таємним голосуванням [79]. Попри це, зазначені держави-члени ЄС конституційно, або на рівні виборчих законів закріплюють неповний перелік принципів міжнародного виборчого права, зосереджуючи свою увагу переважно на таких принципах як принцип загального та рівного виборчого права, принцип періодичності виборів, принцип вільних виборів, принцип прямих виборів, принцип таємного голосування.

На відміну від виборчого законодавства зазначених держав-членів ЄС згідно із законами про народне представництво Великої Британії, які були прийняті в різні роки, окрім перерахованих принципів, законодавчо закріплюється ще один принцип міжнародного виборчого права - принцип добровільності участі у виборах [94, с. 33]. Подібна ситуація характерна й для нормативно-правових актів, що регулюють виборчий процес у Франції. Поряд з іншими загальновизнаними принципами міжнародного виборчого права тут так само закріплюється принцип добровільності участі у виборах. На відміну від більшості держав-членів ЄС, застосування принципу прямих виборів у зазначеній державі-члені має деякі застереження, оскільки у Франції на законодавчому рівні дозволяється голосувати за дорученням, яке має бути завірене посадовою особою комуни (наприклад, мером) [94, с. 43]. Це саме стосується й виборчого законодавства ФРН, де поряд із закріпленням основних принципів міжнародного виборчого права на рівні Конституції від 23 травня 1949 року та Федерального Закону про вибори від 7 травня 1956 року, принцип прямих виборів дещо порушується п. 3 параграфу 14 останнього, оскільки відповідно до нього виборці голосують або особисто, або поштою.

Як бачимо, з аналізу виборчого законодавства розглянутих держав-членів ЄС випливає, що більшість конституцій та виборчих законів цих країн надають перевагу закріпленню таких принципів як принцип загального та рівного виборчого права, принцип періодичності виборів, принцип вільних виборів, принцип прямих виборів, принцип таємного голосування. Водночас принцип добровільності участі у виборах на рівні виборчого законодавства закріплюється не в усіх державах-членах. Більше того, законодавством деяких європейських держав передбачено пряме порушення зазначеного принципу, оскільки в конституціях, або виборчих законах прямо визначена обов'язковість участі у виборах (наприклад Конституція Італійської Республіки, де відповідно до ст. 48 закріплено, що здійснення голосування є громадським обов'язком) [113, с. 112]. Це саме стосується і принципу прямих виборів, який фактично нівелюється дозволом голосувати поштою, або за дорученням.

На відміну від виборчого законодавства держав-членів Європейського Союзу для виборчого законодавства України характерним є закріплення майже повного переліку принципів міжнародного виборчого права вже на рівні Основного Закону. Так, Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, містить основні засади та принципи виборчого законодавства. Зокрема, на конституційному рівні закріплені основні принципи виборчого права - принцип загального виборчого права (ст. 71), принцип рівного виборчого права (ст. 71), принцип прямого виборчого права (ст. 71), принцип вільних виборів (ст. 71), принцип таємного голосування (ст. 71), принцип періодичності та

обов'язковості виборів (ст. 76) [118]. Усі зазначені принципи дублюються і на рівні Закону про вибори народних депутатів України від 11 листопада 2011 року. Окрім цього, ст. 5 зазначеного Закону закріплюється принцип

добровільності участі у виборах [85].

Беручи до уваги викладене, можна стверджувати, що міра відповідності виборчого законодавства України загальним принципам міжнародного виборчого права є вищою ніж аналогічна міра, закріплена на рівні виборчого законодавства більшості держав-членів ЄС. У зв'язку з цим маємо погодитися з вітчизняним науковцем Є. Радченко у тому, що “порівняльний аналіз щодо відповідності європейських національних законодавств міжнародним виборчим стандартам показує, що українське законодавство є одним з найпрогресивніших у Європі, оскільки більшість законодавчих актів зарубіжних країн значно менше адаптовані до міжнародних стандартів виборів” [29, с. 38]. Водночас, як показує досвід України та держав-членів ЄС, для проведення чесних демократичних парламентських виборів лише законодавчого закріплення принципів міжнародного виборчого права недостатньо, оскільки їх дотримання безпосередньо залежить від типу політичного режиму, що діє у державі. Тому, навіть попри неповний перелік зазначених принципів у законодавстві держав- членів ЄС, через наявність в останніх ознак реальної демократії, вказані принципи слугують важливою гарантією виборчих прав громадян у цих країнах та забезпечують проведення чесних демократичних виборів.

Поряд із вже розглянутими критеріями, виокремленими для порівняння основних норм виборчого законодавства держав-членів Європейського Союзу та України, важливе місце посідає ще один, а саме рівень законодавчого закріплення тих чи інших норм виборчого права. Як свідчить досвід більшості європейських держав, основні засади проведення парламентських виборів у цих країнах регулюються на рівні конституцій та виборчих законів. В окремих державах-членах проведення виборів поряд із конституцією регулюється виборчим кодексом (наприклад Франція). При цьому кожна країна має власну специфіку щодо законодавчого регулювання будь-яких питань, що стосуються організації та проведення парламентських виборів.

Так, специфікою виборчого законодавства одних держав-членів є докладне закріплення виборчих норм вже на рівні конституції (наприклад Іспанія). Для інших держав-членів характерною особливістю виступає стислість і чіткість конституції, щодо регулювання виборів, натомість присутність докладної регламентації виборчого процесу на рівні виборчого закону, інших законів та підзаконних актів (наприклад актів Міністерства внутрішніх справ тощо). До таких держав, зокрема належать - Данія, Польща, Ірландія, Мальта, Німеччина, Італія, Португалія, Хорватія та ін. Окремо слід виокремити Францію, де на відміну від багатьох інших держав-членів ЄС відсутність докладної регламентації проведення парламентських виборів на рівні Конституції доповнюється нормами, які містяться у виборчому Кодексі.

Однією з держав, де лаконічність Конституції щодо регулювання організації та проведення парламентських виборів цілком компенсується на рівні виборчого закону є Республіка Мальта. Так, Генеральний закон про вибори Мальтійської Республіки від 27 вересня 1991 року з останніми змінами, внесеними до нього у 2009 році, складається з XIX частин та містить всебічну деталізацію організації та проведення виборів до парламенту в зазначеній країні. Наприклад, у частині IX Закону про вибори міститься докладне роз'яснення процедури висування кандидатів. Зокрема, йдеться, що особа, яка має намір стати кандидатом у депутати повинна подати письмовий документ, форма якого

визначена в додатку № 9 до вказаного Закону про вибори, а також чітко регламентується уся подальша процедура прийняття та реєстрації цього документа тощо [38]. Як бачимо, не зважаючи на лаконічність Конституції, Генеральний закон про вибори Мальтійської Республіки в деяких моментах містить навіть надмірну деталізацію виборчого процесу. Для порівняння, в Україні Закон про вибори народних депутатів від 17 листопада 2011 року не містить подібної деталізації виборчого процесу. Так, форми документів, які подають особи, що мають намір зареєструвати свою кандидатуру на виборах, містяться в різного рівня підзаконних актах, наприклад, постановах Центральної виборчої комісії.

Подібно до виборчого законодавства Республіки Мальта, всебічну деталізацію усіх етапів виборчого процесу містить також Закон про вибори депутатів парламенту Італії від 30 березня 1957 р. (зі змінами від 1993 р.). Особливістю вказаного Закону є те, що окрім деталізації підготовки виборчого процесу (розділ III), процедури голосування (розділ V), у тому числі дострокового голосування (розділ IV) тощо, зазначений Закон містить окремий розділ, який передбачає кримінальну відповідальність за порушення його норм. Зокрема, розділ VII містить повний перелік штрафів (із розміром грошових виплат), а також випадків, у яких їх призначають. Прикладом наведеної деталізації є також зазначення у деяких статтях Закону точних годин здійснення тих чи інших дій суб'єктами виборчого процесу (так, ст. 20 Закону містить чітку регламентацію часових меж для подачі списків кандидатів в окремих виборчих округах) [79].

На відміну від розглянутих держав-членів ЄС, де виборчий процес регулюється переважно одним законом про вибори, в Німеччині лаконічність Конституції щодо регламентації проведення парламентських виборів доповнюється багатьма нормативно-правовими актами. Окрім Конституції, основним джерелом виборчого права Німеччини слід віднести Федеральний Закон про вибори, який набрав чинності 7 травня 1956 року, Положення про федеральні вибори, Доповнення до положення про федеральні вибори, Закон

про політичні партії, Закон про перевірку правильності виборів, Закон про виборчу статистику. Загалом, як зазначає В. Штефуца, виборчим законодавством Німеччини регламентується: по-перше, проведення персоніфікованих виборів половини парламенту в одномандатних округах; по­друге,зв'язаний розподіл мандатів між пропорційною і мажоритарною частинами електоральної формули; по-третє, пропорційне голосування за земельними (регіональними) списками; по-четверте, застосування альтернативного прохідного бар'єра, який дає можливість пройти до парламенту партіям, що не отримали 5 % голосів, але перемогли у трьох виборчих округах [245, с. 715]. Як бачимо, практика законодавчого забезпечення проведення парламентських виборів у Німеччині виокремлює зазначену країну з-поміж інших держав-членів, оскільки тут регламентація виборчого процесу відбувається на основі багатьох законів.

Подібна ситуація має місце і у Великій Британії, де практика законодавчого регулювання проведення парламентських виборів також істотно відрізняється від інших держав-членів ЄС. Проте, на відміну від Німеччини, у Великій Британії це, передусім, пов'язано з відсутністю у країні Конституції як єдиного писаного документа. У зв'язку з цим джерелами виборчого права в цій державі-члені, поряд із законами (актами Парламенту), виступають конституційні угоди та судові прецеденти, що, своєю чергою, призводить до фрагментарності та заплутаності законодавчого регулювання виборів [94, с. 32].

Інша ситуація має місце у Франції, де відповідно до вимог Конституції, прийнятої 4 жовтня 1958 року, основним законодавчим актом у галузі виборчого права виступає Виборчий кодекс. Він складається із законодавчої та регламентарної частин та є спеціальним законодавчим актом, який містить у відносно систематизованому вигляді всі основні норми виборчого права, що діють у Франції з 1852 року. При цьому регламентарна частина Виборчого кодексу прийнята для розвитку та уточнення положень його законодавчої частини й об'єднує в собі декрети Ради міністрів [94, с. 43]. Загалом наявність єдиного документа, що об'єднує значну кількість нормативно-правових актів

різного рівня забезпечує стабільність виборчого законодавства та створює необхідні умови для проведення чесних демократичних парламентських виборів у Франції.

Українське виборче законодавство також потребує прийняття єдиного Виборчого кодексу подібно до того, що діє у Франції. Погодимося з вітчизняною дослідницею О. Волощук, яка доводить, що “саме кодифікація - це шлях до сталого, досконалого та ефективного виборчого законодавства, адже у процесі кодифікації відбувається його змістовне удосконалення, скасування застарілих і неефективних, вироблення нових норм, заповнення прогалин, усунення дублювання, розбіжностей і суперечностей” [33, с. 77]. Водночас, не зважаючи на досвід Франції, кодифікація виборчого законодавства не є загальною тенденцією для держав-членів ЄС.

Як і в більшості європейських держав, Конституція України від 28 червня 1996 року містить лише основні засади та принципи виборчого законодавства, а основу національного електорального законодавства на сучасному етапі складає чинний Закон про вибори народних депутатів України від 17 листопада 2011 року, який визначає тип виборчої системи та особливості її застосування. Проте, на відміну від конституцій деяких держав ЄС, Конституція України не містить особливих вимог щодо форми законодавчого акта про вибори, або процедури його прийняття. Натомість, подібна вимога міститься, наприклад, в Конституції Іспанії від 27 грудня 1978 року, де чітко прописано, що порядок всезагальних виборів має регулюватися Органічним Законом. Своєю чергою, Конституція Італійської Республіки від 22 грудня 1947 року забороняє застосовувати скорочену процедуру розгляду до законопроектів про вибори [113, с. 65]. Загалом для Конституції України не є характерною досить докладна регламентація проведення виборів до Верховної Ради України. Натомість, докладну регламентацію у Конституції знаходять основні засади діяльності вищого законодавчого органу України.

На відміну від виборчого законодавства деяких держав-членів ЄС (наприклад, Данії, Австрії, Болгарії), для якого характерною є значна міра його

“конституціоналізації”, тобто закріплення базових положень про вибори на рівні Конституції, Основний Закон України не містить норм, які б закріплювали тип виборчої системи та розмір виборчого бар'єра. Відсутність зазначених норм у тексті Конституції надає можливість політичним силам, які мають більшість у парламенті, у разі потреби змінювати тип виборчої системи та розмір виборчого бар'єра, що надає переваги одним політичним партіям та ставить у невигідне становище інші. Слід зауважити, що на відміну від українського виборчого законодавства, у переважній більшості держав ЄС тип виборчої системи (наприклад, Іспанія, Данія, Польща, Ірландія, Мальта, Португалія, Фінляндія тощо) та розмір виборчого бар'єра встановлені на рівні Конституції, що виступає гарантією правової стабільності в цих державах протягом багатьох років [205, с. 14]. На противагу українському виборчому законодавству, в законодавстві деяких європейських держав, окрім закріплення базових принципів організації та проведення виборів на рівні Основних Законів, застосовуються й інші механізми унеможливлення зміни виборчого законодавства під конкретні вибори. Наприклад, у Португалії новий закон про вибори (або його оновлена редакція) регулюють лише ті вибори, що проводяться не раніше ніж за п'ять місяців після прийняття такого закону. Якщо ж вибори проводяться раніше, до них застосовується стара редакція закону [206, с. 10]. Це забезпечує більш ефективне застосування виборчого закону в зазначеній державі.

Таким чином, порівняння основних норм виборчого законодавства держав-членів ЄС та України дає підстави стверджувати, що попри деяку подібність наведених норм, зівставлених за відповідними критеріями, загалом виборче законодавство як окремих держав-членів ЄС, так і України має свої особливості.

По-перше, на відміну від більшості європейських держав, в Україні тип виборчої системи на рівні Конституції не визначено, що значно спрощує процедуру зміни такої системи. В тих державах-членах ЄС, де тип виборчої системи конституційно не закріплено (наприклад Німеччина), завдяки

демократичному політичному режиму, що діє в державі, виборче законодавство у частині типу виборчої системи, на відміну від України, залишається незмінним упродовж багатьох років. Змінивши парламентську виборчу систему із пропорційної на змішану, Україна відійшла від поширеної європейської практики законодавчого закріплення та практичного застосування на парламентських виборах пропорційної виборчої системи.

По-друге, практика закріплення типу виборчих списків в українському законодавстві (на рівні виборчого закону), подібна до загальноєвропейської практики. Проте, попри досить поширену практику використання закритих партійних списків на парламентських виборах європейськими державами, в Україні застосування такого типу партійних списків, на думку автора цього дослідження, не є доцільним. Щоб змішана виборча система найбільше відповідала міжнародним виборчим стандартам та задовольняла потреби електорату, у її пропорційній складовій мають застосовуватися відкриті виборчі списки, відповідно до яких виборці можуть голосувати за конкретного кандидата у народні депутати України.

По-третє, більшістю держав-членів ЄС на законодавчому рівні встановлюються власні особливості процедури висування кандидатів, виходячи із визначеного кола суб'єктів висування кандидатів, типу виборчої системи, яка застосовується в тій чи іншій країні, державної політики щодо національних меншин тощо. Загалом виборче законодавство України закріплює подібні до європейських держав норми регулювання вказаної процедури. Водночас, як і в інших державах-членах, в українському виборчому законодавстві має місце закріплення й деяких особливостей процедури висування кандидатів, що виокремлює її з-поміж інших європейських держав. До таких особливостей, наприклад, належить встановлена ч. 5 ст. 52 Закону про вибори народних депутатів України від 11 листопада 2011 року заборона висуватися кандидатам у народні депутати одночасно по мажоритарному округу та за виборчим списком політичної партії [85].

По-четверте, порівняно з більшістю держав-членів ЄС в Україні виборчим законодавством встановлено один з найвищих виборчих бар'єрів у 5 % голосів виборців. Він застосовується до всіх без винятку політичних партій, що беруть участь у виборах та у жодному випадку не може бути зменшений, що іде у розріз із практикою деяких держав-членів ЄС (наприклад Польщі).

По-п'яте, як показує досвід розглянутих держав-членів ЄС та України, навіть законодавче закріплення одного й того самого способу розподілу мандатів у зазначених країнах не забезпечує застосування однакової практики такого розподілу. Яскравим прикладом цього є, зокрема, досвід України та ФРН щодо застосування закріпленого в законодавстві обох держав методу Хейра, що безпосередньо впливає на кінцевий результат розподілу депутатських мандатів.

По-шосте, більшість конституцій та виборчих законів держав-членів ЄС надають перевагу закріпленню таких принципів міжнародного виборчого права, як: принцип загального та рівного виборчого права; принцип періодичності виборів; принцип вільних виборів; принцип прямих виборів; принцип таємного голосування. Водночас принцип добровільності участі у виборах на рівні виборчого законодавства закріплюється не в усіх державах-членах ЄС. У деяких європейських державах законодавством передбачено пряме порушення зазначеного принципу, оскільки в конституціях, або виборчих законах прямо визначена обов'язковість участі у виборах (наприклад, Конституція Італійської Республіки, де відповідно до ст. 48 закріплено, що здійснення голосування є громадським обов'язком). Це саме стосується і принципу прямих виборів, який фактично нівелюється дозволом голосувати поштою, або за дорученням. На відміну від виборчого законодавства держав-членів Європейського Союзу для виборчого законодавства України характерним є закріплення майже повного переліку принципів міжнародного виборчого права вже на рівні Основного Закону. Загалом можна стверджувати, що міра відповідності виборчого законодавства України загальним принципам міжнародного виборчого права є вищою, ніж аналогічна міра, закріплена на рівні виборчого законодавства більшості держав-членів ЄС.

По-сьоме, як свідчить досвід більшості європейських держав, основні засади проведення парламентських виборів у цих країнах регулюються на рівні конституцій та виборчих законів. В окремих державах-членах проведення виборів поряд із конституцією регулюється виборчим кодексом (наприклад Франція). Проте кодифікація виборчого законодавства не є загальною тенденцією для держав-членів ЄС. Специфікою виборчого законодавства одних держав-членів є докладне закріплення виборчих норм вже на рівні конституції (наприклад Іспанія). Для інших держав-членів характерною особливістю виступає лаконічність конституції, щодо регулювання виборів, натомість присутність докладної регламентації виборчого процесу на рівні виборчого закону, інших законів та підзаконних актів (наприклад актів Міністерства внутрішніх справ тощо). До таких держав, зокрема, належать Данія, Польща, Ірландія, Мальта, Німеччина, Італія, Португалія, Хорватія тощо. Така тенденція є характерною і для виборчого законодавства України. На відміну від конституцій деяких держав ЄС, Конституція України не містить особливих вимог щодо форми законодавчого акта про вибори, або процедури його прийняття. Також Основний Закон України не містить норм, які б закріплювали тип виборчої системи та розмір виборчого бар'єра.

<< | >>
Источник: БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Еще по теме Порівняльно-правовий аналіз виборчої системи України та держав Європейського Союзу:

  1. БАТУРА СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015, 2015
  2. Тема № 8: “Правові питання інтеграції України до Європейського Союзу”
  3. Правовий статус та порядок діяльності Європейської ради в системі органів Європейського Союзу
  4. Рада Європейського Союзу
  5. Інституалізація процесу адаптації українського законодавства до права Європейського Союзу
  6. Громадянство Європейського Союзу
  7. Поняття та особливості європейського права та права Європейського Союзу
  8. Принципи права Європейського Союзу
  9. Повноваження Ради Європейського Союзу
  10. Система джерел європейського права
  11. Порядок та способи ухвалення рішень Радою Європейського Союзу
  12. КОРПОРАЦИИ В КОНТИНЕНТАЛЬНОЙ И АНГЛОСАКСОНСКОЙ ПРАВОВЫХ СИСТЕМАХ
  13. Характеристика інституту правового статусу людини та громадянина у Європейському Союзі та його джерела
  14. Концептуальні основи побудови та діяльності інститутів та органів Європейського Союзу, їх функції
  15. Тема № 4: “Інститути та органи Європейського Союзу”
  16. Тема № 3: “Джерела права Європейського Союзу”